№ 502/572/18

Постанова

Іменем України

12 січня 2022 року

м. Київ

справа № 502/572/18

провадження № 61-11693св21

головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Фонд державного майна України, який є правонаступником Міністерства інфраструктури України, відповідач - ОСОБА_1 ,треті особи: ОСОБА_2 , Державне підприємство «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ», Виконавчий комітет Кілійської міської ради Одеської області,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року Міністерство інфраструктури України, правонаступником якого є Фонд державного майна України, звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Державне підприємство «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» (далі - ДП «МТП Усть-Дунайськ», порт), Виконавчий комітет Кілійської міської ради Одеської області, про визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна від добросовісного набувача.

Позовна заява мотивована тим, що 06 червня 2008 року у відділі державної виконавчої служби Кілійського районного управління юстиції Одеської області (далі - ВДВС Кілійського РУЮ Одеської області) проведені прилюдні торги з продажу майна ДП «МТП Усть-Дунайськ», а саме невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М», яка складається з боксів №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 та знаходиться на АДРЕСА_1 . За результатами проведення торгів зазначене нерухоме майно придбав ОСОБА_2 .

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 вересня 2012 року у справі № 22ц-1590/3574/12р за позовом ДП «МТП Усть-Дунайськ» до ВДВС Кілійського РУЮ Одеської області, Одеської філії товариства з обмеженою відповідальністю «Мультисервіс» (далі - Одеська філія ТОВ «Мультисервіс»), експерта-оцінювача приватного підприємства «Експрес-Центр «Авант» Цюрипи В. М., ОСОБА_2 про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу майна, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ДП «МТП Усть-Дунайськ», треті особи: ВДВС Кілійського РУЮ Одеської області, Одеська філія ТОВ «Мультисервіс», про визнання прилюдних торгів законними та визнання права власності на майно, апеляційну скаргу ДП «МТП Усть-Дунайськ» задоволено, прилюдні торги, проведені 06 червня 2008 року Одеською філією ТОВ «Мультисервіс» з продажу майна належного ДП «МТП Усть-Дунайськ» невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М», яка складається з боксів № НОМЕР_1 , НОМЕР_2, НОМЕР_3 та знаходиться на АДРЕСА_1 , визнані незаконними, та відмовлено у зустрічному позові ОСОБА_2 про визнання прилюдних торгів законними і визнання права власності.

Проте до ухвалення Апеляційним судом Одеської області рішення від 17 вересня 2012 року про визнання прилюдних торгів недійсними, ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 спірне нерухоме майно.

Разом з тим власником будівлі гаража літ. «М» (у якій розташовані: бокс № НОМЕР_1 , бокс № НОМЕР_2 , бокс № НОМЕР_3 ), яка знаходитьсяна АДРЕСА_1 , є держава в особі Міністерства інфраструктури України, а ДП «МТП Усть-Дунайськ» є суб`єктом господарювання, якому майно належить на праві господарського відання.

Зазначений об`єкт нерухомого майна є об`єктом портової інфраструктури, розташований на території ДП «МТП Усть-Дунайськ» і відображений на його балансі. Відсутність у позивача правовстановлюючих документів унеможливлює оформлення права державної власності на вказаний об`єкт.

Крім того, наявність запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_1 на будівлю гаража порушує право власності держави в особі позивача. Також, вказав, що ДП «МТП

Усть-Дунайськ» є режимним підприємством, в якому встановлюються спеціальні міри з підвищення безпеки, посиленню охорони портових засобів, спеціальний режим охорони та пропускна система.

Таким чином, ОСОБА_1 не може вільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, оскільки в нього немає права вільного доступу на територію цього порту, а його доступ на територію режимного підприємства призведе до порушення норм чинного українського та міжнародного законодавства.

На підставі наведеного, позивач просив: визнати право власності держави в особі Міністерства інфраструктури України на будівлю гаража літ. «М», що складається з боксів № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , яка знаходиться на АДРЕСА_1 , та перебуває у господарському віданні ДП «МТП Усть-Дунайськ»; витребувати будівлю вказаного нерухомого майна у добросовісного набувача - ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 17 січня 2019 року (у складі судді Масленикова О. А.) у задоволенні позову Міністерства інфраструктури України відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що віндикаційна вимога - це вимога неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна.

Разом з тим право власності ОСОБА_1 на час розгляду справи ніким не оспорено, реєстрація права власності не скасована, документи, на підставі яких відповідач набув право власності, в судовому порядку не оспорені та не скасовані. Фактично позивач заявив дві взаємовиключні вимоги, оскільки майно має право витребувати лише власник, а права власності на відповідне майно у позивача на момент розгляду справи, виходячи з положень статті 182 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), немає.

Суд першої інстанції зауважив, що оскільки на час укладення договору купівлі-продажу позивач не був власником майна, твердження його про те, що спірне майно вибуло із володіння власника поза його волею є безпідставними, а відсутність цієї ознаки виключає застосування статті 388 ЦК України.

Постановою Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року апеляційну скаргу Міністерства інфраструктури України задоволено частково. Рішення Кілійського районного суду Одеської області від 17 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов Міністерства інфраструктури України задоволено частково.

Визнано право власності держави в особі Міністерства інфраструктури України на невведену в експлуатацію будівлю гаража за літ. «М», що складається з боксів №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2, НОМЕР_3 , яка знаходиться на АДРЕСА_1 , та перебуває у господарському віданні ДП «МТП Усть-Дунайськ».

Витребувано невведену в експлуатацію будівлю гаража за літ. «М», що складається з боксів №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2, НОМЕР_3, яка знаходиться на АДРЕСА_1 , у добросовісного набувача - ОСОБА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що власником спірної будівлі гаража за літ. «М» (у якій розташовані: бокс № НОМЕР_1 , бокс № НОМЕР_2 , бокс № НОМЕР_3 ) згідно з чинним законодавством України, є держава в особі Міністерства інфраструктури України та відповідно до положень статті 392 ЦК України власник має право в разі відсутності документів, які достатньо підтверджують його право власності на об`єкт нерухомого майна, визнати за собою таке право за рішенням суду.

Апеляційний суд, врахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), виходив з обґрунтованості позовних вимог Міністерства інфраструктури України про витребування майна з чужого незаконного володіння, вказавши на відсутність волевиявлення Міністерства інфраструктури України на відчуження спірного нерухомого майна. Також апеляційний суд зауважив, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Також апеляційний суд зазначив, що Міністерство інфраструктури України, правонаступником якого є Фонд державного майна України, не пропустило позовну давність, оскільки воно не було стороною у цивільній справі

№ 2-2560 за позовом ДП «МТП Усть-Дунайськ» до ВДВС Кілійського РУЮ Одеської області, Одеської філії ТОВ «Мультисервіс», експерта оцінювача Цюрипи В. М., ОСОБА_2 про визнання недійсним прилюдних торгів, проведених 06 червня 2008 року, з продажу невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М», та за позовом ОСОБА_2 до ДП «МТП Усть-Дунайськ», треті особи: ВДВС Кілійського РУЮ Одеської області, Одеська філія ТОВ «Мультисервіс», про визнання законним прилюдних торгів, проведених 06 червня 2008 року, та визнання права власності на майно, придбання на цих торгах - невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М». Про існування зазначеного рішення суду позивач дізнався у 2017 році із відповіді балансоутримувача майна - ДП «МТП Усть-Дунайськ» від 23 лютого 2017 року № 105/01/07-17 на лист Міністерства інфраструктури України від 20 лютого 2017 року № 16/204-17.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), згідно з якою майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що апеляційний суд при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин помилково врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18), та висновки Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14. Тобто апеляційний суд неправильно застосував положення статті 388 ЦК України.

Апеляційний суд, застосувавши до спірних правовідносин пункт НОМЕР_3 частини першої статті 388 ЦК України, а не частину другу статті 388 ЦК України, дійшов неправильного висновку про відсутність волевиявлення Міністерства інфраструктури України на відчуження спірного нерухомого майна, а отже про обґрунтованість позовних вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на те, що ДП «МТП Усть-Дунайськ» оформив право власності держави на нерухомість, у склад якого входить і спірне майно, ще у 2012 році, і хоча свідоцтво про реєстрацію права власності скасовано господарським судом Одеської області, цей документ підтверджує право власності позивача на спірне нерухоме майно. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою, що відповідно до вказаного свідоцтва про реєстрацію права власності всі складові нерухомості, що розташовані на території портопункту Вилкове порту Усть-Дунайськ, які знаходяться на АДРЕСА_1 , загальною площею 1 833,6 кв. м та становлять: 9/100 частин, які належать ОСОБА_1 , та 72/100 частин, які належать порту. Примітки містять складові нерухомості порту на загальну площу лише 1 637,4 кв. м, які і становлять 72/100 частин. До переліку нерухомості, вказаної у свідоцтві, не увійшли об`єкти, які були вилучені у порту шляхом примусового продажу з торгів за борги, майно - гараж літ. «М» та склад літ. «Е», яке становить 9/100 частин від усього комплексу. 19/100 частин від цілого об`єкта нерухомості належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Дунайська стивідорна компанія» (далі - ТОВ «Дунайська стивідорна компанія»).

Також апеляційний суд не дослідив акт приймання-передачі майна від Фонду державного майна України у господарське відання порту, який в обов`язковому порядку супроводжує передачу майна.

Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки твердженню позивача щодо того, що порт є режимним підприємством і ОСОБА_1 не може вільно володіти, користуватись і розпоряджатись майном, оскільки він не може мати права вільного доступу на територію порту.

Заявник у касаційній скарзі вказує на пропуск позивачем позовної давності, про сплив якої ним було заявлено у суді першої інстанції. Він зазначає, що, незважаючи на те, що позивач не був стороною у справі про визнання прилюдних торгів недійсними, йому достеменно було відомо про порушення його права з липня 2009 року, що підтверджується листом Міністерства інфраструктури України від 14 липня 2009 року № 573-01/08.1/31-09. Проте апеляційний суд, залишивши поза увагою ці обставини, підтримав твердження позивача про початок перебігу позовної давності з 17 вересня 2017 року. Апеляційний суд не звернув належної уваги на суперечливі доводи позивача у відзиві на заяву про застосування позовної давності, де останній вказував, що такий строк ним не пропущений, в той же час просить його поновити.

Доводи інших учасників справи

Міністерство інфраструктури України, правонаступником якого є Фонд державного майна України, подало до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просило оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою, а касаційну скаргу - без задоволення.

Вказував, що апеляційний суд правильно застосував норми права та врахував правові позиції Верховного Суду. На думку позивача, касаційна скарга містить виключно надумані доводи про порушення судом норм процесуального закону, що не вплинули на правильне вирішення справи.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою і витребувано цивільну справу.

У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2021 року справу призначено до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року залучено до участі у справі Фонд державного майна України як правонаступника Міністерства інфраструктури України.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до акта державного виконавця про проведені прилюдні торги від 23 червня 2008 року на прилюдних торгах було реалізовано лот № 1 - невведена в експлуатацію будівля гаража за літ. «М» (у якій розташовані бокс № НОМЕР_1 , бокс № НОМЕР_2 , бокс № НОМЕР_3 ), що знаходиться на АДРЕСА_1 . Вказане майно придбав ОСОБА_2 .

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 вересня 2012 року апеляційну скаргу ДП «МТП Усть-Дунайськ» задоволено. Рішення Кілійського районного суду Одеської області від 09 вересня 2008 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ДП «МТП Усть-Дунайськ», треті особи: відділ ДВС Кілійського РУЮ, Одеська філія ТОВ «Мультисервіс», про визнання законними прилюдних торгів, проведених 06 червня 2008 року, та визнання права власності на майно, придбання на цих торгах - невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М». Визнано незаконними прилюдні торги, проведені 06 червня 2008 року, ТОВ «Мультисервіс» з продажу майна, належного ДП «МТП Усть-Дунайськ» невведеною в експлуатацію будівлі гаража літ. «М», яка складається з боксів №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , розташованої на АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 березня 2013 року № 1196099 право власності на гараж літ. «М», що розташований на АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 . Підстава виникнення права власності - рішення суду про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно, серія та номер: 2-2476/2010 року, виданий 02 березня 2010 року, видавник Кілійський районний суд Одеської області.

Згідно з довідкою ДП «МТП Усть-Дунайськ» від 26 березня 2018 року № 228/01/07-18 на балансі ДП «МТП Усть-Дунайськ» на вулиці Придунайській, 2 у місті Вилковому Кілійського району Одеської області знаходиться основний засіб - навіс техніки (НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3) - гаражі за літ. «М» з інвентарним номером 130 та балансовою вартістю 27 275,76 грн. Суди встановили з пояснень представника позивача, що це і є ті самі споруди, які наразі належать відповідачеві.

Рішенням Вилківської міської ради народних депутатів від 29 листопада 2001 року № 186 ДП «МТП Усть-Дунайськ» передано у постійне користування 6,7031 га землі в межах згідно з планом землекористування. Землю надано у постійне користування для будівництва та обслуговування морвокзалу - 0,1314 га, вантажного причалу - 0,8718 га, механічних майстерень і бази технічного обслуговування флоту - 5,6999 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії І-ОД № 004569, виданого Вилківською міською радою 29 березня 2002 року.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Вилківської міської ради 13 грудня 2012 року, за ДП «МТП Усть-Дунайськ» зареєстровано 72/100 частин комплексу будівель та споруд загальною площею 1 833,6 кв. м, що складаються з: літ. «А» - адмінбудівля, літ. «В» - прохідна, літ. «Г» - каса, літ. «Д» - убиральня, літ. «Е» - склад, літ. «Ж», «З» - вагончики, літ. «И» - адмінбудівля, літ. «К» - склад, літ. «Л» - котельна, літ. «М» - гараж, №1-16, І-ІІІ - надвірні споруди.

20 листопада 1991 року на виконання наказу Фонду державного майна України від 10 листопада 1991 року укладений Установчий договір між Фондом державного майна України та морським торговельним портом Усть-Дунайськ. У статті 5 цього договору вказано, що на виконання статутних завдань та ведення господарської діяльності засновник (Фонд державного майна України) передає порту права володіння та користування державним майном відповідно до переліка, який є невід`ємним додатком до цього договору.

Відповідно до статуту ДП «МТП Усть-Дунайськ» (в останній редакції) порт є державним підприємством в галузі морського та річкового транспорту, яке засноване на державній власності та належить до сфери управління Міністерства інфраструктури України.

Відповідно до пункту 4.1 цього статуту майно підприємства становлять оборотні та необоротні активи, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 березня 2011 року

№ 265-р «Питання управління Міністерством інфраструктури об`єктами державної власності» ДП «МТП Усть-Дунайськ» віднесене до Переліку підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства інфраструктури.

Це майно перебуває у господарському віданні ДП «МТП Усть-Дунайськ», а тому згідно з чинним законодавством майно перебуває у державній власності, що підтверджується: інвентарною карткою обліку основних засобів № 2/7; актом робочої комісії про приймання в експлуатацію закінченого капітального ремонту адміністративно побутових будівель від 1996 року; Установчим договором 1991 року, згідно з яким держава в особі Фонду державного майна України передала в господарське відання морского торговельного порту Усть-Дунайськ, управління якого знаходиться за адресою АДРЕСА_1, державне майно, а оскільки зазначений навіс для техніки (бокси №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3) побудований підприємством та поставлений на баланс ще у 1980 році, зазначена будівля була передана разом зі всім майном підприємству від держави в господарське відання.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що власником будівлі гаража є держава в особі Міністерства інфраструктури України та відповідно до статті 392 ЦК України наявні підстави для визнання за позивачем права власності на це нерухоме майно. Оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника - держави за відсутності волевиявлення останнього, тому наявні підстави для витребування нерухомого майна від відповідача на підставі статті 388 ЦК України.

Позивач не пропустив позовну давність, про застосування якої заявив відповідач, оскільки звернувся до суду в межах строку загальної позовної давності, визначеного статтею 257 ЦК України.

Натомість Верховний Суд не погоджується з таким висновком апеляційного суду, враховуючи таке.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19).

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачено пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли інші особи мають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України, є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, оскільки сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження

№ 14-31цс20)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Статтею 1 Закону України від 21 вересня 2006року № 185-V «Про управління об`єктами державної власності» визначено, що управління об`єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Згідно з частиною першою статті 4 цього Закону суб`єктами управління об`єктами державної власності є, зокрема: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об`єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи; Фонд державного майна України.

Відповідно до частини першої статті 133 Господарського кодексу України (далі - ГК України) основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; НОМЕР_2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; НОМЕР_3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

Відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Згідно з актом державного виконавця про проведені прилюдні торги від 23 червня 2008 року у 2006-2008 роках до відділу ВДВС Кілійського РУЮ Одеської області на виконання надійшли накази, ухвала та виконавчі листи, видані Господарським судом Одеської області про стягнення з ДП «МТП Усть-Дунайськ» грошових коштів у розмірі 3 063 640,91 грн станом на 18 лютого 2008 року.

18 лютого 2008 року державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, а саме невведену в експлуатацію будівлі гаража літ. «М» (у якій розташовані: бокс № НОМЕР_1 , бокс № НОМЕР_2 , бокс № НОМЕР_3 ), яка знаходиться на АДРЕСА_1 .

06 червня 2008 року Одеською філією ТОВ «Мультисервіс» проведено прилюдні торги з реалізації нерухомого майна (невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М» (у якій розташовані: бокс № НОМЕР_1 , бокс № НОМЕР_2 , бокс № НОМЕР_3 ), яка знаходиться на АДРЕСА_1 ), переможцем яких став ОСОБА_2 .

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 02 березня 2010 року у справі № 2-2476/10 (https://reestr.court.gov.ua/Review/9052636) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно визнано дійсним договір купівлі-продажу будівель гаража та складу, що розташовані на АДРЕСА_1 , укладений 04 березня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на будівлю гаража, зазначену в схематичному плані під літ. «М» - гараж, що складається з 1-1 боксу площею 54,3 кв. м, 1-2 боксу площею 53,4 кв. м, 1-3 боксу площею 54,3 кв. м та розташовану на АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 231,1 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на будівлю складу, зазначену в схематичному плані під літ. «Е» - склад, що складається з 1-1 приміщення площею 34,2 кв. м та розташована за вказаною адресою на земельній ділянці площею 231,1 кв. м.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) виклала висновок, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для її вирішення, та дійшов передчасного висновку про задоволення позову з підстав, викладених у рішенні.

Апеляційний суд, вирішуючи спір щодо належності спірного майна державі, помилково виходив з того, що встановлений юридичний факт передання в господарське відання підприємства державного майна. При цьому апеляційний суд зауважив, що спірний навіс для техніки (бокси №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3) побудований підприємством та поставлений на баланс ще у 1980 році (що підтверджується інвентарною карткою про находження на балансі), а отже, ця будівля передана разом зі всім майном підприємству та є державним майном, що є правопороджуючим юридичним фактом.

Апеляційний суд, пославшись на положення статті 5 установчого договору від 20 листопада 1991 року (а.с. 201, том 1), залишив поза увагою, що Фондом державного майна України передано право володіння та користування державним майном порту відповідно до певного переліку, який є невід`ємною частиною цього договору, проте такого переліку матеріали справи не містять та під час розгляду справи судом не досліджувався, що виключає можливість з`ясувати приналежність спірного майна цілому комплексу.

Також апеляційний суд не звернув належної уваги на те, що підставою для реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_1 (06 березня 2013 року) стало рішення Кілійського районного суду Одеської області від 02 березня 2010 року у справі № 2-2476/2010 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно (https://reestr.court.gov.ua/Review/9052636), зміст якого також апеляційним судом не досліджувався. Реєстрація права власності ОСОБА_1 на 9/100 частин від цілого комплексу будівель і споруд, розташованих на АДРЕСА_1 на час розгляду справи не скасована.

Як вбачається з матеріалів справи, Міністерство інфраструктури України, правонаступником якого є Фонд державного майна України, у прохальній частині позовної заяви просило визнати право власності держави в особі Міністерства інфраструктури України на будівлю гаража літ. «М», що складається з боксів № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , яка знаходиться на АДРЕСА_1 , та перебуває у господарському віданні ДП «МТП Усть-Дунайськ», а також витребувати цю будівлю у добросовісного набувача - ОСОБА_1 , проте апеляційний суд залишив поза увагою, що на прилюдних торгах було реалізовано лот № 1 - невведена в експлуатацію будівля гаража літ. «М» (у якій розташовані бокс № НОМЕР_1 , бокс № НОМЕР_2 , бокс № НОМЕР_3 ).

Відповідно до частини першої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (частина друга статті 136 ГК України).

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128цс19), позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами у статті 261 ЦК України «довідалася» та «могла довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183 цс 18) зробила висновок, що статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володінняне виключає застосування до неї позовної давності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 березня 2008 року в справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

Виходячи з правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), суд, дійшовши висновку про наявність підстав для витребування спірного майна у добросовісного кінцевого набувача, повинен дослідити питання перебігу позовної давності за вимогою про витребування такого майна у останнього, оскільки він заявив про застосування позовної давності у суді першої інстанції.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, вважаючи позов необґрунтованим у цілому, висновків щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності не робив, момент, з якого стало чи мало стати відомо про порушення права позивача не визначив, не встановлював факти, необхідні для вирішення питання про застосування позовної давності до вимоги про витребування майна у відповідача.

Апеляційний суд, відхиляючи заяву відповідача щодо застосування позовної давності, зауважив, що така позивачем не пропущена, оскільки Міністерство інфраструктури України не було стороною у цивільній справі № 2-2560 про визнання недійсним прилюдних торгів, проведених 06 червня 2008 року, з продажу невведеної в експлуатацію будівлі гаража літ. «М». При цьому апеляційний суд взяв до уваги доводи позивача, що про існування рішення апеляційного суду Одеської області від 17 вересня 2012 року Міністерство інфраструктури України дізналось у 2017 році із відповіді балансоутримувача майна - ДП «МТП Усть-Дунайськ» від 23 лютого 2017 року № 105/01/07-17 на лист Міністерства інфраструктури України від 20 лютого 2017 року № 16/204-17.

Проте апеляційний суд не взяв до уваги необхідність встановити, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права власності або про особу, яка його порушила. Тобто важливо встановити не момент, коли позивачу стало відомо про останнє порушення його права власності, яким з обставин справи фактично є відповідь порту від 23 лютого 2017 року № 105/01/07-17 (а.с. 113, том 1) або пред`явлення цього позову, а коли позивач довідався або міг довідатися про вибуття з власності держави відповідного майна. Тобто дослідження та оцінка моменту вибуття нерухомого майна у будь-якому виді із власності позивача і встановлення обізнаності його із самим фактом такого порушення права власності має здійснюватися у сукупності спірних відносин, які виникли між сторонами і стали наслідком звернення із цим позовом.

Як зазначалось вище, за приписами статті 136 ГК України саме на власника майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, покладений контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган.

Суди встановили, що таким уповноваженим органом щодо спірного майна є Міністерство інфраструктури України.

Апеляційний суд не звернув належної уваги на те, що Міністерство транспорту та зв`язку у листі від 14 липня 2009 року № 573-01/081/37-09 (а.с. 138 зворот, том 1) пропонувало ОСОБА_2 (попередньому власнику) розглянути можливість укладення з портом договору сервітуту на встановлення права проходу до об`єкта приватної власності, розташованому на АДРЕСА_1 , тобто уповноваженому органу власника майна (Міністерству транспорту та зв`язку, правонаступником якого було Міністерство інфраструктури України) було відомо про набуття фізичною особою права власності на спірне майно.

Будь-яких доказів, які б свідчили про дії порту або власника майна (уповноваженого ним органу) щодо повернення спірного майна за результатами ухвалення рішення апеляційним судом Одеської області від 17 вересня 2012 року, яким скасоване рішення Кілійського районного суду Одеської області від 09 вересня 2008 року, матеріали справи не містять.

Крім того, відповідно до змісту листів Міністерства інфраструктури України від 20 лютого 2017 року № 16/2045-17 та ДП «МТП Усть-Дунайськ» від 23 лютого 2017 року № 105/01/07-17 саме відповідач звернувся до уповноваженого органу із зверненням щодо порушення його права - не надання допуску до належного йому майна.

Апеляційний суд також не звернув належної уваги на те, що позивач у відзиві на заяву про застосування позовної давності (а.с. 110-111, том 1) у зв`язку з пропуском позовної давності з поважних причин просив поновити цей строк.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; НОМЕР_2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; НОМЕР_3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Не можна погодитись з доводами заявника про застосування до спірних правовідносин правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), оскільки у цій справі товариство придбало спірне майно не внаслідок його примусової реалізації на виконання судового рішення, а за домовленістю з попередніми власниками та з дозволу органу виконавчої служби, в той час, у справі, що переглядається, відповідач набув право власності на конкретне нерухоме майно на підставі судового рішення, а не у порядку, встановленому для виконання рішення, а отже ці правовідносини не є подібними.

Враховуючи наведені вище помилки, допущені апеляційним судом у справі щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, Верховний Суд не може перевірити доводи відповідача щодо застосування позовної давності, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Вказані у касаційній скарзі доводи знайшли своє підтвердження щодо порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні судом апеляційної інстанції судового рішення.

Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам на обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.

Доводи, наведені у позовній заяві та апеляційній скарзі, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд

є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 141 400 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук