Постанова
Іменем України
20 березня 2020 року
м. Київ
справа № 569/5047/18
провадження № 61-9468св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - орган опіки та піклування Виконавчого комітету Рівненської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року у складі судді: Кучиної Н. Г., та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Ковальчук Н. М., Хилевича С. В.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини.
Позов обґрунтований тим, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 11 листопада 2011 року, який був зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції, актовий запис № 1789. У сторін є дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач постійно нехтує сімейними цінностями, такими як повага до дружини, свої інтереси він ставить вище інтересів сім`ї та неодноразово принижував її гідність. Вказує, що з ОСОБА_2 з травня 2017 року спільно не проживають, у них часто стали виникати конфлікти та непорозуміння, сім`я розпалася, існує формально.
ОСОБА_1 просила:
розірвати шлюб, укладений між нею та ОСОБА_2 , зареєстрований 11 листопада 2011 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 1789 та видано свідоцтво про шлюб, серії НОМЕР_1 , після розірвання шлюбу її прізвище зазначити як « ОСОБА_1 »;
залишити проживати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з позивачем.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Ухвалою Рівненського міського суду від 23 травня 2018 року залучено до участі у справі перекладача із знанням англійської мови для перекладу судового процесу та процесуальних документів.
Ухвалою Рівненського міського суду від 03 жовтня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини в частині визначення місця проживання дитини залишено без розгляду.
Ухвалою Рівненського міського суду від 03 жовтня 2018 року надано позивачу ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_2 строк для примирення тривалістю один місяць. Провадження у справі зупинено до закінчення строку, визначеного для примирення сторін.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено повністю.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції 11 листопада 2011 року, актовий запис № 1789. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 відновлено дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ». Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу, сторони зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції 11 листопада 2011 року, актовий запис № 1789. У сторін є спільна одна дитина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Судом було надано сторонам строк для примирення строком один місяць. Примирення не настало, позивач наполягає на розірванні шлюбу. Подальше збереження шлюбу та спільне проживання неможливе та суперечить інтересам позивача. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу. Судом не здобуто, а стороною відповідача не доведено, що сторони підтримують шлюбні стосунки, а відтак формальне існування реєстрації шлюбу, суперечить інтересам позивача. Ураховуючи особливий характер сімейних відносин та їх об`єктивну недоступність для оточуючих, суд не вправі покладати в рішенні обов`язку збереження сім`ї на одного з подружжя, як просить відповідач, при наявності на це категоричного заперечення позивача. Оскільки шлюб між сторонами носить формальний характер, позивач не має наміру продовжувати подальші шлюбні відносини, збереження шлюбу суперечать його інтересам, суд, ураховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою (стаття 51 Конституції України), суд зробив висновок про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, що не позбавляє сторін права повторно зареєструвати шлюб після усунення обставин, що були підставою для його розірвання.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 рокуапеляційну скаргу, яка подана представником ОСОБА_2 - адвокатом Созонюком Т. М., залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згідно із статтями 60, 63 Закону України «Про міжнародне приватне право» припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. ОСОБА_1 разом із донькою ОСОБА_4 проживають в Україні, за адресою: АДРЕСА_1 . З 15 травня 2018 року ОСОБА_1 працює в ФОП ОСОБА_6 на посаді менеджера з продажу. Дочка сторін з 01 березня 2018 року відвідує заклад дошкільної освіти № 31 м. Рівне. ОСОБА_2 , зареєстрований в Україні за адресою: АДРЕСА_1 , проте там не проживає, а, під час перебування в Україні, проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Оскільки судом встановлено, що шлюб між сторонами зареєстровано в Україні, де вони спільно проживали та де, наразі, проживає позивачка з донькою, місцевим судом правомірно встановлено підсудність справи суду України та розглянуто справу відповідно до норм особистого закону позивача, яким є сімейне законодавство України. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. У наданий місцевим судом строк примирення сторін не відбулося. Оскільки між подружжям склалися неприязні стосунки, сторони не підтримують сімейних відносин, позивач категорично заперечує проти можливості відновлення подружніх стосунків, місцевим судом правомірно задоволено позов та розірвано шлюб.
При відхиленні доводів апеляційної скарги про протиправність відновлення дошлюбного прізвища позивача, апеляційний суд вказав, що положеннями статті 113 СК України закріплено право особи відновити своє дошлюбне прізвище після розірвання шлюбу.
Аргументи учасників справи
У травні 2019 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просив оскаржені рішення скасувати а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.При цьому посилався на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що 11 листопада 2011 року сторони уклали шлюб, який зареєстрували у Відділі реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис №1789. В 2012 році сторони також уклали шлюб згідно законодавства Ісламської республіки Іран, що підтверджується довідкою про шлюб №2339 від 28 березня 2019 року, виданою посольством Ісламської республіки Іран в Україні. Внаслідок укладення шлюбу ОСОБА_1 отримала громадянство Ірану, і після набуття громадянства Ісламської республіки Іран, ОСОБА_1 потрібно було подати необхідні документи з метою припинення громадянства України. Останнім спільним місцем проживання сторін було: Ісламська республіка Іран, м. Тегеран. На даний час як ОСОБА_1 так і ОСОБА_2 мають право й надалі проживати в м. Тегеран. Спільним законом подружжя є законодавство Ісламської республіки Іран, а не законодавство України. Припинення шлюбу та правові наслідки його припинення визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (стаття 63 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Статтею 16 Закону «Про міжнародне приватне право» визначено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Таким чином, виходячи з положень Закону, припинення шлюбу здійснюється відповідно до правових положень: спільного особистого закону подружжя - права держави, громадянами якого вони є; права держави, в якій особи постійно проживали (якщо хоча б один із подружжя продовжує там проживати); права, з яким обидва з подружжя мають тісний зв`язок (наприклад, розташування спільного майна). Суд першої інстанції не врахував викладених обставин та невірно застосував норми матеріального права, оскільки в даному випадку потрібно було застосувати норми особистого закону подружжя - законодавства Ісламської республіки Іран.
Вказує, що суд апеляційної інстанції не навів достатніх мотивів застосування особистого закону позивача - ОСОБА_1 . Не надав відповіді чому має бути застосовано сімейне законодавство України, з огляду на те, що сторони та їх дочка є громадянами Ірану, їх шлюб зареєстрований за законодавством України та законодавством Ірану, обидва з членів подружжя мають тісний зв`язок з цією державою, де було їх остання місце проживання. Окрім того, Рівненським апеляційним судом було залишено поза увагою, той факт, що шлюб укладений між Позивачем і Відповідачем за законодавством Ірану є дійсним, не розірваним та чинним на території України. Оскільки процедура зміни прізвища законодавчо визначена в Україні, то позовна вимога ОСОБА_1 про відновлення дошлюбного прізвища « ОСОБА_1 » в цій частині не підлягала до задоволення.
Зазначає, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. ОСОБА_2 був на всіх судових засіданнях, адже вказана справа є надзвичайно важлива для нього. Рідною мовою ОСОБА_2 є перська мова (мова фарсі). В судовому засіданні Рівненського апеляційного суду, яке відбулося 14 березня 2019 року було заявлене клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з необхідністю залучення перекладача з перської мови. 04 квітня 2019 року до початку судового засідання суду апеляційної інстанції було надано копію листа адресованого Надзвичайному і повноважному Послу Ісламської республіки Іран в Україні від 15 квітня 2019 року з відміткою посольства про його отримання 15 березня 2019 року. В даному листі відповідач звертався до керівника дипломатичної установи з проханням надати йому допомогу у забезпеченні перекладача з перської мови. У зв`язку з тим, що станом на 04 квітня 2019 року відповіді на вказане звернення відповідач не отримав та самостійно не міг знайти перекладача, оскільки перекладача який володіє перською мовою знайти надзвичайно складно, то було заявлено 04 квітня 2019 року клопотання про відкладення судового засідання з метою скористатися відповідачем своїм правом на особисту участь в судовому засіданні, наданні своїх пояснень і аргументів, відповідей на запитання за допомогою перекладача з перської мови та інших прав як сторони у справі. Однак Рівненським апеляційним судом не було задоволено це клопотання та продовжено розгляд справи за наслідками чого було прийнято оскаржене рішення.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання дії рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що 11 листопада 2011 року між громадянином Республіки Іран ОСОБА_2 та громадянкою України ОСОБА_1 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_1 ) Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції зареєстровано шлюб.
У сторін є дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_1 разом із донькою ОСОБА_4 проживають в Україні, за адресою: АДРЕСА_1 .
Дочка сторін ОСОБА_4 відвідує заклад дошкільної освіти № 31 в м. Рівне.
ОСОБА_2 , зареєстрований в Україні за адресою: АДРЕСА_1 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
Суди встановили, що позивач та відповідач з травня 2017 року разом не проживають та не підтримують сімейних відносин. Судом першої інстанції було надано сторонам строк для примирення строком один місяць. Примирення не настало, позивач наполягала на розірванні шлюбу. Подальше збереження шлюбу та спільне проживання вважала неможливим та таким, що суперечить її інтересам.
Відповідно до статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
У частинах третій та четвертій статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Відповідно до частини першої статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.
Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (стаття 111 СК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зроблено висновок по застосуванню статті 111 СК України та вказано, що «примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком».
Аналогічний висновок зроблено упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року по справі № 206/3459/16-ц (провадження № 61-21621св17).
Відповідно до статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
За таких обставин, суди зробили правильний висновок про задоволення позову.
Аргумент касаційної скарги про те, що суди не правильно визначили особистий закон подружжя, колегія суддів відхиляє з таких підстав.
Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв`язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю (частина перша та друга статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
У частині першій статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.
Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (стаття 63 Закону України «Закону України «Про міжнародне приватне право»).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року в справі № 553/703/18 (провадження №61-7956св19) зроблено висновок по застосуванню статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» та вказано, що «якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України. У випадку відсутності такої ситуації - правові наслідки шлюбу визначаються правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. У справі, яка переглядається, судами установлено, що позивач ОСОБА_1 є громадянином Італії , у 2013 році спільно з дружиною (ОСОБА_2) переїхав проживати до України, де 08 листопада 2013 року отримав посвідку на постійне проживання, а з 22 листопада 2013 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , і вказану квартиру розділено між подружжям на підставі нотаріально посвідченого договору від 14 червня 2016 року про поділ майна. В свою чергу відповідач ОСОБА_2 є громадянкою України та має постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 . Установивши, що з 2013 року сторони, перебуваючи у шлюбі, постійно проживали в Україні, де придбали житло та зареєстрували своє постійне місце проживання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин норми сімейного законодавства України, як національне право держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, що узгоджується з положеннями статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право». При цьому, судами враховано, що як на час подання позову, так і розгляду справи, сторони проживали в Україні, а сама відповідач лише тимчасово виїжджала до Італії після припинення у січні 2017 року їх шлюбних відносин».
У справі, що переглядається, суди встановили, що сторони мали останнє спільне місце проживання в Україні, і позивач все ще має проживання в Україні, а тому правильно визначили право держави, яке підлягає застосуванню і застосували норми СК України.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що апеляційним судом необґрунтовано відхилено клопотання про відкладення судового засідання з метою скористатися відповідачем своїм правом на особисту участь в судовому засіданні, наданні своїх пояснень і аргументів, відповідей на запитання за допомогою перекладача з перської мови та інших прав як сторони у справі, з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 240 ЦПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 223 цього Кодексу.
У частині другій статті 223 ЦПК України передбачено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що протокольною ухвалою від 04 квітня 2019 року було відмовлено в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи (а. с. 207). 04 квітня 2019 року відповідач не заявляв клопотання про допуск перекладача з перської мовидо участі у справі відповідно до частини другої статті 75 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права чи з порушенням норм процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 рокута постанову Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков