№ 496/2143/16-ц

Постанова

Іменем України

22 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 496/2143/16-ц

провадження № 61-11341св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1

відповідачі (треті особи за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 21 липня 2020 року у складі судді Трушиної О. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі АТ КБ - «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором від 28 вересня 2006 року у розмірі 66 413,96 дол. США, що становить 1 673 631,79 грн.

Позов мотивовано тим, що 28 вересня 2006 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 54 410 дол. США на термін до 27 вересня 2013 року.

Відповідно умов договору, погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати ОСОБА_1 повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. У випадку порушення зобов`язань за вказаним кредитним договором, ОСОБА_1 сплачує банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом.

На забезпечення виконання зобов`язань за цим договором з відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 28 вересня 2006 року укладені договори поруки, відповідно до яких останні несуть відповідальність як солідарні боржники.

На порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 своїх зобов`язань не виконав, не здійснював погашення заборгованості у встановленому порядку та строки, у зв`язку з чим станом на 23 травня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 66 413,96 дол. США, яка складається з: 14 419,74 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 576,58 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 3 073,95 дол. США - заборгованість з комісії за користування кредитом, 41 343,69 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Відповідачі відмовляються добровільно сплатити заборгованість за кредитним договором, що є підставою для її стягнення у солідарному порядку.

У липні 2016 року ОСОБА_1 пред`явив зустрічний позов до АТ КБ «ПриватБанк», який уточнив під час розгляду справи, та просив: визнати недійсним пункт 1.1 кредитного договору від 28 вересня 2006 року в частині зобов`язання позичальника щомісячно сплачувати 0,25 % від суми наданого кредиту за надання фінансового інструменту; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на його користь грошові кошти, сплачені ним на підставі пункту 1.1 кредитного договору від 28 вересня 2006 року за надання фінансового інструменту в сумі 7 824,60 дол. США та переплачені за борговими зобов`язаннями згідно з кредитним договором у розмірі 192,56 дол. США.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 28 вересня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений валютний кредитний договір строком на 7 років, тобто до 27 вересня 2013 року. Загальна сума кредиту за договором складає 54 410,00 дол. США, у тому числі: 37 261,00 дол. США - грошові кошти, які узгоджені з ним, перераховані банком на розрахунковий рахунок ТОВ «Меркурій» за придбання автомобіля «Субару Форестер» за договором від 12 вересня 2006 року, 17 149 дол. США - грошові кошти, призначені для сплати страхових платежів у випадках і порядку, передбачених пунктом 2.1.3 договору, яким встановлено, що для використання банком для сплати щорічних платежів він має звернутись до банку з відповідною заявою. Однак доручень банку щодо щорічного перерахування страхових платежів з цієї суми він не надавав. Обумовлену в договорі суму 17 149,00 дол. США в касі банку готівкою, як це передбачено пунктом 1.1 договору, він не отримував, тобто умови кредитного договору про надання йому вказаної суми через касу банку АТ КБ «ПриватБанк» не виконані.

Крім того, усі щорічні платежі він сплачував власними коштами.

Так, за 2006 - 2007 роки сплатив 11 341,34 грн за договором особистого страхування та 944,59 грн за договором страхування наземного транспорту.

Надалі щорічні страхові платежі сплачувались за рахунок особистих коштів, які він надавав до каси банку для їх перерахування на рахунок страховика, що відображено у виписці з кредитного рахунку, з якої вбачається, що 18 жовтня 2007 року жодної заборгованості у нього перед банком немає, кожного місяця до зазначеної дати він сплачував 726,00 дол. США, як це передбачено пунктом 1.1 кредитного договору.

18 жовтня 2007 року він здав до каси банку 2 420,00 дол. США, призначення яких - сплата щорічних страхових платежів.

Крім того, розрахунком підтверджується, що загальна сума страхового внеску за 2007 - 2008 роки становить 12 224,82 грн і складається із страхової премії: 939,90 грн - за договором особистого страхування та 11 284,92 грн - за договором страхування наземного транспорту.

Станом на 30 листопада 2010 року боргові зобов`язання за розрахунками банку склали 64 071,36 дол. США, які ним були повністю погашені, що підтверджується випискою з кредитного рахунку, в тому числі за рахунок заставленого автомобіля «Субару Форестер», який був оцінений у розмірі 19 399,25 дол. США.

Отже, отримавши від банку реальну суму кредиту 37 261,00 дол. США, ним сплачено 64 071,36 доларів США. При цьому була сплачена банку сума тіла кредиту, призначена для сплати страхових платежів, у розмірі 17 149,00 дол. США, та відсотки за користування цією сумою, якою він насправді не користувався.

Згідно з пунктом 1.1 кредитного договору, винагорода за надання фінансового інструменту складає 0,25% на місяць від суми кредиту, тобто від суми 37 261 дол. США, що становить 93,15 доларів США на місяць, а термін дії кредиту визначено у 84 місяці, виходячи з чого загальна сума винагороди за надання фінансового інструменту, яку з нього було стягнуто банком у момент видачі кредиту, склала 7 824,60 дол. США.

Надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником, оскільки надання фінансового інструменту разом з кредитом відповідає економічним потребам лише самого банку, тобто такі дії не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику, у зв`язку з чим вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору (стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції на час укладення кредитного договору).

Оскільки АТ КБ «ПриватБанк» неправомірно поклав на нього зобов`язання щодо сплати фінансового інструменту та в подальшому стягнув їх на свою користь, вважає, що його права порушені та підлягають судовому захисту, у зв`язку з чим звернувся із зустрічним позовом до суду.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року зустрічний позов ОСОБА_3 прийнято до провадження та об`єднано з первісним позовом АТ КБ «ПриватБанк» для спільного розгляду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 21 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, позов АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним пункт 1.1 кредитного договору від 28 вересня 2006 року в частині зобов`язання ОСОБА_1 щомісячно сплачувати 0,25 % від суми наданого кредиту за надання фінансового інструменту.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти, сплачені ним на підставі пункту 1.1 кредитного договору від 28 вересня 2006 року за надання фінансового інструменту в сумі 4 657,50 дол. США.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти, переплачені за борговими зобов`язаннями згідно з кредитним договором від 28 вересня 2006 року, у розмірі 192,56 дол. США.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині зустрічні позовні вимоги залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що при укладенні кредитного договору від 28 вересня 2006 року ОСОБА_1 діяв як відповідно до вимог закону, так і укладеного між сторонами кредитного договору, зокрема, погашав заборгованість у строки і розмірах, що визначені цим договором. Висновком експерта Одеського науково-дослідного експертного-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 13 березня 2020 року встановлено, що ОСОБА_1 станом на 23 травня 2016 року погасив заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 28 вересня 2006 року, а тому вимоги банку є безпідставними і такими, що не підлягають задоволенню.

Частково задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що пункт 1.1 кредитного договору від 28 вересня 2006 року, в частині умов про сплату послуг з винагороди за надання фінансового інструмента в розмірі 0,25 % від суми виданого кредиту щомісячно в період сплати, є незаконним. Сплата щомісячної комісії у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту суперечить приписам частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок, що свідчить про нікчемність зазначеного положення договору.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити первісний позов про стягнення кредитної заборгованості, а у задоволенні вимог зустрічного позову відмовити у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 202/2543/16 (провадження № 61-16922св20), від 25 квітня 2018 року у справі № 401/9687/12 (провадження № 61-14084св18); від 03 серпня 2020 року у справі № 911/2139/19, від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15 (провадження № 61-283св18), у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14 (провадження № 61-11сво17) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Також, суди в порушення вимог процесуального закону не дослідили зібрані у справі докази, зокрема розрахунок заборгованості, не встановили розмір заборгованості боржника, помилково врахували платежі, які позичальник не здійснював, в основу рішення поклали висновок експерта, який не є неповним та необґрунтованим, не відповідає положенням статей 77 - 80 ЦПК України щодо належності і допустимості доказів.

Суди не врахували, що згідно з рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 14 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2012 року, у справі № 1506/675/2012 позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за договором від 28 вересня 2006 року станом на 30 вересня 2011 року в сумі 16 770,91 дол. США, у тому числі: заборгованість за кредитом - 14 304,13 дол. США, заборгованість за відсотками - 1 223,61 дол. США, заборгованість за комісіями - 838,35 дол. США, пеня за несвоєчасність виконання зобов`язання - 404,82 дол. США.

Матеріали справи не містять доказів повного та належного виконання вказаного судового рішення про стягнення заборгованості. При проведенні експертного висновку вказане рішення суду також не було враховано експертом.

Враховуючи рішення суду про стягнення заборгованості станом на 30 вересня 2011 року у сумі 16 770,91 дол. США, суди мали стягнути заборгованість, яка виникла у позичальника перед банком за період з 01 жовтня 2011 року до 30 вересня 2013 року (дату закінчення строку дії договору) у розмірі 5627,18 дол. США за процентами, 6116,10 дол. США за пенею, 2235,60 дол. США за комісією, а всього 13 978,89 дол. США,

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не врахував, що станом на час укладення кредитного договору стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не забороняла встановлення у кредитному договорі умов щодо сплати комісійної винагороди.

Абзац другий частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції від 13 січня 2006 року та станом на 28 вересня 2006 року, встановлював, що споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Проте умова пункту 1.1 договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,25 % від суми наданого кредиту була зазначена із самого початку укладення договору та не змінювалася протягом його дії. Отже, не можна вважати, що пункт 1.1 не був зазначений в договорі.

Визначені у договорі розміри винагород за отримання фінансового інструменту за своїм розміром є фіксованими, окремо на будь-яку частину кредитного зобов`язання не нараховуються та є наслідком домовленості сторін договору.

Встановлена пунктом 1.1 договору винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,25 % від суми виданого кредиту не є платежем, який споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо), а є комісійною винагородою за надані послуги у розумінні частини чотирнадцятої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Тобто, у договорі сторони чітко встановили та визначили винагороду за надання фінансового інструменту, а не комісію за обслуговування кредиту, тому така умова не є несправедливою умовою та не суперечить статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Умови кредитного договору у повній мірі відповідають чинному законодавству та жодним чином не містять будь-яких підстав, які б вказували на дискримінаційні та несправедливі процеси щодо клієнта.

Крім того, у справі № 1506/675/2012, у якій Біляївський районний суд Одеської області 14 червня 2012 року стягнув заборгованість за договором, у тому числі заборгованість за (винагородою) комісіями, таким чином, фактично підтвердив дійсність пункту 1.1 кредитного договору та відсутність підстав вважати його недійсним.

Крім того, позивач за зустрічним позовом пропустив строк позовної давності, а за змістом статті 267 ЦПК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Отже, є підстави для застосування строків позовної давності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданому до Верховного Суду відзиві ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_4 заперечують проти доводів касаційної скарги банку та просять залишити її без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

28 вересня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, за умовами якого банк зобов`язався надати ОСОБА_1 кредит у сумі 54 410,00 дол. США зі строком повернення до 27 вересня 2013 року.

Згідно із пунктом 1.1 кредитного договору банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу банку на строк з 28 вересня 2006 року до 27 вересня 2013 року включно, у виді невідновлювальної кредитної лінії у розмірі 54 410,00 дол. США на такі цілі: споживчі цілі у сумі 37 261,00 дол. США, а також у розмірі 17 149,00 дол. США на сплату страхових платежів у випадку і в порядку, передбаченому пунктами 2.1.3, 2.2.7 договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,88 % щомісяця на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,25 % від суми наданого кредиту щомісяця в період сплати, процентів за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 3.11 договору і винагороди за проведення додаткового моніторингу, відповідно до пункту 6.2 договору. Періодом сплати є період з «10» по «14» число кожного місяця.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 28 вересня 2006 року між банком і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені два окремі договори поруки, відповідно до умов яких останні поручилися перед банком за виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань за вказаним договором.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 14 червня 2012 року у цивільній справі № 1506/675/2012 (яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2012 року) задоволено позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 28 вересня 2006 року у розмірі 16 770,91 дол. США, у тому числі: заборгованість за кредитом - 14 304,13 дол. США, заборгованість за відсотками - 1 223,61 дол. США, заборгованість за комісіями - 838,35 дол. США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань - 404,82 дол. США.

Звертаючись до суду з даним позовом у червні 2016 року про солідарне стягнення заборгованості з позичальника та його поручителів, ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначав, що свої зобов`язання за кредитним договором банк виконав у повному обсязі, надавши ОСОБА_1 кредит у розмірі 54 410 дол. США, проте останній порушив кредитні зобов`язання та має заборгованість станом на 23 травня 2016 року у розмірі 66 413,96 дол. США, яка складається з: 14 419,74 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 576,58 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 3 073,95 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, 41 343,69 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Під час розгляду справи банк посилався на те, що рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 14 червня 2012 року стягнуто заборгованість, розраховану станом на 30 вересня 2011 року, проте строк кредитування установлено у договорі до 27 вересня 2013 року.

ОСОБА_1 заперечував проти наявності у нього заборгованості за кредитним договором у силу погашення усієї суми боргу, обумовлену договором. Крім того, посилався на несправедливість умов кредитного договору щодо встановлення обов`язку сплачувати комісію за надання фінансового інструменту.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 06 грудня 2018 року у справі призначалась судова економічна експертиза та на виконання вимог ухвали наданий висновок експерта Одеського науково-дослідного експертного-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 13 березня 2020 року, у якому встановлено таке:

- документально не підтверджено розмір заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк» із зазначенням усіх її складових (процентів за кредитом, основної суми боргу, комісії, штрафу та пені) за кредитним договором від 28 вересня 2006 року;

- згідно з виписками банку за рахунком № НОМЕР_1 , відкритим ОСОБА_1 для зарахування коштів на погашення заборгованості за виданим кредитом за період з 29 вересня 2006 року до 30 листопада 2010 року надійшло коштів в іноземній валюті у розмірі 64 071,36 дол. США;

- станом на 23 травня 2016 року за виписками банку за рахунком № НОМЕР_1 за період з 29 вересня 2006 року до 24 червня 2019 року підтверджується повне виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 вересня 2006 року без врахування нарахованої пені (більш детально викладено у дослідженні по 2 - 8 питанню);

- сума грошових коштів у розмірі 64 071,36 дол. США, сплачених ОСОБА_1 згідно з виписками банку як погашення боргових зобов`язань за кредитним договором від 28 вересня 2006 року, більше на 192,56 дол. США від суми грошових коштів, які мали бути сплачені за умовами кредитного договору із урахуванням заборгованості за процентами, простроченій заборгованості за кредитом та простроченими процентами (т. 2 а. с. 69-71, 158-173).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Спірні правовідносини виникли на підставі укладеного між сторонами 28 вересня 2006 року кредитного договору та договорів поруки, укладених цього ж дня на забезпечення кредитного зобов`язання.

Щодо первісного позову банку про стягнення кредитної заборгованості

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та

в порядку, що встановлені договором.

У статті 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

У справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Положеннями частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК Україниналежними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

За частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У спірних правовідносинах саме на позивача покладено обов`язок довести факт укладення між сторонами кредитного договору та прострочення виконання позичальником взятих на себе зобов`язань, а на відповідача - спростувати розмір існуючої заборгованості.

У справі, яка переглядається, на підставі належної оцінки доказів, у тому числі з урахуванням рішення Біляївського районного суду Одеської області від 14 червня 2012 року у справі № 1506/675/2012 про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, установив факт виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором від 28 вересня 2006 року та погашення заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк» станом на 23 травня 2016 року, тобто до звернення банку до суду з даним позовом.

Сума грошових коштів у розмірі 64 071,36 дол. США, сплачених ОСОБА_1 згідно з виписками банку, як погашення боргових зобов`язань за кредитним договором від 28 вересня 2006 року, на 192,56 дол. США більше від суми грошових коштів, які мали бути сплачені за умовами кредитного договору із урахуванням заборгованості за процентами по простроченій заборгованості за кредитом та простроченими процентами (т. 2 а.с. 158-173).

Під час розгляду справи АТ КБ «ПриватБанк» не довів прострочення позичальником виконання зобов`язань за кредитним договором та наявність у нього непогашеної заборгованості, не навів підстав нарахування заборгованості після ухвалення Біляївським районним судом Одеської області рішення від 14 червня 2012 року та не спростував належними і допустимими доказами обставини погашення позичальником кредитних зобов`язань до пред`явлення банком позову у цій справі.

Установивши вказані обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з позичальника та його поручителів на користь банку заявлену у рамках даного спору заборгованість за кредитним договором, а отже, судові рішення у цій частині, відповідно до статті 410 ЦПК України, підлягають залишенню без змін.

Щодо вимог зустрічного позову про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору, укладеного 28 вересня 2006 року, в частині зобов`язання позичальника щомісячно сплачувати банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,25 % від суми наданого кредиту.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частини перша - третя статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на дату укладення кредитного договору) передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

За змістом частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за надання кредиту чи його обслуговування, в тому числі плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких окремих положень недійсними.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком у кредитному договорі обов`язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним.

Частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

У справі, яка переглядається, встановлено, що пунктом 1.1 укладеного між сторонами договору передбачено сплату щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту в період сплати у розмірі 0,25 % від суми виданого кредиту.

Такі умови кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту є несправедливими щодо позичальника, оскільки порушують принцип добросовісності, обмежують його права як споживача, вносять істотний дисбаланс у взаємовідносини між банком та позичальником, задають шкоди останньому.

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника.

Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Встановивши незаконність нарахування комісії, якою по суті є щомісячна винагорода банку за надання кредиту, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання відповідної умови кредитного договору недійсною.

Щодо стягнення з банку коштів, сплачених на виконання цієї умови договору.

У постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 383/502/15-ц (провадження

№ 61-1536св17) Верховний Суд виклав правовий висновок про те, що у разі встановлення, що позичальник здійснював платежі на виконання умов договору, які визнані недійсними, він має право на проведення відповідного перерахунку або повернення зайво сплачених коштів.

Враховуючи встановлення підстав недійсності пункту 1.1 кредитного договору в частині сплати щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту в період сплати у розмірі 0,25 % від суми виданого кредиту, суди попередніх інстанцій правильно вирішили питання про стягнення коштів, сплачених на виконання обумовлених у цьому пункті умов.

Доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою умов кредитного договору щодо сплати позичальником комісії за отримання кредиту та управління кредитом, спрямовані на необхідність переоцінки цих умов у тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про можливість встановлення таких комісій у договорі за обслуговування кредитної заборгованості, що є супутньою послугою.

Проте вказані доводи не відповідають наведеним вище нормам матеріального права, з урахуванням змісту цих умов договору та не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанції, що вказані умови кредитного договору від 28 вересня 2006 року є несправедливими та з цих підстав підлягають визнанню недійсними, і з такими висновками судів погоджується Верховний Суд.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника у касаційній скарзі на пропуск строку позовної давності за вимогами зустрічного позову про визнання окремих умов кредитного договору недійсними та погоджується з висновками апеляційного суду, який установив відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності зважаючи на те, що така вимога не була предметом розгляду в суді першої інстанції та під час розгляду справи цим судом не заявлялась.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц зробила висновок, що якщо відповідач не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції.

Із заявою про застосування строку позовної давності АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду апеляційної інстанції.

Оскільки АТ КБ «ПриватБанк» був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, брав участь у її розгляді разом з тим не скористався своїм правом у суді першої інстанції та не подав заяву про застосування позовної давності, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні такої заяви, поданої на стадії апеляційного перегляду справи.

З аналогічних підстав колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про застосування позовної давності на стадії касаційного розгляду справи.

У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду первісного позову про стягнення кредитної заборгованості та зустрічного позову про визнання кредитного договору частково недійсним, дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі належної оцінки поданих сторонами доказів.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 21 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк