Постанова
Іменем України
08 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 569/10285/17
провадження № 61-46757св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року в складі судді Ковальова І. М. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2018 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Бондаренко Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що визнання рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року у справі № 569/11141/15-ц розписки від 14 червня 2000 року укладеним договором позики, предметом якого є іноземна валюта, порушило його права, а саме на нього покладено обов`язок, який не випливає ні з норм закону, ні з норм договору. З урахуванням статті 5 ЦК України, а також статей 59, 153 ЦК Української РСР, чинних на час складання розписки, договір позики у формі розписки від 14 червня 2000 року є недійcним у зв`язку з недотриманням вимог частини першої статті 48 та частини першої статті 49 ЦК Української РСР.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним з підстав невідповідності вимогам закону та інтересам держави і суспільства договір позики, укладений 14 червня 2000 року у формі розписки, складеної від його імені, про отримання від ОСОБА_2 позики в сумі 10 000,00 дол. США.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що визначення грошового еквіваленту зобов`язань в іноземній валюті законом не заборонено.
Оскільки на час укладання між сторонами договору позики у формі розписки від 14 червня 2000 року статтею 80 КК Української РСР та статтею 162 КУпАП передбачалось, що незаконними є виключно операції щодо купівлі, продажу, обміну, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тому угода з передання у позику валютних цінностей не є суспільно небезпечним діянням.
З огляду на норми матеріального права, які були чинними на час укладання оспорюваного договору позики у формі розписки від 14 червня 2000 року, суди дійшли висновку, що цей договір відповідає вимогам закону та не суперечить інтересам держави і суспільства.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про дійсність договору позики, який укладений 14 червня 2000 року у формі розписки, складеної від імені позивача, про отримання ним від ОСОБА_2 позики в сумі 10 000,00 дол. США, оскільки розписка як договір позики не відповідає вимогам закону та завідомо суперечить їм.
Зокрема, розписка не містить зобов`язання позичальника повернути предмет позики як обов`язкової умови такого договору згідно з частиною першою статті 374 ЦК Української РСР, частиною першою статті 1046 та частиною першою статті 1049 ЦК України. Крім того, про обов`язковість такої умови свідчать висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17 та постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 755/3747/15-ц.
Договір позики, укладений у формі розписки, не свідчить, що на момент його укладення сторони дійшли згоди про предмет договору, оскільки він не містить вказівки, що саме є предметом позики (гроші чи речі) та не передбачає іноземної валюти предметом цивільно-правових угод.
Позивач зазначає, що сама по собі розписка як виданий в іноземній валюті платіжний документ не є допустимим доказом передання іноземної валюти у позику, тобто не підтверджує реальність договору, оскільки іноземна валюта не могла бути предметом цивільно-правових угод та зобов`язань згідно з частиною другою статті 129, статтею 169 ЦК Української РСР та відповідно до Указу Президента України від 25 серпня 1996 року № 762/96 «Про грошову реформу в Україні».
На думку позивача, обов`язковість врахування обставин, встановлених рішенням під час розгляду справи № 569/1141/15-ц, не може бути правовою підставою для відмови у задоволенні позову у цій справі.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2018 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено про необґрунтованість доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .
Представник ОСОБА_2 вважає, що суди попередніх інстанцій правильно встановили обставини справи та ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що підстав для її задоволення немає.
Суди встановили, що 14 червня 2000 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 позику в сумі, еквівалентній 10 000,00 дол. США, про що складено розписку .
01 липня 2015 року ОСОБА_2 надіслав ОСОБА_1 вимогу про повернення позичених коштів, проте цю вимогу позивач не виконав.
Рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року у справі № 569/11141/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики встановлено факт укладення договору позики, який має реальний характер, і факт передання грошової суми позичальнику. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 за договором позики 10 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 215 764,97 грн, і 3 % річних в сумі 106,32 грн. Рішення суду набрало законної сили і є чинним.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, обставини щодо реального характеру оспореного договору позики та факту передання грошової суми ОСОБА_1 під час розгляду цієї справи не потребують доведення, оскільки вони встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили.
Згідно з частиною першою статті 48 ЦК Української РСР від 1963 року передбачалось, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону.
Статтею 49 ЦК Української РСР, на норми якої посилаються позивач як на підставу недійсності спірного договору, якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.
Відповідно до статті 169 ЦК Української РСР від 1963 року грошові зобов`язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов`язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Таким чином, визначення при укладенні договору позики грошового еквіваленту цих зобов`язань в іноземній валюті законом не заборонено.
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 30 травня 2012 року у справі № 6-29цс12.
Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство також не містить.
Суди дійшли обґрунтованого висновку про допустимість використання при визначенні розміру грошового зобов`язання іноземної валюти за законодавством України, в тому числі і на час укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 14 червня 2000 року у формі розписки.
На час укладання договору позики у формі розписки, тобто 14 червня 2000 року, стаття 80 КК Української РСР та стаття 162 КУпАП визначали незаконними виключно операції щодо купівлі, продажу, обміну, використання валютних цінностей як засобу платежу або застави.
Угода з передаванням у позику валютних цінностей не є суспільно небезпечним діянням і не суперечить інтересам держави і суспільства, як про це стверджує позивач у касаційній скарзі. Чинне законодавство на час укладення оспорюваного договору позики не передбачало заборони надання у позику валютних цінностей, зокрема іноземної валюти, а отже (за принципом здійснення цивільних прав «дозволено все, що не заборонено законом») дозволяло укладення договору позики іноземної валюти.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржені рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та з додержанням норм процесуального права, доводи касаційної скарги є необґрунтованими. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
Керуючись статтями 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді М. М. Русинчук
Н. О. Антоненко
В. І. Журавель