№ 500/6738/16-ц

Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 500/6738/16-ц

провадження № 61-41707св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 року у складі судді: Присакар О. Я.,та постанову апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2018 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Калараша А. А., Таварткіладзе О. М.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що між ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 , який з 27 січня 2017 року припинив здійснення підприємницької діяльності, досягнуто домовленостей із здійснення останнім сільськогосподарських робіт по вирощуванню насіння гарбуза, загальною кількістю 200 тон, з подальшою передачею позивачеві. На підтвердження досягнутих домовленостей 05 червня 2009 року, у присутності свідка, було складено розписку, за якою ОСОБА_2 станом на 01 червня 2009 року отримав від ОСОБА_1 кошти у сумі 72 614,00 доларів США. Вказана сума коштів визначена сторонами як загальна сума попередньої оплати, яку ОСОБА_1 зобов`язувався здійснити до 30 травня 2009 року за сільськогосподарську продукцію, що мала бути поставлена фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 . Сторонами було врегульовано питання сповіщення виконавцем замовника про готовність до відвантаження продукції, але фактично не визначено чітко строку виконання боржником свого обов`язку з відвантаження обумовленої домовленістю сторін продукції.

Позивач вказував, що в порушення умов договору ОСОБА_2 зобов`язань з вирощування сільськогосподарської продукції з подальшою передачею її замовнику не виконав. Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України ОСОБА_1 05 грудня 2016 року направив на адресу ОСОБА_2 вимогу про виконання договору. Зазначена вимога залишена ОСОБА_2 без задоволення. ОСОБА_1 листом від 20 грудня 2016 року повідомив боржника про відмову від договору та необхідність повернення переданих ОСОБА_2 за розпискою від 05 червня 2009 року коштів. ОСОБА_2 проігнорував цю вимогу, будь-яких заходів щодо виконання договору не вжив, отриманих від ОСОБА_1 коштів у сумі 72 614,00 доларів США не повернув. Для забезпечення виконання основного зобов`язання з вирощування та поставки сільськогосподарської продукції 01 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір поруки. ОСОБА_1 19 грудня 2016 року звернувся на адресу ОСОБА_3 з вимогою про виконання ним своїх зобов`язань по договору поруки. ОСОБА_3 при отриманні вищезазначеної вимоги заявив про відсутність намірів щодо її виконання.

ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про уточнення позову, просив:

стягнути з ОСОБА_2 збитки, завдані невиконанням змішаного договору поставки-підряду від 05 червня 2009 року, у розмірі 1 921 092,58 грн.

стягнути з ОСОБА_3 згідно договору поруки від 01 грудня 2016 року 1 000 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення збитків та заборгованості за договором поруки задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 збитки, завдані невиконанням змішаного договору поставки-підряду за розпискою від 05 червня 2009 року у сумі 1 921 092,58 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 згідно договору поруки б/н від 01 грудня 2016 року кошти у сумі 1 000,00 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була досягнута домовленість про здійснення останнім сільськогосподарських робіт по вирощуванню насіння гарбуза, загальною кількістю 200 тон, з подальшою поставкою насіння ОСОБА_4 . Сторонами не було чітко визначено строку виконання ОСОБА_2 свого обов`язку з відвантаження продукції. Отримання ОСОБА_2 коштів у сумі 72 614,00 доларів США у судовому засіданні визнав представник ОСОБА_2 . ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу про виконання договору, яка відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення отримана ОСОБА_2 13 грудня 2016 року та залишена ОСОБА_2 без задоволення, а тому право на звернення до суду виникло у ОСОБА_1 у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, а саме - з 21 грудня 2016 року До суду позивач звернувся 28 грудня 2016 року, тобто без пропуску позовної давності, а заява представника ОСОБА_2 від 22 листопада 2017 року про застосування строку позовної давності не підлягає задоволенню.

Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 листом від 20 грудня 2016 року повідомив боржника про відмову від договору та вимагав повернення переданих ОСОБА_2 за розпискою від 05 червня 2009 року коштів. Вказаний лист отриманий ОСОБА_2 27 грудня 2016 року. ОСОБА_2 проігнорував вимогу позивача, будь-яких заходів щодо виконання договору не вжив, отриманих коштів не повернув. Таким чином, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 протягом значного часу прийнятих на себе зобов`язань з поставки товару, а також фактичною його відмовою від виконання своїх зобов`язань по вказаному договору, у ОСОБА_1 виникло право відмовитись від договору, що і було зроблено позивачем шляхом направлення ОСОБА_2 листа 20 грудня 2016 року, а договір поставки сільськогосподарської продукції є розірваним у порядку, передбаченому статтями 651 665 849 ЦК України. У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 від договору поставки сільськогосподарської продукції сума здійсненої ним передоплати по даному договору в розмірі 72 614,00 доларів США, що еквівалентно 1 922 092,58 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_2 у якості завданих невиконанням договору збитків. Оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір поруки, відповідно до якого останній поручився перед кредитором за виконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за основним договором, то підлягають стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по договору поруки кошти у сумі 1 000,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору вирощування та поставки сільськогосподарської продукції. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Висновки суду відповідають обставинам справи, вимогам норм матеріального (статті 6 11 509 525 526 530 611 627 662 663 664 712 837 ЦК України) та процесуального (статті 11 60 61 179 213 ЦПК України, які були чинними на час ухвалення рішення судом першої інстанції). ОСОБА_2 порушив договірні обов`язки з вирощування та поставки сільськогосподарської продукції, а тому вірним є висновок суду першої інстанції про стягнення з нього на користь позивача суми отриманої передоплати. Виходячи з встановлених по справі обставин, колегія суддів не прийняла до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно визначив правову природу відносин сторін.

Доводи апеляційної скарги: щодо поставки 113 тон гарбузового насіння відхилені, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження цього; про те, що порука не може бути окремим договором, оскільки розписка умов щодо поруки не містить, укладення договору поруки через 7,5 років після виникнення основного зобов`язання є необґрунтованими, оскільки не засновані на положеннях статей 546 553 ЦК України; щодо безпідставного не застосування позовної давності відхилені апеляційним судом, оскільки з наявних матеріалів справи не можна встановити, що сторони досягли домовленостей щодо строку виконання зобов`язання (частина друга статті 530 ЦК України)

Аргументи учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржені рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові. При цьому, посилався на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що період з червня 2010 року до грудня 2016 року не є розумними строками виконання зобов`язань і це не відповідає звичаям ділового обороту. А тому суди зробили невірний висновок щодо відсутності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності. Крім цього, судами безпідставно відхилено докази надані відповідачем, а саме доповнення до розписки від 23 квітня 2012 року. Судами не досліджувались обставини щодо завдання збитків: факт наявності самих збитків, в чому вони полягають, чи то реальні збитки, чи упущена вигода, ким та коли вони завдані та не з`ясовано розписка розірвана в односторонньому порядку чи у зв`язку з істотним порушенням розписки. У зв`язку із зазначеним, суди допустили порушення вимог статей 22 623 651 653 ЦК України.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_6 , в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Відзив мотивовано тим, що відповідно до частини другої статті 693 ЦК України ОСОБА_1 має право на повернення суми попередньої оплати у зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань. Доводи касаційної скарги про невизначеність правової природи суми, що стягнута судами як попередньої оплати або збитків є надуманими та спрямованими на ухилення від повернення отриманих коштів.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року уточнену касаційну скаргу ОСОБА_2 від 04 жовтня 2018 року залишено без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2020 року клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання (дії) судових рішень задоволено частково та зупинено виконання рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2020 року: в задоволенні клопотань ОСОБА_2 про розгляд справи із викликом сторін для надання поясненьта про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено; призначено справу до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було досягнуто домовленість у відповідності до якої ОСОБА_2 зобов`язався здійснити сільськогосподарські роботи по вирощуванню насіння гарбуза загальною кількістю 200 тон з подальшою поставкою останнього ОСОБА_1

05 червня 2009 року ОСОБА_2 було складено розписку за змістом якої ОСОБА_2 станом на 01 червня 2009 року було отримано від ОСОБА_1 72 614,00 доларів США.

У договорі від 05 червня 2009 року строк передачі товару не встановлений, та ОСОБА_2 передача насіння гарбуза ОСОБА_1 здійснена не була.

05 грудня 2016 року ОСОБА_1 направлено на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу про виконання договору, яка була отримана ОСОБА_2 13 грудня 2016 року, та залишена ОСОБА_2 без задоволення.

20 грудня 2016 року ОСОБА_1 листом повідомив ОСОБА_2 про відмову від договору 05 червня 2009 року та вимагав повернення переданих ОСОБА_2 за договором від 05 червня 2009 року коштів в розмірі 72 614,00 доларів США.

Суди встановили, що ОСОБА_2 не повернув ОСОБА_1 кошти в розмірі 72 614,00 доларів США.

01 грудня 2016 року для забезпечення виконання зобов`язання за договором від 05 червня 2009 року з вирощування та поставки сільськогосподарської продукції між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір поруки відповідно до умов якого ОСОБА_3 поручився перед ОСОБА_1 за виконання ОСОБА_2 зобов`язань по основному договору на суму в розмірі 1 000,00 грн. У пункті 3.1 договору поруки передбачено, що поручитель зобов`язаний на вимогу кредитора виконати обов`язок, передбачений в пункті 1.1 цього договору протягом семи робочих днів з дня отримання вимоги від кредитора.

19 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_3 з вимогою про виконання ним своїх зобов`язань по договору поруки. ОСОБА_3 при отриманні вимоги заявив про відсутність намірів щодо її виконання.

При задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вважав, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була досягнута домовленість про здійснення останнім сільськогосподарських робіт по вирощуванню насіння гарбуза, загальною кількістю 200 тон, з подальшою поставкою насіння ОСОБА_1 Невиконанням ОСОБА_2 протягом значного часу прийнятих на себе зобов`язань з поставки товару, а також фактичною його відмовою від виконання своїх зобов`язань по вказаному договору, у ОСОБА_1 виникло право відмовитись від договору. Договір поставки сільськогосподарської продукції є розірваним у порядку, передбаченому статтями 651 665 849 ЦК України. У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 від договору поставки сільськогосподарської продукції сума здійсненої ним передоплати по даному договору в розмірі 72 614,00 доларів США, що еквівалентно 1 922 092,58 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_2 у якості завданих невиконанням договору збитків.

При залишенні без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд вказав, зокрема, що між сторонами виникли правовідносини з договору вирощування та поставки сільськогосподарської продукції. Висновки суду відповідають обставинам справи, вимогам норм матеріального (статті 6 11 509 525 526 530 611 627 662 663 664 712 837 ЦК України) та процесуального (статті 11 60 61 179 213 ЦПК України, які були чинними на час ухвалення рішення судом першої інстанції). ОСОБА_2 порушив договірні обов`язки з вирощування та поставки сільськогосподарської продукції, а тому вірним є висновок суду першої інстанції про стягнення з нього на користь позивача суми отриманої передоплати. Виходячи з встановлених по справі обставин, колегія суддів не прийняла до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно визначив правову природу відносин сторін.

Колегія суддів не погоджується з висновками судів щодо правової кваліфікації відносин сторін та визначення того, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, з таких підстав.

У частині другій статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) передбачено, що до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред`явити зустрічний позов.

Тлумачення частини другої статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) свідчить, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Аналогічний по суті висновок міститься у пункті 7.43. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України».

Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 22 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) зроблено висновок, що «відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблено висновок, що «збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача».

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України).

Продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (частина перша статті 663 ЦК України).

У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу (частина перша статті 665 ЦК України).

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина перша та друга статті 712 ЦК України).

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу (частина перша статті 837 ЦК України).

Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника. Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника. Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору (стаття 849 ЦК України).

Згідно частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».

У частині третій статті 651 ЦК України встановлено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Відповідно до частини четвертої статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року в справі № 537/4259/15-ц (провадження № 61-592св20) зроблено висновок по застосуванню частини третьої статті 651, частини четвертої статті 653, пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України та вказано, що «якщо одна із сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов`язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.

У справі, що переглядається:

установлені судами попередніх інстанцій факти, зміст договору від 05 червня 2009 року та тлумачення його змісту (значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів, порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину)дозволяють зробити висновок проте, що між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено 05 червня 2009 року договір купівлі-продажу товару, який мав бути створений продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України);

суди встановили, що строк передачі ОСОБА_2 (продавець) товару в договорі від 05 червня 2009 року не встановлений. 05 грудня 2016 року ОСОБА_1 направлено на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу про виконання договору, яка була отримана ОСОБА_2 13 грудня 2016 року, і після отримання вимоги від 05 грудня 2016 року ОСОБА_2 не передав обумовлений товар. 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 листом від повідомив ОСОБА_2 про відмову від договору 05 червня 2009 року та вимагав повернення переданих ОСОБА_2 за договором від 05 червня 2009 року коштів в розмірі 72 614,00 доларів США. ОСОБА_2 не повернув ОСОБА_1 кошти в розмірі 72 614,00 доларів США; в позові ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 кошти в розмірі 1 921 092,58 грн;

оскільки ОСОБА_1 у грудні 2016 року відмовився від договору від 05 червня 2009 року, то він має право вимагати від ОСОБА_2 , який порушив договір від 05 червня 2009 року і не здійснив зустрічне надання, повернення коштів в розмірі 1 921 092,58 грн на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України;

суди здійснили неправильну правову кваліфікацію відносинам сторін, і, відповідно, помилково вважали що передані ОСОБА_1 ОСОБА_2 грошові кошти мають стягуватися саме як збитки, а не як безпідставно набуте майно на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.

За таких обставин, судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення збитків в розмірі 1 921 092,58 грн підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 1 921 092,58 грн на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.

Колегія суддів відхиляє посилання відповідача ОСОБА_2 про пропуск позовної давності з таких підстав.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

У частині другій статті 530 ЦК України встановлено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним».

Оскільки ОСОБА_1 у грудні 2016 року відмовився від договору від 05 червня 2009 року та вимагав повернення коштів, то перебіг позовної давності розпочався саме після спливу семиденного строку за вимогою про повернення коштів, а тому позовна давність не пропущена.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі (частина друга статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина перша та друга статті 554 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-51цс11 зазначено, що «чинним законодавством України та умовами оспорюваних договорів поруки не встановлений обов`язок поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов`язань перед кредитором. Волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки. Згідно зі статті 626 ЦК України порука створює права для кредитора та обов`язки для поручителя, безпосередньо на права та обов`язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов`язань не впливає, оскільки зобов`язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються».

З урахуванням того, що ОСОБА_3 поручився перед ОСОБА_1 за виконання ОСОБА_2 зобов`язань в розмірі 1 000,00 грн,вимог про солідарне стягнення з боржника та поручителя не заявлено, то з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню кошти в розмірі 1 000 грн.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Оскільки судові рішення підлягають скасуванню, то підстави для поновлення виконання рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 року відсутні.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тому слід стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 6 886,41 грн, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 3,59 грн, а витрати за подання апеляційної та касаційної скарг покладаються на ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 400 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2018 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором від 05 червня 2009 рокузадовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 921 092,58 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 6 886,41 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 000,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 3,59 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2017 рокута постанова апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2018 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук