№ 559/2667/17

Постанова

Іменем України

03 березня 2020 року

м. Київ

справа № 559/2667/17

провадження № 61-8673св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивачі 1: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі 1: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

позивачі 2: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

відповідачі 2: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року у складі суді Жуковської О. Ю. та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Бондаренко Н. В., Хилевич С. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним.

Позовна заява мотивована тим, що з 20 грудня 2010 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належить на праві приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), по 1/3 частці кожному, про що свідчить витяг про державну реєстрацію прав. Вказаний будинок ними був успадкований після смерті ОСОБА_6 .

До набуття права власності у вказаному житловому будинку були зареєстровані ОСОБА_4 , хоча фактично там не проживає з 2000 року, та ОСОБА_5 , який фактично там також не проживає з 2010 року. Ніяких особистих речей відповідачів у будинку немає, вони не беруть участі в утриманні та облаштуванні житла. Даний факт підтверджується актами Тараканівської сільської ради від 01 та 29 червня, 22 серпня, 24 жовтня, 21 листопада 2017 року.

Згідно довідки Тараканівської сільської ради у житловому будинку зареєстровані і проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , зареєстровані але фактично не проживають ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Відповідачі не є членами їх сім`ї.

Позивачі неодноразово зверталися до них із проханням знятися з реєстрації, оскільки це перешкоджає їм у здійсненні права власності на будинок, а також у оформленні субсидії на комунальні послуги, однак відповідачі не реагували на прохання.

Виходячи з наведених обставин позивачі просили суд: усунути перешкоди у користуванні житловим будинком, шляхом визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування зазначеним житловим приміщенням.

21 лютого 2018 ОСОБА_5 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними, визнання права власності на частку жилого будинку, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок.

Позовна заява мотивована тим, що позивачі народилися ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Тараканів, Дубенського району, Рівненської області. Їхні батьки: батько - ОСОБА_8 та мати - ОСОБА_9 , проживали в даному селі, де у них було господарство. Батьки працювали в колгоспі «Прогрес» Дубенського району, а після реорганізації колгоспу працювали в КСП «Прогрес» Дубенського району та були членами цього колгоспу. До складу їхнього господарства відносився спірний жилий будинок з господарськими будівлями. Вказане будинковолодіння рахувалося за їх батьком і до квітня 1991 року мало статус колгоспного двору, що стверджується інформацією Тараканівської сільської ради від 26 січня 2018 року № 126.

Членами цього господарства були: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , та позивачі їх сини - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Відповідно до статтей 120 123 ЦК УРСР частка кожного члена їхнього колгоспного двору становила 1/4 майна двору, а тому кожен з них має право на 1/4 спірного будинку.

Між членами колишнього колгоспного двору, ніколи не було спору щодо права на майно колгоспного двору та розміру частки кожного в майні двору. Тому, позивачі були впевнені, що мають право на частку у цьому майні.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла їх мати ОСОБА_9 та відкрилася спадщина, до складу якої ввійшла, зокрема, 1/4 частина спірного жилого будинку та право на земельну частку (пай) в розмірі 3,38 умовних кадастрових гектарів із земель колишнього КСП «Прогрес» Дубенського району.

Спадкоємцями першої черги за законом були: батько ОСОБА_8 , позивачі - її сини, та їх рідна сестра (дочка померлої) - ОСОБА_6 , яка не прийняла спадщину і ніколи не претендувала на спадкове майно. Батько та ОСОБА_4 не претендували на спадкове майно і жоден не отримував належні документи після смерті ОСОБА_9 .

Позивач ОСОБА_5 своєчасно прийнявши спадщину після смерті матері, шляхом вступу у володіння спадковим майном, оформив своє право на спадкове майно після її смерті.

Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 01 грудня 2011 року було визнано за ОСОБА_5 право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_9 , зокрема, право на земельну частку (пай) в розмірі 3,38 умовних кадастрових гектарів без визначення цієї частки в натурі. Що стосується іншого спадкового майна, після смерті ОСОБА_9 , зокрема, 1/4 частини житлового будинку ОСОБА_5 не отримав свідоцтво про право на спадщину за законом, проте відсутність свідоцтва не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Отже, він - ОСОБА_5 , має право на 1/2 частину вказаного будинку з господарськими будівлями (1/4 частка колгоспного двору+1/4 частка спадщини після смерті матері), а ОСОБА_4 має право на 1/4 частину будинку - частка в майні колгоспного двору.

У січні 2018 року позивачі дізналися, що їх право на частку в спірному будинку порушене, а саме що спірний будинок належить на праві приватної власності відповідачам по 1/3 кожному на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_6 , виданих 16 грудня 2010 року державним нотаріусом Другої Дубенської державної нотаріальної контори Хомич О. С.

Як зазначено у свідоцтвах про право на спадкове майно за законом після смерті ОСОБА_6 це майно належало сестрі на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Другої Дубенської державної нотаріальної контори 22 квітня 2008 року і зареєстрованого в КП «Архітектор» Дубенської міської ради 27 травня 2008 за реєстраційним номером 22489291, номер запису 180, в книзі 1.

Свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_8 , видане 22 квітня 2008 року на ім`я ОСОБА_6 , та свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті сестри на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 позивачі вважають недійсними, оскільки вони порушують їх права на частку в спірному жилому будинку.

Оскільки, батько набув право на 1/4 майна колгоспного двору, то до складу спадщини ввійшла 1/4 жилого будинку, а відтак ОСОБА_6 могла набути право в порядку спадкування після смерті батька лише на 1/4 спірного жилого будинку. Вважають, що відповідно до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_6 ввійшла 1/4 цього жилого будинку і спадкоємці після її смерті могли набути право тільки на 1/4 вказаного жилого будинку.

Тому державна реєстрація прав на жилий будинок, проведена КП «Архітектор» на підставі вказаних свідоцтв про право на спадщину, підлягає скасуванню.

Виходячи з наведених обставин, позивачі просили суд:

визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 жилого будинку; визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/4 жилого будинку;

визнати недійсними: свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_8 , видане 22 квітня 2008 року на ім`я ОСОБА_6 ;

визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_6 , видані 16 грудня 2010 року на ім`я ОСОБА_1 , на ім`я ОСОБА_3 , на ім`я ОСОБА_2 ;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на жилий будинок, проведену комунальним підприємством «Архітектор» Дубенської міської ради 27 травня 2008 року на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Другої Дубенської державної нотаріальної контори Хомич О. С. 22 квітня 2008 року за реєстровим № 1-1656 за реєстраційним № 22489291, номер запису 180, в книзі 1;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на 1/3 жилого будинку, проведену 20 грудня 2010 року комунальним підприємством «Архітектор» Дубенської міської ради на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 16 грудня 2010 року державним нотаріусом Другої Дубенської державної нотаріальної контори Хомич О. С.

Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 10 травня 2018 справу № 559/2667/17 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним, об`єднано в одне провадження із справою № 559/303/18 за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними, визнання права власності на частку жилого будинку, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок, та присвоєно справі номер № 559/2667/17.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним - задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування зазначеним житловим приміщенням.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними, визнання права власності на частку жилого будинку, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 солідарно на користь ОСОБА_1 3000,00 грн витрат на правову допомогу та 640,00 грн сплаченого судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 солідарно на користь ОСОБА_2 640,00 грн сплаченого судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 солідарно на користь ОСОБА_3 640,00 грн сплаченого судового збору.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням, шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним, суд першої інстанції виходив з того, що у спірному будинку відповідачі не проживають, їхнє особисте майно там відсутнє, у зв`язку з чим існують правові підстави для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житловим приміщенням.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними, визнання права власності на частку жилого будинку, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок, суд першої інстанції виходив з того, що набуття права власності на будинок ОСОБА_4 , а згодом - ОСОБА_6 в порядку спадкування після смерті батька та набуття права власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 є правомірним, обґрунтованим належними та достовірними доказами. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання за ними права власності на частку в спірному майні колгоспного двору, та визнанні свідоцтв про право на спадщину недійсними, оскільки позивачі пропустили строк звернення до суду з зазначеними вимогами.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року в частині стягнення відшкодування судових витрат - скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 3000, 00 грн витрат на правову допомогу та 640, 00 грн сплаченого судового збору порівну.

Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 640, 00 грн сплаченого судового збору порівну.

Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 640,00 грн сплаченого судового збору порівну.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення відшкодування судових витрат, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при ухваленні рішення судом першої інстанції допущено неправильне застосування процесуальних норм в частині розподілу судових витрат між сторонами, оскільки солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

24 квітня 2019 року через засоби поштового зв`язку ОСОБА_5 та ОСОБА_4 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просять скасувати рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Заявники зазначають, що спірне господарство, головою якого була баба заявників по лінії їхнього батька, ОСОБА_11 , а з 1980 року - батько заявників ОСОБА_8 , а вони були його членами, відносилось до суспільної групи колгоспних дворів, а тому відповідно до статті 123 ЦК УРСР, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 мали рівні частки у майні даного двору, тобто по 1/4 жилого будинку.

Судами не перевірено, чи правомірно батько заявників набув право власності на спірний будинок.

ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ніколи не відмовлялися від своєї частки в майні колгоспного двору, а також між членами даного колгоспного двору ніколи не було спору щодо їх часток. Тому висновки судів першої та апеляційної інстанції, що позивачами за зустрічним позовом пропущено строк звернення до суду є неправильними, оскільки про порушене право вони дізналися лише в січні 2018 року після подання позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до них про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням, шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним.

Також заявники не погоджуються з рішеннями суду щодо стягнення з них 3000,00 грн витрат на правову допомогу, оскільки такі витрати не містять свого підтвердження.

Відмова у задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_4 стала підставою для задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до них про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням, шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним.

Доводи інших учасників справи

06 червня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, та залишити без змін оскаржувані рішення.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Дубенського міськрайонного суду Рівненської області.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 є власниками спірного житлового будинку по 1/3 частини кожний на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_6 ,

Як вбачається із довідки про склад сім`ї № 1502 від 30 листопада 2017 року, відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані у спірному будинку, але не проживають у ньому. Цей факт також підтверджують акти про непроживання від 01 червня 2017, від 29 червня 2017 року, від 22 серпня 2017 року, від 24 жовтня 2017, від 21 листопада 2017 року і не заперечується відповідачами.

Судами встановлено, що згідно записів по господарської книги № 5 села Тараканів за 1977-1979 роки, спірний житловий будинок до 1979 року належав матері ОСОБА_8 - ОСОБА_11 (голова господарства), ІНФОРМАЦІЯ_3 . З 1980 року та до дня смерті власником (головою господарства) даного жилого будинку був ОСОБА_8 . Даний будинок був віднесений до суспільної групи господарств - колгоспний двір. Членами даного господарства були: голова сім`ї - ОСОБА_8 , дружина - ОСОБА_9 , син - ОСОБА_4 , син - ОСОБА_5 , дочка - ОСОБА_6 , мати - ОСОБА_11 .

Згідно свідоцтва на забудову садиби в сільських населених пунктах УРСР ОСОБА_11 була виділена земельна ділянка під забудову площею 0,06 га на підставі рішення загальних зборів колгоспу «Прогрес» від 02 березня 1962 року і рішення засідання виконкому Тараканівської сільської ради 16 квітня 1962 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9 . Спадщину після її смерті прийняв чоловік ОСОБА_8 звернувшись із заявою до Другої Дубенської нотаріальної контори. Інші особи із заявами на прийняття спадщини не звертались.

Згідно свідоцтва про право власності, виданого на підставі рішення виконкому Тараканівської сільської ради від 12 березня 2002 № 3/2, спірний житловий будинок належить ОСОБА_8

31 травня 2001 року ОСОБА_8 заповів житловий будинок з надвірними будівлями та земельний пай ОСОБА_6

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_8 . Спадщину після його смерті на підставі заповіту прийняла ОСОБА_6

22 квітня 2008 року ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_8 , а саме: на спірний житловий будинок. В матеріалах спадкової справи відсутні заяви від інших осіб на прийняття спадщини.

ІНФОРМАЦІЯ_5 померла ОСОБА_6 , після смерті якої спадщину прийняли чоловік ОСОБА_1 , син ОСОБА_3 та син ОСОБА_2 , яким було видано свідоцтво про право власності на 1/3 частини спірного будинку кожному.

Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 26 червня 2018 скасовано рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 01 грудня 2011 року, та відмовлено в позові ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. Судом встановлено, що ОСОБА_8 прийняв спадщину після своєї дружини ОСОБА_9 повністю, в подальшому його дочка також прийняла спадщину повністю, а після її смерті - її чоловік і діти.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК УРСР 1963 року майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Згідно частини другої статті 123 ЦК УРСР 1963 року розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей же строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається, виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею та коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини, відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини.

Згідно з статтею 1233 ЦК України заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

У відповідності до статей 1268 1269 ЦК України, спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину за умови, що такий постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини або у визначений законом строк подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Як встановлено судами, та вбачається з матеріалів справи спірний житловий будинок був віднесений до суспільної групи господарств - колгоспний двір.

Згідно записів по господарської книги № 5 села Тараканів за 1977-1979 роки, спірний житловий будинок до 1979 року належав матері ОСОБА_8 - ОСОБА_11 (голова господарства), ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка вибула з даного господарства 27 вересня 1974 року. З 1980 року та до дня смерті власником (головою господарства) даного жилого будинку був ОСОБА_8 . Членами даного господарства були: голова сім`ї - ОСОБА_8 , дружина - ОСОБА_9 , син - ОСОБА_4 , син - ОСОБА_5 , дочка - ОСОБА_6 , мати - ОСОБА_11

У 1983 році дочка ОСОБА_6 вибула з спірного господарства.

Також судами встановлено, що ОСОБА_8 12 березня 2002 оформив на себе право власності на спірний житловий будинок. Після смерті ОСОБА_9 у 1997 році - матері позивачів за зустрічним позовом, останні не звертались із заявами про прийняття спадщини, знаючи, що їм належить право на спадщину після смерті матері. Спадщину в повному обсязі прийняв лише її чоловік - ОСОБА_8 . Не звернулись із заявою про прийняття спадщини і після смерті батька ОСОБА_8 у 2007 році, а також фактично спадщину не прийняли, оскільки з померлим не проживали. Спадщину за заповітом правомірно та своєчасно прийняла ОСОБА_6 . А після смерті ОСОБА_6 спадщину правомірно прийняли її чоловік та діти.

Крім того, як встановлено постановою Апеляційного суду Рівненської області від 26 червня 2018 скасовано рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 01 грудня 2011 року, та відмовлено в позові ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. Судом встановлено, що ОСОБА_8 прийняв спадщину після своєї дружини ОСОБА_9 повністю, в подальшому його дочка також прийняла спадщину повністю, а після її смерті - її чоловік і діти.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 було подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності до спірних правовідносин, мотивуючи тим, що про порушення свого права позивачі за зустрічним позовом були обізнані.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є сталою.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 81 ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перебіг строку позовної давності для звернення до суду за належною часткою будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_4 почався з моменту оформлення на себе права власності їх батьком ОСОБА_8 на спірний житловий будинок 12 березня 2002 року.

Перевіряючи дотримання ОСОБА_5 та ОСОБА_4 строку позовної давності, суд першої інстанції, з висновками, якими погодився апеляційний суд, встановив, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 при зверненні до суду із зустрічним позовом такий строк пропустили, оскільки вони не довели суду, що вони не знали і не могли знати хто є власником будинку.

Крім того, як встановлено судами у 2011 році ОСОБА_5 звертався до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно після смерті матері ОСОБА_9 , за результатом розгляду в суді першої інстанції, якого, ОСОБА_5 було оформлено право власності на земельний пай і протягом 2012-2018 років він користувався ним. Тобто, переоформленням спадкових прав позивачі за зустрічним позовом цікавилися і не могли не знати на кого оформлено будинок.

Доводи касаційної скарги, про те, що заявники ніколи не відмовлялися від своєї частки в майні колгоспного двору, а також між членами даного колгоспного двору ніколи не було спору щодо їх часток, тому про порушене право вони дізналися лише в січні 2018 року після подання позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до них про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням, шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки не містять свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи, та висновками судів першої та апеляційної інстанції.

Виходячи з вищезазначеного суд першої інстанції, з висновками, якого погодився й суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про задоволення первісного позову про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право на користування ним, оскільки останні не проживають в ньому та не користуються ним, а позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є власниками даного будинку, які набули його у власність правомірно, та відмову у задоволенні зустрічного позову про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними, визнання права власності на частку жилого будинку, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок, оскільки позивачами за зустрічним позовом пропущено строк позовної давності для звернення до суду.

Доводи касаційної скарги про те, що судами незаконно стягнено з заявників 3000,00 грн витрат на правову допомогу, оскільки такі витрати не містять свого підтвердження, є необґрунтованими, та не можуть бути прийняті колегією до уваги.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги до суду позивачем ОСОБА_1 надано договір про надання правової допомоги від 26 лютого 2018 року, укладеного між позивачем та адвокатом Лопухович А. О., розрахунок суми гонорару за надану правову допомогу, копії квитанцій про часткову оплату за надання правничої допомоги від 09 березня 2018 року від 29 травня 2018 року на загальну суму 3000, 00 грн.

Вказане враховано судом апеляційної інстанції під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу та було дотримано норми процесуального права, а тому доводи касаційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили обставини справи, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, правильно встановив коло спірних правовідносин та норми матеріального права, які їх регулюють та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування ним, та відмові у задоволенні позову ОСОБА_5 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними, визнання права власності на частку жилого будинку, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність рішень судів, якими надано належну оцінку всім обставинам справи, аргументи учасників справи перевірено, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до правил частини першої статі 400 ЦПК України виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 03 січня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко