19.11.2023

№ 595/524/18

Постанова

Іменем України

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 595/524/18

провадження № 61-14207св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Юрія Володимировича, на постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року в складі колегії суддів: Щавурської Н. Б., Костіва О. З., Сташківа Б. І.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні будинком, який розташований на АДРЕСА_1 , шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що відповідачі без отримання дозволу позивача самовільно вселилися в належний йому на праві власності жилий будинок, спричиняючи тим самим перешкоди в користуванні та розпорядженні належним йому на праві власності майном.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними чином, що відповідачі без будь-якого попередження та без отримання дозволу самовільно вселилися в його будинок.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року скасовано, прийнято нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задоволено, усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з жилого будинку, який розташований на АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки тому факту, що єдиним власником жилого будинку, в якому на час звернення з даним позовом проживає сім`я відповідачів, є позивач ОСОБА_1 , який заперечує наявність передбачених законом підстав для проживання відповідачів у його будинку. Не враховано також, що відповідачі не є членами сім`ї позивача й відповідні договори, які б надавали право проживати їм у даному будинку, в передбачений законом спосіб між сторонами по справі не укладалися.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Захарчук Ю. В., надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року, просивши суд касаційної інстанції скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року та залишити в силі рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року справу № 459/1786/16-ц призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано: що між позивачем і матір`ю відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_8 була досягнута домовленість щодо купівлі-продажу будинку, на виконання якої остання впродовж 2014-2015 років частково сплатила кошти самому позивачу, а частково - його дочці. Позивач передав ключі від спірного будинку та дозволив у ньому проживати ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 Отримавши кошти, позивач відмовився посвідчувати договір купівлі-продажу у нотаріуса та не повертає їх. Суд не врахував наявність кримінального провадження з приводу вчиненого ОСОБА_1 шахрайства щодо ОСОБА_8 . Позивач не довів підстав позову, а саме, факт самовільного вселення відповідачів до будинку. Постановою апеляційного суду права на житло позбавлені діти - ОСОБА_7 і ОСОБА_6 .

27 січня 2021 року ОСОБА_10 надіслав до суду клопотання про долучення до справи додаткових доказів, яке не підлягає задоволенню, оскільки розгляд даної справи завершено і по суті заявленого позову судом першої інстанції ухвалено судове рішення, яке переглянуто судом апеляційної інстанції, а враховуючи повноваження суду касаційної інстанції, на стадії касаційного провадження суд перевіряє правильність застосування судами першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права на підставі наявних та вже доданих до справи доказів, і не може досліджувати докази та встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій чи відкинуті ними.

Позиції інших учасників

18 лютого 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив поновити строк для подання відзиву, оскільки копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги він отримав 15 лютого 2021 року. Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 отримав копію касаційної скарги 15 лютого 2021 року, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення, та свідчить про відсутність зловживань позивачем його процесуальними правами і вказує на поважність причини пропуску ним відповідного процесуального строку. У зв`язку із зазначеними обставинами та враховуючи вимоги статей 127 395 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), колегія суддів вважає за можливе поновити ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У поданому відзиві позивач зазначає про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення апеляційного суду, оскільки відповідачі вселилися та проживають у належному йому будинку без належних правових підстав, а тому у нього як єдиного власника цього майна, наявне право вимагати виселення цих осіб з даного приміщення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 з 31 березня 2014 року є власником жилого будинку з надвірними будівлями та спорудами, який розташований на АДРЕСА_1 .

Купити зазначений будинок для сина з сім`єю за ціну, узгоджену з позивачем у розмірі 12 000,00 доларів США виявила бажання мати відповідача ОСОБА_2 , яка проживає по сусідству.

Відповідно до розписки ОСОБА_1 , 11 березня 2014 року він отримав від ОСОБА_8 (матері відповідача ОСОБА_2 ) гроші в сумі 72 000,00 грн.

Згідно із письмовою розпискою дочки позивача ОСОБА_11 ( ОСОБА_12 ), остання 23 червня 2015 року отримала від ОСОБА_8 гроші в сумі 1 800,00 доларів США (39 600,00 грн) як борг за будинок, розташований у селі Порохова, Бучацького району, Тернопільської області/

У спірному будинку відповідачі проживають з літа 2014 року.

З приводу шахрайських дій позивача, пов`язаних із зволіканням в оформленні договору купівлі-продажу спірного будинку, мати відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_8 зверталася до правоохоронних органів.

Ухвалою Бучацького районною суду Тернопільської області від 11 березня 2016 року зобов`язано Бучацьке відділення поліції Теребовлянського відділу поліції головного управління Національної поліції у Тернопільській області внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_8 від 18 листопада 2015 року про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України.

16 березня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016210060000100 внесено відомості за заявою ОСОБА_8 про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України та розпочато досудове розслідування.

16 травня 2018 року постановою Теребовлянської місцевої прокуратури скасовано постанову слідчого відділу Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції головного управління Національної поліції у Тернопільській області про закриття кримінального провадження № 12016210060000100 від 16 березня 2016 року.

19 лютого 2018 року ОСОБА_1 надіслав відповідачам претензію про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

19 березня 2018 році до Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції головного управління Національної поліції у Тернопільській області з приводу незаконного проживання невідомих громадян у належному йому спірному будинку звернувся ОСОБА_1 . У ході перевірки звернення встановлено, що в цьому будинку проживають ОСОБА_2 , його дружина ОСОБА_5 , а також діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 без реєстрації з 2014 року по день надання відповіді на звернення (30 березня 2018 року). Будь-яких документів про право власності на відповідний жилий будинок з надвірними будівлями і спорудами у ОСОБА_2 немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У частинах першій, другій статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі жилого приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Проте дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати прав інших осіб та інтереси суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Вирішуючи справу суд має визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права та правильно застосувати її.

Як установлено судами та не заперечувалося сторонами при розгляді справи, у будинку, який розташований на АДРЕСА_1 проживають відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 без реєстрації з 2014 року.

Відповідачі ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 були неповнолітніми на час звернення до суду із цим позовом та на час ухвалення судових рішень у справі, а ОСОБА_7 і на час касаційного перегляду рішення у цій справі також є малолітнім.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про виселення відповідачів, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що позивач не надавав згоди на проживання відповідачів у його будинку, відповідачі не є членами сім`ї позивача та відповідно не укладали жодних договорів, які б давали право на проживання в спірному житлі.

Проте, судом належним чином не з`ясовано підстави вселення та подальшого проживання відповідачів у спірному будинку відповідачів, оскільки відповідач ОСОБА_2 зазначає, що відповідачі вселилися до будинку за попередньою згодою позивача, а також вказує про те, що відповідно до розписки ОСОБА_1 та його дочки ОСОБА_11 , 11 березня 2014 року та 23 червня 2015 року позивач отримав від ОСОБА_8 (матері відповідача ОСОБА_2 ) гроші в сумі 72 000,00 грн та 1 800,00 доларів США (а. с. 34-35) як оплату вартості спірного будинку.

У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)

у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд включає в себе принцип доступу до суду, ефективність якого обумовлюється тим, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду за вирішенням певного питання, і що держава не повинна чинити правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Апеляційним судом установлено, що ОСОБА_1 вимагає усунути порушення свого права шляхом виселення відповідачів без надання іншого житла, оскільки відповідач порушує його право власності.

При цьому, вирішуючи питання про виселення без надання іншого жилого приміщення, суд має враховувати статтю 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), якою визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Жиле приміщення, що надається виселюваному, повинно були зазначено в рішенні суду або постанові прокурора.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком.

Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення позову, не врахував належним чином принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав позивача в аспекті статті 6 Конвенції.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи

з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkosv. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено.

Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме, від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло

є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути співмірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами особи, пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії»).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України»).

Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, та не оцінив таке виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Під час судового розгляду справи апеляційний суд не встановив належним чином справжній характер спірних правовідносин між сторонами; чи дійсно відповідачі без згоди позивача (власника) вселилися і проживали з 2014 року до часу звернення до суду із цим позовом (2018 рік), чи за наявності згоди позивача (мовчазної/усної) на вселення; яка справжня правова природа призначення отриманих ОСОБА_1 грошових коштів згідно його розписки та розписки його дочки ОСОБА_11 (а. с. 34-35); чи наявне у відповідачів інше житло до вселення і на час розгляду справи про виселення.

Суди не встановили чи мають відповідачі інше місце проживання, яке буде придатне для малолітньої дитини - ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

У силу закону малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання.

Судом апеляційної інстанції не з`ясовано чи є у відповідачів будь-яке інше житло, не враховано чи дотримано принцип пропорційності при позбавленні відповідачів разом з малолітньою дитиною житла, яке є постійним їх місцем проживання з 2014 року, чи не покладено на родину ОСОБА_2 , у якій також наявна малолітня дитина, надмірний тягар виселення їх із спірного будинку.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції не здійснив належним оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу, як невід`ємної складової верховенства права у питанні захисту права власності особи як власника майна та приватних осіб з точки зору розв`язання проблеми їх виселення з майна власника, висновок апеляційного суду про виселення відповідачів є передчасним.

У частині четвертій та п`ятій статті 19 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов`язковою є участь органу опіки та піклування.

Судом апеляційної інстанції при перегляді рішення суду першої інстанції залишено поза увагою те, що цей спір безпосередньо стосується права неповнолітніх осіб на користування житлом, а тому у відповідності до статті 19 СК України участь органу опіки та піклування у розгляді такої справи є обов`язковою.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Судове рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35).

ЄСПЛ вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції не виконав вимоги процесуального права щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи, а тому відповідне судове рішення не відповідає вимогам законності та обґрунтованості відповідно до статті 263 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Згідно статті 400 ЦПК України дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України.

Ураховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, постанова апеляційного суду не може вважатися законною та обгрунтованою, а тому підялгає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, надати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; установити дійсні правовідносини між сторонами; наявність/відсутність порушення відповідних прав власника будинку відповідачами; чи підлягає порушене право захисту; ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Юрія Володимировича, задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук