№ 521/5887/17

Постанова

Іменем України

27 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 521/5887/17

провадження № 61-7894св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як законний представник малолітніх дітей - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунальне підприємство «Житлово-комунальний сервіс «Хмельницький»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, Малиновський районний відділ м. Одеси Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_7 ,

відповідач за позовом третьої особи - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року у складі судді Поліщук І. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Черевка П. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як законний представник малолітніх дітей - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Хмельницький», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, Малиновський районний відділ м. Одеси Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, вселення та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення, і за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про визнання дій неправомірними, вселення та усунення перешкод у користуванні квартирою,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як законного представника малолітніх дітей - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Хмельницький» (далі - КП «ЖКС «Хмельницький»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, Малиновський районний відділ м. Одеси Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, вселення та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення.

Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду, особовий рахунок відкрито на ОСОБА_2 , позивач з народження ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зареєстрований у цій квартирі. У спірній квартирі також до дня смерті був зареєстрований батько позивача - ОСОБА_8 . За цією ж адресою зареєстровані також ОСОБА_2 - двоюрідний брат позивача, ОСОБА_3 - дядько позивача, та малолітні діти ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Упродовж багатьох років вони не впускали його з батьком до спірної квартири, у зв`язку з чим постійно ініціювалися судові процеси.

У 2007 році, виконуючи рішення Апеляційного суду Одеської області від 03 лютого 2005 року про вселення ОСОБА_8 та його неповнолітнього сина ОСОБА_9 , виконавча служба вселила його та його батька до квартири, проте проживати там було неможливо із-за скандалів, сварок, які вчинялися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Тривалий час він проживав у хрещеної матері ОСОБА_10 , яка була його піклувальником.

ОСОБА_1 зазначає, що його батько ОСОБА_8 постійно притягався до кримінальної відповідальності, останній раз його було засуджено до позбавлення волі на 14 років, він звільнився у 2015 році. Однак ОСОБА_2 , ОСОБА_3 його та батька до квартири не впустили, що стало приводом для звернення до суду з новим позовом про вселення.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер, справу за його позовом про вселення, у тому числі і його, закрито у зв`язку зі смертю ОСОБА_8 .

Станом на 23 листопада 2017 року, крім позивача, в спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Однак з 2003 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 не проживають в цій квартирі, забрали свої речі та залишили спірну квартиру добровільно у порядку поліпшення житлових умов, а саме у зв`язку з отриманням квартири АДРЕСА_2 .

Також йому відомо, що неповнолітні діти - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 виїхали до Російської Федерації разом зі своєю матір`ю ОСОБА_4 .

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зокрема квартирою АДРЕСА_1 , у зв`язку з отриманням квартири АДРЕСА_2 , в порядку поліпшення житлових умов; вселити його в квартиру АДРЕСА_1 ; визнати його наймачем цієї квартири, з укладенням між ним та КП «ЖКС «Хмельницький» (дільниця № 2) договору найму.

У грудні 2017 року ОСОБА_7 , як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання дій неправомірними, вселення та усунення перешкод у користуванні квартирою.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона є дружиною покійного ОСОБА_8 . За життя ОСОБА_8 було неодноразово засуджено до покарання, пов`язаного з позбавленням волі, тому за відсутності чоловіка її нікому було захистити від свавілля ОСОБА_2 .

Після того, як її чоловік ОСОБА_8 звільнився з місць позбавлення волі, вони намагалися вселитися до квартири АДРЕСА_1 , в якій ОСОБА_8 був зареєстрований, однак їм цього не вдалося, оскільки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 змінили замки.

Також ОСОБА_7 зазначила, що оскільки вона була дружиною покійного ОСОБА_8 і деякий час разом з ним та його сином ОСОБА_1 проживала у спірній квартирі, то вона набула право користування цим житлом.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_7 просила визнати неправомірними дії ОСОБА_2 у здійсненні перешкод в користуванні квартирою; усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом передачі ключів від квартири та вселити її до цієї квартири з правом постійного користування.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .

У іншій частині вимог відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , однак за місцем реєстрації не проживав у зв`язку з тим, що відповідачі не визнають його право на користування спірною житловою площею та категорично заперечують проти його вселення у спірну квартиру, тому наявні підстави для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про вселення його до квартири АДРЕСА_1 .

Однак, ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі відсутні у спірному приміщенні понад встановлені законом строки без поважних причин. Тому позовна вимога ОСОБА_1 про визнання цих осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зокрема квартирою АДРЕСА_1 , не підлягає задоволенню. З цих же підстав не підлягає задоволенню позовна вимога щодо зобов`язання КП «ЖКС «Хмельницький» укласти договір найму спірного житлового приміщення.

Щодо позовних вимог ОСОБА_7 , то судом було встановлено, що письмової згоди всіх членів сім`ї ОСОБА_8 на її вселення до спірної квартири не було, інші позовні вимоги ОСОБА_7 є похідними від вимоги про вселення, тому в задоволенні її позову слід відмовити.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року змінено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення в зазначену квартиру та зобов`язано ОСОБА_2 та інших осіб не чинити перешкоди в користуванні цією квартирою.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції постановив, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо його вселення в спірну квартиру є обґрунтованими, однак оскільки позивачу відповідачі чинять перешкоди у користуванні цією квартирою, тому також необхідно усунути перешкоди у користуванні спірною квартирою, зобов`язавши ОСОБА_2 та інших осіб не чинити перешкоди в користуванні квартирою. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання цих осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та щодо зобов`язання КП «ЖКС «Хмельницький» укласти договір найму спірного житлового приміщення, то суду не надано належних та допустимих доказів на їх підтвердження, тому суд першої інстанції правомірно відмовив у їх задоволенні.

Також суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 , обґрунтовано зазначив, що відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому законом порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Оскільки в ході судового розгляду було доведено, що письмової згоди всіх членів сім`ї ОСОБА_8 на вселення ОСОБА_7 до спірної квартири не було, інші позовні вимоги, заявлені ОСОБА_7 , є похідними від вимог про вселення, тому в задоволенні позову ОСОБА_7 суд обґрунтовано відмовив.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року ОСОБА_1 зазначає необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також вказує про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що матеріали справи містять належні та допустимі докази того, що відповідачі тривалий час не проживають у спірній квартирі, а ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проживають у Російській Федерації.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зазначили, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.

У липні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року і витребувано із Малиновського районного суду м. Одеси цивільну справу № 521/5887/17.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Квартира АДРЕСА_1 складається з трьох кімнат та належить до державного житлового фонду, особовий рахунок до 2002 року було відкрито на ОСОБА_11 - мати ОСОБА_3 , який є братом ОСОБА_8 .

ОСОБА_8 проживав та був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 1944 року.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 03 лютого 2005 року у справі № 22-662/2005 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_8 про визнання таким, що втратив право на користування жилим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_8 , ОСОБА_9 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_12 про вселення та виселення, у задоволенні вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_8 про визнання таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_1 , відмовлено.

Позов ОСОБА_8 задоволено.

Виселено ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 з квартири АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_8 та його неповнолітнього сина ОСОБА_9 у квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Верховного Суду України від 09 серпня 2006 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Апеляційного суду Одеської області від 03 лютого 2005 року залишено без змін.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2007 року у справі № 2-1061/2004 подання Другої Державної виконавчої служби у Малиновському районі м. Одеси щодо безперешкодного входження державного виконавця в квартиру АДРЕСА_1 задоволено.

Дозволено державному виконавцю примусово проникнути в квартиру АДРЕСА_1 шляхом примусового відкриття дверей цієї квартири.

Відповідно до заяви ОСОБА_8 на адресу Другого відділу Державної виконавчої служби Малиновського районного управління юстиції у м. Одесі від 13 березня 2007 року 12 березня 2007 року Другим відділом Державної виконавчої служби Малиновського районного управління юстиції у м. Одесі було проведено вселення його з неповнолітнім сином в квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з виконавчим листом Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2005 року № 2-1061 відділ Державної виконавчої служби Малиновського районного управління юстиції у м. Одесі повинен був виселити з цієї квартири ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_13 , тому незрозуміло, чому з дозволу відділу Державної виконавчої служби Малиновського районного управління юстиції у м. Одесі при вселенні в житло там постійно знаходилися вказані особи і чому саме їх прізвища було вказано як боржників у виконавчому листі про його вселення.

Також ОСОБА_8 зазначав, що ці особи постійно мешкають у квартирі, хоча мають бути виселені на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 03 лютого 2005 року.

27 травня 2015 року ОСОБА_9 , що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінив ім`я на ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про зміну імені, виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції.

Відповідно до посвідчення № 845, виданого 10 жовтня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради, ОСОБА_10 призначено піклувальником над ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим 10 грудня 2015 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі Одеського міського управління юстиції.

Відповідно до довідки про стан сім`ї та реєстрацію від 23 листопада 2017 року № 586, виданої Товариством з обмеженою відповідальністю «ГЕРЦ» ОСОБА_1 , у квартирі АДРЕСА_1 проживають та зареєстровано п`ять осіб: ОСОБА_2 - основний квартиронаймач; ОСОБА_1 - брат; ОСОБА_3 - батько; ОСОБА_6 - син; ОСОБА_5 - син.

Згідно з листом Хмельницього відділу поліції Малиновського відділу поліції у м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області від 21 грудня 2018 року № 38/126395 ОСОБА_1 повідомлено, що в процесі розгляду його повідомлення встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1 проживає ОСОБА_14 , на підставі того, що з її слів ця квартира належить її родичам.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою та вселення та в частині позову ОСОБА_7 не оскаржуються, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не переглядаються в касаційному порядку.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Аналіз норм статей 71 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

У матеріалах справи відсутні докази, які встановлюють на основі достовірних даних строк відсутності відповідачів у спірній квартирі та інформацію щодо причин їх непроживання у спірному приміщенні. Сам факт їх непроживання у вказаній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є непроживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.

Колегія суддів звертає увагу на те, що неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 обмежені у праві самостійно обирати місце свого проживання.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна (частина четверта статті 29 ЦК України).

Неповнолітні ОСОБА_5 , 2008 року народження, та ОСОБА_6 , 2010 року народження, були зареєстровані в спірній квартирі з 2008 року та 2011 року. Підстава їх реєстрації у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вони набули право користування цим житлом на законних підставах.

Неповнолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19) викладено правовий висновок про те, що малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин не проживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за їх безпідставністю.

Також колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 грудня 2018 року у справі № 759/19394/15-ц (провадження № 61-9128св18).

Щодо позовних вимог про зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення

Відповідно до частин першої, другої статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Згідно з статтею 63 ЖК Української РСР предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок. Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі (частина перша статті 48), частина кімнати або кімната, зв`язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо).

Частиною першою статті 64 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача (частина перша статті 106 ЖК Української РСР).

Відповідно до частини другої статті 106 ЖК Української РСР у разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Згідно з частиною другою статті 824 ЦК України у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.

Статтею 107 ЖК Української РСР передбачено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. В такому разі договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та не спростовано матеріалами справи і позивачем те, що відповідно до розпорядження голови Малиновської районної адміністрації від 10 липня 2015 року № 306/01-06 «Про зміну договорів найму на житлові приміщення» закріплено житлову площу та переоформлено особовий рахунок. Розірвано договір найму з ОСОБА_11 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 у зв`язку зі смертю. Укладено договір найму двокімнатної квартири АДРЕСА_1 з її онуком - ОСОБА_2 на склад родини п`ять осіб (він, син - ОСОБА_5 , син - ОСОБА_6 , брат батька - ОСОБА_8 , син брата батька - ОСОБА_9 ), на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 25 червня 2015 року.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідно до статті 106 ЖК Української РСР право у позивача на укладення з ним договору найму житлового приміщення спірною квартирою виникло б у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення. Оскільки судами було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою, тому і не має підстав для задоволення вимог про зобов`язання КП «ЖКС «Хмельницький» укласти договір найму житлового приміщення квартирою АДРЕСА_1 .

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк

І. А. Воробйова

Р. А. Лідовець