ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 серпня 2024 року
м. Київ
справа №580/1134/19
адміністративне провадження № К/9901/6073/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Васильєвої І.А., Гімона М.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2019 року (головуючий суддя Собків Я.М., судді: Земляна Г.В., Ісаєнко Ю.А.) у справі №580/1134/19 за позовом Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 92)» до Головного управління Державної фіскальної служби в Черкаській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, рішення та вимоги,
ВСТАНОВИВ:
Державне підприємство «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№92)» звернулось до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Черкаській області про:
- визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 21 січня 2019 року №0000741304 та №0000751304 про донарахування зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб (далі - ПДФО);
- рішення від 21 січня 2019 року №0000771304 про застосування штрафних санкцій за донарахування органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску;
- вимоги від 21 січня 2019 року №Ю-0000761304 про сплату боргу з ЄВ.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що у розумінні вимог чинного законодавства позивач не є роботодавцем та податковим агентом під час використання праці засуджених до позбавлення волі осіб. Зазначає, що інструкцією, яка регламентує умови оплати праці засуджених, не передбачено нарахування та сплату ЄВ на фонд оплати праці засуджених.
Черкаський окружний адміністративний суд рішенням від 24 липня 2019 року адміністративний позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Черкаській області від 21 січня 2019 року №0000751304 в частині щодо нарахування пені з податку на доходи фізичних осіб на суму 242697,64 грн. Відмовив у задоволенні позову в частині визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень 21 січня 2019 року №0000751304 в частині на загальну суму 946922,55 грн, №0000741304, рішення від 21 січня 2019 року №0000771304, вимоги від 21 січня 2019 року №Ю-0000761304.
Здійснюючи висновок про обґрунтованість спірних податкових повідомлень-рішень, суд першої інстанції дійшов висновку про обов`язок позивача з нарахування та сплати ЄВ щодо осіб, які відбувають покарання та залучені до виконання робіт, за які він виплачує винагороду.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 19 грудня 2019 року рішення Черкаського окружного адміністративний суд від 24 липня 2019 року скасував. Ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив в повному обсязі. Визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення від 21 січня 2019 року №0000741304 та №0000751304; рішення від 21 січня 2019 року №0000771304 про застосування штрафних санкцій за донарахування органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску; вимогу від 21 січня 2019 року №Ю-0000761304 про сплату боргу з ЄВ.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що, оскільки діючим законодавством на час дії спірних правовідносин не передбачалося можливості укладення замовником за договором на використання праці осіб позбавлених волі трудових договорів безпосередньо із засудженими, то в даному випадку позивач, який виступав замовником перед установою виконання покарань (виправною колонією), не був роботодавцем, а тому відповідно не мав статусу податкового агента у правовідносинах, пов`язаних із використанням праці засуджених.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій послався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. В обґрунтування касаційної скарги відповідач вказує на помилковість висновків судів попередніх інстанцій. Вважає, що відносини між позивачем та засудженими особами, праця яких використовувалась, за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.
Ухвалою від 10 квітня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (склад колегії суддів: головуючий суддя ОСОБА_1, судді: І. А. Васильєва, В. П. Юрченко).
Рішенням Вищої ради правосуддя від 02 липня 2024 року № 2006/0/15-24 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку.
У зв`язку з цим, розпорядженням в. о. заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду №702 від 04 липня 2024 року призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 02 липня 2024 року № 200/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку».
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2024 року, визначено склад колегії суддів: Юрченко В.П. - головуючий суддя, судді: Васильєва І.А., Гімон М.М.
Правом на подання відзиву на касаційну скаргу, позивач не скористався, що не перешкоджає її перегляду.
Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що згідно із наказом від 27 листопада 2018 року №2352 та на підставі направлень від 27 листопада 2018 року №1992/23-00-13-0409 та №1993/23-00-13-0409 службові особи відповідача здійснили документальну позапланову виїзну перевірку дотримання позивачем вимог податкового законодавства в частині нарахування та сплати ПДФО, військового збору та ЄВ за період з 01 жовтня 2015 року до 30 вересня 2018 року.
За наслідками перевірки складений акт від 22 грудня 2018 року №627/23-00-13-0412/08681063, в якому зафіксовані порушення позивачем вимог:
1) п.51.1. ст.51, п.176.2. «б» ст.176 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI (далі - ПК України) в частині повноти та достовірності відображення інформації в податковому розрахунку форми 1-ДФ за 4 квартал 2015 року - 3 квартал 2018 року;
2) підпунктів 168.1.1-168.1.2, п.168.1 ст.168, п.171.1. ст.171, п.176.2. ст.176 ПК України, що призвело до несвоєчасної сплати до бюджету ПДФО за період з 01 жовтня 2015 року до 30 вересня 2018 року;
3) п.1 ч.2 ст.6, ч.2 ст.9, п.1 ч.1 ст.7 Закону України від 08.07.2010 №2464-VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VІ):
занижено базу нарахування ЄВ на загальну суму 1403968,25 грн за рахунок не включення до бази нарахування ЄВ заробітної плати засуджених у жовті - грудні 2016 року на суму 152444,19 грн, у 2017 році на суму 702805,90 грн, у січні - вересні 2018 року на 548718,16 грн;
занижено нарахований ЄВ на загальну суму 308537,73 грн за рахунок не нарахування ЄВ на заробітну плату засуджених у жовті - грудні 2016 року на суму 33537,73 грн, у 2017 році - на суму 154617,30 грн, у січні - вересні 2018 року на 120718,01 грн;
занижено базу нарахування ЄВ на загальну суму 139785,43 грн за рахунок не включення до бази нарахування ЄВ суми винагороди за договорами цивільно-правового характеру (далі - ЦПХ);
занижено нарахований ЄВ на загальну суму 31801,02 грн та утриманий ЄВ на 214,60 грн за рахунок не нарахування та неутримання ЄВ суми винагороди за договорами ЦПХ.
На підставі Акту відповідач прийняв спірні рішення:
податкове повідомлення-рішення від 21 січня 2019 року №0000741304 про застосування до позивача штрафних санкцій з ПДФО в сумі 510,00 грн;
податкове повідомлення-рішення від 21 січня 2019 року №0000751304 про збільшення грошового зобов`язання з ПДФО на загальну суму 1189620,19 грн;
рішення від 21 січня 2019 року №0000771304 про застосування штрафних санкцій на суму 170444,33 грн за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого ЄВ;
вимогу від 21 січня 2019 року №Ю-0000761304 про сплату боргу з ЄВ на загальну суму 340888,66 грн.
За наслідками адміністративного оскарження вказані рішення залишені без змін.
В аспекті заявлених вимог, з огляду на фактичні обставини, установлені судами, Верховний Суд виходить з наступного.
Відповідно до підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Згідно підпункту 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 вказаного Кодексу, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
Підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України визначено, що податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України, особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані: а) своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок; б) подавати у строки, встановлені цим Кодексом для податкового кварталу, податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку до контролюючого органу за місцем свого розташування. Такий розрахунок подається лише у разі нарахування сум зазначених доходів платнику податку податковим агентом протягом звітного періоду. Запровадження інших форм звітності з зазначених питань не допускається.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» №2464-VІ (далі - Закон №2464-VІ).
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є: роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців).
За змістом пунктів 1, 4 частини другої статті 6 Закону № 2464-VІ платник єдиного внеску зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VІ платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.
Положеннями Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено, що засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Згідно з частиною першою статті 118 КВК України (зі змінами, внесеними Законом України №1492-VIII від 7 вересня 2016 року), засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом. Вказані зміни набрали чинності 8 жовтня 2016 року.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 3 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 118 КВК України, зокрема, частину першу викладено в такій редакції: «Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.»
Аналіз змін статті 118 КВК України, внесених до неї з 8 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року, дозволяє дійти висновку, що на час виникнення спірних правовідносин можливість укладати строкові трудові договори із засудженими була передбачена виключно для виправних колоній, а юридичні підстави для укладання трудових договорів між засудженими та фізичною особою-підприємцем або юридичною особою, для яких такі засуджені здійснювали виконання робіт чи надання послуг, виникли лише з 28 серпня 2018 року.
Суди попередніх інстанцій встановили, що між позивачем (замовник) та ДУ «Старобабанівська виправна колонія (№92)» (виконавець) були укладені ряд договорів про надання послуг з використанням спецконтингенту для виконання робіт та послуг, відповідно до умов яких Виконавець надає в розпорядження Замовника робітників з числа спецконтингенту для виконання робіт на об`єктах замовника.
Також суди встановили, що позивач не мав доступу до особових рахунків засуджених і ніколи не здійснював перерахування коштів безпосередньо засудженим у вигляді заробітної плати чи інших виплат. Позивач мав стосунки лише з ДУ «Старобабанівська виправна колонія (№92)» на підставі умов Договору.
Тобто, позивач не здійснював оплату роботи засуджених осіб безпосередньо, натомість відповідні кошти, в силу вимог договору, перераховувались на рахунки установи виконання покарань у відповідності до умов договорів про залучення засуджених осіб.
Верховний Суд неодноразово висловлювався про те, що засуджені особи є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми Єдиного внеску із заробітної плати таких осіб. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено обов`язок забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому державному соціальному страхуванні. При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 18 червня 2020 року у справі № 240/1700/19.
Колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивач, який виступав замовником перед установою виконання покарань, не є роботодавцем, а тому відповідно не мав статусу податкового агента у правовідносинах, пов`язаних із використанням праці засуджених, у зв`язку з чим прийняті контролюючим органом рішення є протиправними.
Жодних доказів нарахування та виплати доходу засудженим особам, праця яких використовувалась суду не надано.
Верховний Суд зазначає, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 341 КАС України).
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частини 2, 3 статті 341 КАС України).
Так, підставою для відкриття провадження у цій справі слугували посилання скаржника на приписи пункту 1 частини 4 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках - якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Обґрунтовуючи довід про наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції практики Верховного Суду, викладеної у постанові від 02 березня 2018 року у справі №820/6196/16.
Суд зазначає, що подібність правовідносин визначається їх змістом (правами і обов`язками суб`єктів правовідносин). У свою чергу, зміст правовідносин визначається юридичним фактом (юридичним складом) або подією, які в силу закону, породжують права та обов`язки особи (суб`єкта правовідношення).
Посилання скаржника в касаційній скарзі на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02 березня 2018 року у справі №820/6196/16, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними зі спірними.
Таким чином, з огляду на встановлені в межах цієї адміністративної справи обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що у правовідносинах щодо організації залучення до оплачуваної праці засуджених ДП Підприємство «Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 92)» не є податковим агентом, який, серед іншого, зобов`язаний утримувати із виплачуваних засудженим заробітних плат та перераховувати до бюджету податок на доходи фізичних осіб, єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
Переглянувши судове рішення суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права. Висновки суду апеляційної інстанції є результатом оцінки наявних у його розпорядженні доказів. Суд касаційної інстанції не може не погодитись із ними, оскільки така оцінка судом здійснена з дотриманням вимог процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування всіх обстави справи на підставі належних та допустимих доказів. При цьому порушень норм процесуального права, які б вплинули або змінили цю оцінку, скаржником не зазначено.
У касаційній скарзі відповідач покликається на те, що судом апеляційної інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, із вказівкою про незастосування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі за подібними правовідносинами. Дослідивши матеріали цієї справи та встановлені судами фактичні обставини спору, Суд дійшов висновку, що, незважаючи на те, що спірні правовідносини в означених справах та у справі, що розглядається, регламентуються більшою мірою одними й тими ж нормами закону, обставини цих справ в кожній окремій ситуації все ж є відмінними. Наведені відповідачем аргументи не доводять, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду.
Відтак, доводи касаційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами справи та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення, судом апеляційної інстанції було порушено норми матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, прийнято обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи.
Керуючись статтями 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області залишити без задоволення, а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2019 року у справі №580/1134/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіВ.П. Юрченко І.А. Васильєва М.М. Гімон