ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 522/6715/16
провадження № 61-546св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, яка діє в інтересах ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Шепітко Григорій Іванович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 лютого
2020 року, ухвалене у складі судді Кічмаренко С. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року Приморська районна адміністрація Одеської міської ради в інтересах ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.
В обґрунтування позову вказувала, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 5 лютого 2004 року ОСОБА_1 визнано обмежено дієздатним. Рішенням цього ж суду від 21 травня 2004 року піклувальником обмежено дієздатного ОСОБА_1 визнано його сестру - ОСОБА_3 .
Вказувала, що ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Управлінням житлово комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу 6 липня 2009 року, та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори 20 червня 2015 року та зареєстрованим за № 3-550, належала квартира АДРЕСА_1 .
21 листопада 2015 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежаном А. В. та зареєстрованого за № 3584, передала, а ОСОБА_2 прийняв в дар вказану квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, тому відповідно до статті 65 ЦК України функції піклувальника ОСОБА_1 здійснює Приморська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування.
Позивач вказує, що єдиним спадкоємцем ОСОБА_3 є ОСОБА_1 , який повідомив про тяжку хворобу спадкодавця та зазначив про укладення нею вказаного договору дарування під впливом тяжких для неї обставин.
Посилаючись на правові підстави частини першої статті 233 ЦК України, просила визнати недійсним договір дарування квартири
АДРЕСА_1 від 21 листопада 2015 року, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Застосувати наслідки недійсності правочину.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2020 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування від 21 листопада 2015 року, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , за яким ОСОБА_3 передала в дар ОСОБА_2 квартиру
АДРЕСА_1 . Застосовано наслідки недійсності правочину.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що оспорюваний договір дарування укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для ОСОБА_3 умовах.
Такого висновку місцевий суд дійшов, врахувавши тяжку хворобу
ОСОБА_3 , необхідність прийняття нею дорогих лікарських препаратів, отримання пенсії, недостатньої для їх придбання, та існування у спадкодавця боргів з оплати наданих комунальних послуг.
Постановою Одеського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2020 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування з підстав його вчинення ОСОБА_3 під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У січні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шепітко Г. І. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій статті 233 ЦК України щодо правових наслідків правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини, у взаємозв`язку зі статтями 717 718 ЦК України, якими регулюється договір дарування.
Вказує про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2018 року
у справі № 712/4728/16-ц провадження № 61-21177св18, від 7 листопада
2018 року у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18) та
від 5 травня 2020 року у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), в яких зазначено, що «правочин, про визнання якого недійсним ставиться питання за статтею 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі обставини і на вкрай невигідних для неї умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа і яка вимусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Наявність тяжкої обставини, що вимусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин. Обставина, яка вплинула на особу, має бути наявною саме в момент вчинення правочину. Виходячи із системного аналізу вказаних норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин».
Також заявник вказує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо встановлення обставин на підставі недопустимих доказів. Так, обставини про необхідність придбання ОСОБА_3 дорогих ліків та існування у неї заборгованості з оплати наданих комунальних послуг суди встановили з показань свідків, які у розумінні частини другої статті 78 ЦПК України, не можуть підтвердити такі обставини. При цьому, будь-яких письмових доказів (чеків або розрахункових документів), які вказують на необхідність придбання ОСОБА_3 ліків та наявність у неї будь-якої заборгованості, матеріали справи не містять.
Позиція інших учасників справи
У червні 2021 року Приморська районна адміністрація Одеської міської ради подала письмові пояснення (відзив) на касаційну скаргу, в яких зазначала про безпідставність її вимог та відповідність висновків судів попередніх інстанцій обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи
заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року
у справі № 712/4728/16-ц (провадження № 61-21177св18), від 7 листопада
2018 року у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18) та
від 5 травня 2020 року у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), тобто (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 5 лютого 2004 року
ОСОБА_1 визнано обмежено дієздатним. Рішенням цього ж суду від 21 травня 2004 року піклувальником обмежено дієздатного ОСОБА_1 визнано його сестру - ОСОБА_3
ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу 6 липня 2009 року, та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори 20 червня 2015 року та зареєстрованим за № 3-550, належала квартира АДРЕСА_1 .
21 листопада 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежаном А. В. та зареєстрований за № 3584, за умовами якого ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_2 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1 .
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Єдиним спадкоємцем ОСОБА_3 є ОСОБА_1 .
Піклувальником ОСОБА_1 є Приморська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування.
Квартира АДРЕСА_1 була єдиним житлом ОСОБА_3 .
З показань свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 суди встановили, що ОСОБА_3 мала заборгованість з оплати наданих комунальних послуг.
Судами встановлено, що з березня 2015 року ОСОБА_3 перебувала на обліку в Комунальній установі (далі - КУ) «Центр первинної медичної санітарної допомоги № 14» та в КУ «Одеський обласний онкологічний диспансер» і
у травні 2015 року їй було діагностовано хворобу - рак четвертого ступеня.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержанням норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним.
Предметом спору у справі, що переглядається, є договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 21 листопада 2015 року ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарований), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежаном А. В. та зареєстрований за № 3584.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання вказаного договору дарування недійсним, Приморська районна адміністрація зазначала про те, що спірний правочин укладено під впливом тяжких для ОСОБА_3 обставин, оскільки остання мала тяжку хворобу та заборгованість з оплати наданих комунальних послуг.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої
статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів; відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 712/4728/16-ц
(провадження № 61-21177св18), від 7 листопада 2018 року
у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18), від 5 травня 2020 року у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), від 12 березня 2021 року
у справі № 295/17488/15-ц (провадження № 61-9960св19), від 29 березня
2021 року у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20) та
від 10 серпня 2021 року у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21), що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.
Однакове застосування закону забезпечує його загальнообов`язковість, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За положеннями частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, не врахував, що для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність умов: наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування укладений під впливом тяжкої для ОСОБА_3 обставини, у цій справі - під час хвороби. Позивач, який оспорює правочин, мав довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби та інших обставин) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Також суди не врахували, що, звертаючись з вказаним позовом, Приморська районна державна адміністрація Одеської міської ради не зазначала про вчинення ОСОБА_3 оспорюваного договору дарування на вкрай невигідних умовах і не подавала доказів на підтвердження вказаних обставин.
У постановах Верховного Суду від 29 березня 2021 року
у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20), від 10 серпня
2021 року у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21) та
від 15 листопада 2021 року у справі № 149/1962/20
(провадження № 61-11553св21) зазначено, що за договором дарування обдарований безвідплатно набуває у власність майно і цим правочином не встановлюється обов`язок обдарованого вчинити або не вчиняти на користь дарувальника або іншої особи будь-яку дію, а отже правочин не може вчинятися на вкрай невигідних умовах з огляду на те, що цей правочин не є оплатним.
Враховуючи недоведення позивачем обставин, які за частиною першою
статті 233 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
За таких обставин касаційна скарга є обґрунтованою, наведені заявником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої
статті 389 ЦПК України, щодо застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 712/4728/16-ц (провадження № 61-21177св18), від 7 листопада 2018 року у справі № 216/6077/14-ц
(провадження № 61-13459св18) та від 5 травня 2020 року у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.
Разом з цим, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою
статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постановах Верховного Суду від 12 березня
2021 року у справі № 295/17488/15-ц (провадження № 61-9960св19),
від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц
(провадження № 61-19054св20), від 10 серпня 2021 року у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21) та від 15 листопада 2021 року
у справі № 149/1962/20 (провадження № 61-11553св21), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд скасовує рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року і ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Шепітко Григорій Іванович, задовольнити.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 10 лютого 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року скасувати і ухвалити нове рішення.
Відмовити Приморській районній адміністрації Одеської міської ради, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , у задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В.М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук