№ 490/7050/19

Постанова

Іменем України

23 червня 2022 року

м. Київ

справа № 490/7050/19

провадження № 61-5389св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Приватне підприємство «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Орещенко Леся Анатоліївна, на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 березня 2021 року в складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Старюк Віталій Анатолійович, на додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В. за заявою ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства «Шафаят» (далі - ПП «Шафаят»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном.

Свої вимоги позивачмотивував тим, що 22 вересня 2017 року він на підставі договору іпотеки набув у власність приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення зобов`язання ОСОБА_5 за договором позики. Проте з 2015 року відповідачі звертаються до суду з численними позовами у загальній кількості 37 позовів, намагаючись затягнути час та позбавити його права власності на приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходиться за вказаною адресою, не звільняючи це майно всупереч його законним вимогам, чим створюють перешкоди законному власникові у користуванні майном.

Він вказував, що неодноразово намагався вирішити спір у позасудовому порядку, проте ОСОБА_2 вважає це майно своїм та відмовляється його звільняти. Відповідачі та інші невстановлені особи, які знаходяться на території та у приміщеннях адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки відмовляються добровільно звільнити ці об`єкти, використовують його у власних інтересах та для здійснення підприємницької діяльності, незважаючи на те, що витрати з утримання майна та сплати податків несе він як власник майна.

Також він зазначав, що спірний комплекс перестав належати ПП «Шафаят» в особі ОСОБА_2 з 2010 року з відчуженням його ОСОБА_4 , який в свою чергу 09 липня 2014 року подарував спірне майно ОСОБА_5 , а той вже передав його в іпотеку за договором від 06 серпня 2014 року в рахунок забезпечення своїх зобов`язань за договором позики.

Посилаючись на положення статей 316 321 386 391 ЦК України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, позивач вказував, що виселення відповідачів та інших невстановлених осіб, яких він не уповноважував та не дозволяв перебувати на території належного йому майна, які на теперішній час незаконно та без жодних правових підстав користуються належним йому нерухомим майном, є єдиним можливим способом захисту його порушених прав власника.

З урахуванням наведеного, просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення та зобов`язання звільнити ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та інших невстановлених осіб, з приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні нерухомим майном, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звільнити приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнено на користь ОСОБА_1 з ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 судовий збір у розмірі по 153,68 грн з кожного та витрати на правничу допомогу - по 960,50 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що жоден з відповідачів не має права власності на спірні об`єкти нерухомості, а чинення ними перешкод позивачеві порушує його права як власника цього майна на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, відтак вимоги про зобов`язання відповідачів усунути перешкоди позивачеві у користуванні спірним нерухомим майном шляхом звільнення спірного приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є обґрунтованими. Суд першої інстанції вважав, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, оскільки не можуть бути задоволенні у спосіб, обраний позивачем.

Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог в частині покладення таких зобов`язань на інших невстановлених осіб, незаконно перебуваючих на території, виходячи з того, що така вимога є абстрактною, не стосується визначеного кола осіб, задоволення такої вимоги судом не відповідатиме критерію обов`язкової виконуваності судового рішення. Адже визначення підстав законності чи незаконності перебування осіб на певній території виходить за межі компетенції державного чи приватного виконавця, а тому не підлягає задоволенню. Тим більше, задоволення вимоги про зобов`язання відповідачів звільнити спірне приміщення та земельну ділянку передбачає в силу закону і їх обов`язок звільнити спірне майно від присутності і інших уповноважених або найнятих ними осіб .

В частині позовних вимог про виселення відповідачів суд першої інстанції зазначив, що положеннями статей 109-117 ЖК Української РСР передбачені різні випадки виселення громадян із житлових будинків. Однак законом не передбачено можливість виселення особи із нежитлового приміщення. Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю (нерухомим майном) шляхом виселення предметом доказування є наявність права на житло, проте судом встановлено, що доказів користування адміністративно-побутовою будівлею як житлом суду не надано.

Додатковим рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року стягнено на користь ОСОБА_1 з ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу у розмірі по 880,25 грн з кожного.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що розумним розміром витрат на послуги адвоката у цьому спорі є сума 4 401,25 грн, інші заявлені витрати на послуги адвоката є завищеними та становлять надмірний тягар для відповідачів, не відповідають принципам диспозитивності і змагальності сторін, та критеріям розподілу витрат на професійну правничу допомогу, що суперечить принципу розподілу витрат.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 02 березня 2021 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки площею 0,2518 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні нерухомим майном, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з приміщення адміністративно-побутового й торгівельного комплексу та земельної ділянки площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року в частині вирішення питання про стягнення витрат на правничу допомогу скасовано.

В іншій частині рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року залишено без змін.

Додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Стягнено з ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у сумі по 4 000,00 грн з кожного, а всього 20 000,00 грн, а також витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі по 115,26 грн з кожного.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Усунення позивачеві перешкод у користуванні власністю без вирішення питання про виселення осіб із приміщень та земельної ділянки, утруднить виконання судового рішення, та не призведе до відновлення права власності (володіти, користуватись, розпоряджатись) ОСОБА_1 на належні йому спірні приміщення та земельну ділянку.

Виконання судового рішення про усунення перешкод у користуванні власністю згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження» у вигляді звільнення приміщення можливе лише шляхом виселення.

Усунення перешкод позивачеві у користуванні власністю без вирішення позовних вимог про виселення не призведе до звільнення відповідачами займаних приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та відповідно не відновить порушене право власності ОСОБА_1 .

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнено з ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у сумі по 2 000,00 грн з кожного, а всього 10 000,00 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та складності виконаної адвокатом роботи, критерію значимості справи для позивача, який тривалий час намагається захистити свої права від дій відповідачів, а також вчинення відповідачами дій, направлених на порушення визначених законом строків розгляду справи, що вимагало від позивача подання до суду додаткових заяв та клопотань, необхіднім є зменшення їхнього розміру та стягнення з відповідачів на користь позивача 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, тобто по 2 000,00 грн з кожного. При цьому апеляційний суд вважав, що зазначений в акті-опису виконаних робіт від 04 березня 2021 року № 21 розрахунок є завищеним.

Крім того, визначаючи конкретний розмір витрат на правничу допомогу, апеляційний суд врахував також передбачений пунктом 3 частини першої статті 141 ЦПК України принцип пропорційності розподілу судових витрат в залежності від розміру задоволених позовних вимог, оскільки у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання звільнити спірні приміщення та земельну ділянку та виселити інших невстановлених осіб, які незаконно перебувають на території, позивачу відмовлено, що свідчить про часткове задоволення його позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Орещенко Л. А., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована тим, що суд першої інстанції всупереч пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду іншої цивільної справи № 490/10490/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , державного реєстратора Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про визнання незаконним, протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, права власності та витребування майна на користь ОСОБА_5 .

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України); суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Також заявник ОСОБА_5 вказує на те, що апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин положення ЖК Української РСР, залишивши поза увагою, що спірні приміщення, з яких просить виселити позивач відповідачів належать до нежитлового фонду.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Старюк В. А., просить скасувати додаткову постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень.

Заявник ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на невмотивованість додаткової постанови апеляційного суду та вказує, що апеляційний суд необґрунтовано зменшив розмір судових витрат на правничу допомогу, які підлягали стягненню з відповідачів на його користь. Суд у своєму рішенні обмежився загальними формулюваннями про те, що на його думку витрати на правову допомогу не є співмірними та є надмірними, при цьому жодним чином не обґрунтовуючи свою позицію, та не надаючи достатнього обґрунтування прийнятому рішенню.

У касаційній скарзі заявник ОСОБА_1 просить стягнути з відповідачів понесені ним судові витрати на правничу допомогу на стадії касаційного розгляду за касаційною скаргою, поданою ним на постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у цій справі у розмірі 6 567,00 грн.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Старюк В. А., подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , вказуючи на те, що постанова суду апеляційної інстанції в частині виселення відповідачів з нежитлового приміщення є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.

Також у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 заявник ОСОБА_1 просить стягнути з ОСОБА_5 судові витрати на професійну правничу допомогу на свою користь у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції за касаційною скаргою ОСОБА_5 у сумі 10 945,00 грн.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 в інтересах якого діє адвокат Орещенко Л. А., на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 березня 2021 року, і витребувано цивільну справу.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Старюк В. А., на додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року і витребувано цивільну справу.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2022 року справу призначено до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 22 вересня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на ім`я позивача зареєстроване право власності на цілісний майновий комплекс, який складається з приміщень: адміністративно-виробничо-побутової будівлі літ. «Я'-1», загальною площею 67,4 кв. м, сторожки літ. «1А-1», загальною площею 12,5 кв. м, вбиральні літ «Б-1», адміністративної будівлі літ «Я-1», загальною площею 49,2 кв. м, складу літ. «З-1» ,загальною площею 70,3 кв. м, споруди 1, 2, І, та земельної ділянки, площею 0,2518 га, за адресою: АДРЕСА_1 .

Підставою виникнення права власності зазначено: вимога про усунення порушення забезпеченого іпотекою зобов`язання від 03 грудня 2014 року, видавник ОСОБА_1 , рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: від 03 грудня 2014 року 7300325684428, видавник Укрпошта, іпотечний договір номер 451, виданий 06 серпня 2014 року, видавник приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Воєводіна Н. М., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37548392 та індексний номер 37547054 (відповідно) від 12 жовтня 2017 року Іноземцева Ю. А. , Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради.

Тобто ОСОБА_1 став власником спірного нерухомого майна шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Також судами встановлено, що ПП «Шафаят» є юридичною особою, засноване на приватній власності ОСОБА_2 . Юридичною адресою підприємства з часу його державної реєстрації (05 листопада 2003 року) є АДРЕСА_1 і було власником цілісного майнового комплексу за цією адресою, в тому числі на самочинно переплановані і збудовані приміщення: адміністративно-виробничо-побутову будівлю літ. «Я'-1», зовнішніми розмірами 5,60х13,87 кв.м, загальною площею 67,4 кв. м, основною площею 59,9 кв. м, сторожку літ. «1А-1», зовнішніми розмірами 3,60х4,14 кв. м, загальною площею 12,5 кв. м, основною площею 12,5 кв. м, вбиральню літ «1Б-1», зовнішніми розмірами 2,86х4,00 кв. м, реконструйовану в адміністративну будівлю з виробничо-побутової будівлі літ «Я-1», загальною площею 49,2 кв. м, основною площею 42,6 кв. м, переведений зі складу ГСМ у склад літ. «З-1», загальною площею 70,3 кв. м, основною площею 70,3 кв. м.

На підставі договору купівлі-продажу від 02 квітня 2008 року ПП «Шафаят» набуло в приватну власність земельну ділянку площею 2 518 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1 .

14 липня 2008 року ПП «Шафаят» отримало державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 933388 для обслуговування адміністративно-побутового та торговельного комплексу за зазначеною адресою.

25 вересня 2010 року між ПП «Шафаят» в особі власника ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено два договори дарування, за якими останньому були подаровані земельна ділянка площею 2 518 кв.м, і цілісний майновий комплекс на АДРЕСА_1 .

09 липня 2014 року укладено договір дарування спірної земельної ділянки та адміністративного комплексу, розташованих на АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Марченко О. М. за реєстровими № 626, № 627.

Одночасно з укладенням цих договорів цей же приватний нотаріус посвідчив заповіт за реєстровим № 628, складений ОСОБА_5 , який на випадок своєї смерті заповідав отримане в дар майно синові ОСОБА_2 .

06 серпня 2014 року ОСОБА_5 уклав нотаріально посвідчений договір позики зі ОСОБА_1 , за умовами якого отримав у борг 822 016,00 грн, що за курсом Національного банка України на день укладання договору становило 66 560,00 дол. США в строк до 06 лютого 2016 року і за графіком, встановленим договором.

Відповідно до іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Воєводіною Н. М., зареєстрованого 22 жовтня 2014 року за № 452, ОСОБА_5 передав в іпотеку ОСОБА_1 в забезпечення позикового зобов`язання на суму 822 016,00 грн адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс, розташований на АДРЕСА_1 . Договір зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки та про реєстрацію обтяжень 06 серпня 2014 року.

Пунктом 5.4.1 цього договору іпотеки встановлено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя щодо позасудового врегулювання спору шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_5 зобов`язань за договором позики ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 квітня 2015 року було відкрито провадження за таким позовом. В подальшому цей позов був залишений без розгляду за заявою позивача.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року у справі № 490/10200/16-ц відмовлено в задоволенні позову ПП «Шафаят» до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Воєводіної Н. М. про визнання договорів дарування недійсними, визнання недійсним іпотечного договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов`язання приватного нотаріуса скасувати заборону відчуження майна.

Відповідно до змісту цього рішення суду, ОСОБА_4 після нотаріального посвідчення оспорюваних договорів дарування зареєстрував їх 01 жовтня 2010 року у Комунальному підприємстві «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації», а згодом в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Крім того, 09 липня 2014 року ОСОБА_4 розпорядився отриманим ним у власність за спірними угодами майном, подарувавши їх ОСОБА_5 . Отже суд дійшов висновку, що не можна вважати доведеним належними, достатніми та переконливими доказами відсутність у ПП «Шафаят» і ОСОБА_4 наміру створити юридичні наслідки укладених ними договорів дарування.

Також судом у цьому рішенні зауважено, що факт перебування спірного майна на час розгляду справи на балансі ПП «Шафаят» також не свідчать про фіктивність укладених цим підприємством договорів дарування із ОСОБА_4 , оскільки це не спростовує факту переходу права власності на це майно від ПП «Шафаят» до ОСОБА_4 , так як факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння.

Крім того, судом встановлено, що фактичне проживання ОСОБА_2 разом із сім`єю на території спірного приміщення також не доводить фіктивності оспорюваних правочинів, оскільки це нерухоме майно є нежитловим, ОСОБА_2 і його дружина ОСОБА_3 разом із малолітніми дітьми зареєстровані за іншою адресою ніж спірне майно. До того ж оспорювані угоди пов`язані з реалізацією майнових прав юридичної особи ПП «Шафаят», а тому не стосуються житлових прав цих фізичних осіб.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2016 року у справі № 490/1302/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Воєводіної Н. М., ПП «Шафаят» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договорів дарування недійсними, визнання недійсним іпотечного договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов`язання приватного нотаріуса зняти заборону відчуження майна.

Цим рішенням встановлено, що на час укладення оспорюваного договору іпотеки спірне майно взагалі не перебувало у власності ОСОБА_2 (чоловіка ОСОБА_3 ), було двічі подаровано іншим особам, до того ж на час придбання цього майна власник підприємства у зареєстрованому шлюбі не перебував. В першому договорі дарування від 25 вересня 2010 року, ОСОБА_2 , який діяв як представник дарувальника ПП «Шафаят», також підтвердив, що майно належить підприємству на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на це майно не має.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2018 року у справі № 490/9998/17, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 березня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову ПП «Шафаят» до ОСОБА_4 , треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , про визнання договорів дарування недійсними.

Апеляційний суд у цій справі встановив, що у вказаних судових рішеннях, проаналізувавши договори дарування цілісного майнового комплексу (адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс) по АДРЕСА_1 та земельної ділянки, суди дійшли висновку, що ПП «Шафаят» у 2010 році розпорядилося своїми правами на спірні об`єкти на власний розсуд, добровільно, діяло цілеспрямовано та свідомо. Передбачуваним та бажаним для підприємства наслідком укладення правочинів було припинення права власності на ці об`єкти та передача цих прав іншій особі. Отже, з 2010 року ПП «Шафаят» з власної волі не є власником спірного майнового комплексу, а тому незалежно від дійсного статусу його окремих споруд (об`єкти нерухомості або самовільні споруди), його права на спірний об`єкт не можуть вважатись порушеними, а тому ПП «Шафаят» втратило право вимоги, а як наслідок, і право на судовий захист.

Судами встановлено, що уповноважена ОСОБА_1 особа в січні 2018 року звернулася до відповідачів з вимогою звільнити спірне приміщення та земельну ділянку на вимогу власника, проте ні позивача, ні уповноважених ним осіб не було допущено на територію спірного об`єкту.

Постановою слідчого слідчого відділу Центрального відділення поліції Головного управління Національної поліції в Миколаївській області від 14 серпня 2019 року закрито кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. Відповідно до змісту цієї постанови, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 не допускають власника майна, розташованого на АДРЕСА_1 ОСОБА_8 та уповноважену ним особу на територію, проте на час прийняття цієї постанови Центральним районним судом м. Миколаєва не вирішено цивільно-правовий спір між колишнім та теперішнім власником вказаного майна.

Апеляційним судом встановлено, що 28 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 укладено договір оренди адміністративно-побутового та торгівельного комплексу на АДРЕСА_1 строком на 24 місяці.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2020 року у справі № 490/2988/15-ц позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору, посвідченого 06 серпня 2014 року приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Воєводіною Н. М. за реєстровим № 451 залишено без розгляду. Заходи забезпечення позову, застосовані постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 07 березня 2018 року щодо накладення арешту на адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс, та на земельну ділянку, загальною площею 0,2518 га, кадастровий номер 4810137200:16:003:0016, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , та щодо заборони ОСОБА_1 здійснювати будь-які дії щодо зміни порядку користування та володіння зазначених адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки скасовано.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо касаційної скарги ОСОБА_5 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з доведеності позовних вимог, зокрема, що обраний позивачем спосіб захисту є ефективним та підлягає захисту саме шляхом усунення перешкод у користуванні майном через виселення з адміністративно-побутового та торгівельного комплексу, та земельної ділянки.

Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статей 3 15 16 ЦК України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження

№ 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Згідно зі статтею 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге, - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

З урахуванням наведених положень законодавства власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 926/3881/17.

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов`язально-правові засоби захисту права власності.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов`язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.

Предметом негаторного позову є вимога власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися та розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою для звернення з негаторним позовом є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне чинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

З огляду на вищенаведене право власності як абсолютне право, має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення. Тому встановлення саме зазначених обставин належить до предмета доказування у справах за такими позовами.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 909/392/19.

Таким чином, апеляційний суд, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про усунення позивачеві перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідачів зі спірних приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу, та земельної ділянки.

Усунення позивачеві перешкоди у користуванні власністю без вирішення питання про виселення осіб із приміщень та земельної ділянки, утруднить виконання судового рішення, та не призведе до відновлення права власності (володіти, користуватись, розпоряджатись) ОСОБА_1 на належні йому приміщення та земельну ділянку за адресою по АДРЕСА_1 .

Апеляційним судом враховано, що у спірному комплексі на час розгляду справи перебувають відповідачі, що не заперечувалося сторонами у справі та визнано представниками відповідачів в судовому засіданні. Доказів про проживання у вказаному адміністративно-побутовому комплексі неповнолітніх дітей судом під час розгляду справи не здобуто, не надано доказів проживання неповнолітніх дітей у цих нежитлових приміщеннях і особисто відповідачами.

Ухвалюючи судове рішення, апеляційний суд врахував також те, що спірне майно не є об`єктом житлової нерухомості, родина ОСОБА_10 зареєстрована за іншими адресами, більш того судовим рішеннями неодноразово встановлено, що спірне майно належало ПП «Шафаят», власником якого є ОСОБА_2 (чоловік ОСОБА_3 ), який на власний розсуд розпорядився спіррним майном ще у 2010 році, а саме подарував його третій особі - ОСОБА_4 і реальність намірів відчуження цього майна підтверджена судовими рішеннями.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2016 року у справі № 490/1302/16-ц, зокрема, встановлено, що 25 вересня 2010 року об`єкти нерухомості за двома договорами дарування земельної ділянки та цілісного майнового комплексу (адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс), посвідченими нотаріально, що належали ПП «Шафаят» в особі власника ОСОБА_2 , який діяв на підставі статуту цього товариства, відчужені ОСОБА_4 . Зі змісту цих договорів вбачалося, що представник дарувальника гарантує, що зазначені майновий комплекс та земельна ділянка перебувають у особистій приватній власності дарувальника, немає відносно нього будь-яких прав третіх осіб як в межах, так і за межами України, відчуження майна не зачіпає законні права малолітніх, неповнолітніх та інших осіб. Представник дарувальника також гарантує, що юридична особа, інтереси якої він представляє, має усі права власника щодо вільного розпорядження майном.

У пункті 4 договору дарування адміністративно-побутового та торгівельного комплексу від 19 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначено, що дарувальник заявляв, зокрема, про відсутність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватися нотаріальна дія, за вчиненням якої звернувся дарувальник.

У пункті 3.1.4 іпотечного договору, укладеного 22 квітня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , також зазначено про відсутність права будь-яких третіх осіб щодо предмету іпотеки (будь-якої його частини).

Також доводи відповідачів про неможливість виселення неповнолітніх дітей із спірних нежитлових приміщень без згоди органу опіки і піклування не є підставою для скасування рішення суду, так як позивачем не заявлялися позовні вимоги, а судом не вирішувалося питання про виселення дітей.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зауважив, що усунення перешкод позивачеві у користуванні власністю без вирішення позовних вимог про виселення не призведе до звільнення відповідачами займаних приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та відповідно не відновить порушене право власності ОСОБА_1

ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Орещенко Л. А., звертаючись з касаційною скаргою та обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судових рішень у справі, послався на те, що суд першої інстанції всупереч пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду іншої цивільної справи № 490/10490/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , державного реєстратора Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про визнання незаконним, протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, права власності та витребування майна на користь ОСОБА_5 . Вказане клопотання ним було заявлено у зв`язку з тим, що предмет у згаданій справі пов`язаний із предметом у справі, яка розглядається, проте суд відмовивши у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, розглянув справу по суті.

Колегія суддів відхиляє ці аргументи касаційної скарги з огляду на таке.

Під час судового засідання в Центральному районному суді м. Миколаєва відповідачем ОСОБА_5 було заявлено клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду цивільної справи №490/10490/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , Державного реєстратора Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради Іноземцевої Ю. А. про визнання незаконним, протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, права власності та витребування майна на користь ОСОБА_5 ..

Суд першої інстанції, дослідивши зміст позовної заяви в ухвалі від 06 квітня 2020 року (а.с. 191-194, том 1) вказав, що у цьому спорі підлягають встановленню та оцінці обставини щодо: наявності у позивача права власності на спірне нерухоме майно; вчинення відповідачами перешкод позивачеві у здійсненні ним права користування своїм майном. Зокрема, на підтвердження права власності на майно позивачем надано до суду витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ним 22 вересня 2017 року (підстава виникнення права власності - вимога про усунення порушення забезпеченого іпотекою зобов`язання - іпотечний договір, серія та номер 451 від 03 грудня 2014 року).

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотання, зауважив, що зупинення провадження у цій справі має значення лише у разі визнання судом недійсним оспорюваного договору іпотеки та переходу права власності на іпотечне майно за умовами цього договору до іпотекодержателя ОСОБА_1 та настануть наслідки недійсності цих правочинів, передбачені законом.

У вересні 2020 року ОСОБА_5 звернувся до суду першої інстанції з аналогічним клопотанням (а. с. 28-52, том 3), у задоволенні якого ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2020 року (а. с. 210-212, том 3) відмовлено, з посиланням на те, що підготовче провадження у справі закрито 06 квітня 2020 року, а клопотання від відповідача про зупинення провадження у цій справі у зв`язку з розглядом іншої справи надійшло до суду 08 вересня 2020 року, тобто вже на стадії розгляду справи по суті, що з урахуванням приписів частини третьої статті 217 ЦПК України, виключає зупинення провадження на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України на цій стадії судового процесу.

04 лютого 2021 року ОСОБА_5 звернувся до Миколаївського апеляційного суду із клопотанням про зупинення провадження у справі, яка переглядається до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 490/10490/19, а також до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 490/9110/20 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , треті особи Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про дозвіл на проживання (а.с. 126, том 5).

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 05 лютого 2021 року (а.с. 142-147, том 5) у задоволенні клопотання ОСОБА_5 відмовлено. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні клопотання виходив з того, що у заяві не зазначено, яким чином з урахуванням передбаченої статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, рішення у справі №490/10490/19 буде мати значення для цивільної справи, що розглядається, чому існує неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №490/10490/19, які обставини, що мають значення для розгляду цієї справи, не можуть бути судом самостійно встановлені під час судового розгляду.

Також апеляційним судом враховано, що посилання на те, що виконання рішення у цій справі, може істотно ускладнити виконання рішення суду у справі № 490/10490/19 чи взагалі унеможливити ефективний захист, або поновлення порушених та оспорюваних прав та інтересів позивача ОСОБА_5 , за захистом яких він звернувся до суду у справі № 490/10490/19, не є підставою для зупинення провадження у справі в розумінні пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. У разі задоволення вимог у справі № 490/10490/19, рішення у ній може стати підставою для перегляду рішення у справі, що розглядається, за нововиявленими обставинами.

Не зазначено в клопотанні про зупинення провадження у справі також того, які обставини, що є предметом розгляду у справі № 490/9110/20 про дозвіл на проживання у спірних приміщеннях, не можуть бути встановлені судом самостійно у цій справі. Також, у разі зупинення провадження у справі, буде порушуватися право позивача на розумні строки розгляду справи, враховуючи те, що провадження у справі № 490/10490/19 відкрито ще 13 лютого 2020 року, проте суд так і не приступив до розгляду цієї справи по суті.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19 (провадження № 61-5752сво21) зроблено висновок, що згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Метою зупинення провадження у справі згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України є виявлення обставин (фактів), які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому провадженні, але мають значення для справи, провадження у якій зупинене. Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в іншій справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у справі, провадження у якій зупинене, зокрема факти, що мають преюдиціальне значення.

З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи.

Отже, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиціальне значення для іншої справи.

Разом із тим, необхідно враховувати, що відповідно до пункту 6 частини першої статі і 251 ЦПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Судами першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається було перевірено підстави клопотання про зупинення провадження у цій справі та цим обставинам надана відповідна оцінка, крім того заявник ОСОБА_5 у справі № 490/10490/19 звернувся до суду з позовом у грудні 2019 року, тобто після відкриття провадження у справі, що переглядається, то ж доводи касаційної скарги ОСОБА_5 щодо порушення його права на справедливий та неупереджений розгляд є необґрунтованими.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини дають підстави для висновку про необхідність застосування при розгляді цієї справи доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об`єктивну істину. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.

Згідно із статтею 13 ЦК України, визначивши межі здійснення цивільних прав, закон встановлює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільне законодавство ґрунтується на вільному здійсненні цивільних прав, а також добросовісності учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав і виконання обов`язків. Таким чином, особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки.

Судами встановлено, що відповідачами були подані численні позови, які стосуються безпосередньо спірного майна, та розгляд у деяких завершений.

Таким чином не знайшли свого підтвердження доводи заявника про порушення його права на справедливий та неупереджений розгляд цієї справи.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги заявника ОСОБА_5 щодо розгляду справи у суді апеляційної інстанції за його відсутності, без належного повідомлення.

У грудні 2020 року заявник ОСОБА_5 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року (а.с. 166-168, том 4).

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року

(а.с. 195-197, том 3) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 .

Цього ж дня від ОСОБА_5 надійшла заява про зупинення провадження у справі та відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а також від його представника ОСОБА_11 надійшла заява про відкладення розгляду справи.

Також в матеріалах справи містяться повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 257, 258, 259, том 4) щодо повідомлення про розгляд справи, призначеної на 20 січня 2021 року. Також наявні відомості про розгляд справи, призначеної на 05 лютого 2021 року щодо повідомлення відповідача ОСОБА_5 (а.с. 111, т. 5), про розгляд справи, призначеної на 19 лютого 2021 року (а.с. 149-150, т. 5), про розгляд справи, призначеної на 02 березня 2021 року (а.с. 111, т. 5).

Крім того, варто зауважити, що заявник ОСОБА_5 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою, від якої в подальшому відмовився.

Доводи касаційної скарги про неналежність способу правового захисту, обраного позивачем, є безпідставними.

Порушене право власності позивача на нежитлові приміщення підлягають захисту в обраний ним спосіб, а саме усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення відповідачів з придбаних позивачем об`єктів нерухомості.

Статтею 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб юридичного захисту передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб з передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Наявність недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів спричинена неповним врегулюванням цього питання у законодавстві. Трапляються також випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, який передбачений законом або договором.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Вирішуючи цей спір по суті, апеляційний суд застосував ефективний спосіб захисту порушеного права, який дозволяє позивачу усунути перешкоди у користування придбаним ним майном.

Відповідно до частини третьої статті 66 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі.

Аргумент касаційної скарги щодо виселення осіб з малолітніми дітьми мав би значення, якби про порушення прав малолітніх дітей було заявлено відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , проте ці відповідачі касаційних скарг не подавали, та не обґрунтовували такими доводами.

Доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для скасування судових рішень є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2020 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 02 березня 2021 року в частині вимог, в задоволенні яких відмовлено в касаційному порядку не оскаржуються, а тому не є не предметом перегляду у суді касаційної інстанції.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто у ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження

№ 14-382цс19), де Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постановах від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт перший частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Вирішуючи заяву про ухвалення додаткового рішення апеляційний суд встановив такі обставини.

У справі, що переглядається, інтереси позивача представляв адвокат Старюк В. А. на підставі ордеру та договору про надання правничої допомоги.

До заяви про ухвалення додаткового рішення додано: копію договору про надання правової допомоги між ОСОБА_1 та адвокатом Старюк В. А. від 16 серпня 2019 року; витяг з реєстру адвокатів адвоката Старюка В. А.; свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю Старюка В. А. № 609; довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважив адвоката Старюка В. А. представляти його інтереси у суді; копію попереднього орієнтованого розрахунку суми судових витрат позивача ОСОБА_1 за апеляційною скаргою по суті, як додаток 2 до апеляційної скарги від 19 листопада 2020 року; попередній орієнтований розрахунок суми судових витрат за апеляційною скаргою на додаткове рішення суду першої інстанції, як додаток 1 до апеляційної скарги від 28 листопада 2020 року; попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які ОСОБА_12 поніс та планує понести у зв`язку із розглядом апеляційної скарги, що була подана ОСОБА_5 у справі № 490/7050/19, як додаток 1 до відзиву від 29 грудня 2020 року.

Загальний розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв`язку з розглядом справи № 490/7050/19 у суді апеляційної інстанції визначені у акті-описі виконаних робіт від 04 березня 2021 року № 21 на суму 53 075,50грн.

З розрахунку суми судових витрат, зазначених в акті-описі виконаних робіт від 04 березня 2021 року № 21, вбачається, що він зроблений його представником адвокатом Старюком В. А з розрахунку 1 051,00 грн (50 % прожиткового мінімуму на одну працездатну особу, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік») за одну годину роботи адвоката.

Про намір подати докази понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем заявлено своєчасно.

Постанова Миколаївським апеляційним судом ухвалена 02 березня 2021 року. Позивач до закінчення судових дебатів заявляв про те, що ним будуть подані у строки, передбачені частиною восьмою статті 141 ЦПК України, додаткові докази про понесені судові витрати на професійну правничу допомогу. Строк для подачі таких доказів закінчувався 07 березня 2021 року включно. З матеріалів справи вбачається, що заява про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу подана позивачем 04 березня 2021 року, тобто в строк, передбачений положеннями статті 141 ЦПК України.

Від представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_13 та представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_14 надійшли клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, в яких вважають, що розумним розміром витрат на послуги адвоката у цьому спорі є сума 5 000,00 грн, інші заявлені витрати на послуги адвоката є завищеними та становлять надмірний тягар для відповідачів, не відповідають наведеним в клопотаннях принципам та критеріям розподілу витрат на професійну правничу допомогу, що суперечить принципу розподілу витрат.

При вирішенні питання щодо певних видів правничої допомоги адвоката Старюк В. А. апеляційний суд врахував пов`язаність їх з розглядом справи, обґрунтованість та розумність визначення у контексті обсягу заперечень, наданих протилежною стороною.

Апеляційний суд, враховуючи те, що витрати на правничу допомогу в розмірі 53 075,50 грн є неспівмірними із складністю справи, її тривалістю та наданими адвокатом послуг в суді апеляційної інстанції, затраченим часом на наданням таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді апеляційної інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалося), розмір таких витрат не відповідає критерію реальності, співмірності, а також розумності їхнього розміру, зробив обґрунтований висновок про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, який підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача, у зв`язку із задоволенням його апеляційної скарги та скасуванням ухвали суду першої інстанції, до 10 000,00 грн.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені апеляційним судом, оскаржувана додаткова постанова не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

У зв`язку з цим, доводи наведені у касаційній скарзі зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно розміру витрат на правничу допомогу, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Постанова суду та додаткова постанова апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції за касаційними скаргами кожного окремо, немає.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу

У квітні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Старюк В. А., подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , де серед іншого просить стягнути з ОСОБА_5 судові витрати на професійну правничу допомогу на свою користь у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції за касаційною скаргою ОСОБА_5 у сумі 10 945,00 грн. Копія відзиву з додатками направлена позивачем на адресу ОСОБА_5 та його представника Орещенко Л. А .

Станом на дату розгляду справи до Верховного Суду не надходило від ОСОБА_5 чи його представника відповіді на відзив, заперечень проти відповідного клопотання, заявленого у відзиві.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

За приписами пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

ОСОБА_1 на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, надав:

- копію попереднього орієнтовного розрахунку суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які ОСОБА_1 поніс та планує понести у зв`язку із розглядом Верховним Судом касаційної скарги, що була подана ОСОБА_5

- копію акта-опису № 27 виконаних робіт (наданих послуг) від 23 квітня 2021 року до договору про надання правничої допомоги від 16 серпня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та Старюком В. А. у справі 490/7050/19, на загальну суму 10 945,00 грн, з яких: вивчення та аналіз касаційної скарги у справі 490/7050/19, поданої відповідачем ОСОБА_5 31 березня 2021 року - 2 години 22 квітня 2021 року на 2 189,00 грн; наради з клієнтом щодо погодження тактики, заходів, які вживатимуться для захисту інтересів клієнта; консультування клієнта; обрання правового способу захисту ОСОБА_1 - 1 година 22 квітня 2021 року на 1 094,50 грн; складання та подання відзиву на касаційну скаргу, яка була подана ОСОБА_5 31 березня 2021 року - 7 годин 23 квітня 2021 року.

Зазначені документи надіслані до Верховного Суду у квітні 2021 року у складі відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_5 , отже існують підстави для розподілу між сторонами витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 в суді касаційної інстанції.

Витрати на професійну правничу допомогу на цю суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Старюком В. А. обсягом послуг у суді касаційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 137 141 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Орещенко Леся Анатоліївна, на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Старюк Віталій Анатолійович, на додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 березня 2021 року та додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 10 945,00 (десять тисяч дев`ятсот сорок п`ять) грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук