№ 463/3724/18

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 463/3724/18

провадження № 61-4970св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Львівська міська рада, Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Приколоти Т. І., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Львівської міської ради, Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Управління комунальної власності Львівської міської ради) про визнання незаконною та скасування ухвали Львівської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування витягу з Державного реєстру правочинів, визнання права спільної сумісної власності, зобов`язання вчинити дії, посилаючись на те, що по АДРЕСА_1 знаходиться чотириповерховий будинок квартирного типу, що складається з одинадцяти житлових квартир, кожна з яких приватизована, та підвальних нежитлових приміщень, зокрема скульптурної майстерні. Вони є власниками квартири АДРЕСА_2 в будинку за вказаною адресою. Кілька років тому співвласники будинку встановили у підвальному приміщенні № Vдерев`яні двері з метою захисту свого майна від періодичних крадіжок. Однак у лютому 2018 року вони дізналися, що у приміщенні № V була вимурувана стіна, в якій встановлено металеві двері. На їх запит Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП ЛОР «БТІ») повідомило, що на підставі відповідного рішення Львівської міської ради підвальні приміщення за номерами ІV та V загальною площею 20,6 кв. м викупила власник квартири АДРЕСА_1 - відповідач ОСОБА_3 , про що також свідчить договір купівлі-продажу від 20 лютого 2008 року. Однак вищезгадані приміщення є нежитловими, а коридори - неізольованими, тобто допоміжними, через які співвласники будинку мали доступ до своїх підвалів, каналізаційного колектора, загальнобудинкового лічильника та запірного вентиля центрального теплопостачання. В цих приміщеннях також знаходиться технічне обладнання будинку - теплотраса центрального опалення будинку Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго». Львівська міська рада не мала права надавати дозвіл на викуп спірних приміщень, оскільки квартири не перебували у власності територіальної громади міста. Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як власники квартири АДРЕСА_1 самовільно захопили ще й частину приміщення номер V у вигляді смуги, чим позбавили інших співвласників доступу до відповідних мереж будинку. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили: визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради від 15 листопада 2007 року № 1267 в частині приватизації ОСОБА_3 способом викупу підвалу площею 20,6 кв. м по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20 лютого 2008 року № 1966; скасувати витяг з Державного реєстру правочинів від 20 лютого 2008 року № 5470262; визнати за всіма співвласниками житлових квартир будинку АДРЕСА_1 право спільної сумісної власності на приміщення за номерами IV та V площею 20,6 кв. м будинку АДРЕСА_1 ; зобов`язати власників квартири АДРЕСА_3 за власні кошти привести приміщення за номерами IV та V до попереднього стану згідно з аркушом 141 інвентаризаційної справи будинку.

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 25 липня 2019 року у складі судді Стрепка Н. Л. в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 3 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Компенсовано ОСОБА_3 за рахунок держави 3 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Додатковим рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 06 серпня 2019 року відмовлено в задоволенні заяви представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 про ухвалення додаткового рішення у справі.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, призначених для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку, які віднесені до житлового фонду, і нежилих приміщень, призначених для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, що є самостійними об`єктами цивільно-правових відносин, не віднесених до житлового фонду, необхідно виходити як з місця їх розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Оскільки приміщення за номерами ІV та V мали статус нежитлових, тобто могли бути самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, то в результаті приватизації квартир в будинку АДРЕСА_1 їх власники не набули права спільної сумісної власності на спірні приміщення. Отже, ухвала Львівської міської ради від 15 листопада 2007 року № 1267 в частині приватизації ОСОБА_3 способом викупу підвального приміщення та укладений на її підставі договір купівлі-продажу відповідають вимогам чинного законодавства, а тому пред`явлені ОСОБА_2 позовні вимоги не підлягають задоволенню. При цьому інший позивач - ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що він є співвласником квартири АДРЕСА_4 , а отже, не довів факту порушення відповідачами своїх прав чи законних інтересів, що є самостійною підставою для відмови в його позові. Крім того, позивачами не представлено жодного доказу порушення їх прав чи інтересів ОСОБА_4 , що також слугує самостійною підставою для відмови в задоволені позовних вимог до вказаного відповідача.

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Апеляційні скарги ОСОБА_6 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 липня 2019 року та додаткове рішення цього суду від 06 серпня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано незаконною та скасовано ухвалу Львівської міської ради від 15 листопада 2007 року № 1267 «Про затвердження переліку об`єктів комунальної власності міста Львова, які підлягають приватизації способом викупу» в частині приватизації ОСОБА_3 способом викупу підвалу площею 20,6 кв. м по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень способом викупу від 20 лютого 2008 року № 1966, укладений між Управлінням комунальної власності Львівської міської ради та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гриник І. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 103. Зобов`язано ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за власні кошти привести нежитлові приміщення загальною площею 20,6 кв. м, позначені номерами IV та V, розташовані в підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_1 , до їх стану, що існував до постановлення ухвали Львівської міської ради від 15 листопада 2007 року № 1267. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1 057,20 грн за розгляд справи судом першої інстанції та 1 585,80 грн за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 352,40 грн за розгляд справи судом першої інстанції та 528,60 грн за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Стягнуто з Управління комунальної власності Львівської міської ради на користь ОСОБА_2 352,40 грн за розгляд справи судом першої інстанції та 528,60 грн за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Стягнуто з Львівської міської ради на користь ОСОБА_2 352,40 грн за розгляд справи судом першої інстанції та 528,60 грн за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в журналах внутрішніх обмірів і підрахунків площ приміщень станом на 1959 рік, які містяться в матеріалах інвентаризаційної справи на будинок АДРЕСА_1 , приміщення з індексними номерами IV та V позначені як службові, тобто ці приміщення фактично виконують службові функції, пов`язані з експлуатацією будинку. Крім того, з акта обстеження підвального приміщення від 02 листопада 2020 року вбачається, що у приміщенні за номером IV-23,2 проходить магістраль труб, яка живить стояки опалення, а у приміщенні V-12,2 - ще й труби центрального опалення, гарячого і холодного водопостачання. Відокремлена частина загальних підвальних приміщень, в тому числі й спірних, не виділялася в натурі та не була набута Львівською міською радою в комунальну власність як окремий об`єкт права власності. Таким чином, на час винесення міською радою спірного рішення та укладення договору купівлі-продажу загальні, допоміжні (службові) підвальні приміщення в будинку АДРЕСА_1 не належали до комунальної власності територіальної громади міста ні в цілому, ні в частині, що виокремлена та передана ОСОБА_3 без виділення в окремий об`єкт права власності. Оскільки ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_4 та співвласником нежитлових приміщень у вказаному будинку, то вона набула право власності (в тому числі й право користування) на його спільні, допоміжні приміщення, зокрема й підвальні, а тому має право вимагати усунення перешкод у користуванні спільним майном, які чинять їй відповідачі. Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує саме правопорушення. Разом з тим позовні вимоги ОСОБА_2 в частині скасування витягу з Державного реєстру правочинів та визнання за всіма співвласниками квартир вищезгаданого будинку права спільної сумісної власності на приміщення за номерами IV та V не підлягають задоволенню, зважаючи на те, що витяг не є правовстановлюючим документом, а право спільної власності співвласників будинку є набутим ними з часу набуття у власність квартир чи нежитлових приміщень у цьому будинку та додаткового підтвердження рішенням суду не потребує. При цьому, оскільки інший позивач - ОСОБА_1 не є власником (співвласником) квартири чи іншого приміщення в будинку АДРЕСА_1 , то в задоволенні пред`явлених ним вимог слід відмовити за недоведеністю порушення відповідачами його прав чи законних інтересів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

У березні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 липня 2019 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року у справі № 127/4843/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17. Права позивачів не підлягали захисту шляхом задоволення негаторного позову, оскільки такий захист можливий лише шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 також подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року в частині відмови у визнанні його співвласником спірних приміщень за номерами IV і V та відмови у визнанні за всіма співвласниками будинку права спільної сумісної власності на спірні приміщення і ухвалити у вказаній частині нове рішення, яким задовольнити зазначені вимоги.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що в ухваленні оскаржуваної постанови апеляційного суду брала участь колегія суддів, якій було заявлено відвід; апеляційний суд необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування оригіналів письмових доказів та про огляд речових доказів за їх місцезнаходженням.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалами Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, витребувано матеріали цієї справи з Личаківського районного суду міста Львова.

17 травня 2021 року справа № 463/3724/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 2 частини першої, пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у повній мірі не відповідають.

Судами встановлено, що на підставі договору міни від 16 жовтня 2000 року ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_4 .

В журналах внутрішніх обмірів і підрахунків площ приміщень станом на 1959 рік, які містяться в матеріалах інвентаризаційної справи на будинок АДРЕСА_1 , приміщення з індексними номерами IV та V позначені як службові. Матеріали інвентаризаційної справи не містять будь-яких інших відомостей, які б вказували про зміну статусу вказаних приміщень чи їх функціонального призначення.

29 грудня 2006 року Личаківська районна адміністрації Львівської міської ради прийняла розпорядження № 2366 «Про надання нежитлових приміщень в оренду під господарські потреби по АДРЕСА_1 », за яким ОСОБА_3 було надано в оренду підвальні приміщення під індивідуальними номерами IV та V площею 14,2 кв. м та 6,4 кв. м відповідно, розташовані в будинку АДРЕСА_1 , для господарських потреб терміном на три роки.

18 травня 2007 року між Управлінням комунальної власності Львівської міської ради та ОСОБА_3 укладено договір оренди приміщень за номерами IV та V загальною площею 20,6 кв. м, що розташовані в будинку АДРЕСА_1 , згідно з технічним паспортом, складеним 16 лютого 2007 року ОКП ЛОР «БТІ».

15 листопада 2007 року Львівська міська рада прийняла ухвалу № 1267 «Про затвердження переліку об`єктів комунальної власності міста Львова, які підлягають приватизації способом викупу», згідно з пунктом 65 якої підвал загальною площею 20,6 кв. м визначено таким, що підлягає приватизації ОСОБА_3 шляхом викупу.

На підставі вищевказаної ухвали Львівської міської ради 20 лютого 2008 року між Управлінням комунальної власності Львівської міської ради та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу № 1966, за яким ОСОБА_3 придбала нежитлові приміщення загальною площею 20,6 кв. м у будинку АДРЕСА_1 , які у складеному 16 лютого 2007 року ОКП ЛОР «БТІ» технічному паспорті позначені за номерами IV та Vа.

В подальшому за відповідачем ОСОБА_7 було зареєстровано право власності на спірні приміщення, про що свідчить Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 27 березня 2008 року № 18269242, який міститься в матеріалах реєстраційної справи.

Апеляційним судом також встановлено, що передані Львівською міською радою у власність ОСОБА_3 підвальні приміщення за номерами IV та V не виділялися в натурі та не були набуті міською радою в комунальну власність як окремий об`єкт права власності.

На час винесення Львівською міською радою спірного рішення та укладення оспорюваного договору купівлі-продажу загальні, допоміжні (в тому числі службові) підвальні приміщення у вищевказаному будинку не належали до комунальної власності ні в цілому, ні в частині, що виокремлена та передана ОСОБА_3 без виділення в окремий об`єкт права власності.

Згідно з актом обстеження підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , складеним 02 листопада 2020 року Львівським комунальним підприємством «Господар», у приміщенні за номером V-12,2 проходять труби центрального опалення, гарячого і холодного водопостачання. Крім того, у всіх обстежених підвальних приміщеннях, зокрема й у спірних приміщеннях за номерами IV-23,2 та V-12,2 проходить магістраль труб, яка живить стояки опалення в будинку.

Згідно з частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

За змістом частини другої статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої, абзацу дванадцятого частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XII).

Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до частини другої статті 10 Закону № 2482-XII власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості.

Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Такі висновки підтверджуються й у рішеннях Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_8 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону № 2482-XII та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначено, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

У Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_9 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону № 2482-XII Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

У пункті 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, яке було чинне на час виникнення спірних правовідносин, прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).

У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

У постановах від 17 травня 2018 року у справі № 127/4843/16-ц (провадження № 61-20888св18), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17 (провадження № 61-18877св19), на які послалася ОСОБА_3 на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, Верховний Суд дійшов таких висновків:

- у справі № 127/4843/16-ц: допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Отже, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що спірне приміщення належить до нежитлових приміщень і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, натомість, позивачем не доведено тих обставин, що спірне приміщення є допоміжним, що є її процесуальним обов`язком;

- у справі № 653/1096/16-ц: серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду;

- у справі № 183/1617/16: у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач;

- у справі № 522/2202/15-ц: суди вказали, що приписи про позовну давність поширюються на вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. І такий висновок судів у цій справі Велика Палата Верховного Суду вважає правильним. Для застосування приписів про позовну давність суд має дослідити питання її перебігу за кожною позовною вимогою окремо та залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність. За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем;

- у справі № 592/3596/17: серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (пункти 114, 142). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. З огляду на викладене, враховуючи, що позивачі просили суд визнати незаконним та скасувати рішення міської ради «Про внесення змін до рішення «Про затвердження переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації» про включення нежилого приміщення (підвалу), розташованого в багатоквартирному будинку, до переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації шляхом викупу, визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення шляхом викупу, укладений між фізичною особою-підприємцем та Управлінням майна комунальної власності міської ради, та зобов`язати покупця усунути перешкоди у користуванні спірним допоміжним приміщенням загального користування шляхом його звільнення, колегія суддів приходить до висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Вищезгаданою статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

З огляду на викладене, враховуючи, що позивачі просили суд визнати незаконним та скасувати рішення Львівської міської ради «Про затвердження переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації» про включення приміщення підвалу, розташованого в багатоквартирному будинку, до переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації шляхом викупу, визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного приміщення шляхом викупу, укладений між Управлінням комунальної власності Львівської міської ради та ОСОБА_3 , визнати за всіма співвласниками житлових квартир право спільної сумісної власності на приміщення за номерами IV та V та зобов`язати мешканців квартири АДРЕСА_3 за власні кошти привести спірні приміщення до попереднього стану, обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.

Тому викладений в резолютивній частині рішення суду першої інстанції висновок про відмову в позові є правильним.

Однак визначені місцевим судом підстави для відмови в позові, а судом апеляційної інстанції - підстави для часткового задоволення позовних вимог є помилковими, оскільки за встановлених в цій справі обставин наявності у ОСОБА_3 права власності на спірні приміщення права позивачів, які вважають себе співвласниками вказаного майна, не підлягали захисту шляхом задоволення негаторного позову. Такий захист можливий лише шляхом пред`явлення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України. Тому Верховний Суд не перевіряє доводи сторін в частині висновку щодо загальної характеристики сукупності властивостей спірних приміщень, зокрема способу і порядку їх використання, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивачів до суду з позовом, який відповідатиме належному та ефективному способу захисту порушених прав.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин висновкиВерховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) та від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17 (провадження № 61-18877св19), на які послалася ОСОБА_3 у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника (співвласника) про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними, а тому не підлягають задоволенню.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що відмовивши в задоволенні його заяви про відвід суддів, апеляційний суд порушив норми процесуального права, є безпідставними, з огляду на таке.

Статтею 36 ЦПК України передбачено, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: 1) він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; 2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; 3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; 4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; 5) є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді. Суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених статтею 37 цього Кодексу. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім`ї, родичами між собою чи родичами подружжя. Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Відповідно до частини третьої статті 39 ЦПК України відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

Як на підставу скасування постанови апеляційного суду ОСОБА_1 послався на те, що апеляційний перегляд справи було здійснено колегією суддів, якій було заявлено відвід з підстав наявності інших обставин, що викликають сумнів у неупередженості та об`єктивності суддів.

Разом з тим вказаний відвід було заявлено у зв`язку з незгодою заявника з процесуальними рішеннями судді-доповідача та колегії суддів апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження в цій справі за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та щодо вирішення ряду клопотань, зокрема про огляд речових доказів за їх місцезнаходженням. Однак в силу вищенаведеної частини п`ятої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Отже, підстави для визнання відводу обґрунтованим відсутні, тому аргументи ОСОБА_1 про необхідність скасування постанови апеляційного суду згідно з пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України є неспроможними.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування оригіналів письмових доказів та про огляд речових доказів (спірних приміщень) за їх місцезнаходженням, не заслуговують на увагу, оскільки, задовольняючи частково вказане клопотання, суд вважав за можливе не проводити виїзне судове засідання, а зобов`язати Львівське комунальне підприємство «Господар» як балансоутримувача багатоквартирного будинку здійснити огляд спірних підвальних приміщень на предмет наявності у них комунікацій з наданням відповідних підтверджуючих документів. При цьому саме на підставі отриманої інформації, зокрема складеного згаданим підприємством акта обстеження підвального приміщення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність часткового задоволення пред`явлених позивачами вимог.

Таким чином, заявлені ОСОБА_1 в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18).

Крім того, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

Вирішуючи питання про відшкодування відповідачу ОСОБА_7 понесених нею судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що в задоволенні позову відмовлено, а відповідачем надані належні докази (оригінал ордера та належним чином завірені копії договору про надання правової допомоги і додаткової угоди до нього, акта приймання-передачі наданих послуг) на підтвердження понесених витрат. Разом з тим, встановивши, що визначений стороною відповідача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 10 000 грн не відповідає обсягу наданих послуг і критерію реальності, розумності та співмірності, місцевий суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру вказаних витрат до 6 000 грн, з яких 3 000 грн стягнув на користь ОСОБА_7 з позивача ОСОБА_2 , а решту цих витрат (3 000 грн) - компенсував за рахунок держави.

При цьому заперечень щодо такого розподілу судом першої інстанції судових витрат, понесених відповідачем, а також - щодо відмови вказаного суду в задоволенні її заяви про ухвалення додаткового рішення ОСОБА_7 в касаційній скарзі не навела, а Верховним Судом не встановлено передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції (в частині наведених цим судом правових підстав для відмови в задоволенні позову) - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення місцевого суду (в частині відмови в задоволенні позову по суті та в частині розподілу судових витрат) необхідно залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

За наявною в матеріалах справи фотокопією посвідчення № НОМЕР_1 ОСОБА_1 встановлено інвалідність ІІ групи.

Таким чином, ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Згідно з частиною сьомою статті 141 ЦПК України, якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За подання касаційної скарги ОСОБА_3 сплатила судовий збір в розмірі 7 048 грн.

Оскільки за результатами розгляду справи по суті в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено, то половина понесених відповідачем ОСОБА_3 судових витрат на сплату судового збору за подання касаційної скарги, тобто в розмірі 3 524 грн (7 048 грн/2), підлягає стягненню на її користь з позивача ОСОБА_2 , а решта цих витрат (3 524 грн) - компенсації за рахунок держави у зв`язку зі звільненням іншого позивача - ОСОБА_1 від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року скасувати, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 липня 2019 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 липня 2019 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 3 524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Компенсувати ОСОБА_3 3 524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) грн судового збору, сплаченого нею за подання касаційної скарги в цій справі, за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук