Постанова
Іменем України
20 липня2022 року
м. Київ
справа № 523/10698/17
провадження № 61-1678 св 22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,
представник ОСОБА_2 - адвокат Хижняк Анастасія Володимирівна,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу
представника ОСОБА_2 - адвоката Хижняк Анастасії Володимирівни, на постанову Одеського апеляційного суду у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Князюка О. В., Погорєлової С. О. від 30 листопада 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним.
Позов обґрунтований тим, що їй на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 , вона є інвалідом першої групи, за станом здоров`я не мала можливості самостійно себе утримувати і вести господарство, тобто є такою, що потребує постійного стороннього догляду.
Вказувала, що ОСОБА_3 є її дочкою, обіцяла їй допомагати, утримувати та доглядати за нею довічно, однак з однією умовою, що частина належної їй квартири дістанеться їй, а не іншим членам родини.
01 квітня 2004 року між нею та відповідачем було укладено договір дарування на 45/100 частину квартири АДРЕСА_1 . Однак з моменту укладання договору відповідачка до неї не приходила, ніякої матеріальної допомоги не надавала, веденням господарства не займалася.
Зазначала, що за станом здоров`я вона неодноразово перебувала у лікарнях, однак ОСОБА_3 ніколи її не відвідувала, станом здоров`я не цікавилася, допомоги не надавала.
Стверджувала, що відповідач з 2013 року взагалі вибула у невідомому напрямку, відомості про її місце проживання невідоме, що підтверджується актом про непроживання від 12 квітня 2017 року, складеним головою ЖБК «Центральний-22» та мешканцями будинку.
Крім того, позивачка вказувала, що при підписанні договору дарування вона не мала наміру передавати приналежну їй частину квартири у власність відповідачки і вважала укладений договір дарування саме договором довічного утримання.
У зв`язку з тим, що при укладенні 01 квітня 2004 року договору дарування вона не розуміла правових наслідків укладеного правочину та мала намір передати належну їй частину квартири у власність відповідачці за умови отримання від неї допомоги, що передбачає договір довічного утримання, тому вона вважала що укладений договір повинен бути визнаний недійсним, як вчинений під впливом помилки.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 на підставі статей 203 229 ЦК України просила суд визнати недійсним договір дарування від 01 квітня 2004 року на 45/100 частину квартири АДРЕСА_1 , укладеного між нею та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Русских С. Б., зареєстрований в реєстрі за № 2101.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Заочним рішення Суворовського районного суду м. Одеси у складі судді Кисельова В. К. від 09 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 01 квітня 2004 року, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла в дарунок 45/100 частин квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Русских С. Б., у реєстрі № 2101. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 704,80 грн.
У травні 2019 року ОСОБА_3 подано до суду першої інстанції заяву про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси
від 09 липня 2018 року.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2019 року заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 09 липня 2018 року скасовано, призначено підготовче судове засідання.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси у складі судді
Кисельова В. К. від 30 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 01 квітня 2004 року, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла в дарунок 45/100 частин квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу - Русских С. Б., у реєстрі № 2101. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 840,00 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що, укладаючи договір дарування позивачка помилялася щодо правової природи правочину, що вплинуло на її волевиявлення, а саме, позивач уклала договір дарування замість договору довічного утримання, який фактично бажала укласти.
При цьому суд взяв до уваги вік позивача та стан її здоров`я, потреби в сторонньому догляді, наявність домовленості щодо такого догляду, та відсутність фактичного здійснення обов`язку утримання майна.
Крім того, суд встановив, що надані позивачкою докази підтверджують обставини того, що фактично про порушення своїх прав вона дізналася лише у 2016 році, тому строк позовної давності, про застосування якого заявив представник відповідача, не сплив.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року зупинено апеляційне провадження у справі до залучення правонаступників
ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року залучено до участі у цій справі ОСОБА_2 у якості правонаступника
ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Залучено до участі у справі ОСОБА_4 в якості третьої особи.
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним залишено без задоволення.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що внаслідок укладення спірного договору дарування, ОСОБА_1 не втратила належне їй житло, а залишилася його співвласником. При цьому, згідно з наданих до суду документів потреба у сторонній допомозі через стан здоров`я виникла у ОСОБА_1 у 2017 році або принаймні у наближених до 2017 року періоді. Позивачем не надано до суду підтверджуючих доказів, що саме на момент укладення договору дарування у 2004 році ОСОБА_1 мала хронічні чи інші тяжкі захворювання, які б давали підстави для її утримання, а також те, що сторони, укладаючи договір дарування частки квартири, дійсно домовлялися про утримання ОСОБА_1 , і що за наведених обставин через поведінку відповідача позивач помилилася щодо правової природи укладеного правочину. Позивачка після укладення договору дарування продовжувала проживати у квартирі, тобто житло не втратила.
Також суд зазначив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 після скасування на підставі заочного рішення від 09 липня 2018 року (до його перегляду районним судом 15 серпня 2019 року) державної реєстрації права власності за відповідачем на 45/100 частину спірної квартири, дана квартира була відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та його дружини
ОСОБА_4 у рівних частках за договором купівлі-продажу від 26 квітня 2019 року. При цьому ОСОБА_1 до цього, 20 вересня 2018 року, заповіла ОСОБА_2 на випадок її смерті все належне їй майно та майно, на яке вона матиме право на день смерті, тому фактично вона змінила наміри щодо відчуження належного їй майна (зокрема на користь сина та невістки) вже після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку щодо правової природи договору під час укладення такого правочину.
Крім того, суд апеляційної інстанції взяв до уваги заяви ОСОБА_3 до правоохоронних органів та прокуратури щодо відмови її брата
ОСОБА_2 допустити її у квартиру у лютому 2019 року, перешкоджання у спілкуванні з матір`ю, що свідчить про неприязні стосунки і заінтересованість ОСОБА_2 у нерухомому майні, тому у суду першої інстанції не було правових підстав вважати, що позивачем укладено договір дарування під впливом помилки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Хижняк А. В., із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2022 року клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Хижняк А. В., про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення задоволено, поновлено цей строк, відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу
№ 523/10698/17 із Суворовського районного суду м. Одеси та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Хижняк А. В., мотивована тим, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України: від 18 червня 2014 року у справі № 6-69 цс 14; від 21 жовтня 2015 року у справі № 6- 202 цс 15; від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124 цс 15;
від 02 грудня 2015 року у справі № 6- 2087 цс 15; від 16 березня 2016 року
у справі № 6-93 цс 16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372 цс 16,
та у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі
№ 645/10160/15-ц; від 20 вересня 2018 року у справі № 369/11060/16-ц;
від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц; від 24 лютого 2020 року
у справі № 487/2184/18-ц; від 08 квітня 2020 року у справі № 727/2751/16-ц;
від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17; від 28 травня 2020 року у справі № 310/8530/17.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції, вказавши, що потреба у сторонній допомозі через стан здоров`я, відповідно до наданих доказів, виникла
у ОСОБА_1 у 2017 році, а спірний договір було укладено у 2004 році, дійшов помилкового висновку, оскільки ОСОБА_1 з 2000 року уже мала захворювання, з 2004 року мала хворобу щитовидної залози, потребувала у проведенні операції, тому з урахуванням віку потребувала сторонньої допомоги, яку планувала отримати від своєї дочки, що і стало підставою для укладення договору, на її думку, довічного утримання, за яким дочка зобов`язувалась довічно утримувати її, надавати матеріальне забезпечення, допомагати по господарству, та в подальшому отримала б частину квартири.
При цьому вказує, що договір дарування покладає певні обов`язки на дарувальника, основним є передача дарунка обдаровуваному, проте неправильне сприйняття з боку позивачки фактичних обставин вплинуло на її волевиявлення, інакше би правочин не був вчинений, так як ця квартира є єдиною власністю та місцем проживання її, вона продовжувала проживати та самостійно оплачувала комунальні послуги, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.
Відзив на касаційну скаргу від учасників справи до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,є матір`ю ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та свекрухою ОСОБА_4 , яка знаходиться у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 15 травня 2013 року.
ОСОБА_3 проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 21 березня 1992 року (т.1,а. с. 20).
Квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 21 січня 2004 року, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості;
Згідно з договором дарування від 01 квітня 2004 року ОСОБА_1 подарувала,а ОСОБА_3 прийняла у дарунок 45/100 частинуквартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Русских С.Б., у реєстрі № 2101 (т. 1,а. с. 13).
Згідно з довідкисерії 12 ААА № 301398 до акта МСЕК ОСОБА_1 на підставі проведеного первинного огляду від 12 квітня 2017 рокуприсвоєно першу «А» групу інвалідності за загальним захворюванням безстроково з висновком, що ОСОБА_1 потребує стороннього догляду (т. 1,а. с. 18).
Відповідно доакту, підписаного сусідами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , підписи яких завірено головою ЖБК «Центральний -22» 12 квітня 2017 року, ОСОБА_3 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 01січня 2013 року (т. 1, а. с. 23).
21 квітня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Суворовського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області із заявою про встановлення місця знаходження ОСОБА_3 (т. 1,а. с. 24).
Згідно із заповітом від 20 вересня 2018 року ОСОБА_1 заповіла все належне їй майно, що буде належати їй на день смерті - ОСОБА_2 .
Відповідно довідомостей паспорту громадянина України зовнішнього користування ОСОБА_3 з 2014 року тривалий час проживаєу Туреччині,
а потім у Грузії.
01березня 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Одеської обласної прокуратури із заявою про те, що 14 лютого 2019 року по приїзду додому:
АДРЕСА_1 , її брат не пустив заявника у квартиру, відмовився з нею спілкуватися, вимагав, щоб вона пішла, що її шукає поліція. Заявник просила активізувати розгляд поданих до органів поліції заяв (т. 1,а. с. 174).
Згідно з відповіддю Суворовського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області від 18березня 2019 року зверненняОСОБА_3 від 20 лютого 2019 року та
від 23 лютого 2019 року розглянуто, ознак кримінального правопорушення не вбачається. При цьому встановити та опитати ОСОБА_2 не виявилося за можливе (т.1, а. с. 175).
Відповідно додоговору від 26квітня 2019 року ОСОБА_1 продала,
а ОСОБА_2 та ОСОБА_4 придбали квартиру АДРЕСА_1 у рівних частках за 837 320 грн
(т. 2,а. с. 54-55).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та не дослідження судами зібраних у справі доказів (пункти 1, 4 частини другої
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Хижняк А. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Позивачкою ОСОБА_1 позов про недійсність договору дарування пред`явлено на підставі статей 203 229 ЦК України.
Відповідно до положень частин третьої і п`ятої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України
у сукупності вважаються правильно застосованими.
У той же час за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12,
81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідач ОСОБА_3 є дочкою позивачки ОСОБА_1 , будучи зареєстрованою з 21 березня 1992 року, проживала у спірній квартирі на час укладення оспореного договору дарування разом з матір`ю та братом.
За договором дарування ОСОБА_1 подарувала відповідачці частину квартири - 45/100 часток, а решта квартири залишилася в її власності, яка продовжила проживати у квартирі разом з дочкою і сином.
Тобто внаслідок укладення спірного договору дарування, ОСОБА_1 , як вірно зазначив апеляційний суд, не втратила належне їй житло, крім того, залишилася його співвласником у більшій частині у порівнянні з тією частиною квартири, яка була подарована відповідачці.
Як вбачається з копії індивідуальної карти амбулаторного хворого ОСОБА_1 , її місце роботи зазначено - санітарка у кардіологічному відділенні ОКБ. Зі змісту даної медичної карти вбачається, що ОСОБА_1 з 1994 року періодично проходила обстеження у терапевта, гінеколога, ендокринолога, дантиста, окуліста тощо. Відповідно до записів лікарів вбачаються певні розлади здоров`я, пов`язані з захворюванням щитовидної залози, варикозним розширенням судин, гінекологічних проблем, внаслідок чого призначалося відповідне медикаментозне лікування. Також у картці містяться непоодинокі записи і про відсутність скарг ОСОБА_1 при прийомі у терапевта, невропатолога, ендокринолога. З приводу хвороби щитовидної залози, ОСОБА_1 , як вбачається зі запису датованого вереснем 2006 року, надала згоду на хірургічне втручання.
Подальших записів з медичної карти ОСОБА_1 до справи не представлено.
Про присвоєння ОСОБА_1 інвалідності 1 групи «А» за загальним захворюванням надано довідку від 14 квітня 2017 року, в якій міститься посилання на Акт МСЕК первинного огляду від 12 квітня 2017 року.
Визначальним в даному випадку є надання належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме на момент укладення договору у 2004 році дарування ОСОБА_1 мала такі хронічні чи інші тяжкі захворювання, які б давали підстави для її утримання, що сторони укладаючи договір відчуження частки квартири дійсно домовлялися про її утримання і що за наведених обставин через поведінку відповідача (запевнення, умовляння укладення договору в редакції, яка посвідчена нотаріусом), позивач помилилася щодо правової природи укладеного правочину.
Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що встановлені у справі обставини достовірно і достатньо не підтверджують про існування необхідності довічного утримання ОСОБА_1 зі сторони ОСОБА_3 на час укладення договору дарування у 2004 році. Протилежних доказів позивачем не надано, а її проживання у квартирі за встановлених обставин, а саме, що вона залишилася у її частковій власності, після укладення договору дарування іншої частини квартири, не може бути визнано безумовною підставою для висновку, що, укладаючи оспорюваний договір дарування, позивач помилилася щодо природи правочину.
Верховний Суд також зазначає, що доводи позивачки про потребу укладення саме договору довічного утримання, як підстава для недійсності укладеного договору дарування через помилку, спростовується подальшою активною і протилежною цим доводам поведінці ОСОБА_1 .
Так, після скасування заочного рішення суду від 09 липня 2018 року і до його перегляду районним судом 15 серпня 2019 року, дана квартира була відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та його дружини ОСОБА_4 у рівних частках за договором купівлі-продажу від 26 квітня 2019 року. При цьому ОСОБА_1 до цього, 20 вересня 2018 року, заповіла ОСОБА_2 на випадок її смерті все належне їй майно та майно, на яке вона матиме право на день смерті.
Вказане, на думку Верховного Суду, свідчить про відсутність бажання у ОСОБА_1 на укладення саме договору довічного утримання, який міг би бути укладений з ОСОБА_2 та/чи ОСОБА_4 .
Враховуючи наведені обставини, приймаючи до уваги заяви ОСОБА_3 до правоохоронних органів та прокуратури щодо відмови її брата - ОСОБА_2 допустити її у квартиру у лютому 2019 року, перешкоджання у спілкуванні з матір`ю, вимогою забиратися звідти, що свідчить про неприязні стосунки і заінтересованість ОСОБА_2 у нерухомому майні, у суду першої інстанції не було підстав вважати, що позивачем укладено договір дарування під впливом помилки.
У зв`язку з викладеним колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що матеріали справи, надані сторонами докази свідчать про те, що ОСОБА_1 фактично змінила наміри щодо відчуження належного їй майна (зокрема на користь сина та невістки) вже після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку щодо правової природи договору під час укладення такого правочину.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду, оскільки у наведених заявником справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини, доказування вимог і застосовані до них норми права.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446 цс 18).
Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89
ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу,
а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400 402 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Хижняк Анастасії Володимирівни,залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець