03.02.2023

№ 521/14750/15-ц

Постанова

Іменем України

19 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 521/14750/15-ц

провадження № 61-10706св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Холдингова компанія «Мікрон», Приватне підприємство «ЖКГ», ОСОБА_2

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Богун Ганни Вікторівни в інтересах ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдингова компанія «Мікрон» (далі - ТОВ «ХК «Мікрон», Приватного підприємства «ЖКГ» (далі - ПП «ЖКГ»), ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання права на вселення, вселення, виселення.

Позов мотивував тим, що 07 вересня 2002 року відповідно до ордеру на житлову площу в гуртожитку АДРЕСА_1 , його матір - ОСОБА_3 , будучи матір`ю одиначкою, поселилася в гуртожиток як працівник Відкритого акціонерного товариства «Науково-дослідного інституту спеціальних способів лиття» (далі - ВАТ «НДІССЛ»).

Ордер видано на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Відкритого акціонерного товариства «Мікрон» (далі - ВАТ «Мікрон») від 17 вересня 2002 року за № 45 на право зайняття сім`єю складом з двох осіб ( ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ) житлової площі в гуртожитку на АДРЕСА_2 , площею 17,2 кв. м (нині кімната АДРЕСА_3 ).

У 2002 році у зв`язку із скороченням штату працівників матір позивача - ОСОБА_3 звільнено, в зв`язку з чим, в 2003 році вона змушена була на певний термін виїхати на заробітки до Італії.

На час тимчасового виїзду ОСОБА_3 за кордон позивач був неповнолітнім, тому, згідно з рішенням виконкому Роздільнянської міської ради, ОСОБА_4 стала опікуном позивача, в зв`язку з чим, тимчасовим місцем проживання позивача визначено квартиру АДРЕСА_4 .

Кожні вихідні позивач з тіткою ОСОБА_4 приїжджали до м. Одеси, прибирали в кімнаті, а також сплачували комунальні послуги.

У вересні 2004 року ОСОБА_1 самостійно поїхав на квартиру і не зміг її відкрити власними ключами, оскільки в дверях були замінені замки, а в квартирі проживали сторонні люди.

Згодом позивачу стало відомо від сусідів у гуртожитку, що належну його матері кімнату перейменовано в кв. АДРЕСА_5 , яку передано родині відповідача - ОСОБА_2 , сьогодні ж ця квартира має № 30 .

Підставою для передачі кімнати ОСОБА_2 стало рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 02 вересня 2004 року, протокол № 241, яким скасоване спільне рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 17 вересня 2002 року № 45 про виділення сім`ї ОСОБА_3 кімнати АДРЕСА_7 , та погоджено виділення цієї кімнати ОСОБА_2 .

Не погодившись із цим рішенням правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон», тітка позивача, як законний опікун, звернулася до суду із позовом до ТОВ «ХК «Мікрон», ОСОБА_2 про продовження терміну збереження житла, скасування рішення, виселення і вселення.

Заочним рішенням від 01 серпня 2008 року Малиновський районний суд м. Одеси у справі № 2-2055/08 позов ОСОБА_4 , яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ТОВ «ХК «Мікрон», ОСОБА_2 , ПП «ЖКГ» задовольнив частково.

Визнав незаконним та скасував рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 02 вересня 2004 року, протокол № 241, в частині скасування спільного рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 17 вересня 2002 року № 45 про виділення сім`ї ОСОБА_3 кімнату АДРЕСА_8 , та виділення цієї кімнати ОСОБА_2 .

Виселив ОСОБА_2 разом з членами його сім`ї з кімнати АДРЕСА_9 на АДРЕСА_10 .

Визнав за ОСОБА_1 право на вселення в кімнату АДРЕСА_9 на АДРЕСА_10 з досягненням ним повноліття і повернення від опікуна (піклувальника), тобто з 06 червня 2010 року, зобов`язавши ТОВ «ХК «Мікрон» та ПП «ЖКГ» зберігати це житлове приміщення за тимчасово відсутнім неповнолітнім; стягнув витрати, пов`язані з розглядом цивільної справи.

У решті позову відмовив.

Ухвалою від 31 жовтня 2008 року Малиновський районний суд м. Одеси заяву ТОВ «ХК «Мікрон» та ПП «ЖКГ» про перегляд заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 01 серпня 2008 року задовольнив, заочне рішення скасував, а справу призначив до розгляду.

Під час розгляду справи ТОВ «ХК «Мікрон» та ПП «ЖКГ» подали клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення по суті іншої справи.

Ухвалою від 11 лютого 2010 року Малиновський районний суд м. Одеси провадження в справі № 1519/2-2313/11 зупинив до розгляду Одеським апеляційним господарським судом апеляційної скарги ТОВ «ХК «Мікрон» на рішення Господарського суду Одеської області від 05 серпня 2009 року у справі № 15/83-09-2991 за позовом ТОВ «ХК «Мікрон» до Фонду державного майна України, Міністерства промислової політики України про визнання права власності, за участю третіх осіб: ПП «ЖКГ», ВАТ «НДІССЛ».

Рішенням від 26 листопада 2013 року Господарський суд міста Києва у позові відмовив.

04 червня 2015 року ОСОБА_4 подала до суду заяву та просила суд залишити без розгляду позов у справі № 1519/2-2313/11 з тих підстав, що на час поновлення провадження у справі ОСОБА_1 набув повної цивільної дієздатності так як став повнолітнім, у зв`язку з чим він має особисто звертатися до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Ухвалою від 04 червня 2015 року Малиновський районний суд м. Одеси у справі № 1519/2-2313/11 позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ПП «ЖКГ» про продовження строку збереження житлової площі, виселення та вселення залишив без розгляду.

Посилаючись на те, що його права та інтереси порушені незаконними рішеннями, позивач просив задовольнити його позов.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 27 вересня 2016 року Малиновський районний суд м. Одеси позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав незаконним та скасував рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 02 вересня 2004 року, протокол № 241, в частині скасування спільного рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 17 вересня 2002 року № 45 про виділення сім`ї ОСОБА_3 кімнати АДРЕСА_7 , та виділення цієї кімнати ОСОБА_2 .

Виселив ОСОБА_2 разом з усіма членами його сім`ї з кімнати АДРЕСА_3 на АДРЕСА_10 .

Визнав за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право на вселення в кімнату АДРЕСА_3 на АДРЕСА_10 .

Вселив ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в кімнату АДРЕСА_3 на АДРЕСА_10 .

Стягнув з ТОВ «ХК «Мікрон» судовий збір у сумі 487,20 грн.

Рішення суд мотивував тим, що ОСОБА_3 , хоча і не проживала тимчасово у спірному приміщенні, не може вважатися такою, що виселилась з нього, а також таким, що вибув зі спірного житлового приміщення не може вважатись позивач, який на час свого неповноліття мешкав за місцем проживання свого опікуна, як це передбачено статтею 29 ЦК України.

Виходив з того, що ВАТ «Мікрон» самочинно провів виселення неповнолітнього ОСОБА_1 з кімнати АДРЕСА_7 , а також без достатньої правової підстави здійснив вселення ОСОБА_2 , у кімнату № 93, що не була вільною.

Зазначене судове рішення було оскаржене у апеляційному порядку ТОВ «ХК «Мікрон».

Ухвалою від 07 червня 2017 року Апеляційний суд Одеської області апеляційну скаргу ТОВ «ХК «Мікрон» відхилив.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2016 року залишив без змін.

Постановою від 23 жовтня 2019 року Верховний Суд касаційну скаргу ТОВ «ХК «Мікрон» залишив без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 червня 2017 року - без змін.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.

Постановою від 25 травня 2021 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2016 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам у справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює, рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Богун Г. В., яка діє в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції, скасувати частково рішення суду першої інстанції, визнати за позивачем право вселення в кімнату АДРЕСА_3 на АДРЕСА_10 , в решті позову відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 09 вересня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження адвокат Богун Г. В., яка діє в інтересах ОСОБА_2 , зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права без урахування висновку щодо відмови в позові з підстав неналежного відповідача, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, а також в постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 490/3414/16.

Касаційну скаргу мотивувала тим, що ОСОБА_2 є неналежним відповідачем у справі, оскільки оселився у кімнату АДРЕСА_11 , рішеннями судів попередніх інстанцій порушується його право на житло.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Заяви та клопотання

У січні 2022 року до суду надійшло клопотання про приєднання до справи письмових доказів, яке задоволенню не підлягає, оскільки відповідно до визначених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до ордеру на житлову площу в гуртожитку АДРЕСА_1 , виданого 07 вересня 2002 року матір позивача - ОСОБА_3 поселилася в гуртожитку під час роботи у ВАТ «НДІССЛ» з правом зайняття з сім`єю з двох осіб житлової площі в гуртожитку на АДРЕСА_2 , розміром 17,2 кв. м.

Ордер отримала на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 17 вересня 2002 року № 45.

Згідно із листом адміністрації ВАТ «НДІССЛ» від 05 січня 2006 року № 05 спірна квартира фактично належала цьому інститутові, її виділено ОСОБА_3 за додатковою угодою № 5 з ВАТ «Мікрон».

ОСОБА_3 - мати позивача, виїхала на заробітки у м. Сибарі, Італія.

Рішенням від 19 січня 2005 року Виконавчий комітет Роздільнянської міської ради призначив ОСОБА_4 опікуном ОСОБА_1 , місцем мешкання останнього визначив місце проживання опікуна: АДРЕСА_12 .

Рішенням від 02 вересня 2004 року, протокол № 241, правління та профспілковий комітет ВАТ «Мікрон» скасували спільне рішення правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон» від 17 вересня 2002 року № 45 про виділення сім`ї ОСОБА_3 кімнати АДРЕСА_7 та погодили виділення цієї кімнати ОСОБА_2 .

Відповідно до акта від 13 жовтня 2004 року у спірній кімнаті АДРЕСА_13 знаходилися особисті речі та предмети побуту ОСОБА_3 та її неповнолітнього сина.

За актом прийому-передачі від 20 вересня 2007 року приміщення гуртожитку на АДРЕСА_14 ТОВ «ХК «Мікрон» передало ПП «ЖКГ».

Корпоративні права щодо ПП «ЖКГ» продано за договором купівлі-продажу корпоративних прав засновника (учасника) від 01 червня 2005 року мешканцям цього будинку гуртожитку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою касаційного оскарження адвокат Богун Г. В., яка діє в інтересах ОСОБА_2 , зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права без урахування висновку щодо відмови в позові з підстав неналежного відповідача, висловленого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, а також в постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 490/3414/16.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК України.

Згідно зі статтею 127 ЖК України для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідно до положень частини другої статті 128 ЖК України жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Згідно з пунктами 2, 9, 10, 14 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208 (далі - Положення), гуртожитки призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання.

Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу.

Вселення в гуртожиток робітників, службовців, студентів, учнів та інших громадян провадиться в установленому порядку завідуючим (директором) гуртожитком або працівником, який його заступає, на підставі виданого адміністрацією підприємства, установи, організації ордера.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 , хоча і не проживала тимчасово у спірному приміщенні, не може вважатися такою, яка виселилась з нього, також таким, що вибув зі спірного житлового приміщення не може вважатись позивач, який на час свого неповноліття проживав за місцем проживання свого опікуна, як це передбачено статтею 29 ЦК України. Отже, ВАТ «Мікрон» самочинно провів виселення неповнолітнього ОСОБА_1 з відповідної житлової площі, а також без достатньої правової підстави здійснив вселення ОСОБА_2 , не у вільну кімнату, а на житлову площу, щодо якої не можуть вважатися припиненими права позивача.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що відповідачі порушили житлові права неповнолітньої особи, яка тимчасово вибула з місця проживання до місця проживання (перебування) її опікуна.

Ці обставини також свідчать про порушення порядку вселення ОСОБА_2 у спірну житлову кімнату, незважаючи на заборону законодавством ВАТ «Мікрон» здійснювати розподіл подібного житла іншим особам.

Разом з тим, постанова суду апеляційної інстанції не суперечить висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, а також в постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 490/3414/16, оскільки у зазначених справах і у цій справі встановлені різні фактичні обставини.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для цієї справи та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 є неналежним відповідачем у справі, оскільки поселився у кімнату 30/2 (колишня кімната № 92 ) на АДРЕСА_14 , є безпідставними, оскільки у позові порушено питання про його виселення, а доводи про те, що він поселився в іншу кімнату спростовуються встановленими у справі обставинами.

Інші доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Щодо порушення права відповідача на житло

При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику цього Суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Враховуючи викладене, а також виходячи із принципу верховенства права, суди повинні у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Доводи касаційної скарги про порушення прав відповідача на житло є неприйнятними, оскільки ОСОБА_2 вселився без достатньої правової підстави не у вільну кімнату, а на житлову площу, щодо якої не припинені права позивача, який на час вселення відповідача був неповнолітнім.

Оцінюючи баланс інтересів учасників справи, колегія суддів враховує, що у справі йдеться про право на житло як позивача, так і відповідача ОСОБА_2 .

Відповідно до частин четвертої - п`ятої статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Позбавлення позивача у неповнолітньому віці житла у позасудовому порядку та за відсутності підстав, визначених статтею 132 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, є втручанням у його права на житло не у відповідності із вимогами закону.

Колегія суддів наголошує, що на час позасудового позбавлення житла позивач був неповнолітнім, отже був соціально незахищеною та слабкішою стороною, тому захист прав таких осіб є необхідним у демократичному суспільстві.

Житловий кодекс України містить у собі норми, які регулюють схожі правовідносини.

На підставі пункту 3 частини третьої статті 71 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, жиле приміщення зберігалося за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема у випадку влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім`ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках - до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

Отже втручання у право на житло ОСОБА_2 з метою поновлення порушених житлових прав позивача, який був неповнолітнім та перебував під посиленим захистом держави та суспільства, є очікуваним, пропорційним і передбачуваним у демократичному суспільстві.

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивача, як користувача житлом, мають перевагу перед інтересами відповідача, якому спірне житло було надане у користування рішенням правління та профспілкового комітету ВАТ «Мікрон», та йому може бути надане у користування інше вільне жиле приміщення в гуртожитку.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Богун Ганни Вікторівни в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська