Постанова
Іменем України
06 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 501/693/18
провадження № 61-16475св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: припинити право власності ОСОБА_2 на належні йому 7/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 , право власності на 7/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за 7/12 часток у праві власності на зазначену квартиру, шляхом отримання ОСОБА_2 грошових коштів в розмірі 538 767,00 грн, які знаходяться на депозитному рахунку Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області; стягнути з відповідача судові витрати.
Позовна заява мотивована тим, що йому та відповідачу на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_1 , зокрема, позивачу належить 5/12 часток у праві власності, а відповідачу - 7/12 часток. У квартирі ні позивач, ні відповідач постійно не проживають, між ними склались неприязні стосунки. Відповідач перешкоджає позивачу користуватись своєю часткою в квартирі, змінює замки, погрожує життю та здоров`ю позивача, у зв`язку із чим останній неодноразово звертався до правоохоронних органів. Відповідач відмовляється від будь-яких пропозицій, щодо спільного володіння, користування та розпорядження спірною квартирою. Позивач неодноразово намагався врегулювати з відповідачем спір щодо спірної квартири в позасудовому порядку, однак досягти домовленості не вдалось. Оскільки виділ в натурі своєї частки у спірній квартирі технічно неможливий, то позивач був змушений звернутись до суду з цим позовом.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 18 липня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено.
Припинено право власності ОСОБА_2 на належну йому частку у спільній власності, а саме, на 7/12 часток у праві власності, на квартиру АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 7/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за 7/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом отримання ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 538 767,00 грн, які знаходяться на депозитному рахунку Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом встановлено наявність конфліктних ситуацій між сторонами щодо користування спільною квартирою, докази цього є у справі; зазначена квартира не підлягає поділу в натурі; у відповідача є інше житло; розмір грошової компенсації за спірну частку у праві власності на квартиру, яку отримає відповідач, також належним чином доведений позивачем. У зв`язку із зазначеними обставинами та враховуючи статтю 365 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суд вважав за можливе задовольнити заявлені позовні вимоги.
Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 18 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності, визнання права власності та компенсацію частки; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги. Частка відповідача становить 7/12 часток у праві власності на квартиру та не є незначною. У відповідача іншого житла, придатного для проживання, крім спірної частки в спільній квартирі, немає. Отже, позбавлення права власності на належне відповідачу нерухоме майно завдасть йому значної шкоди. Відповідач під час розгляду справи не надавав згоди на отримання грошової компенсації за свою частку в праві спільної часткової власності на квартиру, а безпідставне примушування до цього є порушенням його прав. За таких умов, передбачених законом підстав для задоволення позову в цьому разі немає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
06 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргуна постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року.
У касаційній скарзіпредставник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року та залишити в силі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 18 липня 2019 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 16 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, апеляційним судом було застосовано статтю 365 ЦК України без врахування висновків щодо її застосування, викладених у постановах Верховного Суду: від 17 квітня 2019 року в справі № 644/10177/16-ц, від 22 травня 2019 року в справі № 715/1109/15-ц, оскільки апеляційним судом безпідставно встановлено обставини для відмови у задоволенні позову. Також апеляційним судом не враховано висновків Верховного Суду, які викладені у постановах: від 05 грудня 2018 року в справі № 346/5603/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 145/474/17, від 12 серпня 2020 року в справі № 704/192/18, від 16 вересня 2020 року в справі № 647/1957/17, оскільки апеляційним судом неправомірно прийнято докази від відповідача, зокрема, висновок експерта від 24 вересня 2019 року про аварійний стан будинку, співвласником якого є відповідач, тобто документи на підтвердження відсутності належного у нього іншого придатного для проживання житла.
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу від відповідача ОСОБА_2 до суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
На підставі свідоцтва про право на спадщину від 18 квітня 2017 року, зареєстрованого в реєстрі за № 5169, позивачу ОСОБА_1 належить 5/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Квартира має загальну площу 66,50 кв. м (в тому числі житлову - 39,30 кв. м).
Відповідач є власником 7/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 грудня 2016 року, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 20 березня 2018 року № 117626021.
Згідно з довідкою про зареєстрованих осіб за адресою: АДРЕСА_1 зареєстроване місце проживання мають ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Факт існуючих неприязних стосунків між позивачем та відповідачем, сварок щодо спільного володіння та користування спірною квартирою підтверджується неодноразовими зверненнями позивача до правоохоронних органів, а саме: заявами ОСОБА_1 до Чорноморського відділення поліції від 15 жовтня 2016 року, 16 жовтня 2016 року, 12 листопада 2016 року, а також талонами-повідомленнями Чорноморського відділення поліції № 8967, № 8968, № 8985, № 9690 щодо прийняття заяв.
Згідно з листом Чорноморського ВП Овідіопольського ВП ГУНП в Одеській області від 14 листопада 2016 року № 5903 ОСОБА_2 винесено протокол офіційного попередження, однак, відповідач продовжує перешкоджати позивачу в користуванні спірною квартирою, позивач не має можливості вільно потрапити до квартири, що підтверджується заявою ОСОБА_1 до Чорноморського ВП Овідіопольського ВП ГУНП в Одеській області від 17 березня 2018 року, талоном повідомленням від 17 березня 2018 року про прийняття заяви, а також актом ЖЕУ-4 м. Чорноморська від 28 липня 2018 року.
У довідці міського управління житлово-комунального господарства у м. Чорноморську від 12 березня 2019 року № 317 зазначено, що позивачу відмовлено у розподілі рахунку, рахунками на оплату комунальних послуг та випискою з особового рахунку у квартирі АДРЕСА_1 ; особовий рахунок відкрито на ім`я ОСОБА_4 .
У висновку комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Чорноморської міської ради Одеської області від 22 березня 2018 року № 299 вказано, що жодна із житлових кімнат в квартирі АДРЕСА_1 , за площею не відповідає частці співвласників для виділу в натурі. Виходячи з планування квартири (наявності тільки одного коридору, туалету, ванної, кухні, загального входу), а також проведення розрахунку часток житлової та допоміжної площі, виділення часток (5/12 і 7/12) співвласників квартири в натурі технічно є неможливим. Будівельно-технічна експертиза з приводу можливості/неможливості виділення в натурі часток сторін у спірній квартирі проведена не була.
Звітом про оцінку від 19 березня 2018 року визначено вартість 7/12 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 у сумі 538 767,00 грн.
Свідки ОСОБА_5 і ОСОБА_6 пояснили, що їм відомо, що між сторонами у справі (які є братами) існує конфлікт з приводу користування спірним майном; зазначили, що позивач має доступ до квартири; їм невідомо про вчинення перешкод ОСОБА_2 своєму брату ОСОБА_1 в проживанні в цій квартирі.
Позивачу ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_3 , яка подарована йому відповідачем ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування від 10 лютого 2009 року.
Позивачу та відповідачу належить на праві спільної часткової власності будинок АДРЕСА_4 , а саме, позивачу - 5/12 часток згідно зі свідоцтва про право на спадщину від 18 квітня 2017 року, а відповідачу - 7/12 часток на підставі свідоцтва про право на спадщину від 07 грудня 2016 року та рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 квітня 2019 року в справі № 501/2621/18.
Згідно з висновком від 24 вересня 2019 року № 130/2019, складеним приватним підприємством «Одеський Науково-дослідний центр експертних досліджень ім. Скибінського С.С.» вказаний житловий будинок не придатний для проживання і є аварійним.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, ОСОБА_2 з 14 лютого 2019 року не належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_5 , що підтверджується договором дарування від 14 лютого 2019 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відмовляючи у задоволенні позову, Одеський апеляційний суд у постанові від 07 жовтня 2020 року виходив із того, що спірна частка не є незначною; у відповідача немає іншого придатного для проживання житла, крім спірної квартири, яка належить йому на праві спільної часткової власності, і це єдине житлове приміщення, в якому він зареєстрований. У справі немає належних доказів, зокрема, висновку експерта на підтвердження неподільності спірної квартири в натурі між сторонами. Отже, позбавлення права власності на належне відповідачу єдине нерухоме майно (житлове приміщення) завдасть йому істотної шкоди; відповідач не надав згоди на отримання грошової компенсації за свою частку в праві спільної часткової власності.
Колегія суддів погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини та висновкам судів касаційної інстанції щодо застосування норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих сторонами доказів.
Як установлено судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Позивачу належить 5/12 часток у праві власності на квартиру, а відповідачу - 7/12 часток.
Зазначена квартира, яка має загальну площу 66,50 кв. м (в тому числі житлову - 39,30 кв. м), належить сторонам на праві спільної часткової власності відповідно до статті 356 ЦК України.
Також суди установили, що позивач не проживає постійно у спірній квартирі; позивач та відповідач мають зареєстроване місце проживання за цією адресою.
Позивач також є власником квартири АДРЕСА_3 відповідно до договору дарування від 10 лютого 2009 року. Натомість відповідачу на прав власності належить 7/12 часток у праві власності на будинок АДРЕСА_4 , а позивачу відповідно - 5/12 часток у праві власності.
Цей будинок непридатний для проживання та є аварійним, що підтверджується відповідним експертним висновком, складеним 24 вересня 2019 року.
Таким чином, квартира АДРЕСА_1 є єдиним житловим приміщенням, частка у праві власності на яку належить відповідачу ОСОБА_2 та розмір якої не є незначним (7/12 часток у праві власності, тобто понад 50 % від площі квартири); іншої нерухомості, а саме придатного для проживання житла, у відповідача немає.
Відповідно до частини першої статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.
Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2013 року в справі № 6-37цс13, для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.
Право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (постанова Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-68цс14).
У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2019 року в справі № 686/17974/17 та від 18 липня 2019 року в справі № 210/2236/15-ц вказано, що при вирішенні справ про припинення права на частку у спільному майні в частині незавдання шкоди інтересам відповідача та членам його сім`ї суди насамперед зобов`язані дослідити наявність у відповідача іншого житла. У разі відсутності такого житла позбавлення особи права на частку у спільному майні, яке є єдиним зареєстрованим за ним житлом, буде розцінюватися як завдання шкоди його інтересам та інтересам членам його сім`ї.
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (справа EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року).
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано позивачем, що частка відповідача ОСОБА_2 у праві власності не є незначною (7/12 часток, тобто понад 50 % від площі квартири); відповідач не має у власності іншого, придатного для проживання житла, відповідна квартира є єдиним місцем реєстрації відповідача, а позбавлення його права на частку в праві власності на цю квартиру завдасть йому значної шкоди.
Ураховуючи встановлені належним чином апеляційним судом фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, відсутність передбачених законом підстав для позбавлення ОСОБА_2 права власності на належне йому житло шляхом викупу його частки у праві власності на квартиру, суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в цій справі оскаржуване рішення ухвалене з дотриманням висновків рішень судів касаційної інстанції щодо застосування відповідних норм матеріального та процесуального права в спірних правовідносинах.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, оскільки у наведених рішеннях та оскаржуваному рішенні апеляційного суду у цій справі встановлені різні фактичні обставини на підставі наданих доказів. Зокрема, у наведених заявником у його скарзі рішеннях встановлено можливість поділу спірної квартири в натурі, що є однією з підстав для відмови у задоволенні позову із відповідним предметом, а також встановлено наявність іншого житла у відповідача. Однак така обставини не була встановлена у цій справі і не спростована позивачем у його касаційній скарзі.
Що стосується доводів скарги про надання відповідачем доказів до апеляційного суду, зокрема, висновку експерта від 24 вересня 2019 року, яким підтверджено аварійний стан належного відповідачу на праві спільної часткової власності іншого житла, крім спірної квартири, з порушенням статті 83 367 ЦПК України, то вони також не свідчать про незаконність рішення апеляційного суду, враховуючи наступне.
З матеріалів справи випливає, що цей висновок був складений 24 вересня 2019 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, подання відповідачем апеляційної скарги та відкриття апеляційного провадження у справі, а тому він не міг бути поданий раніше відповідачем, ніж в суді апеляційної інстанції.
Як відомо із журналу судового засідання апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, клопотання відповідача про долучення цього доказу суд вирішив у судовому засіданні, заслухавши думку сторін (у тому числі представника позивача) та вважав за можливе його задовольнити. Разом із цим у касаційній скарзі не підтверджено подання представником позивача у судовому засіданні клопотання про відкладення розгляду справи з метою ознайомлення із цим доказом або безпідставного відхилення цього клопотання судом.
Зважаючи на зміст клопотання, апеляційним судом не було допущено порушення ЦПК України при його розгляді та вирішенні, які є підставою для обов`язкового скасування оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статі 410 ЦПК України).
Наведені на обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення апеляційного суду, оскільки вони не свідчать про його незаконність, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.
Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук