№ 462/421/18

Постанова

Іменем України

04 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 462/421/18

провадження № 61-15967св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: Комунальна 3-я стоматологічна поліклініка м. Львова, Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, Львівська міська рада,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М, Мельничук О. Я., Крайник Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про заміну сторони у виконавчому провадженні.

Заяву обґрунтовував тим, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 12 червня 2018 року у справі № 462/421/18 задоволено позов ОСОБА_1 , стягнуто з Комунальної 3-ої стоматологічної поліклініки м. Львова на користь ОСОБА_1 10 057,10 грн заборгованості по заробітній платі. Вказане рішення 13 липня 2018 року набрало законної сили та 06 серпня 2018 року Залізничним районним судом м. Львова видано виконавчий лист. Судове рішення залишається не виконаним і виконання його є неможливим з підстав відсутності коштів на рахунках відповідача та прийняттям Львівською міською радою рішення про ліквідацію боржника. Так, відповідач - Комунальна 3-я стоматологічна поліклініка м. Львова є комунальним закладом та фінансується з місцевого бюджету Львівської міської ради, її засновником є Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. При цьому, за даними Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, Комунальна 3-я стоматологічна поліклініка м. Львова з 29 листопада 2018 року перебуває в стані припинення. Ухвалою Львівської міської ради від 29 листопада 2018 року № 4242 «Про припинення Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львова шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 4» вирішено: припинити Комунальну 3-ю стоматологічну поліклініку м. Львова шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 4»; утворити комісію з припинення Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львова шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 4»; затверджено її персональний склад та призначено ліквідатора. Заявник уважав, що за таких обставин, без заміни сторони виконавчого провадження, рішення суду залишиться без виконання, що призведе до порушення статті 129 Конституції та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ухвалою Залізничного районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року заяву ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження у справі №462/421/18 задоволено. Замінено сторону виконавчого провадження, боржника Комунальну 3-ю стоматологічну поліклініку м. Львова, ЄДРПОУ: 01984317 (79021, м. Львів, вул. Є. Петлюри, 17) на Львівську міську раду, ЄДРПОУ: 04055896 (79008, м. Львів, площа Ринок, 1) та Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, ЄДРПОУ: 02013030 (79008, м. Львів, площа Ринок, 1) по справі № 462/421/18.

Задовольняючи ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції. Оскільки судове рішення у справі № 462/421/18 про задоволення вимог заявника не виконане боржником і не припиняє зобов`язальних правовідносин для сторін, тому дійшов висновку що заява обґрунтована та підлягає задоволенню.

Постановою Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційні скарги Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради та Львівської міської ради задоволено. Ухвалу Залізничного районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року скасовано. В задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження, апеляційний суд виходив із того, що Комунальна 3-я стоматологічна поліклініка м. Львова знаходиться в стані припинення, шляхом приєднання до іншого комунального підприємства, до якого, як правонаступника, переходять усі права та обов`язки, тому підстави для заміни сторони виконавчого провадження наразі відсутні.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У жовтні 2020 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у вищевказаній справі, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що апеляційні скарги Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради та Львівської міської ради підписано одним представником, без належних повноважень, оскільки згідно з довіреностями, що подані разом із апеляційними скаргами Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради та Львівської міської ради уповноважило ОСОБА_2 на представництво у справах де зазначені установи є сторонами та третіми особами. Проте у цій справі зазначені суб`єкти є зацікавленими особами, на підставі зазначеного суд апеляційної інстанції повинен був закрити апеляційне провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 362 ЦПК України.

Наполягає на застосуванні у даній справі правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12, за аналогією. Зокрема, на переконання заявника, оскільки ним у встановленому законом порядку доведено факт наявності у боржника такого майнового стану, який унеможливлює виконання судового рішення, у відповідності до позицій Європейського Суду з прав людини, орган місцевого самоврядування несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями підпорядкованої йому бюджетної установи.

У грудні 2020 року представник Львівської міської ради та Управління охорони здоровя департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради - ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника заявника, в якому зазначає про безпідставність її доводів та правильність висновків апеляційного суду про відмову в задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження.

Звертає увагу на те, що Положенням про юридичний департамент Львівської міської ради визначено повноваження посадових осіб юридичного департаменту Львівської міської ради, виконавчого комітету, Львівського міського голови та інших виконавчих органів міської ради (у тому числі й управління охорони здоров`я департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради) в судах.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, витребувано цивільну справу та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що заочним рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 12 червня 2018 року у справі № 462/421/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Комунальної третьої стоматологічної поліклініки м. Львова на користь ОСОБА_1 10 057,10 грн заборгованості по заробітній платі за період з серпня по грудень 2017 року. Стягнуто з Комунальної третьої стоматологічної поліклініки м. Львова 704,80 грн судового збору в дохід держави. В решті вимог відмовлено.

Вказане рішення набрало законної сили 13 липня 2018 року та 06 серпня 2018 року Залізничним районним судом м. Львова видано виконавчий лист № 462/421/18.

Указане судове рішення у справі № 462/421/18 не виконане, через відсутність коштів на рахунках та прийняття ЛМР рішення про ліквідацію боржника.

За наявною інформацією, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Комунальна 3-я стоматологічна поліклініка м. Львова з 29 листопада 2018 року перебуває в стані припинення.

Ухвалою Львівської міської ради від 29 листопада 2018 року № 4242 «Про припинення Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львова шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 4» вирішено: припинити Комунальну 3-ю стоматологічну поліклініку м. Львова шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 4»; утворити комісію з припинення Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львова шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 4»; затверджено її персональний склад та призначено ліквідатора.

Згідно Статуту Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки, згадана установа є юридичною особою публічного права (стаття 3.1), засновником якої є Львівська міська рада, уповноваженим органом - Управління охорони здоров`я Львівської міської ради. Відповідно до розділів 3, 5 Статуту установу було створено для здійснення некомерційної господарської діяльності, а його майно перебуває в комунальній власності та було закріплене за ним на праві оперативного управління; все майно та кошти належать засновнику.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчим провадженням, як завершальною стадією судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), вважається сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно -правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною першою та другою статті 15 Закон України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 15 Закон України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Також відповідно до частин першої та другої статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником; заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Отже, виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набранням судовим рішенням законної сили або за інших умов, установлених законом. За законом на стадії виконавчого провадження можлива заміна сторони виконавчого провадження. Така заміна є прийнятною, зокрема, у правовідносинах, що допускають правонаступництво. Процесуальний закон та закон, який регулює підстави, порядок та спосіб виконання судових рішень, не обмежує можливість заміни сторони виконавчого провадження залежно від загальних умов та порядку (етапу) здійснення виконавчого провадження, наприклад, у зв`язку з ухваленням державним виконавцем рішення про початок примусового виконання рішення на підставі виконавчого документа.

За приписами статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.

Виходячи зі змісту наведеної норми права, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та припиненням юридичної особи, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі реорганізації суб`єкта господарювання. Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 55 ЦПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника).

Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) прав і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації.

Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником, або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)).

Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи необхідно визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

За правилами частини п`ятої наведеної статті юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації.

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20).

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Комунальна 3-я стоматологічна поліклініка м. Львова перебуває у стані припинення із 29 листопада 2018 року, процедура припинення юридичної особи не завершена, відомості про правонаступників юридичної особи відсутні.

Отже, визначальним у цій справі на підтвердження правонаступництва Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львова є наявність певних відомостей у Єдиному державному реєстрі та встановлений судом апеляційної інстанції факт незавершення процедури припинення юридичної особи.

За наведених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для заміни боржника у виконавчому провадженні, оскільки Львівська міська рада та/чи Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради не є правонаступниками прав та обов`язків Комунальної 3-тьої стоматологічної поліклініки м. Львова, яке перебуває в стані припинення (ліквідації). Крім того, Комунальна 3-тя стоматологічна поліклініка м. Львова не є ліквідованою, а перебуває на стадії припинення (ліквідації), тобто не втратило статусу юридичної особи, а тому його заміна у виконавчому провадженні не допускається також із цієї причини.

Доводи касаційної скарги про те, що оскільки майновий стан боржника унеможливлює виконання судового рішення, тому у відповідності до позицій Європейського Суду з прав людини та Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12, орган місцевого самоврядування несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями підпорядкованої йому бюджетної установи, не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо відсутності підстав для заміни сторони у виконавчому провадженні, з огляду на наступне.

Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначаються положеннями статті 619 ЦК України.

За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк про задоволення вимоги.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.

Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, а у подальшому статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства.

Основною метою такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 за заявою Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості до Комунального підприємства «Комбінат комунальних підприємств» Лозівської міської ради Харківської області (далі - КП «Комбінат комунальних підприємств», боржник, банкрут) про визнання банкрутом зазначила, що у низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор`єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії». Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.

Крім того, при визначенні умов субсидіарної відповідальності необхідно враховувати, що зазначені особи (засновники, учасники, акціонери) можуть бути притягнуті до такої відповідальності лише в тих випадках, коли неспроможність (банкрутство) викликана їх вказівками або іншими винними діями.

При зверненні до суду з відповідною вимогою, у тому числі при здійсненні ліквідаційної процедури, має бути доведено, що особа чи орган, що контролює юридичну особу, своїми діями довела боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів.

Правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18) не можуть бути застосовані під час розгляду цієї справи, оскільки у справі, яка переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, КП «Комбінат комунальних підприємств» володіло майном на праві оперативного відання, що унеможливлює передачу такого майна до ліквідаційної маси підприємства у разі визнання його банкрутом.

Посилання ОСОБА_1 на рішення ЄСПЛ, зокрема у справі «Єршова проти Російської Федерації» від 08 квітня 2010 року, є безпідставними, оскільки в зазначених справах встановлено інші, ніж у вказаній справі обставини, зокрема, що діями територіальної громади створене ним комунальне підприємство доведено до банкрутства, що відповідно до норм чинного законодавства є підставою для субсидіарної відповідальності міської ради за зобов`язаннями цього підприємства в межах ліквідаційної процедури.

Крім того не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що подані апеляційні скарги у даній справі, підписані представником ОСОБА_2 без належних на те повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Статтею 62 ЦПК України визначено документи, що підтверджують повноваження представників. Зокрема, передбачено, що повноваження представників сторін

та інших учасників справи мають бути підтверджені, довіреністю фізичної або юридичної особи.

Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

У разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.

Пунктом першим частини четвертої статті 356 ЦПК України передбачено, що до апеляційної скарги додаються довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися.

Отже, за змістом наведених норм апеляційна скарга може бути подана представником юридичної особи на підставі довіреності.

Із справи вбачається, що подаючи апеляційні скарги на ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 21 лютого 2020 року, представником Львівської міської ради та Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради ОСОБА_2 на підтвердження своїх повноважень додано належним чином завірені копії довіреності від 19 листопада 2019 року № 2901/вих-702 (т. 1, а. с. 143) та, відповідно, довіреності від 30 вересня 2019 року № 2602-вих-1331 (т. 1, а. с. 162).

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ

від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00)

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик