07.02.2023

№ 554/5863/19

Постанова

Іменем України

16 червня 2022 року

м. Київ

справа № 554/5863/19

провадження № 61-8690св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 січня 2021 року в складі судді Бугрія В. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю і поділ майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з травня 2008 року до 04 грудня 2010 року сторони спільно проживали у квартирі, яка належала матері позивача, за адресою: АДРЕСА_1 , вели спільний побут та господарство. Тобто між ними склалися відносини, притаманні сім`ї, із правами та обов`язками подружжя. Також ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дитина (дочка) - ОСОБА_3 , а вже 04 грудня 2010 роки вони зареєстрували шлюб. Під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в квітні 2010 року сторони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_2 . Право власності на це майно було зареєстровано за відповідачем. Сторони проживали у цій квартирі.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 червня 2014 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. ОСОБА_2 виїхав до Російської Федерації, а позивач з дочкою продовжують проживати у спільній квартирі та утримувати це житло.

Відповідна квартира є спільною сумісною власністю сторін, оскільки набута за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та за спільні грошові кошти. Тому позивач просить визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з травня 2008 року до 04 грудня 2010 року.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку у праві власності на спільне сумісне майно, набуте під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 , а саме, квартиру АДРЕСА_2 .

Рішення мотивоване тим, що судом встановлено придбання спірної квартири за спільні кошти сторін, як чоловіка і жінки, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з травня 2008 року по 04 грудня 2010 року, а тому позивач має право на 1/2 частку цієї квартири. Враховуючи, що позивач проживає у спірній квартирі і перешкод їй ніхто не чинить, тобто її права не були порушені, тому відсутні підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Змінено рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 січня 2021 року, в частині вирішення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо визначення періоду такого проживання, встановивши такий факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із 04 вересня 2009 року до 04 грудня 2010 року.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишене без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність позивачем її позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу (спільного проживання та побуту, народження дитини) та відповідно визнання спірної квартири спільною сумісною власністю і визнання за позивачем в порядку поділу майна права власності на 1/2 частку у праві власності на нього.

Однак, суд першої інстанції не взяв до уваги, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу є можливим у випадку не перебування осіб у зареєстрованому шлюбі. Відповідач ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_4 , який припинений 15 вересня 2009 року на підставі рішення мирового судді Радянського району м. Ростов-на-Дону (Російська Федерація) від 03 вересня 2009 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 . Отже, період встановленого факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу необхідно обчислювати після дня розірвання відповідачем попереднього шлюбу, тобто з 04 вересня 2009 року, а не з травня 2008 року, як визначив суд першої інстанції. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

21 травня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 надіслав до Верховного Суду засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 січня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 січня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року, і ухвалити постанову про відмову в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагальнення доводів касаційної скарги

У касаційній скарзі відповідач заперечував належність доказу на підтвердження факту спільного проживання сторін однією сім`єю надані позивачем роздруківки фото спільного відпочинку. Свідки зі сторони позивача не підтвердили спільне проживання сторін, а також ведення спільного бюджету та побуту на час придбання відповідачем спірної квартири. Допитаним у судовому засіданні свідкам невідомо, за чиї кошти придбана квартира. Позивач не підтвердила жодним доказом, що спірна квартира придбана за спільні кошти сторін. Суди не надали належної оцінки доказам відповідача щодо перебування у шлюбі та проживання із колишньою дружиною після розірвання шлюбу, зокрема, заяві колишньої дружини, що до травня 2010 року відповідач проживав разом із нею, а також копії розписки щодо позики коштів для придбання квартири. Спірна квартира не може бути визнана спільною сумісною власністю, оскільки придбана відповідачем до реєстрації шлюбу з позивачем та до початку спільного проживання сторін за позичені відповідачем кошти. Позивач пропустила строк позовної давності, в застосуванні якого суди безпідставно відмовили.

Апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, які викладені в постановах Верховного Суду України: від 03 червня 2015 року в справі № 6-38цс15, від 01 липня 2015 року в справі № 6-612цс15, від 08 червня 2016 року в справі № 6-2253цс15, від 19 травня 2013 року в справі № 6-56цс13, від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16, від 14 вересня 2016 року в справі № 6-539цс16; у постановах Верховного Суду: від 14 лютого 2018 року в справі № 129/2115/15-ц, від 25 січня 2018 року в справі № 337/5266/15-ц, від 25 квітня 2018 року в справі № 212/8891/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 464/9152/16-ц, від 28 грудня 2020 року в справі № 345/2962/14-ц

Також посилається на недотримання судами пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України (суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України; суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів).

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 народилася дочка - ОСОБА_3

04 грудня 2010 року сторони зареєстрували шлюб у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського МУЮ Полтавської області, актовий запис № 646.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 червня 2014 року в справі № 554/7126/14-ц шлюб між сторонами було розірвано.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 23 квітня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Огир Л. А.

У довідці АТ «Сбербанк» від 08 квітня 2018 року № 40/3/63-4 зазначено, що на ім`я ОСОБА_1 відкрито поточний рахунок № НОМЕР_2 в національній валюті України (980) - 31 березня 2010 року, у доларах США (840) - 21 квітня 2010 року, у російських рублях (843) - 31 березня 2010 року.

ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_4 , який припинений 15 вересня 2009 року на підставі рішення мирового судді 2 судової дільниці Радянського району м. Ростов-на-Дону (Російська Федерація) від 03 вересня 2009 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 .

Свідок ОСОБА_6 засвідчила, що позивач є її дочкою. У травні 2008 року остання познайомилася з відповідачем, який на той час проживав у м. Полтаві в мікрорайоні «Половки». Свідок запропонувала йому проживати у її квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . З того часу сторони проживали у вказаній квартирі, у них народилася дочка, а у 2010 році вони придбали для своєї сім`ї спірну квартиру, де згодом стали проживати. Відносини були сімейні, відповідач постійно проживав у м. Полтаві, виїжджаючи до Росії на один-два дні один раз на три місяці для необхідної реєстрації, як громадянин Російської Федерації.

Свідок ОСОБА_7 засвідчила що знає сторін з початку 2009 року як сімейну пару, спілкувалася з ними на спільному відпочинку, вони зустрічалися родинами у вихідні та святкові дні. Свідку відомо, що сторони на початку їх відносин проживали у квартирі матері позивача, а потім купили квартиру у будинку АДРЕСА_3 . В розмові з ними сторони повідомляли, що збираються робити ремонт у квартирі та будуть там проживати. Наприкінці 2010 року вона вперше відвідала сторін у цій квартирі.

Свідок ОСОБА_8 засвідчила, що знає позивача та відповідача із 2009 року, з якими його познайомила дружина. Вони спілкувалися сім`ями, разом святкували, відпочивали, їздили до м. Харкова на концерти. При спілкуванні сприймав сторін як родину; останні разом проживали в одній квартирі, де були речі відповідача, посуд з його фото та турнік; у них народилася дочка.

Свідок ОСОБА_9 засвідчила, що знає сторін з 2010 року, коли останні стали відвідувати спірну квартиру, робили там ремонт та розпочали там проживати. Позивач та відповідач разом гуляли з дитиною, ОСОБА_2 виносив сміття, ходив за продуктами.

Свідок ОСОБА_10 засвідчила, що знає сторін; останні почали спільно проживати з 2008 року в квартирі матері позивача, в тому числі під час вагітності позивача. Потім у них народилася дочка, вони купили квартиру на АДРЕСА_3 . Свідку відомо, що позивач їздила до батьків відповідача у Російську Федерацію, а ті приїздили до м. Полтави. Свідок з ними також зустрічалася. Свідку відомо про приїзд до м. Полтави старшої дочки відповідача, з якою той познайомив позивача. Підтвердила, що сторони з 2008 року проживали як сім`я.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та Протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 6 Конвенції зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя (частина друга статті 21 СК України).

Статтею 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Така позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року по справі № 6-1026цс15.

Отже, критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

При застосуванні статті 74 СК України, яка регулює поділ майна осіб, що проживають у фактичних шлюбних відносинах, необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Обов`язковою умовою для встановлення факту проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Враховуючи, що факт спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу, з яким пов`язані юридично значимі наслідки, зокрема, право спільної сумісної власності на майно, придбане чоловіком та жінкою під час такого проживання, законодавчо врегульований статтею 74 СК України, тому доказуванню підлягає спільне проживання сторін на час придбання спірного житла.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібна позиція викладена: у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 22 лютого 2021 року в справі № 264/2232/19, від 21 квітня 2022 року в справі № 461/1617/15-ц.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто під час спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу (перебування у фактичних шлюбних відносинах), проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, яке набуте ними в цей період, тим з них, який її спростовує.

Судами установлено, що ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що з травня 2008 року вона проживала з відповідачем ОСОБА_2 однією сім`єю у квартирі своєї матері ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 . Вона з відповідачем вели спільне господарство, мали спільний побут та бюджет, разом відпочивали. У грудні 2009 року у них народилася дочка ОСОБА_3 ; у квітні 2010 року вони придбали спірну квартиру за спільні кошти, основна частина яких взята з належного їй рахунку, відкритого в АТ «Сбербанк».

Факт спільного проживання сторін як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу із 2008 року до реєстрації їх шлюбу підтвердили свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 . Указані свідки підтвердили обставини наявності у сторін спільного побуту та бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, які вказують на наявність між сторонами сталих відносин, притаманних подружжю, народження спільної дитини, що підтверджує факт проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із 2008 року по день реєстрації ними шлюбу (04 грудня 2010 року). Такі показання узгоджуються із матеріалами справи та доводами позивача.

Відповідач покази свідків не спростував, не надав суду доказів протилежного, а тому суди вважали ці докази належними та достовірними на підтвердження факту проживання сторін як подружжя без реєстрації шлюбу.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Вирішення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Суд апеляційної інстанції критично оцінив та обґрунтовано відхилив заперечення відповідача щодо факту спільного проживання з позивачем з посиланням на нотаріально посвідчену заяву колишньої дружини відповідача - ОСОБА_4 , в якій вона повідомила, що з червня 2000 року по 15 вересня 2009 року проживала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, а після розлучення продовжували жити однією сім`єю до травня 2010 року (коли дізналася про народження у нього дитини іншою жінкою). Посвідчення нотаріусом підпису на заяві ОСОБА_4 не підтверджує правдивість викладених у заяві обставин (на відміну від показів свідка у суді, який приводиться до присяги та попереджується про кримінальну відповідальність за надання неправдивих свідчень), а отже не є належним доказом. Також апеляційним судом правильно зазначено, що період перебування відповідача у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 не може бути віднесений до періоду встановленого факту спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу.

Разом із цим, змінюючи період встановленого факту спільного проживання сторін як подружжя без реєстрації шлюбу з травня 2008 року до 04 грудня 2010 року на період з 04 вересня 2009 року до 04 грудня 2010 року, апеляційний суд помилково не звернув уваги на таке.

Таким чином, зазначеним документом, зміст якого сторонами не спростований, визначено, що шлюб між ОСОБА_4 та відповідачем у цій справі - ОСОБА_2 припинений 15 вересня 2009 року, а тому саме з цього дня слід вважати встановленим факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

У зв`язку із цим, постанова Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року підлягає зміні в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факта проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в частині визначення періоду проживання, встановивши факт проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із 15 вересня 2009 року до 04 грудня 2010 року.

Вирішення позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю і поділ майна.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що згідно довідки, виданої АТ «Сбербанк», на ім`я позивача ОСОБА_1 відкрито поточний рахунок № НОМЕР_2 , а саме, в національній валюті України (980) - 31 березня 2010 року, у доларах США (840) - 21 квітня 2010 року. Згідно із відомостями дебетових/кредитових оборотів на вказаному рахунку в зазначених валютах станом на квітень 2010 року були наявні суми грошових коштів: 160 000 доларів США, які зняті у квітні 2010 року (залишок 0 доларів США станом на травень 2010 року); 981 922 грн, з яких 477 931 грн зняті (залишок - 503 991 грн станом на травень 2010 року).

Розміри знятих у квітні 2010 року з рахунку ОСОБА_1 коштів є достатні для оплати визнаної сторонами вартості спірної квартири (80 000 доларів США). При цьому, відповідачем не підтверджено належними доказами перерахунок (витрату) всіх коштів позивачем на інші цілі.

Вирішуючи питання щодо правового режиму заявленого до поділу майна, суди належним чином встановили дійсні обставини справи та дійшли правильних висновків, що сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, придбали майно внаслідок спільної праці з метою його спільного використання (проживання у спільній квартирі), ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків щодо догляду, підтримки, утримання один одного, спільної дитини та їх майна.

Спірна квартира набута відповідачем за час спільного проживання з позивачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу за спільні кошти та не спростовано презумпцію спільності такого майна.

Отже, квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю сторін, а тому позивач має право на отримання у власність 1/2 частки цього майна.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частки квартири.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 03 червня 2015 року в справі № 6-38цс15, від 01 липня 2015 року в справі № 6-612цс15, від 08 червня 2016 року в справі № 6-2253цс15, від 19 травня 2013 року в справі № 6-56цс13, від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16, від 14 вересня 2016 року в справі № 6-539цс16; у постановах Верховного Суду: від 14 лютого 2018 року в справі № 129/2115/15-ц, від 25 січня 2018 року в справі № 337/5266/15-ц, від 25 квітня 2018 року в справі № 212/8891/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 464/9152/16-ц, від 28 грудня 2020 року в справі № 345/2962/14-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-38цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об`єктом права особистої приватної власності одного з подружжя. Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

У справі № 6-612цс15 Верховний Суд України погодився із висновком суду першої інстанції, що оскільки до придбання спірної частини будинку сторони перебували у шлюбі протягом трьох місяців, та оцінюючи, крім договору позики від 28 грудня 2011 року, інші об`єктивні докази, зокрема банківські дані про перерахування коштів на картковий рахунок та отримання ним цих коштів за день до укладення договору купівлі-продажу частини спірного будинку, показання свідків, розписки про надання позики для придбання частини будинку, тому придбання спірної частини будинку здійснено за особисті кошти позивача.

У справі № 6-2253цс15 Верховний Суд України дійшов висновків, що особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти; вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності; рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

У справі № 6-56цс13 Верховний Суд України сформував висновок, що один з подружжя, який не приймав участі в укладенні правочину, стає зобов`язаною особою при наступних умов, а саме: 1) правочин, який укладено другим із подружжя виключно в інтересах сім`ї; 2) майно, в тому числі грошові кошти, одержані за правочином, використане в інтересах сім`ї. При умові фактичного поєднання вказаних двох умов, другий з подружжя стає зобов`язаною особою. Таким чином, не потрібна згода другого з подружжя на укладення зобов`язальних правочинів, але необхідно довести, що кошти та/або майно використовувались в інтересах сім`ї.

У справі № 6-486цс16 Верховний Суд України, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що праву на спільну сумісну власність грошових коштів, отриманих внаслідок реалізації автомобіля, кореспондується боргове зобов`язання - повернення кредитних коштів, отриманих на придбання спірного транспортного засобу. Для правильного вирішення справи необхідно встановити за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносились відповідачкою її особисті кошти в рахунок погашення кредитного зобов`язань, чи не зміниться розмір компенсації внаслідок відчуження спільного сумісного майна внаслідок врахування внесених у рахунок виконання спільного боргу іншим із подружжя особистих коштів. Подібні висновки зазначені Верховним Судом України у справі № 6-539цс16 при її направлені на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У справі № 129/2115/15-ц Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї; вказані обставини судами не встановлено, а покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту; крім того, у порушення вимог статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог.

У справі № 337/5266/15-ц Верховний Суд погодився із висновками суду першої інстанції, що посилання позивача на періодичне спільне проживання, не є достатнім для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у розумінні статті 74 СК України, без наявності інших ознак сім`ї; позивачем не надано допустимих доказів про придбання спірного майна внаслідок спільної праці та внаслідок проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період, упродовж якого було придбано спірну квартиру.

У справі № 212/8891/15-ц Верховний Суд при направленні справи на новий розгляд до апеляційного суду вказав, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок кредитних коштів автомобіль виникає також і зобов`язання у вигляді повернення кредиту та, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Фактично встановивши, що кредитна заборгованість за придбаний спірний автомобіль у період шлюбу була погашена не повністю - частково, що також зазначала особисто й позивач, суд апеляційної інстанції не з`ясував та не встановив розмір кредитної заборгованості на момент припинення шлюбних відносин. Апеляційний суд передчасно вказав, що відносини щодо боргів подружжя, які виникли у період шлюбу сторін, знаходяться поза межами спірних правовідносин; суд не перевірив доводів сторін щодо моменту припинення шлюбних відносин.

У справі № 200/11343/14-ц та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - стягнення заборгованості за кредитним договором.

У справі № 464/9152/16-ц та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання недійсним договору позики (первісний позов), стягнення боргу за договором позики (зустрічний позов).

У справі № 345/2962/14-ц Верховний Суд погодився із висновком суду апеляційної інстанції, що вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя; неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмети позовів, встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази, встановили обставини у справі на підставі недопустимих доказів, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Разом із цим, є обґрунтованими аргументи касаційної скарги в частині належної оцінки доказів щодо встановлення дійсного періоду проживання сторін як подружжя без реєстрації шлюбу.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_2 (зокрема, що застосування позовної давності) є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і висновки суду є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд приходить до висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, і при цьому враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Таким чином, аргументи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, частково підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Отже, підлягає зміні постанова Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в частині визначення періоду проживання, встановивши факт проживання позивача та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із 15 вересня 2009 року до 04 грудня 2010 року.

У іншій частині рішення судів є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для їх зміни або скасування.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу задоволено частково та змінено постанову апеляційного суду в частині вирішення немайнової позовної вимоги (не відмовлено у задоволенні цієї вимоги), підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 402, 409, 410, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Змінити постанову Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в частині визначення періоду проживання, встановивши факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із 15 вересня 2009 року до 04 грудня 2010 року.

У іншій частині рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 січня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк