Постанова
Іменем України
10 січня 2023 року
м. Київ
справа № 462/1720/21
провадження № 61-7977св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Львівська міська рада,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Данильчука Віталія Михайловича на рішення Залізничного районного суду міста Львова від 09 вересня 2021 року у складі судді Колодяжного С. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 червня 2022 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Львівської міської ради про визначення частки померлої у праві спільної сумісної власності на квартиру та визнання права власності на частку квартири за набувальною давністю, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності їй, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 належала на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, після її смерті вона фактично вступила у володіння спадковим майном, оскільки з 17 липня 1981 року постійно проживала у спірній квартирі і несла витрати з її утримання. З огляду на принцип рівності часток у спільному майні померлій ОСОБА_6 фактично належала 1/5 частка у згаданій квартирі відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її чоловік ОСОБА_4 , після смерті якого вона успадкувала належну померлому 1/5 частку у спірному майні. Вважає, що вона має право набути у власність належну ОСОБА_5 частку у квартирі в порядку набувальної давності, оскільки відкрито та безперешкодно нею користувалася більш ніж десять років.Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визначити частку померлої ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 в розмірі 1/5; визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/5 частку в зазначеній квартирі після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .
Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 09 вересня 2021 року позов задоволено частково. Визначено частку померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 в розмірі 1/5. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності. При цьому зі змісту статті 357 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні. Оскільки у спірних правовідносинах поділ спільного сумісного майна в позасудовому порядку шляхом укладання відповідної угоди між співвласниками є неможливим у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 , то наявні підстави для визначення частки померлої у квартирі АДРЕСА_1 , розмір якої складає 1/5. Разом з тим, позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Проте ОСОБА_1 не може вважатися володільцем, який добросовісно заволодів спірним майном, оскільки вона достовірно знала про те, що співвласником квартири є її мати ОСОБА_5 , яка не відмовлялася від свого права власності на належне їй майно. Таким чином, позивачем не доведено всіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю. Водночас ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті своєї матері, тому набуття нею права власності на належну померлій частку у квартирі має відбуватися в порядку спадкування на підставі правових норм, що регулюють спадкові правовідносини.
Постановою Львівського апеляційного суду від 07 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Данильчука В. М. залишено без задоволення, а рішення Залізничного районного суду міста Львова від 09 вересня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не дотримані необхідні умови для визнання права власності за набувальною давністю, оскільки спір фактично виник щодо спадкового майна. Позивач є спадкоємцем першої черги після смерті своєї матері, однак не зверталася до нотаріуса із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину, а пред`явила цей позов на підставі статті 344 ЦК України. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. ОСОБА_1 знала про наявність підстави для набуття права власності в порядку спадкування за законом, а тому її володіння частиною квартири, яка залишилася після смерті ОСОБА_5 , не можна вважати добросовісним в розумінні диспозиції статті 344 ЦК України, що виключає можливість набуття права власності на вказане майно за набувальною давністю.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У серпні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Данильчук В. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Залізничного районного суду міста Львова від 09 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 червня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на частку квартири за набувальною давністю і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказану вимогу.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 344 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах. ОСОБА_1 безперервно протягом десяти років володіла належною її матері ОСОБА_5 часткою у квартирі, яку утримувала за власні кошти. Позивач добросовісно заволоділа спірним майном, тому є всі підстави для визнання за нею права власності за статтею 344 ЦК України. Добросовісність зумовлена тим, що ОСОБА_1 вважала, що прийняла спадщину після смерті матері шляхом фактичного вступу у володіння спадковим майном згідно з положеннями статей 548 549 Цивільного кодексу Української РСР, чинних до 01 січня 2004 року. Позивач не знала про існування нових норм ЦК України щодо спадкування, а тому не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. При цьому інших осіб, які претендують на спірне майно, немає.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Залізничного районного суду міста Львова.
14 жовтня 2022 року справа № 462/1720/21 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на частку квартири за набувальною давністю, тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються Верховним Судом лише в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності від 24 грудня 1996 року № НОМЕР_1 ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 належала на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (мати позивача) померла.
Згідно зі статтями 1216 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Відповідно до частини першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
За інформаційними довідками від 03 лютого 2021 року № 63412651 та № 63412662 у спадковому реєстрі відсутня інформація про відкриття спадкової справи після смерті ОСОБА_5 , що також підтверджується листом Старосамбірської державної нотаріальної контори Львівської області від 21 травня 2021 року.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , після смерті якого позивач успадкувала 1/5 частку вищезгаданої квартири, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 23 лютого 2021 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ковтун Л. Б., та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Звертаючись до суду з цим позовом, свої вимоги в частині визнання права власності за набувальною давністю на належну померлій ОСОБА_5 1/5 частку у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона більше десяти років добросовісно та безперервно володіє майном покійної матері.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивач має довести факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше десяти років.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) наведено такі висновки.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
В постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18 (провадження № 61-4186св21) вказано, що враховуючи положення частин першої та третьої статті 1277 ЦК України, слід дійти висновку, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку. З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач була обізнана про те, що власником квартири, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був Особа-1, тому не можна вважати володіння позивачем квартирою, яка залишилась після смерті Особа, добросовісним. Смерть Особа-1 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останнього, не давали позивачу підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним.
В постанові Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 740/3305/20 (провадження № 61-5786св21) зазначено, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність визначених статтею 344 ЦК України правових підстав для задоволення позову, оскільки власником 2/5 частин у праві власності на спірний житловий будинок була покійна ОСОБА-1, матеріали справи не містять підтвердження, що вона відмовлялася від належного їй нерухомого майна; за життя ОСОБА-1 склала заповіт на доньку позивача - ОСОБА-2, яка спадщину своєчасно не прийняла. Ці обставини були відомі позивачу. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Доводи касаційної скарги про те, що позивач більше 10 років добросовісно, відкрито та безперервно володів спірним майном, робив ремонт та реконструкцію будинку, сплачував комунальні послуги та податок на землю, а тому є всі підстави для визнання за ним права власності на 2/5 частки спірного житлового будинку за набувальною давністю, безпідставні, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що ОСОБА_1 достовірно знала про те, що співвласником квартири в якій вона проживає є її мати ОСОБА_5 , яка за життя не відмовлялася від свого права власності на належну їй частку у майні, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що позивачем не доведено всіх умов, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.
Давність володіння могла вважатися добросовісною, якщо позивач при заволодінні спірною часткою у квартирі не знала і не повинна була знати про відсутність в неї підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі судами не встановлено. Факт сплати ОСОБА_1 комунальних платежів та утримання нерухомого майна не може бути самостійною підставою для визнання права власності на майно в порядкустатті 344 ЦК України.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини першої статті 344 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки такий висновок існує, зокрема у вищенаведених постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18 (провадження № 61-4186св21) та від 13 квітня 2022 року у справі № 740/3305/20 (провадження № 61-5786св21).
Отже, з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).
У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні позовної вимоги про визнання права власності на частку квартири за набувальною давністю судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами попередніх інстанції правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, аза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовної вимоги про визнання права власності на частку квартири за набувальною давністю відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Данильчука Віталія Михайловича залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 09 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 червня 2022 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Львівської міської ради про визнання права власності на частку квартири за набувальною давністю залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко