№ 520/16281/15-ц

Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 520/16281/15-ц

провадження № 61-20566св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року у складі судді Васильків О. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М., касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, припинення права власності, визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що з кінця 1989 року вона та ОСОБА_2 стали проживати однією сім`єю, підтримувати фактичні шлюбні відносини, вести спільне господарство. Вони працювали в Чорноморському морському пароплавстві та завжди намагалися піти в рейс разом на одних і тих самих судах. Свої відносини вони не реєстрували, оскільки існували обмеження на спільну роботу близьких родичів і свояків.

Для поліпшення житлових умов та надбання власного житла за спільно зароблені грошові кошти у розмірі, що є еквівалентом 17 000,00 дол. США та за взаємною домовленістю і згодою, 08 грудня 1992 року була придбана квартира АДРЕСА_1 . Придбання квартири було оформлено договором дарування на ім`я ОСОБА_2 за спільною домовленістю. Благоустрій та утримання квартири здійснювались ними зі спільного бюджету до 18 вересня 2002 року, коли квартира була продана.

26 квітня 1994 року вони за грошові кошти в еквіваленті 12 000,00 дол. США придбали у ОСОБА_3 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , якою до 2001 року користувались як дачею. При цьому придбання вказаного об`єкту нерухомості також було оформлено договором дарування на ім`я ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка - ОСОБА_4 , а 05 жовтня 2001 року вони офіційно зареєстрували шлюб.

Також за час шлюбу нею та ОСОБА_2 побудовано новий будинок під літ. «Б1», за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, який не прийнято до експлуатації, та було придбано автомобіль марки «HYUNDAI», моделі І30, 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 .

У лютому 2015 року сім`я розпалась, рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2016 року, яким було змінено рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року, шлюб між ними розірвано. ОСОБА_2 почав погрожувати виселити її разом з дочкою зі спірного будинку, посилаючись на те, що все майно належить йому на праві приватної власності, тому вона звернулася до суду за захистом своїх прав.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просила суд: встановити факт придбання нею та ОСОБА_2 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету; визнати удаваним договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та визнати його договором купівлі-продажу; визнати договір купівлі-продажу недійсним в частині зазначення набувачем майна ОСОБА_2 та визнати її та ОСОБА_2 покупцями 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 - літ. «А», загальною жилою площею 37,3 кв. м, з надвірними спорудами; визнати 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 - літ. «А», загальною жилою площею 37,3 кв. м, з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 в рівних частках; припинити право власності ОСОБА_5 на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», загальною жилою площею 37,3 кв. м, з надвірними спорудами; визнати за нею право власності на 1/4 ідеальну частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, що розташовані на земельній ділянці площею 0,0648 га; визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки площею 0,0648 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель, яка розташована по АДРЕСА_2 ; визнати за нею, як співзабудовником, право власності на 1/2 частку побудованого нею за час шлюбу з ОСОБА_2 , але не прийнятого до експлуатації, житлового будинку під літ. «Б1», за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорту від 04 лютого 2016 року; в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, визнати за нею право власності на 1/2 частку автомобіля марки «HYUNDAI», моделі І30, 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку зазначеного автомобіля.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнано його договором купівлі-продажу.

Визнано 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого до експлуатації, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки «HYUNDAI», моделі І30, 2008 року випуску, колір сірий, номерний знак НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_2 , та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку автомобіля марки «HYUNDAI», моделі І30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_2 .

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір дарування, укладений 06 квітня 1994 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , не був безоплатним, тому є удаваним правочином, що був здійснений з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу.

Отже, 1/2 частка житлового будинку АДРЕСА_2 набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час спільного проживання без реєстрації шлюбу, за спільні грошові кошти, тому є об`єктом спільної сумісної власності.

При цьому позовні вимоги щодо встановлення факту придбання сторонами 1/2 частки спірного будинку внаслідок спільної праці та визнання договору недійсним в частині зазначення набувачем майна ОСОБА_5 окремому задоволенню не підлягають, оскільки вказані обставини встановлені при вирішенні позовної вимоги щодо визнання договору дарування удаваним та визнання 1/2 частки спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя. Також не підлягає задоволенню позовна вимога щодо припинення права власності ОСОБА_5 на 1/2 частку спірного будинку, оскільки вона охоплюється вимогами щодо визнання вказаної частки спільною сумісною власністю та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку спірного будинку.

Щодо об`єкту незавершеного будівництва, то він побудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача. ОСОБА_1 позбавлена можливості реалізувати своє право на поділ зазначеного майна, набутого за час шлюбу, тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірного об`єкта нерухомості. При цьому, оскільки незавершений будівництвом будинок розташований на земельній ділянці з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, тому зазначена земельна ділянка є об`єктом спільної сумісної власності подружжя й підлягає поділу у розмірі частки права власності на житловий будинок, необхідної для її обслуговування.

Також за час шлюбу подружжям придбано автомобіль, який підлягає поділу, однак неподільні речі не можуть бути реально поділені, жоден із подружжя не надав згоду щодо грошової компенсації за частину автомобіля, тому суд визнав ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишив майно у їх спільній частковій власності.

Разом з тим суд залишив без задоволення заяву відповідача про застосування строку позовної давності, оскільки до 2015 року права позивача не були порушені, тому не розпочинався перебіг позовної давності.

Короткий зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 - задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року в частині: визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, скасовано.

У цій частині прийнято постанову, якою в задоволенні зазначених позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 26 квітня 1994 року ОСОБА_1 було відомо, про те, що в цей день укладено саме договір дарування, вона була присутня при укладанні спірного договору дарування, тому саме 26 квітня 1994 року відповідно до частини першої статті 261 ЦК України позивач дізналася про порушення свого права.

ОСОБА_1 обставин, які б перешкоджали їй звернутися до суду вчасно для захисту своїх прав, не зазначала, позов пред`явила після ухвалення рішення про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , тому в частині позовних вимог про визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання 1/2 частки житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання за нею права власності на 1/4 частку житлового будинку суд відмовив у зв`язку зі спливом позовної давності, про що було заявлено відповідачем ОСОБА_2 .

У решті апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

У частині відмови у задоволенні позовних вимог рішення районного суду в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд скасувати оскаржувані судові рішення в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023, та права власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні цих позовних вимог.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року, витребувано цивільну справу № 520/16281/15-ц з Київського районного суду м. Одеси.

Зупинено дію рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року в незміненій при апеляційному перегляді частині до закінчення касаційного провадження.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року.

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року відмовлено.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту, визнання договору дарування удаваним і визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору частково недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю, припинення права власності, визнання права власностіпризначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована тим, що суди не врахували, що на час придбання ним 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 у 1994 році діяв КпШС України, згідно з яким визнавався тільки шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану, тому ОСОБА_1 не можна вважати членом його сім`ї до моменту реєстрації шлюбу. Крім того, у той час майно осіб, які не проживали у зареєстрованому шлюбі (не були членами сім`ї) не визнавалось спільною сумісною власністю.

Також суди не застосували Закон України «Про власність», який діяв на той час та підлягав застосуванню і ОСОБА_1 повинна довести ступінь її участі у набутті майна. При цьому він, як власник, не зобов`язаний доводити правомірність володіння майном, а тягар доказування неправомірності його володіння майном лежить на ОСОБА_1 , яка цього не спростувала.

Також зазначив, що позивач протягом 25 років не здійснювала ніяких дій для захисту своїх прав, тому пропустила строк позовної давності.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд не в повній мірі з`ясував обставини справи та дійшов неправильного висновку, про те, що вона звернулася до суду з позовом після ухвалення рішення про розірвання шлюбу і що їй нічого не перешкоджало звернутися до суду для захисту своїх прав щодо поділу майна до 2015 року.

Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної датиабо настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У даному випадку обчислення строку позовної давності необхідно починати з настання події, а саме, з 2015року, коли сім`я розпалась.

Так, початок позовної давності для вимог про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу (статті 106 107 СК України), чи з дати набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили (статті 109 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Встановлення постановою апеляційного суду від 01 березня 2016 року відсутності ведення спільного господарства з лютого 2015 року є підтвердженням початку виникнення права на позов.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , вказуючи на те, що апеляційний суд правомірно застосував наслідки строку позовної давності, оскільки позивачу було відомо, що укладався договір дарування, тобто саме тоді вона дізналась про порушення свого права (стаття 261 ЦК України).

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, районний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

Також зазначила, що будівництво нового житлового будинку відбувалось після реєстрації шлюбу між нею та ОСОБА_2 , а саме з 2001 року і за їхні спільні грошові кошти.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У період з 1989 року до 1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 працювали на одних і тих самих судах, що підтверджується копіями судових ролей за вказаний період, наданими архівом державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» (а. с. 28-84, т. 2).

08 грудня 1992 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, згідно з яким ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_2 прийняв у дар ізольовану трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 15, т. 1), яка була відчужена останнім на підставі договору купівлі-продажу квартири від 18 вересня 2002 року (а. с. 25, т. 1).

06 квітня 1994 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, згідно з яким ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_2 , та складається в цілому з одної кам`яної житлової споруди, загальною жилою площею 37,3 кв. м та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці 895 кв. м (а. с. 16, т. 1).

Відповідно до нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_8 , в якій зазначено, що у 1994 році ОСОБА_8 проживала у житловому будинку АДРЕСА_2 . У квітні 1994 року сестра її чоловіка - ОСОБА_3 , продала 1/2 частку вищевказаного жилового будинку з господарськими будівлями і спорудами подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за 380 400 000 крб, що за офіційним курсом Національного банку України на момент укладення правочину було еквівалентом 12 000 дол. США. Після продажу вказаної частки житлового будинку подружжя звернулось до ОСОБА_8 з пропозицією продати їм додатково частину земельної ділянки за цією ж адресою для подальшого будівництва. Був укладений договір про порядок використання земельної ділянки між співвласникам житлового будинку, визначивши, що у користуванні подружжя залишається земельна ділянка орієнтовною площею 0,07 га, після чого ОСОБА_8 , отримала 158 500 000 крб, що було еквівалентом 5 000 дол. США (а. с. 29, т. 1).

Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії І-ОД № 027437 ОСОБА_2 на підставі рішення Одеської міської Ради народних депутатів Одеської області від 17 квітня 2001 року № 2334-ХХІІІ надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,0648 га у межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована по АДРЕСА_2 на території Одеської міської ради. Землю надано для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (а. с. 25, т. 1).

28 грудня 2004 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, згідно з яким на підставі рішення Одеської міської ради від 11 липня 2003 року № 1627-XXIV він є власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 , площею 0,0648 га у межах згідно з планом. Цільове призначення (використання) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (а. с. 26, т. 1).

У подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 05 жовтня 2001 року, про що відділом реєстрації актів громадянського стану Іллічівського районного управління юстиції зроблено актовий запис № 413 (а. с. 13, т. 1).

Згідно з копією домової книги для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_1 зареєстрована в зазначеному будинку з 16 жовтня 2002 року, ОСОБА_2 - з 09 серпня 2010 року, ОСОБА_4 - з 21 серпня 2010 року (а. с. 194-199, т. 1).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 про розірвання шлюбу з ОСОБА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2016 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року змінено в частині зазначення того, що сторони «майже п`ять років сумісного господарства не ведуть, жодних подружніх стосунків не підтримують» і вказано, що сторони не ведуть сумісного господарства з лютого 2015 року. У решті рішення суду залишено без змін (а. с. 202-204, т. 1).

Відповідно до звіту від 16 березня 2016 року № 16-ТО-22/03 про проведення технічного обстеження технічний стан побудованого двоповерхового житлового будинку з підвалом (літ. «Б1») за адресою: АДРЕСА_2 - добрий. Виконані будівельні роботи по будівництву житлового будинку відповідають вимогам державних будівельних норм і правил ДБН В.2.2-15-2002. Закінчений будівництвом двоповерховий житловий будинок з підвалом (літ. «Б1») загальною площею 233,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , готовий до прийняття до експлуатації в установленому порядку (а. с. 159-164, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Судом установлено, що з указаним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася 01 грудня 2015 року (а. с. 7-12, т. 1).

Відповідач ОСОБА_2 неодноразово просив суд застосувати строк позовної давності (а. с. 71-72, 106-111, 153-159, т. 3).

При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення» судам роз`яснено, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання 1/2 частки житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання за нею права власності на 1/4 частку житлового будинку у зв`язку із пропуском нею строку позовної давності, апеляційний суд у порушення вимог статей 263-265 ЦПК України не навів жодних правових висновків щодо обґрунтованості цих вимог, але застосував положення про позовну давність.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18) вказано, що Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 дізналася про порушення свого права лише у 2015 році, після припинення ведення сумісного господарства з відповідачем, внаслідок чого було порушено її права, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності.

Посилання апеляційного суду на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки ОСОБА_1 була присутня при його укладенні, суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_5 .

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норми статті 60 СК України передбачають презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Судом установлено, що на підставі рішення Одеської міської Ради народних депутатів Одеської області від 17 квітня 2001 року № 2334-ХХІІІ ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку по АДРЕСА_2 , площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

На підставі рішення Одеської міської ради від 11 липня 2003 року № 1627-XXIV ОСОБА_2 28 грудня 2004 рокувидано державний акт на право власності на вищевказану земельну ділянку.

На земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , був побудований житловий будинок, в якому сторони проживають з 2002 року до теперішнього часу, однак зазначений будинок є об`єктом незавершеного будівництва, оскільки не зданий в експлуатацію.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

При цьому судом апеляційної інстанції не встановлено фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи,а саме, протягом якого періоду відбувалось будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 , ступінь його будівельної готовності та можливість визначення окремих частин, що підлягають виділу, вартість будівельних та оздоблювальних матеріалів та конструктивних елементів, які були використані при будівництві цього об`єкту нерухомості.

Крім того, якщо будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 відбувалось до 2004 року, то до цих правовідносин необхідно застосовувати Закон України «Про власність», який діяв на той час, а ОСОБА_1 повинна довести ступінь її участіпрацею й коштами у створенні спільної власності (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Таким чином, у порушення статей 89 263-264 382 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище положення закону уваги не звернув, не з`ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін та дійшов передчасного висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК Укпраїни), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 410 411 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк