№ 522/15159/21

Постанова

Іменем України

21 червня 2023 року

м. Київ

справа № 522/15159/21

провадження № 61-5483св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Воронцової Л. П., Базіль Л. В., Полікарпової О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на квартири.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом? до ? ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в обґрунтування якого зазначала, що? ?12 червня 2009 року сторони уклали шлюб, який 14 грудня 2018 року розірвано за рішенням суду.

За час перебування у шлюбі, подружжя набуло спільне майно, а саме:

- квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 67,0 кв. м, що відповідно до договору купівлі-продажу від 20 грудня 2013 року, який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В. належить ОСОБА_2 , оціночна вартість якої складає 213 810,00 грн;

- квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 54,8 кв. м, що за договором купівлі-продажу від 11 серпня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пашичевою Г. Л. належить ОСОБА_2 , оціночна вартість якої? складає? ?741 720,00 грн.

Зважаючи на те, що зазначене майно набуто спільно подружжям, позивач просила визнати за нею право особистої приватної власності на 1/2 частку вищевказаних? ?квартир.

В жовтні 2021 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на квартири, в обґрунтування якої?? зазначав, що спірне майно не є спільним сумісним майном, оскільки придбане ним за кошти, отримані від продажу його дошлюбного майна, яке він? ?придбав у шлюбі з ОСОБА_3 у період з 1974 року по 2006 рік.

ОСОБА_2 вказував, що за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 жодних накопичень вони не мали, спільного майна не придбавали. ОСОБА_1 разом зі своїм неповнолітнім сином до жовтня 2017 року проживала у його квартирі за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 зазначав, що є пенсіонером з 2013 року, не має постійної роботи, розмір його пенсії складав у певні періоди від 1 600,00 грн до 2 610,00 грн, відповідач не працювала.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 06 листопада 2008 року у справі № 2-1799/08 в порядку поділу спільного майна з ОСОБА_3 йому виділено: квартиру АДРЕСА_4 ; квартиру АДРЕСА_5 ; автомобіль «Ніссан Максіма».

Продати частину належного йому майна та купити менше за площею він був змушений для забезпечення утримання сім`ї, неповнолітнього сина відповідача та надання допомоги її матері.

ОСОБА_2 зазначав, що на підставі договору дарування від 20 жовтня 2005 року йому особисто належала трикімнатна квартира АДРЕСА_6 , загальною площею 93,3 кв. м, житловою площею 61,1 кв. м, яку він продав 11 серпня 2016 року і того ж дня придбав за кошти, отримані від продажу, квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54,8 кв. м. Вказаний договір оформлено одразу ж після продажу дошлюбної квартири.

19 грудня 2013 року він продав за договором купівлі-продажу, який посвідчений нотаріусом Мозолевою О. В., реєстровий номер 5424, належну йому особисто дошлюбну трикімнатну квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 71,3 кв. м, і 20 грудня 2013 року за кошти, отримані від її продажу придбав квартиру АДРЕСА_1 .

11 серпня 2016 року він продав за нотаріально посвідченим договором належну йому особисто дошлюбну трикімнатну квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 93,3 кв. м, і одразу ж, за отримані від продажу кошти придбав квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54,8 кв. м.

ОСОБА_2 вважав, що за таких обставин спірні квартири не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а є його особистим майном.

Відповідач ніколи не користувалась цим житлом, коштів на ремонт і облаштування квартир не витрачала, комунальних послуг не сплачувала, її майна в квартирах немає.

В квартирі на АДРЕСА_7 проживає його молодша дочка з сім`єю.

ОСОБА_2 зазначав, що відповідач у жовтні 2017 року сім`ю залишила, виселилась з сином із його квартири до свого житла за адресою: АДРЕСА_8 . З того часу вони проживають окремо. 14 грудня 2018 року їх шлюб розірвано.

ОСОБА_2 звертав увагу? ?на те, що одразу після розірвання шлюбу, 04 квітня 2019 року? відповідач придбала у спільну власність з сином квартиру за адресою: АДРЕСА_9 , загальною площею 51,2 кв. м.

ОСОБА_2 просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_10 , житловою площею 43,2 кв. м, загальною площею 67,0 кв. м, квартиру за адресою: АДРЕСА_11 , житловою площею 42,6 кв. м, загальною площею 54,8 кв. м. У позові ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду міст Одеси у складі судді Свяченої Ю. Б. від 23 серпня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на:

- 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 67,0 кв. м;

- 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 54,8 кв. м.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 та визнаючи спірне майно спільною сумісною власністю подружжя і право позивача на 1/2 його частку та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартири, суд першої інстанції виходив з того, що спільна власність подружжя презюмується, тягар доведення належності спірного майна на праві особистої власності лежить на відповідачеві, який відповідних обставин належними і допустимими доказами не довів, зокрема, придбання майна за особисті кошти.

Постановою Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 23 серпня 2022 року скасовано, ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , та квартиру АДРЕСА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 довів належними доказами придбання квартир за особисті кошти, оскільки право власності на спірні квартири він отримав за рахунок коштів від реалізації набутих ним особисто до шлюбу об`єктів нерухомості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Приморського районного суду міста Одеси. Зупинено дію постанови Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року в частині, яка не підлягає примусовому виконанню, до закінчення касаційного провадження у справі.

12 травня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 20 травня 2020 року у справі № 200/17947/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 520/4499/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 759/24061/19, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц та ін.

Заявник вказує, що ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільної власності, оскільки в ОСОБА_1 були власні кошти. Крім того, договори купівлі-продажу укладалися з її згоди.

Заявник вказує, що суд апеляційної інстанцій не повно з`ясував обставини справи та дослідив докази, зокрема зробив висновок на підставі недопустимих доказів, зокрема розписки.

Відзив на касаційну скаргу

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року повернуто заявнику без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2023 року відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року повернуто заявнику без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 12 червня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який 14 грудня 2018 року розірвано за рішенням суду (т. 1 а. с. 21-23).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 20 грудня 2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В. ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 67,0 кв. м, та за договором купівлі-продажу від 11 серпня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пашичевою Г. Л. ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 54,8 кв. м (т. 1 а. с. 24-27).

Згідно із рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 06 листопада 2008 року при поділі майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_5 , квартиру АДРЕСА_4 , автомобіль «Ніссан Максіма» (т. 1 а. с. 56, 57).

На підставі договору дарування від 20 жовтня 2005 року, який посвідчений нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Гур`яновою Л. Г., ОСОБА_2 належала квартира АДРЕСА_6 (т. 1 а. с. 60, 61).

19 грудня 2013 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу продав належну йому квартиру АДРЕСА_5 за 228 211,00 грн, а 20 грудня 2013 року, відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, придбав квартиру АДРЕСА_1 (спірний об`єкт) вартістю 213 810,00 грн (т. 1 а. с. 24, 25, 62).

11 серпня 2016 року ОСОБА_2 , відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, продав належну йому квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 93,3 кв. м, житловою площею 61,1 кв. м за 149 900,00 грн, цього ж дня придбав відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 11 серпня 2016 року квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54,8 кв. м, житловою площею 42,6 кв. м, вартістю 741 720,00 грн (т. 1 а. с. 26, 27, 63).

В матеріалах справи наявна розписка, оригінальність якої посвідчена ОСОБА_4 (покупцем квартири на АДРЕСА_12 ) про те, що від продажу вказаної квартири ОСОБА_2 отримав від неї 62 000 дол. США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 1 538 220,00 грн. Відомості, викладені у вказаній розписці ОСОБА_1 не спростувала (т. 1 а. с. 125).

Відповідно до довідки про доходи фізичної особи - платника податків від 03 лютого 2022 року за період 2003-2009 років загальний дохід ОСОБА_1 склав 1 884 923,00 грн (т. 1 а. с. 143).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Спір у цій справі виник щодо правового статусу квартир. Так, ОСОБА_1 у своїй позовній заяві посилається на те, що спірні квартири хоч і були зареєстровані за ОСОБА_2 , проте придбані ними у період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя. Водночас, у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 зазначає, що спірні квартири були придбані виключно за кошти, одержані від продажу його власних квартир, а тому спірні квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

З метою правильного вирішення спору судам при розгляді справи необхідно було встановити джерело походження коштів, за рахунок яких було придбано спірні квартири, що є предметом спору.

Згідно з частиною третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із пунктами 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 755/4532/21 (провадження № 61-9534св22).

Враховуючи, що ОСОБА_2 спростував презумпцію спільної сумісної власності подружжя, оскільки йому на праві особистої приватної власності, зокрема, за договором дарування та у порядку поділу майна, набутого у шлюбі з ОСОБА_3 , належало нерухоме майно, за кошти від продажу якого придбані спірні квартири, а тому апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 .

Доводи щодо прийняття оскаржуваної постанови на підставі розписки ОСОБА_2 про отримання ним від продажу квартири 62 000,00 дол. США, є безпідставними, оскільки відомості, викладені у вказаній розписці ОСОБА_1 не спростувала.

Посилання в касаційній скарзі на судову практику як на обґрунтування своєї позиції не підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норм права у цій справі.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України», та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують.

Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року зупинено дію постанови Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року в частині, яка не підлягає примусовому виконанню, до закінчення її перегляду в касаційному порядку, тому дія судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров