01.08.2023

№ 495/2521/16-ц

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 495/2521/16-ц

провадження № 61-6910св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Сергіївська селищна рада Білгород-Дністровського району Одеської області, виконавчий комітет Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: Білгород-Дністровський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, ОСОБА_5 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 вересня 2017 року у складі судді Прийомової О. Ю., та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2020 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П.,

Таварткіладзе О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, виконавчого комітету Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Білгород-Дністровський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, ОСОБА_5 , про визнання недійсною приватизації, скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, виселення,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, виконавчого комітету Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсною приватизації, скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло та виселення.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 18 лютого

2014 року (справа № 1505/10957/2012) та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 14 травня 2014 року позивача було знято з реєстраційного обліку за адресою: кв.

АДРЕСА_1 . Вказані судові рішення згодом скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 17 вересня 2014 року.

Разом із тим, 21 липня 2014 року виконавчим комітетом Сергіївської селищної ради було прийнято рішення «Про видачу ордера на вселення

в кв. АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 » та розпорядженням органу приватизації від 19 серпня 2014 року № 2303 було вирішено передати спірну квартиру в приватну власність ОСОБА_2 , видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру на ім`я

ОСОБА_2

25 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, на підставі якого ОСОБА_3 набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згодом ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 09 березня 2016 року продала вищевказану квартиру ОСОБА_4 , яка на момент звернення до суду із позовом є власником спірної квартири.

Вищенаведені дії є незаконними, оскільки підставою для зняття позивача з реєстраційного обліку, позбавлення її права на житло та видачі

ОСОБА_2 ордера на вселення у кв.

АДРЕСА_1 з подальшою її приватизацією слугувало рішення суду, яке було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, а тому правова підстава (рішення суду) для зняття її з реєстраційного обліку з подальшою приватизацією квартири відпала, що, в свою чергу, вказує на незаконність не тільки зняття її з реєстраційного обліку, а й на незаконність подальшої приватизації спірної квартири.

До того ж, прийняття виконавчим комітетом Сергіївської селищної ради рішення від 21 липня 2014 року № 144 «Про видачу ордера на вселення

у кв. АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 », видача розпорядження органу приватизації від 19 серпня 2014 року

№ 2303 щодо приватизації квартири на ім`я ОСОБА_2 , видача свідоцтва про право власності на спірне житло та взагалі проведення приватизації вказаної квартири відбулося під час дії арешту квартири (заборони розпорядження квартирою), накладеного ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 01 серпня 2013 року, а отже, відповідно, перелічене вище є недійсним та підлягає скасуванню.

Недійсність приватизації квартири за ОСОБА_2 є підставою для визнання недійсним договору дарування та купівлі-продажу вказаної квартири відповідно до вимог статті 215 ЦК України та з урахуванням статті 203 ЦК України, оскільки зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

ОСОБА_2 вчинила правочин (договір дарування від 25 листопада

2015 року), не маючи на це законних підстав, після чого ОСОБА_3 вчинила правочин (договір купівлі-продажу від 09 березня 2016 року) також не маючи на це законних підстав (з огляду на обставини, що свідчать про недійсність приватизації).

Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсною приватизації кв.

АДРЕСА_1 ;

- скасувати розпорядження органу приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 19 серпня 2014 року № 2303 щодо приватизації кв.

АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 ;

- скасувати рішення виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 21 липня 2014 року № 144 «Про видачу ордера на вселення

у кв. АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 »;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним договір дарування кв. АДРЕСА_1

від 25 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Холудєєвою С. М.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири

від 09 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Холудєєвою С. М. та зареєстрований у реєстрі за № 510;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на

кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 ;

- виселити ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з кв. АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати Білгород-Дністровський районний відділ ГУ ДМС України в Одеській області зареєструвати ОСОБА_1 за адресою: кв. АДРЕСА_1 , а також вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 10 березня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсною приватизацію кв. АДРЕСА_1 .

Скасовано розпорядження органу приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 19 серпня

2014 року № 2303 щодо приватизації кв. АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 .

Скасовано рішення виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 21 липня 2014 року № 144 «Про видачу ордера на вселення в кв.

АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 ».

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_2 на підставі розпорядження органу приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 19 серпня 2014 року

№ 2303.

Визнано недійсним ордер від 21 липня 2014 року № 2 на вселення

ОСОБА_2 у кв. АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір дарування кв. АДРЕСА_1 від 25 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Холудєєвою С. М.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 від 09 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Холудєєвою С. М. та зареєстрований у реєстрі за № 510.

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 .

Виселено ОСОБА_4 , ОСОБА_5 із кв. АДРЕСА_1 .

Зобов`язано Білгород-Дністровський районний відділ ГУ ДМС України в Одеській області зареєструвати ОСОБА_1 за адресою:

АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що проведення процедури приватизації квартири

АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 відбулося на підставі скасованого рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 18 лютого 2014 року, а тому ОСОБА_2 неправомірно оформила своє право власності з огляду на обставини, що свідчать про недійсність приватизації. Таким чином, на думку судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач у подальшому не мала права відчужувати спірну квартиру, не набувши на неї у встановленому чинним законодавством порядку права власності, що потягло за собою незаконне укладання в подальшому між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу, що

у розумінні положень частини першої статті 216 ЦК не створює юридичних наслідків, а отже, вказані правочини мають бути визнані недійсними та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 .

Вимоги позивача про виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 із квартири АДРЕСА_1 та зобов`язання Білгород-Дністровського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області зареєструвати ОСОБА_1 за адресою спірної квартири є похідними вимогами та мають бути задоволені в разі задоволення основних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

Зупинено виконання та дію заочного рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 вересня 2017 року та постанови Одеського апеляційного суду від 10 березня 2020 року до закінчення касаційного провадження.

У травні 2021 року справу № 495/2521/16-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України та зазначає, що справу було розглянуто за її відсутності, належним чином її не було повідомлено про дату, час і місце судового засідання, чим порушено її право на справедливий суд (пункт 4 частин другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували статті 3 15 16 215 216 388 ЦК України, статті 58 59 ЖК Української РСР без урахування висновків Верховного Суду, висловлених у постановах: від 11 вересня

2019 року у справі № 522/11532/15-ц, від 26 вересня 2019 року у справі

№ 465/5190/16, від 20 червня 2019 року у справі № 759/4245/16-ц та висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах: від 07 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12, від 10 червня 2015 року у справі № 348цс15, від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Так, вирішуючи питання про визнання недійсними правочинів, суди не звернули належної уваги на те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України. Реституція не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі, оскільки в такому випадку позов має бути пред`явлено в порядку статті 388 ЦК України.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним ордера на жиле приміщення та приватизації спірної квартири, то висновки судів суперечать, зокрема, правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах

від 26 вересня 2019 року у справі № 465/5190/16, від 20 червня 2019 року у справі № 759/4245/16-ц, відповідно до якого єдиними підставами для визнання недійсним ордера, є підстави, передбачені статтею 59 ЖК Української РСР. Разом із тим позивач не надала доказів, які свідчили б про наявність підстав, передбачених статтею 59 ЖК Української РСР, для визнання недійсним ордера.

Крім того, вирішуючи питання про виселення ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 , суди першої та апеляційної інстанцій у порушення норм процесуального права та всупереч правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 20 червня 2019 року у справі

№ 759/4245/16-ц, не звернули увагу на те, що ОСОБА_5 не залучений до участі у справі як співвідповідач, хоча особи, які підлягають виселенню, обов`язково повинні мати статус відповідачів, а задоволення позову щодо третіх осіб цивільним процесуальним законодавством не передбачено.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів скарги, оскільки ОСОБА_2 є підставною особою, яка не проживає та ніколи не проживала в спірній квартирі. Крім того, своє право на спірне майно втратила з моменту укладання договору дарування, тобто з 25 листопада 2015 року.

Встановивши, що ОСОБА_1 протиправно була позбавлена права на житло, суди дійшли обґрунтованого та законного висновку про задоволення позовних вимог, а доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_6 , складом сім`ї дві особи (він

та дружина ОСОБА_1 (позивач у справі) на підставі рішення

виконавчого комітету Сергіївської селищної ради народних депутатів від 10 березня 1981 року № 17 отримав ордер на вселення у квартиру

АДРЕСА_1 , яка складається з однієї кімнати та кухні, житловою площею 14, 81 кв. м.

Згодом у порядку поліпшення житлових умов згідно з рішенням виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 10 грудня 1998 року № 109 ОСОБА_6 , складом сім`ї три особи, отримав квартиру

АДРЕСА_5 .

14 березня 1994 року між АТ «Югстрой» та ОСОБА_6 укладено договір, згідно з умовами якого товариство зобов`язується за власний рахунок здійснити перелік будівельних робіт у будинку та надати сім`ї працівника ОСОБА_6 житлову площу трьох кімнат у квартирі АДРЕСА_5 . ОСОБА_6 згідно з вказаним договором прийняв на себе обов`язок сплатити на користь АТ «Югстрой» грошову суму, а також за рахунок власних коштів здійснити у квартирі, що надається, перелік ремонтних робіт та ін.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 квітня 2003 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 24 квітня 2003 року № 69, ОСОБА_6 отримав право власності на квартиру

АДРЕСА_5 .

Сім`я ОСОБА_6 складом три особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 (дружина, позивач у цій справі) та ОСОБА_7 (донька) вселилася до квартири

АДРЕСА_5 .

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом квартира

АДРЕСА_5 , належить дружині та дочці померлого: ОСОБА_1 та ОСОБА_7 .

Згідно з довідкою виконавчого комітету Сергіївської селищної ради від 07 листопада 2012 року № 522 ОСОБА_1 є зареєстрованою у квартирі АДРЕСА_1 .

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 травня 2014 року, позовні вимоги Сергіївської селищної ради м. Білгород-Дністровський Одеської області до ОСОБА_1 , Державної міграційної служби України в Одеській області, третя особа - ОСОБА_2 , про виселення та зобов`язання зняття з реєстраційного обліку задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 з житлового приміщення,

а саме: квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Відповідно до довідки від 20 жовтня 2014 року № 181 ОСОБА_1 було знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

21 липня 2014 року виконавчим комітетом Сергіївської селищної ради було винесено рішення № 144 «Про видачу ордера на вселення в квартиру АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 ».

На підставі вказаного рішення 21 липня 2014 року ОСОБА_2 був виданий ордер № 2 на вселення в квартиру АДРЕСА_1 .

19 серпня 2014 року органом приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Сергіївської селищної ради було видано розпорядження № 2303 щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 та видано свідоцтво про право власності на житло.

Разом із тим ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17 вересня 2014 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18 лютого

2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 травня

2014 року в частині виселення ОСОБА_1 скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 01 грудня 2014 року позовна заява Сергіївської селищної ради м. Білгород-Дністровського Одеської області про виселення та зобов`язання зняття з реєстраційного обліку залишена без розгляду.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 квітня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 18 лютого 2014 року відмовлено.

25 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, на підставі якого ОСОБА_3 набула права власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

У подальшому ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу

від 09 березня 2016 року продала вищевказану квартиру ОСОБА_4 , яка на момент розгляду справи є власником спірної квартири.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо порушення судами права особи на доступ до суду в частині неналежного сповіщення про дату, час і місце судового засідання

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Таким чином, норми Конвенції та практика ЄСПЛ повинні застосовуватися національними судами так само, як внутрішнє законодавство, як норми прямої дії.

Частиною першою статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (№ 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).

ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Ніхто не може бути позбавлений права доступу до суду та можливості бути заслуханим судом, оскільки вказане свідчить про порушення фундаментального принципу - справедливого і публічного розгляду справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги щодо порушення судами права ОСОБА_2 доступу до суду, колегія суддів вважає їх безпідставними та такими, що не відповідають дійсності, з огляду на таке.

З матеріалів справи встановлено, що повідомлення про виклик сторін в судове засідання, призначене на 27 березня 2018 року, на 12 червня 2018 року повернулося до суду із позначенням «за закінченням терміну зберігання» (а. с. 139, 194, т. 2).

Апеляційним судом направлено запит начальнику відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_8 щодо доступу до персональних даних стосовно інформації про зареєстроване місце проживання ОСОБА_2

(а. с. 203, т. 2) та отримано відповідь із зазначенням адреси реєстрації ОСОБА_2 (а. с. 207, т. 2).

У подальшому рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, що направлялися апеляційним судом ОСОБА_2 , поверталися із позначенням «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (а. с. 213, 219, т. 2).

Апеляційним судом надано заяву про опублікування повідомлення про виклик до суду ОСОБА_2 у судове засідання, призначене на 12 лютого 2019 року о 12:00 год. (а. с. 227, т. 2).

Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, що направлялися апеляційним судом ОСОБА_2 щодо призначення справи до розгляду на 26 березня 2019 року, повернулося із позначенням «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (а. с. 244, т. 2).

У зв`язку з неявкою сторін розгляд справи перенесено на 03 вересня

2019 року та надіслано рекомендовані повідомлення учасникам справи

(а. с. 13-14, т. 3).

Відповідно до рекомендованого повідомлення ОСОБА_2 особисто отримала вказане повідомлення, про що свідчить її підпис (а. с. 28, т. 3).

У зв`язку з неявкою усіх учасників справи та запереченням представників позивача та відповідача про розгляд справи за їх відсутності, розгляд справи перенесено на 19 листопада 2019 року (а. с. 56-60, т. 3).

У подальшому повідомлення про розгляд справи, що направлялися

ОСОБА_2 , поверталися із зазначенням різних причин: «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (а. с. 70, 115, т. 3), «За закінченням терміну зберігання»

(а. с. 78, т. 3), «Не проживає за адресою» (а. с. 116, т. 3), що може свідчити про неналежність сповіщення особи про розгляд справи.

Разом із тим матеріали справи містять заяву про розгляд справи за відсутності відповідача від 05 березня 2020 року, подану ОСОБА_2

(а. с. 127-129, т. 3). У вказаній заяві ОСОБА_2 вказала про те, що вона належним чином повідомлена про розгляд справи, що відбудеться

10 березня 2020 року, проте, скориставшись своїм процесуальним правом, просила розглядати справи за її відсутності.

Колегія суддів наголошує, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами.

З урахуванням зазначеного, доводи касаційної скарги про неналежне сповіщення особи про дату, час і місце судового засідання, що є безумовною підставою для скасування судових рішень, не знайшли свого підтвердження, а тому в цій частині відхиляються колегією суддів.

Щодо суті спору

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку про те, що об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту прав та інтересів та встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсною приватизацію кв.

АДРЕСА_1 , скасувати розпорядження органу приватизації, скасувати рішення виконавчого комітету про видачу ордера на вселення, визнати недійсним свідоцтво про право власності, визнати недійсними договори дарування та купівлі-продажу спірної квартири, скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, виселити ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зі спірної квартири та зобов`язати Білгород-Дністровський районний відділ ГУ ДМС України в Одеській області зареєструвати ОСОБА_1 за адресою: кв.

АДРЕСА_1 .

Колегія суддів вважає зазначений висновок судів передчасним з огляду на наступне.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Житлові правовідносини щодо забезпечення прав громадян на житло, належне використання і схоронність житлового фонду встановлені

ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 58 ЖК Української РСР єдиною підставою для вселення у житлове приміщення є ордер, який видається виконавчим органом місцевої ради на підставі рішення про надання житлового приміщення у будинках громадського чи державного житлового фонду, ордер на жиле приміщення є адміністративним актом, що видається виконавчим органом місцевого самоврядування, до компетенції якого входить вирішення питань, пов`язаних із наданням житлових приміщень.

Ордер - це правоустановчий документ індивідуального характеру, що є єдиною правовою підставою на вселення громадянина особисто або з його сім`єю у жиле приміщення. У члена сім`ї наймача, включеного до ордера на заселення жилого приміщення, право користування виникає у зв`язку із зазначенням в ордері.

У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі

№ 465/5190/16 зроблено висновок про те, що відповідно до статті

59 ЖК Української РСР ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі

№ 489/718/18 зроблено висновок про те, що виданий на жиле приміщення ордер у випадках, зазначених у статті 59 ЖК Української РСР, підлягає визнанню недійсним з наслідками, передбаченими статтею 117 цього Кодексу. У випадку, коли позов пред`явлено особами, право яких порушено видачею ордера і на яких не може бути покладено обов`язок по наданню відповідачам жилого приміщення, до участі у справі має бути притягнутий виконком або інший відповідний орган, що здійснює управління житловим фондом. Якщо, незважаючи на попередження, притягнутий до участі у справі орган не вирішив питання про надання відповідачам приміщення, суд вирішує позов по суті і при його задоволенні покладає на цей орган обов`язок надати відповідачам те жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше, яке за змістом частини другої статті 117 ЖК Української РСР має відповідати за розміром і благоустроєм наданому за ордером.

У будь-якому випадку надається інше, а не раніше займане жиле приміщення, якщо останнє зайняте з законних підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі-квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Таким чином, з аналізу вказаних норм права можна зробити висновок про те, що вселившись у житлове приміщення на підставі ордера, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення (частина перша статті

58 ЖК Української РСР), особа набуває права користування приміщенням та має право на його приватизацію відповідно до наведених приписів закону. Якщо судом не встановлено порушень та підстав, визначених статтею

59 ЖК Української РСР, ордер не може бути визнано незаконним, а тому, як наслідок, відсутні підстави для визнання незаконною приватизації.

Задовольняючи позовні вимоги в частині вирішення питання про визнання недійсною приватизації, скасування розпорядження органу приватизації, скасування рішення виконавчого комітету про видачу ордера на вселення, визнання недійсним свідоцтва про право власності, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили та не зазначили підстав, передбачених статтею 59 ЖК Української РСР, проте вважали, що видача ОСОБА_2 ордера на вселення у кв. АДРЕСА_1 з подальшою її приватизацією слугувало рішення суду, яке було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року.

Вказаний висновок є помилковим, оскільки правовою підставою для видачі ордера на вселення є рішення виконавчого органу місцевої ради (в цьому випадку - рішення виконавчого комітету Сергіївської селищної ради

від 21 липня 2014 року № 144), а не рішення суду, яке в подальшому було скасовано, як помилково вважали суди. Судами не звернуто належної правової уваги, чи є обраний позивачем спосіб захисту у частині визнання недійсною приватизації ефективним.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що згідно з рішенням виконавчого комітету Сергіївської селищної ради

від 10 грудня 1998 року № 109 (а. с. 28-32, т. 2) ОСОБА_6 складом сім`ї три особи (зокрема, і дружина ОСОБА_1 (позивач у цій справі) у порядку поліпшення житлових умов отримав квартиру

АДРЕСА_5 . У подальшому згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24 квітня 2003 року, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Сергіївської селищної ради № 69 від 24 квітня 2003 року,

ОСОБА_6 отримав право власності на квартиру АДРЕСА_5 .

Суди не надали належної оцінки вказаному рішенню виконавчого комітету Сергіївської селищної ради, не дослідили питання, чи була вселена позивач як член сім`ї ОСОБА_6 у квартиру

АДРЕСА_5 , яка була надана у порядку поліпшення житлових умов, а отже, судами не досліджено питання, чи втратила ОСОБА_1 як член сім`ї наймача право користування квартирою

АДРЕСА_1 (що є предметом спору у цій справі)

у зв`язку з тим, що її чоловік отримав у порядку поліпшення житлових умов іншу квартиру, з урахуванням того факту, що в подальшому вказана квартира згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом належить позивачу та її дочці ОСОБА_7 .

Крім того, задовольняючи позовні вимоги в частині виселення

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , суди не звернули увагу на таке.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, у тому числі виселення, можливо лише на підставі закону. Позбавлення особи житла повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» визначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення.

Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Третя особа у справі не є стороною у цивільному процесі.

Аналогічні норми закріплені у статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції.

За змістом статей 53 54 ЦПК України (статті 34 35 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Отже, правове становище третіх осіб у процесі посідають особи, які мають юридичний інтерес до справи, але інтерес, який не є рівноцінним інтересам сторін (позивача чи відповідача). Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, зумовлений перш за все необхідністю забезпечити можливість здійснення відповідними суб`єктами права регресу.

Разом із тим у цій справі ОСОБА_5 як особа, яку просив виселити позивач, у справі має правовий статус третьої особи, а не відповідача. Вирішуючи питання про виселення ОСОБА_5 , суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що задоволення позову про виселення щодо третіх осіб цивільним процесуальним законодавством України не передбачено.

З огляду на зазначене суди повно та всебічно не дослідили обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору по суті, не надали належної правової уваги зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо (групі однотипних доказів), у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про порушення прав позивача та щодо ефективності обраного нею способу захисту. Крім того, судами належним чином не визначено суб`єктний склад учасників справи (у частині вирішення позовних вимог про виселення).

Таким чином, при новому розгляді справи суд першої інстанції повинен врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини справи, встановити, чи була вселена ОСОБА_1 у порядку поліпшення житлових умов, отримавши родиною квартиру

АДРЕСА_5 , чи втратила ОСОБА_1 як член сім`ї наймача право користування квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що її чоловік отримав у порядку поліпшення житлових умов іншу квартиру, та, відповідно, в чому полягає порушення її права у зв`язку з приватизацією спірної квартири іншою особою. У частині позовних вимог про виселення, суд повинен встановити, чи має право особа, що не є власником спірної квартири, ініціювати позов про виселення та у випадку встановлення, що вказана вимога є правомірною, визначитися із суб`єктним складом учасників процесу.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду справи, разом із тим, враховуючи категорію справи, що стосується житлових прав та виселення осіб, із метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд касаційної інстанції дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, а тому немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-61-39028св18).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

З метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме: щодо забезпечення справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 10 березня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук