№ 522/487/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 522/487/19

провадження № 61-15571св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

відповідач - ОСОБА_5 ,

третя особа - ОСОБА_6 ,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє представник - адвокат Тізул Олег Іванович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року у складі судді Чернявської Л. М., постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог позову

У січні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на нерухоме майно.

В обґрунтування позову посилались на те, що 03 лютого 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договір дарування 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під номером АДРЕСА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луб І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 33.

13 грудня 2018 року позивачам стало відомо, що 13 грудня 2018 року ОСОБА_8 написав власноручну заяву про те, що 03 лютого 2012 року ОСОБА_6 в рахунок виконання договору купівлі-продажу 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під АДРЕСА_2 отримав від покупця вищевказаної квартири ОСОБА_3 грошову суму в розмірі 60 767 грн в присутності ОСОБА_8 .

Тобто фактично 03 лютого 2012 року між ОСОБА_6 та відповідачкою не було укладено договору дарування, а 03 лютого 2012 року було укладено договір купівлі-продажу між ОСОБА_6 та покупцем вищевказаної квартири ОСОБА_16.

На момент укладення вищевказаного договору купівлі-продажу вищевказаної квартири між ОСОБА_6 та ОСОБА_16, тобто станом на 03 лютого 2012 року, позивачка ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з покупцем вищевказаної квартири - ОСОБА_16.

При таких обставинах позивачі вважають, що на підставі вимог статті 60 Сімейного кодексу України, 03 лютого 2012 року в результаті укладення вищевказаного договору купівлі-продажу вищевказаної квартири, право власності на цю квартиру отримали в рівних частках ОСОБА_17 та його дружина - позивачка ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_17 помер.

Позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є дітьми померлого ОСОБА_10 .

Посилаючись на викладені обставини, позивачі просили суд:

- визнати недійсним укладений 03 лютого 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 договір дарування 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під номером АДРЕСА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луб І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 33;

- визнати дійсним договір купівлі-продажу 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під АДРЕСА_2 , укладений 03 лютого 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_16;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на частину від 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири АДРЕСА_2 ;

- визнати за ОСОБА_11 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частках право власності на частину від 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог позивачами не надано.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі представника - адвоката Тізула О. І. звернулись до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_12 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

24 жовтня 2023 року ОСОБА_5 звернулась до апеляційного суду з клопотанням про ухвалення додаткового рішення, у якій просила стягнути з позивачів витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн та додаткові витрати у розмірі 200 грн.

Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року клопотання ОСОБА_5 задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на її користь витрати на правову допомогу в розмірі 20 000 грн та додаткові витрати в розмірі 200 грн в рівних частках.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що витрати на правничу допомогу в розмірі 20 000 грн та додаткові витрат у сумі 200 грн є співмірними із складністю справи, її тривалістю та виконаною адвокатом роботою, а розмір таких витрат відповідає критерію реальності та розумності.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі представника - адвоката Тізула О. І. звернулись до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, з урахуванням поданих у листопаді 2023 року доповнень, просили скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року, постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року, додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також без урахування правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

14 грудня 2023 року ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

26 грудня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 16 квітня 2011 року ОСОБА_6 на праві власності належали 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири АДРЕСА_3 , у тому числі житлова - 905,5 кв. м.

03 лютого 2012 року укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_5 прийняла у дар 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири АДРЕСА_2 , загальна площа житлового будинку 1 854,1 кв. м, у тому числі житлова - 905,5 кв. м.

Вказаний договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луб І. В., зареєстровано в реєстрі за № 33.

Державна реєстрація права власності ОСОБА_5 на 26/1000 частин житлового будинку, що складають 54/100 частин квартири АДРЕСА_4 , проведена 25 квітня 2013 року, номер запису про право власності: 973371.

Умови договору дарування сторони виконали.

ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_16.

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є рідними дітьми ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвами про народження Серії НОМЕР_1 від 16 листопада 1982 року; Серії НОМЕР_2 від 17 січня 1983 року, Серії НОМЕР_3 від 09 вересня 1990 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер.

Зі змісту письмової заяви ОСОБА_8 від 13 грудня 2018 року, копія якої міститься в матеріалах справи, вбачається, що заявник підтверджує той факт, що 03 лютого 2012 року в розрахунок виконання договору купівлі-продажу 26/1000 частин житлового будинку під АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під АДРЕСА_2 , ОСОБА_6 отримав від покупця вищевказаної квартири ОСОБА_3 грошову суму в розмірі 60 767 грн, що в еквівалентно 7 500 доларам США, у його присутності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною першою статті 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Згідно із частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 посилались на те, що оскаржений ними договір дарування від 03 лютого 2012 року є удаваним, а ОСОБА_6 та ОСОБА_3 уклали саме договір купівлі-продажу.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Наведені правові висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог щодо визнання договору дарування недійсним з підстав його удаваності для приховання іншого правочину - договору купівлі продажу. Зокрема, суди встановили, що докази на підтвердження того, що ОСОБА_3 приймав участь в укладанні 03 лютого 2012 договору року між ОСОБА_13 і ОСОБА_5 , проводив оплату за придбану спірну квартиру, матеріали справи не містять.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав їх недоведеності.

При цьому суди попередніх інстанцій обгрунтовано не прийняли до уваги заяву ОСОБА_8 від 13 грудня 2018 року, копія якої додана до позовної заяви, оскільки такий документ не є належним доказом у цій справі Так, за змістом абзацу другого частини першої статті 218 ЦК України, не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937,частина третя статті 949 ЦК України).

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 12 листопада 2020 року у справі №642/3198/19.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судами попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції приписів цивільного процесуального закону через те, що не було допитано певних осіб в якості свідків, є необґрунтованими, оскільки, як убачається із матеріалів справи, судом здійснено всі можливі дії для належного сповіщення вказаних осіб про необхідність участі в судовому засіданні та для їх допиту, однак, у зв`язку з неодноразовою неявкою, суд першої інстанції був позбавлений процесуальної можливості здійснити їх допит. При цьому позивачі, як особи безпосередньо зацікавлені в допиті свідків, не забезпечили явку відповідних осіб в судове засідання. Крім того, позивачами не забезпечено перекладача з арабської мови для здійснення перекладу показань свідка ОСОБА_14 , не заявлено клопотання про залучення перекладача, що унеможливило проведення такого допиту.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Щодо оскарження додаткової постанови

Пунктом 12 частини третьої статті 2 ЦПК України визначено, що одним із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно з частиною першою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша, друга статті 141 ЦПК України).

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

За змістом частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюються судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Урахувавши надані стороною відповідача докази на підтвердження надання правничої допомоги, складність справи та обсяг виконаних адвокатом робіт, не встановивши підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з позивачів на користь відповідачки судових витрат в розмірі 20 200 грн в рівних частках.

Визначена судом сума є співмірною з наданими учаснику справи послугами, що відповідає принципу розподілу судових витрат.

Доводи касаційної скарги про те, що стороною відповідача до закінчення судових дебатів у справі не подано заяву про стягнення з позивачів витрат на правову допомогу є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, зокрема відзивом представника ОСОБА_5 - ОСОБА_15 на апеляційну скаргу від 09 грудня 2022 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє представник - адвокат Тізул Олег Іванович, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року, постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов