Постанова
Іменем України
05 березня 2020 року
м. Київ
справа № 524/466/17
провадження № 61-10090св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області
від 11 травня 2018 року, ухвалене в складі судді Кривич Ж. О., та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року, прийняту в складі колегії суддів: Одринської Т. В., Панченка О. О., Пікуля В. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з трьома позовними заявами до ДП «Центр державного земельного кадастру» про зміну формулювання причини звільнення, про стягнення невиплаченої заробітної плати, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, про стягнення компенсації за час виконання нижчеоплачуваної роботи та відшкодування моральної шкоди.
Позовні заяви ОСОБА_1 мотивовані тим, що наказом ДП «Центр державного земельного кадастру» від 06 січня 2016 року № 5-к «Про прийняття на роботу ОСОБА_1 » його з 11 січня 2016 року прийнято на роботу на посаду директора юридичного департаменту.
Наказом ДП «Центр державного земельного кадастру» від 25 жовтня
2016 року № 270-К «Про переведення працівників» його переведено з посади директора юридичного департаменту на посаду заступника юридичного департаменту начальника відділу нормативно-правового забезпечення юридичного департаменту ДП «Центр державного земельного кадастру» згідно зі штатним розписом.
14 грудня 2016 року відповідач видав наказ № 325-К про його звільнення з роботи із 16 грудня 2016 року на підставі пункту першого статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), за угодою сторін.
15 грудня 2016 року він направив відповідачу заяву про відкликання своєї раніше поданої заяви від 12 грудня 2016 року про звільнення на підставі пункту першого статті 36 КЗпП України, оскільки вона була написана під психологічним тиском, і про зміну підстави розірвання трудового договору на частину третю статті 38 КЗпП України. Вважав, що між ним та відповідачем не було досягнуто угоди щодо підстав звільнення.
Вказував, що його звільнення на підставі пункту першого статті 36
КЗпП України, а не на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, тобто у зв`язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, не проведення з ним остаточного розрахунку, незаконне утримання відповідачем 4 200 грн за ноутбук призвело до порушення його прав.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд скасувати наказ, яким було внесено зміни до штатного розкладу в частині, що стосується директора юридичного департаменту, підпунктів 1, 2 наказу від 25 жовтня 2016 року № 270-К «Про переведення працівників», стягнути з відповідача компенсацію за час виконання нижчеоплачуваної роботи в сумі 5 400 грн, моральну шкоду у розмірі 150 000 грн; змінити формулювання підстав звільнення в наказі від 14 грудня 2016 року № 325-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » замість «за угодою сторін, згідно пункту першого статті 36 КЗпП України» на «на підставі пункту четвертого статті 36 КЗпП України, у зв`язку з тим, що власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, згідно абзацу третього статті 38 КЗпП України», стягнути з відповідача грошові кошти, утримані при розрахунку в сумі 4 200 грн, невиплачену заробітну плату з урахування премій, доплат та інших виплат, у тому числі матеріальну допомогу на оздоровлення, у відповідності до колективного договору, які не були виплачені при звільненні, визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 14 грудня 2016 року № 325-К «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », стягнути невиплачену заробітну плату в сумі 4 200 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку середньої заробітної плати у розмірі 574,39 грн за кожен робочий день вимушеного прогулу, судові витрати покласти на відповідача.
Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 31 січня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Центр державного земельного кадастру» об`єднано в одне провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 травня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 640 грн.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для зміни формулювання причини звільнення. Позивачем не доведено, що звільнення з підстави пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України призвело до порушення його трудових прав, тому відсутні правові підстави для застосування положення статті 44 КЗпП України щодо виплати вихідної допомоги та стягнення з відповідача моральної шкоди, середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність відрахування із заробітної плати позивача шкоди за втрачений ноутбук, оскільки позивач самовільно, у порушення норм законодавства та локальних актів підприємства, виніс майно підприємства за його межі та в подальшому втратив його, чим заподіяв пряму дійсну шкоду відповідачу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 травня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що переведення позивача на вакантну посаду відбулося за його згодою, що не може вважатися порушення прав працівника. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині відсутності порушень з боку роботодавця процедури звільнення позивача, суд апеляційної інстанції виходив з того, що угода сторін є самостійною підставою для розірвання трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника тим, що у цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав. Також апеляційний суд дійшов висновку, що діями позивача підприємству завдано пряму дійсну шкоду, за яку настає відповідальність, передбачена статтею 136
КЗпП України.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано справу із Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області.
У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернуся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 травня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку зібраним доказам.
Вважав, що відповідачем порушено обов`язок щодо попередження працівника про зміни в організації виробництва і праці за два місяці.
Суди безпідставно відхилили клопотання про витребування доказів, а судом першої інстанції не було вирішено його клопотання про виклик свідків.
Крім того, на думку заявника, твердження про досягнення домовленості щодо дати звільнення може мати місце лише тоді, коли є доказ того, що інша сторона (роботодавець) видала відповідний документ про погодження цієї дати. Судами не зазначено яким чином було досягнуто згоди між робітником та роботодавцем, при тому, що він подав заяву про відкликання своєї згоди на звільнення.
Вважає, що відповідач не в повному обсязі провів із ним розрахунок при звільненні та утримав кошти за ноутбук без достатніх правових підстав.
Вказує, що суд першої інстанції, об`єднуючи в одне провадження його позови, не звернув уваги на те, що вони не є однорідними і мають різні за своєю суттю предмети та способи доказування.
Вважає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, визнавши причину його неявки в судове засідання 11 травня 2018 року неповажною, хоча він заздалегідь сповістив суд про те, що як адвокат буде задіяний в іншому судовому процесі.
Крім того суд першої інстанції в порушення вимог закону стягнув з нього судовий збір.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу
У вересні 2019 року ДП «Центр державного земельного кадастру» подало до Верховного Суду відзив, в якому відповідач просив відхилити касаційну скаргу ОСОБА_1 , а рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 травня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року залишити без змін.
Фактичні обставини справи
Наказом ДП «Центр державного земельного кадастру» від 06 січня
2016 року № 5-к ОСОБА_1 прийнято на посаду директора юридичного департаменту з 11 січня 2016 року згідно зі штатним розписом.
З метою забезпечення організації господарської діяльності підприємства, наказом ДП «Центр державного земельного кадастру» від 07 жовтня
2016 року № 286 «Про організаційні питання» затверджений та введений
в дію перелік змін № 1 до штатного розпису працівників Дирекції
ДП «Центр державного земельного кадастру», затвердженого та введеного в дію наказом ДП «Центр державного земельного кадастру» від 01 грудня
2015 року № 349. Відповідно до зазначеного переліку змін, виведено чотири штатні одиниці, серед яких посада директора юридичного департаменту, яку займав ОСОБА_1
25 жовтня 2016 року наказом № 270-к «Про переведення працівників», ОСОБА_1 , згідно попередньо поданої ним заяви, переведено на посаду заступника директора департаменту начальника відділу нормативно правового забезпечення з посадовим окладом 6 970 грн та збережено попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення.
Із наказом № 270-к ОСОБА_1 ознайомився 26 жовтня 2016 року, про що проставив особистий підпис в графі наказу: «Ознайомлені та згодні».
12 грудня 2016 року ОСОБА_1 особисто подав заяву про звільнення його із займаної посади з 16 грудня 2016 року, за угодою сторін.
14 грудня 2016 року ДП «Центр державного земельного кадастру» видано наказ № 325-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » з 16 грудня
2016 року за пунктом першим статті 36 КЗпП України за угодою сторін.
15 грудня 2016 року, через кур`єрську службу, ОСОБА_1 подав заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення від 12 грудня 2016 року, яку ДП «Центр державного земельного кадастру» отримав 16 грудня
2016 року.
15 грудня 2016 року, під час оформлення ОСОБА_1 обхідного листа у відповідності з вимогами пункту 28 Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників ДП «Центр державного земельного кадастру», встановлено відсутність ноутбука Hewlett Packard Compaq 6720s (GR645EA), інвентарний номер 119236, який ОСОБА_1 отримав у користування згідно із актом приймання-передачі від 28 березня 2016 року № ЗК-0000054.
Наказом від 15 грудня 2016 року № 392 проведено службове розслідування та за його результатами 16 грудня 2016 року складено акт, яким встановлено факт самовільного винесення ОСОБА_1 матеріальних цінностей підприємства, а саме: ноутбука Hewlett Packard Compaq 6720s (GR645EA) та порушення ним Пропускного режиму в приміщеннях ДП «Центр державного земельного кадастру», затвердженого наказом
від 23 листопада 2015 року № 337, з яким позивач був ознайомлений.
Наказом ДП «Центр державного земельного кадастру» від 16 грудня
2016 року № 396 «Про відрахування із заробітної плати» із заробітної плати ОСОБА_1 вирахувано вартість втраченого ноутбука в сумі 4 200 грн.
Судами встановлено, що між адміністрацією ДП «Центр державного земельного кадастру» та радою профспілок Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» підписано та укладено Колективний договір на 2010-2012 роки, зареєстрований УПСЗН Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації 21 вересня
2010 року за № 224-10 (із змінами та доповненнями).
Пунктом 7.1 колективного договору (із змінами та доповненнями) передбачено один раз на рік при наданні щорічної відпустки або її частини виплачувати працівникам матеріальну допомогу на оздоровлення за заявою у розмірі до середньомісячної заробітної плати, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують щорічній відпустці або її частині, але не менше посадового окладу (тарифної ставки, місячного фонду заробітної плати (відповідно до штатного розпису) працівника, для якого застосовується відрядна форма оплати праці).
Із колективним договором (із змінами та доповненнями) ОСОБА_1 ознайомлений під підпис 11 січня 2016 року.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 у 2016 році не звертався до відповідача із заявою про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі по тексту в редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Щодо скасування наказу про переведення та наказу про внесення змін до штатного розпису
Частиною першою статті 21 КЗпП України встановлено, що трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
Встановивши, що переведення позивача згідно наказу № 270-к
від 25 жовтня 2016 року із посади директора юридичного департаменту на посаду заступника директора департаменту - начальника відділу нормативно-правового забезпечення юридичного департаменту відбулося на підставі письмової заяви ОСОБА_1 , при цьому роботодавець зберіг за останнім попередній середній заробіток протягом двох тижнів, тобто діяв у відповідності до вимог частини першої статті 32 та частини першої
статті 114 КЗпП України, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для скасування підпунктів 1, 2 наказу № 270-к від 25 жовтня 2016 року та стягнення на користь ОСОБА_1 компенсації за виконання нижчеоплачуваної роботи.
Також відсутні підстави для скасування наказу ДП «Центр державного земельного кадастру» № 286 від 07 жовтня 2016 року «Про організаційні питання», яким затверджено та введено в дію зміни до штатного розпису, оскільки, як вірно зазначив суд першої інстанції, підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис та не зобов`язано погоджувати такі дії із працівником.
Щодо звільнення з роботи та зміни формулювання причини звільнення
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є угода сторін.
Угода сторін є самостійною підставою для розірвання трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника тим, що у цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав. Характерним є й те, що волевиявлення з боку власника або уповноваженого ним органу може виходити лише від тих осіб, які безпосередньо наділені повноваженнями приймати на роботу та звільняти працівників.
У пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом першим статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що на підставі поданої позивачем письмової заяви про звільнення за угодою сторін, наказом від 14 грудня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з 16 грудня 2016 року із займаної посади, про що останнього повідомлено особисто, та дійшов обґрунтованого висновку, що анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника (уповноваженого ним органу) та працівника.
Також суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що направлена позивачем 15 грудня 2016 року заява про відкликання попередньої заяви про звільнення від 12 грудня 2016 року, яку відповідач отримав вже після винесення наказу про звільнення, не може вважатися спільним волевиявленням працівника та роботодавця на анулювання домовленості про звільнення за угодою сторін.
За таких обставин, обґрунтованою є відмова судів у задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування наказу від 14 грудня 2016 року № 325-К «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », зміни формулювання підстав звільнення в наказі від 14 грудня 2016 року № 325-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » та вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації, передбаченої статтею 44 КЗпП України, які є похідними від вимог про зміну формулювання підстав звільнення та скасування наказу про звільнення.
Щодо стягнення неправомірно утриманих коштів
Відповідно до частин першої та другої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Умовами настання матеріальної відповідальності працівника є:
1) порушення працівником покладених на нього трудових обов`язків;
2) нанесення прямої дійсної шкоди; 3) вина в діях або бездіяльності працівника; 4) прямий причинний зв`язок між протиправною та винною дією чи бездіяльністю працівника та шкодою, яка настала.
Частиною другою статті 131 КЗпП України визначено, що працівник зобов`язаний бережливо ставитися до майна підприємства, установи організації і вживати заходів до запобігання шкоди.
Відповідно до частин першої-другої статті 136 КЗпП України покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Розпорядження власника або уповноваженого ним органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові.
При виявленні факту відсутності матеріальних цінностей (ноутбука), отриманих ОСОБА_4 для користування в роботі, роботодавцем, на підставі наказу від 15 грудня 2016 року № 392, проведено службове розслідування за результатами якого встановлено факт самовільного винесення ОСОБА_1 матеріальних цінностей підприємства, а саме: ноутбуку Hewlett Packard Compaq 6720s (GR645EA) та порушення ним Пропускного режиму в приміщеннях Центру ДЗК, затвердженого наказом
від 23 листопада 2015 року № 337, з яким позивач був ознайомлений.
Суди попередніх інстанцій встановивши, що внаслідок винних протиправних дій ОСОБА_1 ДП «Центр державного земельного кадастру» завдано пряму дійсну шкоду в сумі 4 200 грн, яка не перевищувала розміру середньомісячного заробітку ОСОБА_1 , дійшли обґрунтованого висновку про правомірність дій роботодавця щодо відрахування із заробітної плати позивача вартості втраченого ноутбука в сумі 4 200 грн, що узгоджується із положень статей 130 132 136 КЗпП України.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що ноутбук йому було видано для роботи поза межами установи, не спростовують того факту, що при звільненні позивач не повернув ноутбук роботодавцю.
Щодо стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення та відшкодування моральної шкоди
Встановивши, що ОСОБА_1 у 2016 році не звертався до відповідача із заявою про отримання матеріальної допомоги на оздоровлення, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, врахувавши, що за умовами Колективного договору така допомога виплачується працівнику за його заявою.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Не встановивши порушень прав позивача діями роботодавця, які б могли призвести до моральних страждань, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили в задоволенні вимог відшкодування моральної шкоди.
Доводи касаційної скарги щодо порушення норм процесуального права внаслідок об`єднання в одне провадження позовних вимог, відхилені касаційним судом, оскільки право на таке об`єднання було надано суду першої інстанції відповідно до частини першої статті 126 ЦПК України
(в редакції на час прийняття відповідної ухвали судом першої інстанції). Порушень норм процесуального права під час об`єднання позовних вимог ОСОБА_1 до одного й того ж відповідача, які б призвели до ухвалення незаконного рішення у справі, касаційним судом не встановлено.
Щодо доводів касаційної скарги про неправомірне стягнення судового збору за результатами розгляду справи за його позовами судом першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (у редакції на час звернення позивача до суду першої інстанції), від сплати судового збору звільнялися позивачі за подачу позову про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Тобто, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, зокрема, про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції здійснив розподіл судових витрат, виходячи з мінімального розміру, визначеного станом на 01 січня 2017 року статтею 4 Закону України «Про судовий збір», що узгоджується з положеннями пункту другого частини другої статті 141, пункту шостого частини першої статті 264 ЦПК України.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції не було вирішено його клопотання про виклик свідків, то вони аналогічні доводам апеляційної скарги, та в судовому засіданні 11 квітня 2019 року апеляційний суд клопотання позивача про виклик свідків вирішив.
Доводи касаційної скарги щодо не вирішення клопотання про витребування доказів підлягають відхиленню, оскільки в судовому засіданні 14 березня 2018 року суд першої інстанції, з`ясувавши думку сторін, встановив, що запитувані в клопотанні письмові докази, в частині, яка була наявна у відповідача, надані суду, що стало підставою для відмови в задоволенні цього клопотання.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення його прав на участь у судовому засіданні підлягають відхиленню, оскільки суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надав оцінку заяві
ОСОБА_1 від 11 травня 2018 року про відкладення судового засідання призначеного на 11 травня 2018 року та обґрунтовано відмовив у її задоволенні.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що про дату судового засідання
11 травня 2018 року, позивач був повідомлений ще 14 березня 2018 року, тому укладаючи 11 квітня 2018 року угоду № 04/04-18, як адвокат, на представництво інтересів іншої особи в справі про адміністративне правопорушення, мав зважати на призначене 11 травня 2018 року судове засідання в справі № 524/466/17, розгляд якої тривав із 2017 року.
Також позивачу була забезпечена можливість брати участь в судовому засіданні в апеляційному суді.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, висновків судів по суті вирішення справи не спростовують, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, і переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що згідно вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень судів попередніх інстанцій без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 травня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта