№ 534/421/18

Постанова

Іменем України

24 жовтня 2022 року

місто Київ

справа № 534/421/18

провадження № 61-3554св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «УКРГАЗБАНК»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «УКРГАЗБАНК» на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 16 вересня 2021 року, ухвалене суддею Куц Т. О., та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Одринської Т. В., Панченка О. О., Пікуля В. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «УКРГАЗБАНК»

(далі - ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК», банк) у квітні 2018 року звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просило стягнути на користь банку заборгованість за кредитним договором від 17 липня 2008 року № 657 к-ф у розмірі 111 927, 32 дол. США.

Позивач обґрунтовував вимоги позову тим, що відповідно до укладеного між ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» та ОСОБА_1 17 липня 2008 року

договору №657 к-ф відповідачка отримала споживчий кредит у сумі 134 000, 00 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13, 8 % річних. За умовами зазначеного договору боржник зобов`язувалася щомісячно виплачувати отриманий кредит у повному обсязі в терміни та у розмірах, що встановлені кредитним договором, та повернути кредит повністю не пізніше 16 липня 2038 року.

На забезпечення виконання кредитних зобов`язань позичальника 17 липня 2008 року ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» та ОСОБА_2 уклали договір поруки.

Банк стверджував, що взяті на себе зобов`язання відповідачі не виконували, внаслідок чого станом на 08 лютого 2018 року утворилася заборгованість у сумі 111 927, 32 дол. США, що складається з: 70 995, 94 дол. США - заборгованість за договором, 21 124, 90 дол. США - проценти, 19 806, 48 дол. США - пеня.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 надав до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого позов не визнав у повному обсязі, посилаючись на те, що порука за договором від 17 липня 2008 року припинилася 13 вересня 2017 року, а банк звернувся до суду з позовом 28 березня 2018 року, тобто після того як порука припинилася, у зв`язку з чим просив суд відмовити у позові.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 16 вересня 2021 року Комсомольський міський суд Полтавської області частково задовольнив позов ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК».

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» заборгованість за кредитним договором від 17 липня 2008 року № 657 к-ф у розмірі 111 927, 32 дол. США.

У задоволенні вимог до ОСОБА_2 відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов банку, суд першої інстанції, врахувавши, що спір між сторонами виник з договірних відносин, суть яких в судовому засіданні не спростовувалася, договори не суперечать чинному законодавству, існував обов`язок позичальника повернути позикодавцеві грошові кошти у встановлений строк, у банку виникло право вимагати дострокового повернення кредиту та застосування субсидіарної відповідальності поручителя, тому зробив висновок про обґрунтованість вимог позивача.

Суд врахував, що 03 вересня 2014 року банк пред`явив позичальнику вимогу про дострокове повернення усієї суми кредиту, а тому саме з цієї дати розпочав перебіг строку, встановленого пунктом 5.2 договору поруки, що доводить те, що порука ОСОБА_2 за договором поруки від 17 липня 2008 року припинилася 13 вересня 2017 року.

Постановою від 15 лютого 2022 року Полтавський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК», рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 16 вересня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доводи позивача про те, що банк не скористався своїм правом пред`явити вимогу про дострокове стягнення всієї суми заборгованості, спростовуються матеріалами справи, зокрема фактом направлення позичальнику та поручителю претензії про повернення заборгованості за кредитом у сумі 73 997, 55 дол. США протягом десяти днів від дня отримання цієї вимоги, тобто всієї суми заборгованості: за процентам прострочена заборгованість становила 2 169, 50 дол. США, за процентами поточна заборгованість - 832, 11 дол. США, за сумою кредиту (поточна заборгованість) - 70 995, 94 дол. США.

У частині вирішення позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_1 , апеляційний суд не переглядав рішення суду першої інстанції, оскільки в цій частині судове рішення сторони не оскаржували.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» 05 квітня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 16 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року в частині відмови ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» у задоволенні позовних вимог до поручителя ОСОБА_2 , ухвалити нове рішення, яким позов в цій частині вимог задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підставу касаційного оскарження наведених судових рішень те, що існує нагальна потреба відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15.

Банк стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково встановили, що кредитор скористався своїм правом на дострокове повернення всієї суми заборгованості, направивши 03 вересня 2014 року досудову вимогу.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. На переконання відповідача, доводи касаційної скарги про існування нагальної потреби переглянути правовий висновок Верховного Суду України є беззмістовними та зводяться до вимоги здійснити переоцінку доказів у справі.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 31 травня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК».

За змістом правил частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Визначаючи межі касаційного перегляду справи, Верховний Суд врахував, що заявник оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій виключно в частині висновків про відмову у задоволенні позову до ОСОБА_2 , а тому в іншій частині рішення судів цим Судом не переглядаються.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 17 липня 2008 року Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк»

(далі - ВАТ АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «УКРГАЗБАНК», та ОСОБА_1 уклали кредитний

договір № 657 к-ф, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у сумі 134 000, 00 дол. США на придбання нерухомого майна зі строком повернення кредиту до 16 липня 2038 року та з умовою сплати 13, 8 % річних.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 17 липня 2008 року ВАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 уклали договір поруки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором.

Відповідно до пункту 5.2 договору поруки - порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку зобов`язання позичальника за кредитним договором не пред`явить позову до поручителя.

Згідно з випискою за особовим рахунком від 17 липня 2008 року ОСОБА_1 перераховано 134 000, 00 дол. США.

03 вересня 2014 року банк пред`явив позичальнику ОСОБА_1 та поручителю ОСОБА_2 письмову вимогу про дострокове повернення суми 73 997, 55 дол. США протягом 10 днів з дня отримання цієї вимоги, тобто всієї суми заборгованості: за відсотками (прострочена заборгованість) - 2 169, 50 дол. США, за відсотками (поточна заборгованість) - 832, 11 дол. США, за сумою кредиту (поточна заборгованість) - 70 995, 94 дол. США.

Згідно з розрахунком уся заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 17 липня 2008 року станом на 08 лютого 2018 року складала 92 120, 84 дол. США.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

За правилом частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У частині другій статті 1054 ЦК України передбачено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилом статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що у цивільному законі передбачено три способи визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги).

Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права, кредитор вчиняти не вправі.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов`язань, застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (іншого строку, погодженого сторонами у договорі) як умови чинності поруки потрібно розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак й в такому разі кредитор вправі звернутися з названою вимогою саме до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання.

Керуючись положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України, обґрунтованим є висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців (чи іншого строку, погодженого сторонами у договорі) з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначила:

«36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у зазначеній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання треба розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15)».

Тож закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як і сплив шести місяців (іншого строку, погодженого сторонами в договорі) від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

Отже, порука є строковим зобов`язанням, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив призводить до припинення певного суб`єктивного права кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251 252 ЦК України).

Сторони у договорі поруки визначили строк її дії, а тому до спірних правовідносин застосовується правило, визначене сторонами у договорі поруки про її припинення.

Щодо визначення моменту настання строку виконання основного зобов`язання на вимогу кредитора

Відмовляючи у задоволенні позову до поручителя, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок, що порука припинилася у зв`язку зі спливом строку пред`явлення кредитором вимоги до поручителя. У таких висновках суди першої та апеляційної інстанцій керувалися встановленими фактичними обставинами, зокрема тим, що банк 03 вересня 2014 року скористався правом пред`явлення вимоги про дострокове погашення позичальником та поручителем заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим змінив строк виконання основного зобов`язання.

В оцінці заперечень банку щодо таких висновків судів першої та апеляційної інстанції Верховний Суд враховує правову природу досудової вимоги кредитора.

Законодавець не визначив імперативного правила щодо умов та підстав настання строку виконання основного зобов`язання у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником обов`язку з повернення кредиту, процентів у певні строки та у визначеному кредитним договором розміром. Як правило, такі умови визначаються сторонами у договорі.

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуваннями вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 628 ЦК України та статті 629 ЦК України закріплено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16-ц (провадження № 61-2887св20) зазначив, що сторонами кредитних договорів на власний розсуд можуть бути визначені певні конкретні умови виникнення права вимоги щодо настання строку повернення кредиту у повному обсязі. Момент та порядок настання строку виконання основного зобов`язання визначається сторонами за правилами, викладеними у кредитному договорі, а також кредитором у вимозі - у разі невизначення такого моменту у кредитному договорі. Визначаючи момент настання строку виконання основного зобов`язання, суди повинні враховувати зміст умов кредитного договору, що регулюють спірні правовідносини, а також зміст вимоги, направленої кредитором позичальнику.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили зміст досудової вимоги банку від 03 вересня 2014 року та надали їй оцінку, в результаті чого зробили обґрунтований висновок про те, що у спірних відносинах за ініціативою та волевиявленням банку відбулася зміна строку виконання основного зобов`язання.

Доводи касаційної скарги в цій частині висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлених у статті 400 ЦПК України. Доводів про помилковість обрахунку строку настання у позичальника та поручителя обов`язку з дострокового погашення кредиту касаційна скаргу не містить, а тому вони не підлягають перевірці Верховним Судом.

Підсумовуючи викладене й встановивши, що 03 вересня 2014 року банк вчинив юридично значимі дії, що мали своїм наслідком зміну строку виконання основного зобов`язання у спірних цивільних відносинах зі сторонами, врахувавши, що за умовами договору поруки строк пред`явлення вимоги до поручителя становить три роки з моменту настання строку виконання основного зобов`язання, а з позовом до поручителя банк звернувся до суду лише у 2018 році, тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про припинення поруки на момент звернення кредитора до суду з позовом до поручителя є обґрунтованим.

Оцінка доводів касаційної скарги про існування потреби переглянути висновки Верховного Суду України

Серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій банк зазначає про існування нагальної потреби відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2665цс15.

За правилами пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд наголошує на тому, що у разі подання касаційної скарги з підстави, визначеної у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник має навести належне обґрунтування існування такої підстави. При цьому, таке обґрунтування не повинно зводитися до формального непогодження із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами справи. Подаючи касаційну скаргу з підстав існування потреби відступити від певного актуального правового висновку, викладеного Верховним Судом України та/або Верховним Судом, заявник повинен навести, у чому саме полягає така потреба, обґрунтувавши існуванням певної правової проблеми під час застосування вже сформованого правового висновку, від якого заявник просить відступити заявник Верховний Суд.

Верховний Суд наголошує, що для перегляду судом касаційної інстанції певного правового висновку потрібне існування сукупності підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього правового висновку щодо певного питання правозастосування на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усуненням суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Верховний Суд дійшов переконання, що не існує жодних підстав для перегляду (відступу від) зазначених правових висновків, оскільки позиція щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України ґрунтується на тлумаченні норм матеріального права, яка залишається незмінною. Правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, неодноразово підтримувався Великою Палатою Верховного Суду у постановах, зокрема, від 22 серпня 2018 року

у справі № 2-1169/11 (провадження № 14-265цс18) (пункти 61-64), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (провадження № 14-70цс19) (пункт 76), від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (провадження № 14-219цс19)(пункт 59), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження

№ 14-680цс19) (пункт 36).

Ухвалені у цій справі рішення не суперечать цьому правовому висновку, а стала судова практика при розгляді справ зазначеної категорії слугує однаковому та уніфікованому застосуванню цивільного закону, досягненню єдності судової практики, забезпеченню розвитку права і практики його застосування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильних по суті, законних та обґрунтованих судових рішень, дали відповіді на кожен аргумент позивача та відповідача, які мають юридично важливе значення. При цьому, порушень порядку надання та отримання доказів Верховний Суд не встановив. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених у частині третій статті 401 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «УКРГАЗБАНК» залишити без задоволення.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 16 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак