28.02.2024

№ 464/7832/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 464/7832/21

провадження № 61-13550св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Львів), Четверта Львівська державна нотаріальна контора,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Петришин Андрій Михайлович, на рішення Сихівського районного суду міста Львова від 30 січня 2023 року в складі судді Чорної С. З. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року у складі колегії суддів Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Львів) (далі - Шевченківський ВДВС у місті Львові Західного МРУ Міністерства юстиції (місто Львів)), Четверта Львівська державна нотаріальна контора, про визнання недійсною відмови від права на спадщину, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, скасування державної реєстрації права власності на майно.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 05 листопада 2019 року у справі № 464/2678/19 стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 07 листопада 2018 року у сумі 29 028,71 доларів США.

31 липня 2020 року Сихівським районним судом міста Львова на виконання цього рішення видано виконавчий лист № 464/2678/19, який прийнято до виконання та 23 квітня 2021 року відкрито виконавче провадження № 65037477.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 - мати ОСОБА_2 .

Після її смерті відкрилась спадщина на належну їй квартиру АДРЕСА_1 , де проживає боржник із сім`єю. Спадкоємцями за законом, які звернулися в Четверту нотаріальну контору з заявами про прийняття спадщини є діти померлої: син ОСОБА_2 та дочка ОСОБА_5 .

02 березня 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про прийняття спадщини, проте після відкриття виконавчого провадження 23 квітня 2021 року, подав 21 травня 2021 року заяву про відмову від прийняття спадщини на користь свого сина ОСОБА_3 .

Також позивач зазначав, що ОСОБА_5 26 травня 2021 року подала у нотаріальну контору заяву про відмову від прийняття спадщини на користь свого племінника ОСОБА_3

ОСОБА_1 вказував, що на момент подання заяви про відмову від прийняття спадщини відповідач ОСОБА_2 іншого житла не мав, надалі залишився проживати у квартирі АДРЕСА_1 , тому вважав таку відмову фіктивною.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсною відмову ОСОБА_2 від спадщини як фіктивну; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім`я ОСОБА_3 , на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 30 січня 2023 року позов задоволено.

Визнано відмову ОСОБА_2 від спадщини недійсною у зв`язку з її фіктивністю.

Визнано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_3 , видане Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою 10 червня 2021 року, реєстровий номер 3-1248, частково недійсним в частині права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Скасовано державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 2381879246101, номер запису про право власності № 42427512, зареєстрованого 10 червня 2021 року державним реєстратором Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мельник Г. Я.

Стягнено зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 1 362 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_2 був обізнаний про наявність справи № 465/2678/19 про стягнення з нього боргу на момент написання заяви про відмову від прийняття спадщини, що свідчить про наявність у нього умислу на приховання майна від звернення стягнення на нього.

Місцевий суд зазначив, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Отже, суд першої інстанції, встановивши обізнаність ОСОБА_2 про судове рішення у справі № 465/2678/19 про стягнення з нього боргу на користь ОСОБА_1 , а також те, що ОСОБА_2 відмовився від прийняття у спадщину частки квартири на користь свого сина, при цьому залишився проживати в цій квартирі, виснував про фіктивність такої відмови, тому позов підлягає задоволенню.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Петришин А. М., оскаржив його до апеляційного суду.

Постановою Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Петришина А. М. залишено без задоволення. Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 30 січня 2023 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції, зазначивши, що факт наявності боргу та вчинення дій (правочинів), спрямованих на уникнення його погашення на шкоду кредитору зі сторони відповідача ОСОБА_2 свідчить про його недобросовісність, зловживання правом.

В постанові апеляційного суду також вказано, що ОСОБА_2 на час вчинення оспорюваного правочину був обізнаний про наявність у нього невиконаного зобов`язання зі сплати заборгованості на користь ОСОБА_1 , що підтверджується поясненнями сторін, зокрема, представник ОСОБА_2 цього не заперечував.

Апеляційний суд відхилив доводи заявника щодо незалучення до участі у справі ОСОБА_5 , оскільки її права як спадкоємця першої черги не порушуються. У зазначеній справі оскаржується відмова від прийняття спадщини на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 та свідоцтво про прийняття спадщини ОСОБА_3 на 1/2 ідеальну частку цієї квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Петришин А. М., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказує, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 28 березня 2023 року у справі № 307/168/21 (провадження № 61-336св23), від 03 травня 2023 року у справі № 158/1572/21 (провадження № 61-4895св22), від 08 червня 2023 року у справі № 522/13000/20 (провадження № 61-6424св23).

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів про те, що ОСОБА_2 відмовився від спадщини з умислом ухилення від зобов`язань не знаходять свого підтвердження і є порушенням норм процесуального права щодо неповного з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, оскільки станом на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 та на час відмови від прийняття спадщини на користь свого сина, ОСОБА_2 не знав та не міг знати про свої грошові зобов`язання перед ОСОБА_1 , встановлені рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 05 листопада 2019 року у справі № 464/2678/19.

Також зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій в порушення норм процесуального права не залучили до участі у справі ОСОБА_5 , яка є спадкоємцем першої черги і також відмовилася від права на спадщину на користь ОСОБА_3 .

У січні 2024 року від ОСОБА_1 на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на безпідставність доводів заявника, позивач просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Петришин А. М., у вересні 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Сихівського районного суду міста Львова.

У лютому 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 05 листопада 2019 року у справі № 464/2678/19 стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 07 листопада 2018 року у сумі 29 028,71 доларів США. Рішення суду набрало законної сили.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина на належну їй квартиру АДРЕСА_1 , де проживає боржник із сім`єю.

Відповідно до матеріалів спадкової справи до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 спадкоємці за законом ОСОБА_2 та ОСОБА_5 подали до Четвертої нотаріальної контори такі заяві:

02 березня 2021 року - заява ОСОБА_2 про прийняття спадщини;

02 березня 2021 року - заява ОСОБА_5 про прийняття спадщини;

02 березня 2021 року - заява ОСОБА_5 про відмову від права на спадкування на користь іншого спадкоємця ОСОБА_2 ;

09 березня 2021 року - заява ОСОБА_5 про відкликання заяви про відмову від права на спадкування;

09 березня 2021 року - заява ОСОБА_5 про прийняття спадщини;

21 травня 2021 року - заява ОСОБА_2 про відкликання заяви про прийняття спадщини;

21 травня 2021 року - заява ОСОБА_2 про відмову від прийняття спадщини на користь онука спадкодавця ОСОБА_3 ;

26 травня 2021 року - заява ОСОБА_5 про відкликання заяви про прийняття спадщини;

26 травня 2021 року - заява ОСОБА_5 про відмову від прийняття спадщини на користь онука спадкодавця ОСОБА_3

23 квітня 2021 року державний виконавець на виконання рішення про стягнення боргу зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відкрив виконавче провадження № 65037477. У межах виконавчого провадження 23 квітня 2021 року прийнято постанови про арешт коштів та майна боржника у межах суми стягнення.

Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 26 червня 2021 року квартира АДРЕСА_1 зареєстрована 10 червня 2021 року на підставі свідоцтва про право на спадщину за ОСОБА_3 .

Суди також встановили, що боржник ОСОБА_2 зареєстрований та проживає у спірній квартирі як до дня відкриття спадщини, так і після отримання його сином ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину. Іншого рухомого чи нерухомого майна у власності відповідача ОСОБА_2 немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 ЦК України).

Згідно з частиною першою, пунктами 1 та 2 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права та визнання правочину недійсним.

Верховний Суд виходить з того, що вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивував позов тим, що ОСОБА_2 , знаючи про невиконане зобов`язання зі сплати заборгованості на користь позивача у розмірі 29 028,71 доларів США, та за відсутності будь-якого іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення цієї заборгованості, відмовився від спадщини на користь близького родича, внаслідок чого втратив платоспроможність перед кредитором за грошовим зобов`язанням.

Позивач зазначав, що, відмовившись від спадщини у вигляді 1/2 квартири АДРЕСА_1 на користь свого сина та залишившись проживати в цій квартирі, ОСОБА_2 мав на меті не допустити звернення стягнення на його частку квартири під час виконання судового рішення про стягнення з нього заборгованості.

Оцінюючи законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд враховує таке.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20); постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18)).

Відповідно до статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною та може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

Згідно із частинами другою та п`ятою статті 1274 ЦК України спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги. Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229?231 і 233 цього Кодексу.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з частиною першою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Главою 16 Розділу IV визначено правові наслідки недодержання стороною при вчиненні правочину вимог закону.

Відмова від спадщини, яка була здійснена дієздатною фізичною особою, яка у момент такої відмови не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними може бути визнана судом недійсною за позовом самої особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушено (стаття 225 ЦК України).

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (стаття 229 ЦК України).

Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним (стаття 230 ЦК України).

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним (стаття 231 ЦК України).

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (стаття 233 ЦК України).

Аналіз змісту наведених норм свідчить, що суд може визнати недійсною відмову від прийняття спадщини з підстав, визначених частиною п`ятою статті 1274 ЦК України, у разі звернення до суду з таким позовом особою, яка вчинила такий правочин, а також, у передбачених законом випадках, зокрема, у разі смерті або визнання особи недієздатною, іншою особою.

Разом з тим, у справі, яка переглядається, з позовом про визнання відмови ОСОБА_2 від прийняття спадщини недійсною звернувся ОСОБА_1 , як кредитор до боржника, посилаючись на порушення його прав тим, що, маючи невиконані грошові зобов`язання перед позивачем, відповідач вчинив оспорюваний правочин з метою уникнення звернення стягнення на належну йому частку майна.

За своєю сутністю відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином.

Відповідно до статті 214 ЦК України особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.

Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

У статті 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21) вказано, що «правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору».

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається якщо: недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися договору, правочину, акта органу юридичної особи, державної реєстрації чи документа.

В ЦК України закріплений підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Разом з тим, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Верховний Суд вже звертав увагу, що правочин, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний правочин), може бути як оплатний, так і безоплатний правочин. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно?правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторного правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначивши наступне: «…договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладення договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора».

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20.

У постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 205/2053/22 (провадження № 61-11099св23) розглядався спір про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини. За обставинами цієї справи, відповідач, маючи невиконані зобов`язання зі сплати заборгованості перед позивачами, відмовився від прийняття спадщини на користь близького родича, що призвело до його неплатоспроможності перед кредиторами, оскільки він не має іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення наявної заборгованості, тому такий правочин має ставитися під сумнів в частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторності. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, виходив з того, що суди попередніх інстанцій повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, проте неправильно визначилися з кваліфікацією оспорюваного правочину, оскільки виходили з недоведеності на час вчинення оспорюваного правочину обставин, зумовлених статтями 225, 229?231 233 ЦК України, проте відмова відповідача від прийняття спадщини на користь близького родича, з урахуванням встановлених обставин, є правочином, який вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), підлягає визнанню недійсним з підстав, визначених частиною першою статті 215 ЦК України, тому не регулюється положеннями статті 1274 ЦК України, зокрема і її частиною п`ятою, оскільки з позовом до суду звернулися заінтересовані особи, права яких порушені оспорюваним правочином. Касаційний суд виснував, що воля відповідача під час вчинення цього правочину не відповідала зовнішньому її прояву про реальний перехід права власності на нерухоме майно та була направлена на приховання майна від виконання судових рішень про стягнення з нього грошових коштів, тому цей правочин є фраудаторним.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 05 листопада 2019 року у справі № 464/2678/19 стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 07 листопада 2018 року у сумі 29 028,71 доларів США, на виконання якого 31 липня 2020 року видано виконавчий лист. Рішення суду набрало законної сили.

02 березня 2021 року спадкоємці першої черги за законом ОСОБА_2 та ОСОБА_5 подали заяву у Четверту нотаріальну контору про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4

23 квітня 2021 року державний виконавець на виконання рішення про стягнення боргу зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відкрив виконавче провадження № 65037477.

21 травня 2021 року ОСОБА_2 , а 26 травня 2021 року ОСОБА_5 подали до нотаріальної контори заяви про відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_2

10 червня 2021 року за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєстрований та проживає у спірній квартирі, зокрема і після отримання його сином ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину.

Іншого рухомого чи нерухомого майна, на яке могло б бути звернено стягнення державним виконавцем, у ОСОБА_2 не виявлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши наявність у ОСОБА_2 невиконаного грошового зобов`язання перед позивачем та відсутність іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу під час примусового виконання судового рішення, обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_2 діяв недобросовісно, оскільки відмовився від прийняття спадщини на користь свого сина, внаслідок чого втратив свою платоспроможність перед позивачем, при цьому, не маючи іншого житла, залишився проживати в квартирі, яка входить до спадкової маси.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що під час вчинення цього правочину воля ОСОБА_2 не відповідала зовнішньому її прояву про реальний перехід права власності на нерухоме майно та була направлена на приховання майна від виконання судового рішення про стягнення з нього грошових коштів, тому вчинення такого правочину є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

З урахуванням викладеного вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого на ім`я ОСОБА_3 , на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації права власності на 1/2 частку цієї квартири за ОСОБА_3 , які є похідними вимогами, підлягають задоволенню.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційним суд послався на релевантну судову практику щодо визнання недійсним правочинів, вчинених на шкоду кредитору, зокрема і односторонніх правочинів.

Крім того, правильними є висновки апеляційного суду про те, що звернення до суду з цим позовом не порушує права іншого спадкоємця першої черги за законом ОСОБА_5 , яка відмовилась від своє частки на спадкове майно, оскільки ОСОБА_1 оскаржує відмову ОСОБА_2 , який також є спадкоємцем першої черги за законом, від прийняття спадщини саме на його 1/2 ідеальну частку квартири, та свідоцтво про прийняття спадщини ОСОБА_3 на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 .

Отже, доводи касаційної скарги про незалучення до участі у справі ОСОБА_5 не свідчать про пред`явлення позову до неналежного відповідача та про порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки її права як спадкоємця першої черги за законом після смерті матері ОСОБА_4 , позовом у цій справі не порушуються.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 на час відмови від прийняття спадщини у травні 2021 року не міг знати про наявність судового рішення у справі № 464/2678/19 про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 29 028,71 доларів США, оскільки копію вказаного рішення отримав після 05 листопада 2021 року не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Як зазначено в постанові апеляційного суду ОСОБА_1 в судовому засіданні пояснив, що неодноразово особисто звертався до ОСОБА_2 про повернення боргу, повідомляв про відкриття виконавчого провадження, боржника викликали у виконавчу службу, що не заперечував і представник відповідача - адвокат Петришин А. М.

Крім того, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Петришин А. М., оскаржував до апеляційного суду рішення Сихівського районного суду міста Львова від 05 листопада 2019 року у справі № 464/2678/19.

Так, ухвалою Львівського апеляційного суду від 16 травня 2022 року закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 адвоката Петришина А. М. на рішення Сихівського районного суду міста Львова від 05 листопада 2019 року з тих підстав, що судом помилково було поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження. Вирішуючи питання про дотримання строку на апеляційне оскарження судового рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду на 05 листопада 2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Також в ухвалі вказано, що 04 листопада 2019 року представник ОСОБА_2 подав суду клопотання про розгляд справи у відсутності відповідача.

Таким чином, наведені обставини спростовують доводи касаційної скарги про необізнаність ОСОБА_2 щодо наявності судового рішення про стягнення заборгованості на момент його відмови від прийняття спадщини.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2023 року у справі № 307/168/21, від 03 травня 2023 року у справі № 158/1572/21, від 08 червня 2023 року у справі № 522/13000/20, підлягають відхиленню з огляду на таке.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Так, у справі № 307/168/21 розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Чербаника Ф. М., ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, скасування рішень про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Верховний Суд погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, вказавши, що ОСОБА_2 на законних підставах набула право власності на будинок та земельну ділянку (протилежного позивачем не доведено) і на власний розсуд, як власник нерухомого майна, відчужила їх ОСОБА_3 на підставі оспорених договорів купівлі?продажу від 11 червня 2020 року. При вирішенні спору судами надана належна оцінка змісту заповіту, у тексті якого не конкретизовано, яке саме майно заповідається спадкодавцем. На момент складення заповіту та на момент смерті НОМЕР_1 спірний будинок та земельна ділянка йому не належали, а тому в силу положень частини першої статті 1218 ЦК України не увійшли до спадкової маси спадкодавця. Посилання заявника на те, що він тривалий час проживав та продовжує проживати у спірному будинку не свідчить про фіктивність оспорених договорів купівлі-продажу та не може бути підставою для задоволення позовних вимог.

У справі № 158/1572/21 вирішувався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Палецька І. Ю., приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Блащук С. О. про визнання договору дарування та договорів купівлі-продажу недійсними. За обставинами справи, після відкриття спадкової справи, позивачу як спадкоємцю стало відомо, що 11 травня 2018 року ОСОБА_4 відчужив усе належне йому на праві приватної власності майно одній і тій же особі - ОСОБА_3, шляхом укладення договорів дарування квартири та купівлі-продажу будинковолодіння і земельної ділянки. Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження фактів фіктивності оспорюваних договорів та наявність саме такого умислу в обох сторін під час їх укладення, без будь-якого наміру створити юридичні наслідки та вчинити дії ними передбачені. Також, оскільки ОСОБА_4, володіючи належним йому правом на розпорядження об`єктами спірного нерухомого майна, здійснив їх відчуження на користь ОСОБА_3, то суд дійшов висновку про сприйняття відповідачем спірних договорів як реальних, таких, які зумовили правові наслідки у вигляді набуття нею права власності на майно, шляхом його реєстрації. Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, Верховний Суд вказав, що судом першої інстанції було враховано те, що відповідач вчинила ряд дій, спрямованих на перехід права власності на нерухоме майно - сплатила частину коштів за придбані житловий будинок і земельну ділянку, а її право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване у відповідному державному реєстрі нотаріусом.

У справі № 522/13000/20 розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Калінюк О. Б., про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу квартири в частині покупця та переведення права покупця. Свої вимоги мотивував тим, що укладений між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) договір купівлі?продажу квартири, відповідно до якого продавець передав у власність покупцю, а покупець прийняла від продавця (купила) чотирикімнатну квартиру, є фіктивним, оскільки саме позивач виступав покупцем квартири, сплативши кошти на користь продавця, а ОСОБА_2 лише формально була вписана в договір як покупець (тобто є фіктивним покупцем). У постанові Верховного Суду вказано, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено ознак фіктивності договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а також порушення цим правочином законних прав ОСОБА_1. Також зазначено, що нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору у частині сторони договору.

Висновки касаційного суду, викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є незастосовними до спірних правовідносин, оскільки у справі, яка переглядається, до суду з позовом про визнання правочину недійсними звернулась не сторона оспорюваного правочину, а особа, права якої порушуються вчиненням цього правочину. Крім того, у цій справі предметом спору є визнання недійсними одностороннього правочину, натомість у наведених як приклад постановах спірні правовідносини стосуються двостороннього правочину, тому для визнання такого правочину недійсним як фіктивного підлягає доведенню наявність умислу обох сторін правочину.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, які є нерелевантними до спірних правовідносин.

Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів у справі щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Петришин Андрій Михайлович, залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 30 січня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк