05.12.2024

№ 480/1234/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2024 року

м. Київ

справа №480/1234/23

адміністративне провадження № К/990/8144/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білак М.В.,

суддів: Губської О.А., Мацедонської В.Е.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека)

на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 24 травня 2023 року (головуючий суддя - Савицька Н.В.)

на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2024 року (головуючий суддя - Рєзнікова С.С., судді: Бегунц А.О., Мельнікова Л.В.)

у справі № 480/1234/23

за позовом ОСОБА_1

до Державної служби України з безпеки на транспорті

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

I. РУХ СПРАВИ

1. У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, що виявилась у невиданні наказу про надання ОСОБА_1 з 30 листопада 2022 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України від 15 березня 2022 року №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон №2136-IX);

- зобов`язати Укртрансбезпеку видати наказ про надання позивачці з 30 листопада 2022 року відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX.

2. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що відповідач мав у обов`язковому порядку надати їй відпустку, відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX, враховуючи надання до заяви про надання відпустки копію виду на тимчасове проживання у Федеративній Республіці Німеччина.

3. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 24 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2024 року, позовні вимоги задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Укртрансбезпеки, що виявилась у невиданні наказу про надання ОСОБА_1 з 30 листопада 2022 року відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX.

Зобов`язано відповідача вирішити питання щодо надання позивачці з 30 листопада 2022 року відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX.

У задоволенні інших вимог - відмовлено.

4. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Укртрансбезпека звернулась із касаційною скаргою до Верховного Суду.

5. Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за скаргою Укртрансбезпеки.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. ОСОБА_1 з 07 грудня 2020 року проходить публічну службу у Державній службі України з безпеки на транспорті на посаді провідного спеціаліста відділу роботи з персоналом територіальних органів Департаменту роботи з персоналом.

7. У період з березня 2022 року і до 29 листопада 2022 року позивачка перебувала у різних видах відпусток.

8. 21 листопада 2022 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою про надання їй з 30 листопада 2022 року відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX. До заяви надала копію виду на тимчасове проживання у Федеративній Республіці Німеччина, виданого їй на підтвердження наявності певного правового статусу.

9. 30 листопада 2022 року на запити позивача щодо надання відпустки співробітник кадрової служби повідомив, що позивачка повинна протягом двох годин знайти можливість зробити переклад документа, долученого до заяви та надати його відповідачу.

10. 12 грудня 2022 року у відповідь на запит позивачки Укртрансбезпека повідомила, що 23 листопада 2022 року був підготовлений проект наказу про надання відпустки без збереження заробітної плати, але 30 листопада 2022 року такий проект був повернутий з узгодження у зв`язку з відсутністю перекладу та апостилю документів, що були надіслані разом із заявою про надання відпустки.

11. Не погодившись із бездіяльністю відповідача, що виявилася у невидані наказу про надання відпустки без збереження заробітної плати, позивачка звернулась до суду.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

12. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що відповідач, отримавши від позивачки заяву про надання відпустки, передбаченої частиною четвертою статті 12 Закону № 2136-IX, та додану до заяви копію виду на тимчасове проживання у Федеративній Республіці Німеччина, в умовах воєнного стану в країні, та з урахуванням відсутності у вказаному законі чіткого переліку документів та вимог до них, які необхідно подавати разом із заявою про відпустку, допустив протиправну бездіяльність, що виявилась у невиданні наказу про надання ОСОБА_1 .

13. Щодо вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання Укртрансбезпеки видати наказ про надання спірної відпустки, суди дійшли висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні такої позовної вимоги, але зобов`язали відповідача вирішити питання щодо надання відпустки. Вказали, що суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень видати такий наказ, оскільки саме на відповідача як роботодавця трудовим законодавством покладено обов`язок надання відпустки, визначення її тривалості та встановлення всіх інших необхідних умов для її надання. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Таким чином, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

14. Касаційне провадження за скаргою Укртрансбезпеки відкрито на підстав пункту 3 частини четвертої статі 328 КАС України.

15. У касаційній скарзі вказано про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 12 Закону України від 15 березня 2022 року №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у випадку надання відпустки за період, який минув.

16. Скаржник зазначає, що частиною четвертою статті 12 Закону №2344-III чітко врегульовано умови, за яких роботодавець зобов`язаний надати відпусту без збереження заробітної плати, а саме - у випадку підтвердження набуття статусу внутрішньо переміщеної особи або підтвердження виїзду за межі території України. Не обмежуючи робітника у переліку документів, які вищевказані обставини підтверджують, законодавець чітко вказав, що саме їх підтвердження зобов`язує роботодавця видати наказ про надання відпустки. У даному випадку, незалежно від форми документа, він має бути зрозумілим та таким, що дозволить роботодавцю дійсно встановити наявність факту перетину державного кордону або набуття статусу внутрішньо переміщеної особи. Тобто, роботодавець не вимагає документа конкретного типу або виду, проте із долучених до заяви фото документа, виданого іноземною мовою, за відсутності перекладу, неможливо встановити наявність обставин, визначених частиною четвертою статті 12 Закону №2344-III.

17. Окрім того, представник Укртрансбезпеки зауважив, що жоден законодавчий чи нормативно-правовий акт у сфері трудових відносин не передбачає можливості надання відпустки на час, який календарно минув або вирішення суб`єктом владних повноважень відповідних питань за попередні періоди. Проте, у даному випадку судом зобов`язано вирішити питання про надання відпустки за період, який минув, зокрема й з точки зору бюджетного року та планування, що суперечить вимогам чинного законодавства.

18. Представник позивачки подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, а скаргу - без задоволення. Наголосив, що у період з 21 листопада 2022 року до 30 листопада 2022 року відповідач не видав наказу про надання відпустки та не повідомив про будь-яке прийняте рішення, не запитував жодних документів. Лише 30 листопада 2022 року, в день, коли позивачка вже мала перебувати у відпустці, на запит ОСОБА_1 було повідомлено про необхідність здійснення перекладу документу, долученого до заяви та надати його відповідачу.

19. На думку представника позивачки, у разі, коли роботодавець порушує право працівника та не видає наказу про надання відпустки з дати, про яку просить працівник, особливо якщо йде мова про відпустку, обов`язковість надання якої встановлена законом, а вжиття заходів досудового врегулювання спору не призводить до поновлення прав працівника, єдиним виходом для останнього є звернення до суду. А єдиним можливим та ефективним способом захисту прав працівника є вимога про зобов`язання роботодавця надати відпустку або повторно вирішити питання щодо її надання з дати, яку просив працівник.

VI. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

20. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, вважає за необхідне зазначити таке.

21. Касаційне провадження у цій справі відкрито за для формування Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини четвертої статті 12 Закону України від 15 березня 2022 року №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у випадку надання відпустки за період, який минув.

22. Спірні правовідносини виникли щодо бездіяльності Укртрансбезпеки, яка полягала у ненаданні своєму працівнику відпустки без збереження заробітної плати під час дії воєнного стану відповідно до приписів частини четвертої статті 12 Закон №2136-IX.

23. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку щодо наявності протиправної бездіяльності відповідача.

24. Верховний Суд не погоджується із вказаним висновком з огляду на таке.

25. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України від 12 травня 2015 року №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року на території України введено воєнний стан, який надалі неодноразово продовжувався та триває досі.

26. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 07 грудня 2020 року проходить публічну службу у Укртрансбезпеці на посаді провідного спеціаліста відділу роботи з персоналом територіальних органів Департаменту роботи з персоналом. 21 листопада 2022 року позивачка звернулась до відповідача із заявою про надання їй з 30 листопада 2022 року відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX.

27. Особливості проходження, зокрема, державної служби, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" визначає Закон України від 15 березня 2022 року №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

28. Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

29. Згідно із роз`ясненнями Міністерства економіки України до Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» відпустка, яка передбачена частиною четвертою статті 12 Закону №2136-IX, є новим видом відпустки без збереження заробітної плати, що надається працівникові в обов`язковому порядку за його заявою.

Дана відпустка не належить до відпусток без збереження заробітної плати, які надаються працівникові відповідно до статей 25, 26 Закону України "Про відпустки".

Для отримання такої відпустки працівник, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, звертається до роботодавця з відповідною заявою, в якій обов`язково має бути визначеною тривалість такої відпустки, але не більше ніж 90 календарних днів.

Закон не обмежив можливості працівника реалізувати своє право на цю відпустку кілька разів. Водночас вважаємо, що загальна тривалість відпусток (частин) яку працівник може вимагати надати відповідно до цієї норми не може перевищувати 90 днів протягом дії воєнного стану.

Законом не передбачено право роботодавця відмовити такому працівникові у наданні цієї відпустки. Водночас, виходячи із умов її надання, вбачається, що працівник має підтвердити той факт, що він "виїхав за межі території України" або "набув статусу внутрішньо переміщеної особи". Спосіб підтвердження факту виїзду за межі України не визначений законом, відтак рішення щодо надання відпустки у цьому випадку прийматиметься роботодавцем на підставі наданих працівником доказів, які в достатній мірі підтверджують цей факт.

30. Отже, законодавець встановив обов`язок для роботодавця надати працівнику відповідну відпустку, але за умови, наявність відповідних обставин, а саме: наявність факту перетину особою державного кордону або набуття статусу внутрішньо переміщеної особи.

31. Тобто, у разі звернення працівника із заявою про надання відпустки відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX, йому також необхідно надати документи, що будуть підтверджувати наведені вище обставини.

32. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 до своєї заяви про надання відпустки додала копію виду на тимчасове проживання у Федеративній Республіці Німеччина на німецькій мові.

33. Частинами першою, другою, сьомою, восьмою статті 1 Закону України від 25 квітня 2019 року №2704-VIII «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (далі - Закон №2704-VIII) визначено, що єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова.

Статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації.

Статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов`язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначені цим Законом.

Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України.

34. Відповідно до статті 13 Закону України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон №2709-IV) документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

35. Згідно з пунктом 17 Типової інструкції з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року №55, установи здійснюють діловодство державною мовою. Документи складаються державною мовою, крім випадків, передбачених законодавством про мови в Україні.

Документи, які надсилаються іноземним адресатам, оформлюються державною мовою або мовою держави-адресата, або однією з мов міжнародного спілкування.

36. Відтак, в даному випадку, вирішуючи питання щодо спірної відпустки, відповідач повинен був оцінити надані позивачкою документи, тобто, перш за все, зрозуміти їх дійсний зміст. Однак, враховуючи, що поданий ОСОБА_1 документ виданий іноземною мовою без відповідного перекладу, в Укртрансбезпеки були відсутні підстави для прийняття будь-якого рішення щодо спірної відпустки, оскільки у своїй діяльності органи державної влади України використовують виключно державну мову.

37. Окрім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачці було відомо про необхідність надання перекладу поданого документу (виду на тимчасове проживання у Федеративній Республіці Німеччина), однак подала вона його лише до суду.

38. Щодо можливості надання спірної відпустки за період, який минув, Верховний Суд зазначає таке.

39. Згідно зі статтею 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

40. Стаття 5 КАС України декларує право на звернення до суду та способи судового захисту. Частиною першою цієї статті визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

41. У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» треба розуміти, як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

42. Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі №1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

43. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом».

44. Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.

45. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

46. Отже, з огляду на вимоги статей 2 5 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

47. Поряд з цим, Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі №522/3665/17 виснував, що обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:

- незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;

- не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України;

- встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу;

- коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);

- позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

48. Отже, з наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

49. Аналогічні правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 30 вересня 2024 року у справі №640/11234/19.

50. Таким чином, застосовуючи вказані правові висновки до спірних правовідносин, колегія суддів Верховного Суду наголошує, що звертаючись із позовом до суду позивач в будь-якому випадку оскаржує дії, рішення або бездіяльність, які були вчинені/прийняті суб`єктом владних повноважень в минулому, оскільки захисту підлягають виключно порушенні права. У свою чергу, у разі задоволення позовних вимог в будь-якому випадку суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вчинити дії на відновлення порушених прав позивача, а відповідач, виконуючи рішення суду, вчиняє відповідні дії щодо подій в минулому, зокрема: поновлює на посаді, приймає відповідне рішення, виплачує кошти за вимушений прогул. Тому є необґрунтованими твердження скаржника щодо неможливості надання спірної відпустки за період, який минув.

51. Однак, у справі, що розглядається, відсутні підстави для надання ОСОБА_1 відпустки відповідно до частини четвертої статті 12 Закону №2344-III, за період, який минув, оскільки позивачка до заяви про відпустку додала документ на підтвердження перетину кордону, який виданий іноземною мовою без відповідного перекладу.

52. Згідно з частинами першою, третьою статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

53. Отже, підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій у повному обсязі встановили обставини справи, але допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону №2136-IX та незастосування статті 13 Закону №2709-IV, статті 1 Закону №2704-VIII, що призвело до ухвалення незаконних рішень.

54. За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 341 345 351 359 КАС України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті задовольнити.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 24 травня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2024 року скасувати.

Ухвалити у справі №480/1234/23 нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

...........................

М.В. Білак

О.А. Губська

В.Е. Мацедонська,

Судді Верховного Суду