ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 523/2697/21
провадження № 61-1226 св 25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),
відповідач - ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом),
представник ОСОБА_1 - адвокат Тарановський Дмитро Сергійович,
представник ОСОБА_2 - адвокат Гришко Сергій Олександрович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тарановського Дмитра Сергійовича, на постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст первісних, зустрічних позовних вимог та судових рішень
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2
про стягнення боргу за договором позики.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 грудня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до нього з метою отримати в борг грошові кошти у розмірі 109 000,00 грн. Він надав у борг ОСОБА_2 вказану суму грошових коштів, що підтверджується письмовою розпискою від 28 грудня 2019 року.
ОСОБА_2 не повернув йому грошові кошти у погоджений ними строк, а саме
до 28 грудня 2020 року.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2
на свою користь суму боргу за договором позики у розмірі 109 000,00 грн.
Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 21 червня 2021 року у складі судді Далеко К. О. позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 грудня 2019 року у розмірі 109 000,00 грн, судовий збір
у розмірі 1 090,00 грн.
У липні 2021 ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про перегляд указаного заочного рішення.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 14 вересня 2021 року вищевказану заяву ОСОБА_2 задоволено, заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 червня 2021 року скасовано.
У січні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом
до ОСОБА_1 , в якому просив суд визнати недійсним договір позики, укладений між ним та ОСОБА_1 , на підтвердження якого складено письмову розписку
від 28 грудня 2019 року на суму 109 000,00 грн.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що ОСОБА_1 , звернувшись до суду з позовом до нього про стягнення боргу за договором позики, приховав факт того, що вказані у розписці грошові кошти не були йому надані.
Вказував, що складена розписка слугувала гарантією сплати ним на користь ОСОБА_1 грошових коштів у рахунок придбання автомобіля ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_1 . Тобто між сторонами 28 грудня 2019 року було укладено не договір позики, а договір купівлі-продажу автомобіля з розстрочкою платежу
із зазначенням дати повної оплати - 28 грудня 2020 року.
У зв`язки з цим, наявні дві розписки від 28 грудня 2019 року з однаковою датою виконання зобов`язання, а саме: він склав розписку про те, що бере
в борг без відсотків у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 109 000,00 грн,
які зобов`язався повернути рівними частками, по 2 100,00 грн кожного тижня,
до 28 грудня 2020 року; ОСОБА_1 було складено розписку, відповідно
до якої останній зобов`язався передати у його власність автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_1 , після того, як він виплатить йому грошові кошти у сумі 109 000,00 грн, частинами по 2 100,00 грн кожного тижня, але не пізніше
28 грудня 2020 року.
Зазначений автомобіль був переданий у його користування, проте право власності на нього було оформлено на іншу особу - ОСОБА_3 , а не на ОСОБА_1 ,
а тому він відмовився від купівлі автомобіля та повернув його ОСОБА_1 .
Зазначав, що воля сторін указаного правочину не відповідала зовнішньому прояву. Він та ОСОБА_1 не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цим правочином. На момент написання розписок у них був умисел
на фіктивність таких дій, а дійсною метою було укладення договору купівлі-продажу автомобіля. Сторони цього договору обрали спосіб взаємних розрахунків шляхом обміну розписками, за умовами яких одна сторона на користь іншої сторони мала вчинити певні дії у строк, визначений розписками, чого у подальшому не відбулося.
З урахуванням наведеного, на підставі статей 203 215 230 234 ЦК України
ОСОБА_2 просив суд його зустрічний позов задовольнити.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 18 січня 2022 року прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 спільно з первісним позовом ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 21 червня 2021 року у складі судді Далеко К. О. від 04 липня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 грудня 2019 року у розмірі 109 000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір
у розмірі 1 090,00 грн.
Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами у справі виникли правовідносини за договором позики. Розписка про позику грошових коштів,
яка написана ОСОБА_2 , містить дату її складання, умови повернення і строки повернення грошових коштів, а також розстрочку платежу.
Оскільки ОСОБА_2 не повернув грошові кошти ОСОБА_1 , тому первісний позов підлягає задоволенню.
Зустрічний позов ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, так як останній не довів,
що автомобіль, який в майбутньому, а саме 28 грудня 2020 року, після сплати коштів у розмірі 109 000,00 грн, мав перейти у його власність, був предметом договору купівлі-продажу, мав бути відчуженим у розстрочку, як і не довів, що вартість автомобіля визначено сторонами у розмірі 109 000,00 грн.
Надана ОСОБА_2 розписка, як документ, що підтверджує факт домовленості
про укладення договору купівлі-продажу, є одностороннім зобов`язанням. Згідно
з указаного документа ОСОБА_1 зобов`язався вчинити дії з приводу передачі автомобіля після вчинення ОСОБА_2 дій щодо сплати грошових коштів.
Розписка про передачу автомобіля не містить посилання на розписку про позику,
у ній не вказано, що саме за грошові кошти, отримані у борг та виплачені за таким, останньому має бути передано автомобіль.
ОСОБА_2 не довів, що зазначена розписка є двостороннім договором.
Складена ним розписка про отримання коштів у борг та зобов`язання такі кошти повернути не містить будь-яких відомостей з приводу того, що кошти, отримані
в борг, є запорукою виконання зобов`язання з метою подальшого вчинення правочину купівлі-продажу.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Гришка С. О., задоволено.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 липня 2024 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення.
У задоволені первісного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ,
на підтвердження якого складено розписку від 28 грудня 2019 року
на суму 109 000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати
у розмірі 4 116,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що 28 грудня 2019 року було складено дві розписки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за якими кожен із них зобов`язався вчинити певні дії на користь іншого. Розписки містять строки виконання зобов`язань, стосуються однієї і тієї самої суми грошових коштів.
При цьому розпискою ОСОБА_1 установлено, що настання однієї події, а саме сплата ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_1 , передбачає настання іншої - передання ОСОБА_1 автомобіля у власність ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, він надає в оренду автомобілі
і легкові транспортні засоби.
Суд апеляційної інстанції вказав, що сторони у справі фактично домовилися
про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов`язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 - купити автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_1 , НОМЕР_2. Намірів на укладення договору позики між сторонами не було. Вони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, суму грошових коштів та дату виконання. У кінцевому результаті ОСОБА_1
не продав, а ОСОБА_2 не купив указаний автомобіль, а оригінали розписок залишилися у сторін.
Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що правочин є удаваним (стаття 235
ЦК України).
Тому первісні позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки останнім не було доведено факт передачі грошових коштів за саме за розпискою,
а між сторонами по факту була наявна домовленість про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому.
Із цих підстав зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є доведеними та підлягають задоволенню.
Суд апеляційної інстанції застосував норми ЦК України, врахував прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.
Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 17 січня 2025 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Гришка С. О., про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.
Прийнято додаткову постанову.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у загальному розмірі 50 454,00 грн.
У решті вимог заяви відмовлено.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд апеляційної інстанції надав оцінку доказам, наданим на підтвердження судових витрат, у тому числі на правничу допомогу, застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України
«Про адвокатуру та адвокатську діяльність», врахував судову практику Верховного Суду з указаного процесуального питання і зазначив про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн.
Указаний розмір витрат на правничу допомогу відповідає принципу розумності
та співмірності таких витрат. Заперечення щодо розміру цих витрат
від ОСОБА_1 не надійшли.
Крім того, ОСОБА_2 , звертаючись до суду із заявою про перегляд заочного судового рішення, сплатив судовий збір у розмірі 454,00 грн, який підлягає стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , а не 464,00 грн, як просив останній.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Тарановський Д. С., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову апеляційного суду, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження
у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 03 лютого 2025 року. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У березні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Тарановського Д. С., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробили помилкові висновки по суті спору, не врахував усі обставини справи та відповідну судову практику
Верховного Суду.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики у формі розписок, він частково виконувався останнім, зокрема він повернув частину грошових коштів, отриманих по розписці. Розписки підтверджують факт передачі ОСОБА_1 грошових коштів ОСОБА_2 . У разі виконання договору позики, тобто у разі повернення отриманих у борг грошових коштів, сторони могли укласти договір купівлі-продажу автомобіля на інших умовах.
Фактично між сторонами укладено договір щодо надання грошових коштів, які мали бути повернуті, і за рахунок цього, за окрему плату боржник мав змогу придбати
у позичальника автомобіль ГАЗ 330210.
Поведінка ОСОБА_2 є недобросовісною, так як він уклав договір, отримав грошові кошти, проте не повернув їх і оспорив відповідний договір, а мав би повернути
ці кошти на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У березні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від представника ОСОБА_2 - адвоката Гришка С. О., в якому зазначається,
що доводи касаційної скарги є необґрунтованими. Апеляційним судом вірно вирішено спір.
Крім того, ОСОБА_2 поніс й очікує понести судові витрати за розгляд справи
у суді касаційної інстанції, попередній (орієнтовний) розмір яких складає
15 000,00 грн, докази їх понесення будуть надані у визначений процесуальним законом спосіб.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 грудня 2019 року ОСОБА_2 склав розписку про те, що він бере в борг
без відсотків у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 109 000,00 грн,
які зобов`язався повернути рівними частками, по 2 100,00 грн кожного тижня,
до 28 грудня 2020 року (а. с. 6, т. 1).
28 грудня 2029 року ОСОБА_1 було складено іншу розписку, відповідно
до якої він зобов`язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_1 , після того, як ОСОБА_2 виплатить йому грошові кошти у сумі 109 000,00 грн, частинами по 2 100,00 грн кожного тижня, але не пізніше
28 грудня 2020 року (а. с. 72, т. 2).
ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, вид діяльності: 77.11 - надання
в оренду автомобілів і легкових транспортних засобів.
Станом на час розгляду справи судами ОСОБА_1 не був власником автомобіля ГАЗ 330210, НОМЕР_2, що підтверджено листом начальника Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Одеській області від 28 вересня 2021 року № 31/15-395аз.
Сторонами не заперечувався факт користування та повернення ОСОБА_2 автомобіля ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Згідно з пунктом 1 частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Тарановського Д. С., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414
цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду
з первісним позовом про стягнення грошових коштів за договором позики,
а ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору позики.
Суд першої інстанції задовольнив первісні позовні вимоги ОСОБА_1
та відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .
Суд апеляційної інстанції скасував указане рішення суду першої інстанції й ухвалив нове судове рішення, яким відмовив у задоволенні первісного позову
ОСОБА_1 та задовольнив зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 .
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони у справі мали намір укласти договір купівлі-продажу транспортного засобу, а не договір позики.
Верховний Суд не повністю погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити
на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11
цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання
або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно
до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних,
так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить
до порушення зобов`язання.
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними
в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору
з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,
які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої
ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається
у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян,
а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду
та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку,
які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним
чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом,
який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником
від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах
від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин
за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа,
на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені
у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі
№ 6-996цс17.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає
або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві),
а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.
Крім того, покупець може домовитися з іншою особою про придбання власності
за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.
Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну
за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору
або покупцем та іншою особою.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним(стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють
цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог
або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається
на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін
в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті,
що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12,
від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані
у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі
№ 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі
№ 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).
Такий правовий висновок узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в якому зазначено, що, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання
його недійсним.
Аналогічні правові висновки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого2022 року у справі
№ 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
У цій постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами
для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють
два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування
до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року у справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22)).
З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду від 01 лютого 2023 року в справі № 711/5843/20 (провадження № 61-11687св21)).
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Указані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
Зазначена судова практика тривалий час є незмінною.
Вирішуючи спір, як за первісним позовом, так і за зустрічним позовом, суд апеляційної інстанції встановив, що 28 грудня 2019 року було складено дві розписки, одну ОСОБА_1 , а іншу - ОСОБА_2 .
Кожен із них за відповідними розписками мав обов`язок вчинити певні дії на користь іншого.
Відповідно до розписок сплата ОСОБА_1 грошових коштів ОСОБА_2 передбачає передання ОСОБА_1 автомобіля у власність ОСОБА_2 .
Розписки складені в один і той самий день, вони містять одні й ті самі строки виконання зобов`язань, стосуються однієї і тієї самої грошової суми.
Так, ОСОБА_2 зазначив у розписці, що він бере у борг без відсотків
у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 109 000,00 грн, які зобов`язався віддати рівними частками, по 2 100,00 грн кожного тижня, до 28 грудня 2020 року.
ОСОБА_1 була складена інша розписка, відповідно до якої він зобов`язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_1 , після того, як ОСОБА_2 виплатить йому кошти у сумі 109 000,00 грн, частинами,
по 2 100,00 грн кожного тижня, але не пізніше 28 грудня 2020 року.
Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 склав розписку фактично для того, щоб здійснити продаж автомобіля за умови виконання ОСОБА_2 зобов`язання щодо повернення грошових коштів.
Тобто сторони у справі фактично домовилися про укладення договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов`язувався продати (передати у власність),
а ОСОБА_2 зобов`язувався купити автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак
НОМЕР_1 , НОМЕР_2 .
На вказаному наголошено і в касаційній скарзі представника ОСОБА_1 .
Установивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку наявним у справі доказам, суд апеляційної інстанції зробив висновки про те, що сторони у справі
не мали намірів на укладення договору позики, так як вони мали намір укласти договір-купівлі продажу транспортного засобу й вибрали між собою відповідний спосіб взаємних розрахунків (обмін розписками).
Разом із цим, суд апеляційної інстанції не врахував вищевказані норми матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду й не вирішив спір із застосуванням норм, що регулюють укладений між сторонами у справі правочин, який, за висновком суду, мали на увазі сторони.
Якщо правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі
статті 235 ЦК України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони,
та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
При цьому правова природа договору не залежить від його назви, а визначається
з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків (постанови Верховного Суду: від 02 лютого 2022 року у справі
№ 927/1099/20, від 03 листопада 2022 року у справі № 912/3747/20).
Отже, суд апеляційної інстанції зробив передчасні висновки по суті вирішення спору, як у частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 , так і щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Отже, Верховний Суд уважає частково обґрунтованими доводи касаційної скарги. Висновки апеляційного суду по суті вирішення спору є передчасними.
Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400
ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.
З урахуванням вищевказаного, судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року
у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду у цій справі, то додаткову постанову апеляційного суду також слід скасувати.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, не ухвалюючи судового рішення по суті спору. Вказане стосується й витрат на професійну правничу допомогу.
Керуючись статтями 400 401 406 411 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тарановського Дмитра Сергійовича, задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 17 січня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець