№ 487/4013/17

Постанова

Іменем України

20 січня 2022 року

м. Київ

справа № 487/4013/17

провадження № 61-4355св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Миколаївське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» на постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шаманської Н. О., Данилової О. О., Коломієць В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (далі -Миколаївське регіональне управління держмолодьжитла або Фонд) про визнання недійсними окремих умов кредитного договору та додаткового договору до нього та застосування наслідків.

Позов обґрунтовано тим, що 29 жовтня 2014 року між ОСОБА_1 та Фондом укладено пільговий довготерміновий договір про надання кредиту молодій сім`ї на будівництво житла у розмірі 338 878,00 грн, умовами якого передбачена, зокрема, і плата за супровід договору у розмірі 504,25 грн за квартал, що складає 13,8 % мінімальної заробітної плати. 31 січня 2017 року сторони уклали додатковий договір змінивши редакцію пунктів 1.6 та 1.7, що стосується плати за супровід договору. У новій редакції, яка почала діяти з 01 січня 2017 року плата за супровід склала 768,00 грн, тобто 16 % від прожиткового мінімуму для працездатної особи. На виконання умов кредитного договору щодо його супроводу, позивачем сплачено 3 990,68 грн.

ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до вимог Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції є незаконними, що відповідно до статей 203 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для визнання недійсними таких умов споживчого кредиту.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 остаточно просила: визнати недійсними окремі умови кредитного договору від 29 жовтня 2014 року № 425, а саме: пункти 1.6, 1.7, 1.8 та додаткового договору від 31 січня 2017 року; застосувати наслідки недійсності окремих умов кредитного договору від 29 жовтня 2014 року № 425, а саме: пункти 1.6, 1.7, 1.8 та додаткового договору від 31 січня 2017 року; стягнути з Фонду на її користь 3 990,68 грн.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що обставини, на які посилалася позивачка, як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з Миколаївського регіонального управління держмолодьжитла на користь ОСОБА_1 3 990,68 грн та 640,00 грн судових витрат. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

На переконання апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про безпідставність заявлених позовних вимог, оскільки відповідач є фінансовою установою, набув цей статус згідно з Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до частини четвертої статті 12 якої зобов`язаний дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів.

Задовольняючи позов, в частині повернення сплачених сум на виконання нікчемних умов договору, апеляційний суд виходив зокрема з того, що правовідносини щодо надання пільгового довготермінового кредиту для придбання житла виникли між фінансовою установою та споживачем. Хоча таке кредитування й здійснюється на підставі Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та у певному порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року № 584 «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» та є окремим видом кредитування, проте будь-яких підстав для висновку, що наданий кредит не є споживчим та на виниклі правовідносини не поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» не має, таким чином оспорювані умови договору є нікчемними, тому апеляційний суд зазначив, що ефективним способом захисту є застосування наслідків нікчемного правочину.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

Миколаївське регіональне управління держмолодьжитла 16 березня 2021 року засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року скасувати, та ухвалити судове рішення, яким залишити позов без задоволення.

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні). Зокрема, заявник у касаційній скарзі вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 січня 2021 року у справі № 487/6129/17, який застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:

- Фонд отримавши свідоцтво про реєстрацію його як фінансової установи не змінив своєї статутної мети, а продовжив виконання своїх завдань відповідно до статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2000 року № 1604 в реалізації державних програм забезпечення молоді та інших верств населення житлом, продовжив надавати пільгові довготермінові кредити на будівництво (реконструкцію) та придбання житла для молодих сімей в рамках, та на підставі Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року № 584 (далі - Положення № 584). Відповідно до абзацу першого пункту 15 частини сьомої Статуту фонд має право провадити окремі види господарської діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання ліцензії та інших документів дозвільного характеру.

- відмінність кредитів, що надаються відповідачем виключно в рамках державної програми пільгового кредитування полягає в тому, що порядок надання, умови кредитування, права, сплата процентів, обов`язки сторін визначаються Положенням № 584. Крім того, такий тип державного кредиту надається виключно на одну ціль, а не на будь-яку, та окремим категоріям осіб. Положенням № 584 визначено окремі умови звільнення від сплати відсотків, тобто Фонд не зобов`язує сплачувати відсотки в момент укладання договору, що вже не підпадає під зміст статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

- ані умовами кредитного договору, ані Положенням № 584 не передбачено врегулювання правовідносин сторін за цим договором Законом України «Про захист прав споживачів», Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Натомість у договорі сторони визначили, що умови щодо прав та обов`язків сторін, порядку надання кредиту, відповідальність сторін визначена Положенням № 584.

- суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про застосування наслідків нікчемного правочину, оскільки кредитний договір підписаний усіма сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг правоздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, відповідач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог та в подальшому виконував умови договору. Разом із цим, у разі встановлення нікчемності окремих умов договору, а саме пунктів 1.6 - 1.8, кредитний договір не був би чинним та є таким, щодо якого не досягнуто згоди з усіх істотних умов.

У касаційній скарзі Фонд зазначив клопотання про зупинення виконання оскаржуваної постанови.

У травні 2021 року до Верховного Суду від Фонду надійшло клопотання про розгляд справи за участю представника відповідача.

У липні 2021 року Фонд надіслав додаткові пояснення на касаційну скаргу, в яких підтримав вимоги касаційної скарги.

Відзиву на касаційну скаргу Фонду станом на дату розгляду справи до Верховного Суду не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга Миколаївського регіонального управління держмолодьжитла передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року (після усунення заявником недоліків касаційної скарги) поновлено строк на касаційне оскарження постанови, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 487/4013/17 із Заводського районного суду м. Миколаєва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою заявникові відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року.

У травні 2021 року матеріали справи № 487/4013/17 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій установлено, що 29 жовтня 2014 року між ОСОБА_1 та Миколаївським регіональним управлінням держмолодьжитла укладено кредитний договір № 425 щодо надання пільгового довготермінового кредиту молодій сім`ї на будівництво житла з урахуванням Державної програми забезпечення житлом молоді. Відповідно до умов указаного договору кредитор зобов`язується надати позичальнику грошові кошти на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання в сумі 338 878,00 грн на будівництво двокімнатної квартири НОМЕР_1 у багатоквартирному будинку загальною площею 62,32 кв. м з кінцевим терміном погашення до 29 квітня 2044 року.

Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору на виконання вимог Положення № 584 та міської Програми забезпечення молодих сімей та одиноких громадян міста Миколаєва житлом на 2011-2017 роки, позивачка звільнена від сплати будь-яких відсотків за користування кредитом, у зв`язку з наявністю у сім`ї однієї дитини.

Пунктом 1.6 кредитного договору передбачено, що починаючи з першого місяця, наступного за місяцем, в якому надійшли кошти кредиту на рахунок позичальника, щоквартально, не пізніше терміну сплати щоквартального платежу з погашення кредиту, позичальник зобов`язується сплачувати на рахунок кредитора плату за супровід договору у розмірі 504,25 грн за квартал, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати на момент укладення договору 1 218,00 грн за встановленою формулою.

Відповідно до пункту 1.7 договору, у разізміни мінімальної заробітної плати, зазначеної у пункті 1.6 цього договору, позичальник зобов`язується сплачувати плату за супровід цього договору виходячи з розрахунку 13,8 % від розміру місячної мінімальної заробітної плати, яка діє на момент оплати послуг.

Пунктом 1.8 договору визначено, що розрахунок плати за супровід цього договору за перший квартал користування кредитом здійснюється з урахуванням кількості повних місяців користування кредитом позичальником у цьому кварталі.

Крім того, 31 січня 2017 року сторони уклали додатковий договір до кредитного договору від 29 жовтня 2014 року № 425, яким змінили редакцію пунктів 1.6 і 1.7 кредитного договору, виклавши ці пункті у новій редакції, яка почала діяти з 01 січня 2017 року.

Так, у новій редакції пункту 1.6 передбачено: «Починаючи з першого місяця, наступного за місяцем, в якому надійшли кошти кредиту на рахунок позичальника, щоквартально, не пізніше терміну сплати щоквартального платежу з погашення кредиту, позичальник зобов`язується сплачувати на рахунок кредитора плату за супровід договору у розмірі 768,00 грн за квартал, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати на момент укладення договору 1 600,00 грн за встановленою формулою».

Відповідно до пункту 1.7 договору в новій редакції, у разі зміни мінімальної заробітної плати, зазначеної у пункті 1.6 цього договору, позичальник зобов`язується сплачувати плату за супровід цього договору виходячи з розрахунку 16 % від розміру місячної мінімальної заробітної плати, яка діє на момент оплати послуг.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Згідно зі статтею 10 Закону України від 05 лютого 1993 року № 2998-XII «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (в редакції, чинній на момент укладення договору) держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право на житло, сприяє молодіжному житловому будівництву, створенню молодіжних житлових комплексів тощо. Молоді сім`ї та молоді громадяни можуть одержувати за рахунок бюджетних коштів пільгові довгострокові державні кредити на будівництво і придбання жилих будинків і квартир, на оплату вступних пайових внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів, а також на обзаведення домашнім господарством.

Порядок надання пільгових довгострокових кредитів молодим сім`ям та їх пільгового погашення встановлюється Кабінетом Міністрів України (далі - КМУ), зокрема постановою КМУ від 29 травня 2001 року № 584, якою затверджено Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла.

За змістом положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду.

Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

Встановивши, що згідно зі свідоцтвом від 28 грудня 2006 року № 6581 Фонд є фінансовою установою, набув цей статус згідно з Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до частини четвертої статті 12 якої зобов`язаний дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів; а згідно з пунктом 8.4 укладеного між сторонами кредитного договору відповідач ознайомив позивача з інформацією, яка йому має бути надана відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та частин другої-четвертої статті 12 Закону України Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що укладений кредитний договір є споживчим.

Відтак, оскільки умовами кредитного договору (зокрема пунктами 1.6, 1.7, 1.8), укладеного між фінансовою установою та споживачем, передбачена плата за послуги, що супроводжують кредит, суд апеляційної інстанції підтвердив, що такі пункти є нікчемними у розумінні статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та правильно застосував наслідки нікчемності правочину, шляхом повернення сплачених позивачкою сум на виконання нікчемних умов кредитного договору.

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки правовідносини щодо надання пільгового довготермінового кредиту для придбання житла виникли між фінансовою установою та споживачем. Хоча таке кредитування й здійснюється на підставі Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та у певному порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року № 584 «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» та є окремим видом кредитування, проте будь-яких підстав для висновку, що наданий кредит не є споживчим та на виниклі правовідносини не поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» не має.

Зазначене повністю відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 14 січня 2021 року у справі № 487/6129/17, підстав для відступлення від якого Верховний Суд, за наведених вище обставин, не вбачає.

Доводи касаційної скарги про те, що у разі встановлення нікчемності окремих умов договору, а саме пунктів 1.6 - 1.8, кредитний договір буде вважатись таким, щодо якого не досягнуто згоди з усіх істотних умов, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У разі визнання окремого положення договору несправедливим може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.

Отже, встановлення невідповідності закону пунктів 1.6, 1.7, 1.8 договору, якими передбачено сплату комісії за послуги із супроводу кредитного договору, не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним в цілому, оскільки такі умови кредитного договору не тягнуть за собою недійсність інших його частин.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не є підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права чи зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи є аналогічними із доводами відзиву на апеляційну скаргута були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін із підстав, передбачених статтями 401 410 ЦПК України.

Що стосується клопотання Фонду про розгляд справи за участю його представника, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то підстави для розгляду справи за участю сторін судом касаційної інстанції відсутні, а тому у задоволенні клопотання Фонду про розгляд справи за участю його представника, відмовити.

Також оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити Миколаївському регіональному управлінню Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» в задоволенні клопотання про розгляд справи за участі сторін.

Касаційну скаргу Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак