Постанова
Іменем України
22 квітня2020 року
м. Київ
справа № 466/3526/16-ц
провадження № 61-41871св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи: Виконавчий комітет Львівської міської ради, орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 серпня 2017 року в складі судді Луців-Шумської Н. Л. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 02 липня 2018 року в складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради (далі - Шевченківська РА ЛМР) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення та зняття з реєстрації.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 з дитиною ОСОБА_2 на підставі ордера ВАТ «Маяк» від 12 грудня 2005 року, виданому на жилу площу в гуртожитку, зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 , яка складається з однієї кімнати площею 17,0 кв. м, спільних коридора та санвузла.
ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 , який у свою чергу був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 .
При передачі в комунальну власність вказаного будинку ВАТ «Маяк» надав документи, серед яких наказ голови правління ВАТ «Маяк» від 06 квітня 2007 року № 69 «Про затвердження перепланування нежитлових приміщень під житло для проживання сімей у гуртожитку ВАТ «Маяк» на АДРЕСА_1 », в якому зазначено, що сім`ї ОСОБА_1 надається приміщення № 3 з двох кімнат житловою площею 41,0 кв. м, кухні-їдальні - 23,5 кв. м та комунальних вигод, при цьому сім`я ОСОБА_1 здає кімнату № 15 і кімнату № 4 у будинку № 15 за вказаною адресою . В результаті проведеного перепланування з наданих приміщень було утворено квартиру АДРЕСА_3 .
Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 19 жовтня 2012 року № 710 зобов`язано Шевченківську РА ЛМР укласти договір найму на квартиру № 117 з ОСОБА_3 на сім`ю з 3-х осіб: він, дружина ОСОБА_1 , дитина ОСОБА_2 13 березня 2013 року Шевченківська РА ЛМР видала розпорядження № 110 «Про укладення договору найму житлових приміщень квартири АДРЕСА_3 » ОСОБА_3 на сім`ю з 3-х осіб.
ОСОБА_3 у вказану квартиру вселився, знявшись із реєстрації за попереднім місцем проживання, проте ОСОБА_1 із дитиною вселятися у цю квартиру та звільняти квартиру № 15 відмовилася.
Враховуючи наведене, Шевченківська РА ЛМР просила виселити ОСОБА_1 разом з її неповнолітнім сином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям їх із реєстрації місця проживання.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 серпня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 згоди на звільнення квартири АДРЕСА_1 , яку їй було надано в установленому порядку, за умови надання їй, як члену сім`ї ОСОБА_3 квартири № 117 у цьому ж житловому будинку, не надавала, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 02 липня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 згоди на надання їй, як члену сім`ї ОСОБА_3 , квартири № 117 та згоди на звільнення квартири АДРЕСА_1 не надавала, а її заява від 05 березня 2013 року не може розцінюватися як згода на звільнення квартири АДРЕСА_1 , в яку вона вселилась на законних підставах і правомірно разом із сином у ній проживає. Отже, ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2 не підлягає виселенню зі спірної квартири та зняттю з реєстрації, а відтак, за встановлених обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2018 року Шевченківська РА ЛМР звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди не взяли до уваги доводи позивача про те, що з 2007 року (часу надання підприємством відповідачу дозволу на переобладнання нежитлових приміщень під квартиру) і до 02 липня 2018 року (ухвалення апеляційним судом оскаржуваного рішення) відповідач ОСОБА_1 не подала жодної заяви ні до ВАТ «Маяк», ні до Виконавчого комітету ЛМР чи районної адміністрації про відмову від наданих їй нежитлових приміщень.
При цьому 25 грудня 2012 року ОСОБА_1 подала заяву до районної адміністрації з проханням укласти договір житлового найму на квартиру АДРЕСА_1 , але в укладенні такого договору їй було відмовлено, оскільки на той час їй разом із чоловіком та неповнолітнім сином надано двокімнатну квартиру житловою площею 41,0 кв. м, загальною площею 81 кв. м. Відповідач не оскаржувала відмову адміністрації в укладенні з нею договору найму. Крім того, ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з ОСОБА_3 і лише 17 червня 2016 року, тобто через два місяці з часу відкриття провадження в справі, шлюб між останніми розірвано, що свідчить про фіктивність такого розірвання шлюбу та про намір відповідача залишити за своєю сім`єю дві квартири.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 , справу передано до повторного автоматизованого розподілу.
Справу розподіллено судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила скаргу відхилити, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі ордеру на жилу площу в гуртожитку від 22 серпня 2007 року, виданого ВАТ «Маяк», ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2 вселилися у квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 20,5 кв. м, яка складається з однієї кімнати площею 17,0 кв. м, спільних коридору та санвузла, яка на той час не мала статусу окремої квартири у житловому будинку, оскільки на момент вселення та реєстрації будинок мав статус гуртожитку.
На час розгляду справи судом першої інстанції будинок АДРЕСА_1 має статус житлового та переданий у комунальну власність.
Під час передачі житлового будинку в комунальну власність наказом голови правління ВАТ «Маяк» від 06 квітня 2007 року № 69 «Про затвердження перепланування нежитлових приміщень під житло для проживання сімей гуртожитку ВАТ «Маяк» на АДРЕСА_1 » сім`ї ОСОБА_1 , працюючій на ВАТ «Маяк» з 1983 року, надано приміщення № 3, яке складається з 2 кімнат житловою площею 41,0 кв. м, кухні-їдальні, площею 23,5 кв. м, комунальних вигод, при цьому остання здає кімнату № 15 , у якій вона була зареєстрована та проживала разом із неповнолітнім сином, і кімнату № 4 у будинку № 15 , у якій проживав та був зареєстрований ОСОБА_3 .
На виконання рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 19 жовтня 2012 року № 710 розпорядженням Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 13 березня 2013 року за № 110 з ОСОБА_3 вирішено укласти договір найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_3 , яка складається з 2-х кімнат площею 41,0 кв. м, кухні, коридору, комунальних вигод, загальною площею 81,0 кв. м на сім`ю з 3-х осіб: він, дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до заяви від 28 травня 2012 року на ім`я в.о. директора Департаменту житлового господарства та інфраструктури ОСОБА_3 просив укласти з ним договір найму на новоутворену квартиру АДРЕСА_3 .
У заяві від 05 березня 2013 року ОСОБА_1 лише не заперечувала щодо укладення її чоловіком ОСОБА_3 договору житлового найму на квартиру АДРЕСА_3 , інших зобов`язань заява не містить.
ОСОБА_3 вселився в квартиру АДРЕСА_3 , знявшись при цьому з реєстрації та виселившись за попереднім місцем проживання - кімнати № 4 за вказаною адресою.
Відповідно до копії свідоцтва 17 червня 2016 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
За частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення- без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
ЄСПЛ звернуто увагу на те, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Тобто виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Відповідно до пунктів 64, 66 Правил обліку громадян, потребуючих поліпшення житлових умов та надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів Української РСР і Української Республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року № 470, громадяни (в тому числі тимчасово відсутні), стосовно яких прийнято рішення про надання жилого приміщення, дають письмове зобов`язання про звільнення займаного жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду чи в будинку житлово-будівельного кооперативу (за винятком тих, кому жиле приміщення належить на праві приватної власності). У надане жиле приміщення переселяються члени сім`ї, які включені в ордер і дали письмове зобов`язання про переселення в це приміщення.
Враховуючи наведене, усупереч доводам касаційної скарги, суди на підставі належним чином оцінених доказів та встановлених обставин, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що позивачем не доведено правових підстав, передбачених статтею 109 ЖК УРСР, з якими закон пов`язує можливість виселення осіб з жилого приміщення без надання їм іншого житла.
Крім того, ухвалюючи оскаржувані рішення судами правильно встановлено, що відповідачі у спірне приміщення вселилися на відповідній правовій підставі, а саме на підставі ордеру на жилу площу в гуртожитку, який був виданий на ім`я ОСОБА_1 , як особі, яка з 1983 року працювала у ВАТ «Маяк», тобто вона та її син ОСОБА_2 не є тими особами, які самоправно зайняли жиле приміщення, з якого позивач їх просить виселити.
Також під час розгляду справи суди попередніх інстанцій дали належну оцінку обставинам, встановленим під час розгляду справи, відповідно до яких дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 згоди на надання їй, як члену сім`ї ОСОБА_3 , квартири № 117 та згоди на звільнення квартири АДРЕСА_1 не давала, а її заява від 05 березня 2013 року, в якій вона не заперечувала щодо укладення договору житлового найму на квартиру АДРЕСА_3 з ОСОБА_3 , за кошти якого (понад 250 тисяч гривень) була збудована ця квартира, не може розцінюватися як згода на надання житла та звільнення нею квартири АДРЕСА_1 .
При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайнім заходом втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, надання переваги одним доказам над іншими, у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про наявність правових підстав для виселення із спірної квартири без надання іншого житла, тобто стосуються переоцінки доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 02 липня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська