Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 488/3322/14-ц
провадження № 61-16023св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»,
відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Галина Маратівна, до якої приєдналася ОСОБА_2 ,на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року у складі судді Селіщевої Л. І. та постанову Миколаївського апеляційного суду
від 26 липня 2019 року у складі колегії суддів: Шаманської Н. О., Прокопчук Л. М., Царюк Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування її з незаконного володіння.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що пунктом 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 ОСОБА_1 наданий дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000,00 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
Пунктом 11 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня
2009 року № 33/48 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1000,00 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель
на АДРЕСА_1 .
15 травня 2009 року ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серія ЯЖ № 865787.
05 серпня 2010 року ОСОБА_1 подарував спірну земельну ділянку
ОСОБА_2 , у зв`язку з чим їй був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 910583.
У подальшому, ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу земельної ділянки
від 11 жовтня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А., зареєстрованого у реєстрі за
№ 3405, відчужила спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , яка на підставі зазначеного правочину, отримала державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серія ЯЖ № 841613.
08 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований у реєстрі за № 1100, за умовами якого ОСОБА_3 відчужила ОСОБА_4 зазначену земельну ділянку, на підставі якого, ОСОБА_4 05 липня 2012 року отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 914280.
Згідно з відомостями Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» та ДП «Миколаївське лісове господарство», надана ОСОБА_1 земельна ділянка згідно з матеріалами лісовпорядкування відноситься до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневого» квартал 43, та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».
Посилаючись на порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки неповноважним органом, без її вилучення у попереднього землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», порушення встановленої процедури зміни цільового призначення землі, непогодження проекту відведення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи проекту землеустрою, а також на те, що зазначені порушення закону виявлені прокуратурою міста Миколаєва під час проведеної у жовтні 2013 року перевірки додержання вимог земельного законодавства у діяльності ДП «Миколаївське лісове господарство», за результатами якої за ознаками підроблення висновків Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства прокуратурою міста Миколаєва 16 жовтня 2013 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення
№ 42013160010000048, передбачене частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України), прокурор просив:
- поновити строк позовної давності;
- визнати незаконними та скасувати пункт 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 та пункти 11, 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/48 про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, та затвердження проекту землеустрою і передачі земельної ділянки у власність;
- визнати недійсним державний акт на право власності на ім`я
ОСОБА_1 ;
- визнати недійсним договір дарування від 05 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А., зареєстрований у реєстрі за № 1982;
- витребувати земельну ділянку у ОСОБА_4 , як недобросовісного її володільця, у власність держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 вересня 2016 року позов прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство» задоволено.
Визнано незаконним та скасовано пункт 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на
АДРЕСА_1 .
Визнано незаконними та скасовано пункти 11, 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/48, якими затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м, зарахування її за функціональним використанням до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на
АДРЕСА_1 , та надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 1 000,00 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд на
АДРЕСА_1 .
Визнано незаконним, виданий 15 травня 2009 року ОСОБА_1 державний акт серії ЯЖ № 865787 про право власності на земельну ділянку площею
1000,00 кв. м на АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100826.
Визнано недійсним договір дарування від 05 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А., зареєстрований у реєстрі за № 1982.
Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_4 земельну ділянку площею 1 000,00 кв. м, кадастровий номер 4810136600: 05:001:0054, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у власність держави в особі Миколаївської ОДА та у користування ДП «Миколаївське лісове господарство».
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Корабельного районного суду
м. Миколаєва від 12 вересня 2016 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області
від 06 березня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд виходив з того, що визнаючи поважними причини пропуску позовної давності та поновлюючи прокурору Корабельного району міста Миколаєва позовну давність для звернення до суду з указаним позовом, суди залишили поза увагою доводи
ОСОБА_4 про пропуск прокурором без поважних причин позовної давності, з огляду на те, що згідно зі стенограмою 23-ї сесії Миколаївської міської ради V скликання першого пленарного засідання від 24 квітня 2008 року, засідання відбулося, у тому числі за участю прокурора міста Коткова В. В., а згідно зі стенограмою 33-ї сесії Миколаївської міської ради V скликання першого пленарного засідання від 24 березня 2009 року, засідання відбулося за участю старшого помічника прокурора міста Алєксєєва А. П. За таких обставин, судами не встановлено, чи мала прокуратура об'єктивну можливість дізнатися про порушення законодавства до проведення нею перевірки; з якою метою були присутні представники прокуратури на сесії; чи можливо було при цьому встановити наявність підстав для визнання незаконними прийнятих Миколаївською міською радою спірних рішень з огляду на презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав.
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року позов прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство» задоволено.
Визнано незаконними та скасовано пункт 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39, пункти 11 та 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/48.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 05 серпня
2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А., зареєстрований у реєстрі за № 1982.
Визнано недійсними державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 865787, виданий 15 травня 2019 року на ім`я ОСОБА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100826.
Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_4 у власність держави в особі Миколаївської ОДА спірну земельну ділянку з подальшою передачею у постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство».
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка лісового фонду надавалася ОСОБА_1 для цілей, не пов'язаних з веденням лісового господарства і використанням лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, а отже проект землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки мав бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства та мала бути проведена обов'язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність. Спірна земельна ділянка була вилучена у законного землекористувача ДП «Миколаївське лісове господарство» поза його волею, з перевищення повноважень Миколаївської міської ради, за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства та висновку державної експертизи землевпорядної документації, а отже оспорювані прокурором пункти рішень Миколаївської міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню. Оскільки вищевказані пункти рішень Миколаївської міської ради були прийняті з порушенням вимог законодавства, то визнанню недійсними підлягає і виданий 15 травня 2019 року на ім`я ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 865787, а також укладений між ним та ОСОБА_2 договір дарування земельної ділянки від 05 серпня 2010 року. Ураховуючи, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності протиправно та внаслідок прийнятих органом місцевого самоврядування незаконних рішень, суд вважав обґрунтованою вимогу прокурора про витребувати її з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у власність держави в особі Миколаївської ОДА з подальшою передачею у постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство».
Суд відхилив заяву представника ОСОБА_4 про застосування позовної давності, посилаючись на те, що наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності не доводять, що Миколаївська ОДА чи ДП «Миколаївське лісове господарство» довідалися чи могли довідатися про існування оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради раніше, ніж проведена у жовтні 2013 року прокурорська перевірка. На час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, положення Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не зобов`язували прокурора здійснювати перевірку щодо законності рішень, прийнятих органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року у частині визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 05 серпня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 865787, виданий 15 травня 2019 року на ім`я ОСОБА_1 скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову у їх задоволенні.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно установив, що спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення належала на праві власності державі та перебуваючи на праві постійного землекористування у ДП «Миколаївське лісове господарство», у встановленому порядку не вилучалася повноважним органом (Миколаївською ОДА), зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що приймаючи рішення від 25 квітня 2008 року № 23/39 в частині надання дозволу ОСОБА_1 на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» та від 25 березня 2009 року № 33/48 щодо передачі у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, Миколаївська міська рада діяла поза межами своїх повноважень, а тому наявні підстави для визнання їх незаконними та скасування, та витребування спірної земельної ділянки
у ОСОБА_4 у власність держави в особі Миколаївської ОДА з подальшою передачею її у постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство».
Урахувавши правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 про те, що ефективним способом захисту порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене є саме пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 287 388 ЦК України, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції помилково задовольнив позовні вимоги про визнання недійсними державних актів про право власності на спірну земельну ділянку та про визнання недійсним договору дарування цієї земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 , а тому рішення суду у цій частині підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні таких вимог.
Зауважив, що сам по собі факт присутності представника прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржуваних рішень міської ради не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав, та не спростовує висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування позовної давності.
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, заяви про приєднання до касаційної скарги, та аргументів інших учасників справи
У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Г. М., у якій він просив скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року і постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 липня 2019 року у частині задоволення позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради та витребування земельної ділянки з незаконного володіння, та ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову в їх задоволенні, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга обґрунтована посиланнями на те, що під час нового судового розгляду, суд першої інстанції, з висновками якого у частині визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради та витребування земельної ділянки погодився апеляційний суд, не виконав обов`язкових для нього вказівок суду касаційної інстанції, не з`ясував: чи мала прокуратура об'ктивну можливість дізнатися про порушення законодавства до проведення нею перевірки; з якою метою були присутніми представники прокуратури на сесії; чи можливо було при цьому встановити наявність підстав для визнання незаконним прийнятого міською радою оспорюваних рішень з огляду на презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Суди не надали також оцінки тому факту, що про обізнаність позивачів про порушення їх прав ще у 2008-2009 роках свідчать наявні у матеріалах справи дозвільні документи, які необхідно було отримати для погодження виділу спірної земельної ділянки, зокрема: висновок Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 01 квітня 2008 року № 640; висновок управління Держкомзему
у м. Миколаєві від 28 січня 2009 року № 243; висновок Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області
від 04 лютого 2009 року № 01-04/658-05; висновок відділу охорони культурної спадщини від 05 лютого 2008 року № 67/3, а тому дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності. Крім того, суди не звернули увагу, що ДП «Миколаївське лісове господарство» є структурним підрозділом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, що свідчить про те, що ДП «Миколаївське лісове господарство» було відомо про відчуження тспірної земельної ділянки та порушення його права більш ніж за 4 роки до проведення прокурорської перевірки у жовтні 2013 року. У свою чергу, вимоги прокурора, який звернувся з позовом в інтересах держави в особі певного її органу є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо розпорядження спірними землями, а тому перебіг позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор.
Суди внаслідок неповного з`ясування фактичних обставин у справі дійшли помилкового висновку про належність спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду та витребування її у користування ДП «Миколаївське лісове господарство», оскільки на момент прийняття Миколаївською міською радою оспорюваних рішень від 25 квітня 2008 року № 23/39 та від 25 березня
2009 року № 33/48, стаття 19 ЗК України не містила такої категорії земель як землі державного лісового фонду. У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження прийняття рішень про віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та про надання її у користування
ДП «Миколаївське лісове господарство». Наявний у матеріалах справи абрис кварталу 43 станом на 01 січня 2004 року не містить жодних відомостей, які б дозволили зробити прив'язку вказаного абрису до місцевості (назви населеного пункту, найменування вулиць (провулків), географічних координат).
Додатково у своїх поясненнях ОСОБА_4 посилався на те, що на спірній земельній ділянці розміщено незавершене будівництво (житловий будинок готовністю 98 процентів), будівництво якого згідно з Декларацією про початок виконання будівельних робіт розпочато ним на спірній земельній ділянці ще у 2013 році. Згідно зі звітом про оцінку майна, вартість об'єкта незавершеного будівництва становить 3 221 760,00 грн.
Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
У листопаді 2019 року від Миколаївської ОДА та заступника прокурора Миколаївської області до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Г. М., у яких вони просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обгрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги.
У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Г. М., у якій вона просила скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 липня 2019 року у частині вирішення позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради та витребування земельної ділянки з незаконного володіння, ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року прийнято заяву ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Г. М., на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва
від 15 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду
від 26 липня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року касаційне провадження у справі поновлено.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що постановою Ради Міністрів Української РСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією грунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства передано 17 789,9 га земельних угідь в Миколаївській області, у тому числі 4 161,1 га лісів і лісонасаджень, 8 685,3 га еродованих пасовищ і 4 943,4 га непридатних земель з користування колгоспів /за згодою загальних зборів членів колгоспів і радгоспів Миколаївської області, у тому числі і урочище «Жовтневе», до складу якого входить спірна ділянка. Спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду, що підтверджується картографічними матеріалами, зокрема кадастровою картою землекористування радгоспу ім. Карла Маркса, яка є частиною лісовпорядкувального планшету 1973 року.
Пунктом 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 ОСОБА_1 наданий дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
Пунктами 11 та 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/48 затверджений проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 000,00 кв. м, включивши її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 .
На підставі зазначених рішень міської ради, 15 травня 2009 року
ОСОБА_1 виданий державний акт, серія ЯЖ № 865787 на право власності на вказану земельну ділянку, кадастровий номер 4810136600:05:001:0054, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100826.
Зазначена земельна ділянка надана ОСОБА_1 за рахунок земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе», та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджується повідомленням Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 08 травня 2014 року № 131, повідомленням Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 07 травня 2014 року № 666, повідомленням ДП «Миколаївське лісове господарство» від 01 квітня 2014 року № 214.
05 серпня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А., зареєстрований у реєстрі за № 1983, за умовами якого ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку, кадастровий номер 4810136600:05:001:0054, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
11 жовтня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А., зареєстрований у реєстрі за № 3405, за умовами якого ОСОБА_3 набула у власність земельну ділянку, кадастровий номер 4810136600:05:001:0054, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 їв.
08 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований у реєстрі за № 1100, за умовами якого ОСОБА_4 набув у власність земельну ділянку, кадастровий номер 4810136600:05:001:0054, що розташована за адресою:
АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, заяви про приєднання до касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Г. М., до якої приєдналася ОСОБА_2 , підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Щодо правового статусу спірної земельної ділянки
Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).
За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).
Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет : складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).
Відповідно до пункту 5 розділу VIII«Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (див. висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).
Суди встановили, що земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджувалося планшетами лісовпорядкування за 1973 та 2003 роки, відомостями Проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс», оригінали яких були оглянуті судами, а також листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект».
Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства, а тому необгрунтованими є аргументи заявника про недопустимість доказів, використаних для встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення.
Щодо вимоги про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суди встановили, що пунктом 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 ОСОБА_1 наданий дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
Пунктами 11 та 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської радивід 25 березня 2009 року № 33/48 затверджений проект землеустрою та передано у власність
ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 000,00 кв. м із зарахуванням її за функціональним призначенням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 .
Згідно зі статтями 317 і 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження на розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою як власником земельної ділянки здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.
Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.
Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.
Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті, згідно з якою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою?восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.
Отже, згідно з наведеними приписами, саме до повноважень Миколаївської ОДА належало вилучення спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення, що перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» та передання її у приватну власність.
З огляду на наведене Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що Миколаївська міська рада мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21), вирішуючи питання про належні способи захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, зазначила, щовимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.
Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Задовольняючи вимоги прокурора в частині визнання незаконними та скасування пункту 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 та пунктів 11, 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/48 про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та затвердження проекту землеустрою і передачі вказаної земельної ділянки у його власність, суди не врахували, що їх задоволення не призведе до відновлення володіння держави земельною ділянкою. Такі вимоги не є нерозривно пов'язаними з вимогою про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема на незаконність зазначених рішень органу місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судам належало відмовити у задоволенні вимог про визнання незаконними та скасування пункту 29 розділу 1 рішенням Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року
№ 23/39 та пунктів 11 та 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради
від 25 березня 2009 року № 33/48 з підстав того, що такий спосіб захисту порушених прав не є ефективним, оскільки не призводить до їх відновлення.
Щодо витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_4 .
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частинами другою - шостою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, інші юридичні факти (включаючи настання або ненастання певної події). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.
Суди встановили, що початково спірна земельна ділянка була набута у власність ОСОБА_1 у порядку приватизації; надалі на підставі договору дарування вона перейшла у власність ОСОБА_2 , яка на підставі договору купівлі-продажу оплатно відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_3 ;
останній її власник - ОСОБА_4 набув спірну земельну ділянку на підставі оплатного правочину - договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами регулювався статтею 118 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Цей порядок полягає в такому.
Зацікавлена особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У клопотанні зазначаються, зокрема, орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення і додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки.
Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, для ведення, зокрема, особистого селянського господарства, подають клопотання до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки подається Комісії з розгляду питань, пов`язаних з погодженням документації із землеустрою.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Отже, подання заінтересованою особою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є пропозицією (офертою) про безоплатну приватизацію земельної ділянки, а рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність є прийняттям (акцептом) такої пропозиції власником в особі відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Таким чином, приватизація земельної ділянки полягає в укладенні договору між громадянином і власником - державою або територіальною громадою (в особі відповідного органу) шляхом здійснення оферти та її прийняття відповідно до частини другої статті 638 ЦК України. Подібні висновки, але для правовідносин оренди земельної ділянки державної або комунальної власності, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20).
Таким чином, дії відповідачів були спрямовані на набуття права власності на земельну ділянку (яке заперечується позивачем) на підставі договірних правовідносин між ними, іншими фізичними особами та органом владних повноважень.
Водночас держава не є учасником цих договірних правовідносин. Відповідно позивач не просить про повернення йому майна як стороні договору (абзац другий частини першої статті 216, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України), а вважаючи себе її власником, прагне витребувати своє майно від осіб, які незаконно, без відповідної правової підстави заволоділи ним (стаття 387 ЦК України).
Верховний Суд вважає, що судові рішення в частині витребування земельної ділянки не ґрунтуються на засадах верховенства права, оскільки не відповідають критеріям законності та обгрунтованості, визначеним у статті 263 ЦПК України, а тому у цій частині підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, з огляду на таке.
Вирішуючи вимоги про витребування земельної ділянки, судам необхідно ураховувати, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року).
Суди з урахуванням встановлених обставин справи повинні дати відповідь на питання чи буде необхідне витребування спірних земельних ділянок у власність держави і чи відповідатиме воно легітимній меті втручання у право мирного володіння майном.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтується таке втручання на національному законі, чи переслідує воно легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Перевіряючи висновки судів щодо правомірності втручання держави у право ОСОБА_4 на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з того, що суди не надали належної оцінки фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам, зокрема залишили поза увагою, що згідно з оспорюваними рішеннями Миколаївської міської ради спірна земельна ділянка надавалася для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, та на наявну в матеріалах справи (а. с. 50 т. 3) інформацію Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області про направлену прокуратурі Коробельного району м. Миколаєва копію декларації про початок виконання будівельних робіт зареєстровану за № МК 082131760648 від 25 червня 2013 року по об`єкту «Будівництво садибного (індивідуального) житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 », замовник ОСОБА_4 , а отже не з`ясували чи було розпочато будівництво на спірній земельній ділянці, яка стадія готовності такого об`єкта до експлуатації. У своїх поясненнях ОСОБА_4 посилався на те, що суди не звернули увагу, що на спірній земельній ділянці ним побудований об'єкт незавершеного будівництва (житловий будинок готовністю 98 процентів), будівництво якого згідно з декларацією про початок виконання будівельних робіт розпочато ще у 2013 році.
Для розкриття критерію пропорційності втручання у право власності відповідача на спірне нерухоме майно, вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі
№ 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19, пункт 51) та від 01 квітня
2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 46.1). З`ясування обставин добросовісності/недобросовісності учасників цивільного обороту у спірних правовідносинах має важливе значення для застосування положень статей 387 388 ЦК України, зокрема для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна.
Під час нового розгляду, судам необхідно перевірити добросовісність/ недобросовісність набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, зокрема установити чи буде таке втручання держави пропорційним, якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, чи буде дотримано таким втручанням справедливий баланс між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання у її право власності, та чи не понесе особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності індивідуальний і надмірний тягар.
У контексті наведеного судам належить звернути увагу на висновки, викладені у пункті 64 рішення ЄСПЛ у справі «Максименко та Герасименко проти України» від 16 травня 2013 року про те, що «принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland, заява № 10373/05, п.73, від 15 вересня 2099 року). Проте потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на легітимність дій державного органу…», а також на висновок, викладений у пункті 59 рішення ЄСПЛ у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 09 жовтня 2018 року про те, що «Навіть якщо припустити, що передане «УПО» майно дійсно належало державі та що держава знов намагалася відновити своє право власності на нього після придбання заявником його частини, Суд не розуміє, чому вона так довго чекала, щоб це зробити, тобто з моменту придбання заявником майна у 2002 році до подання прокурором позову у 2011 році. У зв`язку з цим Суд вважає несуттєвим, що прокурор нібито не знав про договір 2002 року до 2011 року (див. пункт 27). Дійсно, після укладення заявником договору у 2002 році державні органи зареєстрували право власності на придбане майно та ця інформація була доступною у відповідному реєстрі. Іншими словами, державі було відомо або мало бути відомо про договір 2002 року та реєстрацію права власності заявника на спірне майно задовго до 2011 року. Проте держава не реагувала наступні дев`ять років».
З урахуванням встановленого, суду належить вирішити про доведеність чи недоведеність позову прокурора, і в залежності від такого висновку, чи підлягає застосуванню позовна давність. У випадку, якщо суд дійде висновку про доведеність позовних вимог, необхідно встановити початок перебігу позовної давності, а саме коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати в частині задоволеної судами вимоги про визнання незаконними та скасування пункту 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 та пунктів 11, 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради
від 25 березня 2009 року № 33/48 про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та затвердження проекту землеустрою і передачі вказаної земельної ділянки у його власність, та ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Зважаючи на те, що в частині вирішення вимоги про витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_4 , суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зазначене, відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України, є підставою для скасування у цій частині оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій, та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 , від імені якого діє адвокат Багдасарова Галина Маратівна, до якої приєдналася ОСОБА_2 ,задовольнити частково.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 липня 2019 року в частині вирішення вимог про визнання незаконними та скасування пункту 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 та пунктів 11, 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/48 про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та затвердження проекту землеустрою і передачі вказаної земельної ділянки у його власністьскасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позову прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання незаконними та скасувати пункту 29 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/39 та пунктів 11, 11.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради
від 25 березня 2009 року № 33/48 відмовити.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 липня 2019 року в частині вирішення вимоги про витребування на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м, кадастровий номер 4810136600: 05:001:0054, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ,скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
У решті рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 квітня
2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 липня
2019 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко