№ 603/235/19

Постанова

Іменем України

02 червня 2022 року

м. Київ

справа № 603/235/19

провадження № 61-466св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Вістрянська сільська рада Монастириського району Тернопільської області,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником Захарчуком Юрієм Володимировичем , на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Костів О. З., Хома М. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області про визнання права власності на спадкове майно,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області про визнання права власності на спадкове майно.

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_4 . Після його смерті відкрилася спадщина на спадкове майно. Вказану спадщину прийняла дружина спадкодавця - ОСОБА_1 , оскільки проживала на час відкриття спадщини разом з спадкодавцем.

ІНФОРМАЦІЯ_2 мати позивача ОСОБА_1 померла. Після її смерті відкрилась спадщина на спадкове майно, яке складається з:

- житлового будинку з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- земельної ділянки площею 0,5682 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:0118, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області;

- земельної ділянки площею 0,0946 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:001:0989, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області.

ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини як спадкоємиця першої черги, проте оформити спадщину нотаріус не зміг, оскільки відсутні оригінали правовстановлюючих документів.

Посилаючись на зазначене, позивач просила суд визнати за нею право власності на спадкове майно, а саме на:

- житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку площею 0,5682 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:001:0118, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області;

- земельну ділянку площею 0,0946 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:001:0989, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Монастириського районного суду Тернопільської області від 12 червня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на спадкове майно, а саме, на:

- житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку площею 0,5682 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:0118, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області;

- земельну ділянку площею 0,0946 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:001:0989, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено обставини, викладені нею в позовній заяві, а отже, вона як спадкоємець за законом має право на спірне спадкове майно, інших спадкоємців, які б претендували на це спадкове майно у спадщині судом не встановлено. Також судом враховано, що на час відкриття спадщини та розгляду справи в суді будь-які інші можливі спадкоємці заяв про прийняття спадщини на спірне майно в нотаріальну контору не подавали і жодних правовстановлюючих документів на спірне майно чи право його успадкування суду не було пред`явлено, а ОСОБА_1 фактично прийняла спадщину, тому є підстави визнати за нею право власності на спадкове майно.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 як особа, яка не брала участі у розгляді справи, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Монастириського районного суду від 12 червня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 посилався на те, що цим рішенням вирішено питання про його права. Суд першої інстанції не повно дослідив докази та з`ясував обставини, що мають значення для її вирішення. Суд не встановив всіх спадкоємців після смерті ОСОБА_1 , які мають право на спадкування майна після смерті матері.

Крім того, при вирішенні спору суд не врахував, що згідно з погосподарською книгою Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області, станом на 1990 рік спірний будинок зареєстровано до суспільної групи господарств - колгоспний двір. У вказаному житловому будинку були зареєстровані: ОСОБА_4 - голова двору, ОСОБА_1 - дружина, сини - ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_1 .

З вказаного житлового будинку вибули: син ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Луг Рожнятівського району Івано-Франківської області, син - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 в смт Коропець Монастириського району Тернопільської області, дочка ОСОБА_1 в 1990 році в господарство АДРЕСА_2.

Заявник вважає, що він не втратив права на частку в майні двору, оскільки з моменту його вибуття і до втрати статусу колгоспного двору минуло менше трьох років. Зазначає, що своєчасно не звернувся до нотаріуса із заявою про вступ у спадкове майно після смерті матері ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що з 15 січня 2018 року до 27 березня 2018 року він перебував у РФ і тому не міг подати заяву в нотаріальну контору до 07 березня 2018 року. Цим рішенням порушено його права як спадкоємця на майно після смерті матері ОСОБА_1 та порушено право на частку в майні колгоспного двору.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Ю. В. на рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 12 червня 2019 року в цій справі закрито.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що оскаржуваним судовим рішенням питання про права, свободи та інтереси ОСОБА_2 не вирішувались. ОСОБА_2 не надано належних і допустимих доказів здійснення права на спадкування, а саме прийняття ним спадщини у встановлений законом строк, тому він на час розгляду справи вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Також суд не взяв до уваги доводи ОСОБА_2 про те, що оскаржуваним рішенням було порушено його права на частку в майні колгоспного двору, оскільки останнім не надано доказів на підтвердження його прав на частку в майні колгоспного двору та згідно з матеріалами справи ОСОБА_2 станом на 1991 рік в спірному будинку не був зареєстрований та не проживав до дня смерті спадкодавця.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

06 січня 2022 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє Захарчук Ю. В. , засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 12 червня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з неправильним застосування норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, суди не врахували висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

Зазначає, що суд першої інстанції в порушення норм процесуального права не перевірив всіх спадкоємців після смерті ОСОБА_1 , не залучив ОСОБА_2 відповідачем по справі, а також не встановив усіх учасників справи та не перевірив, чи були особи, які не втратили права власності в колгоспному дворі станом на 15 квітня 1991 року.

Суди залишили поза увагою те, що спірний будинок станом на 1990 рік зареєстровано до суспільної групи господарств - колгоспний двір. У вказаному житловому будинку були зареєстровані: ОСОБА_4 - голова двору, ОСОБА_1 - дружина, сини: ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_1 .

З вказаного житлового будинку вибули: син ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Луг Рожнятівського району Івано- Франківської області, син ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 в смт Коропець Монастириського району Тернопільської області, дочка ОСОБА_1 в 1990 році в господарство АДРЕСА_2. Оскільки з моменту їх вибуття і до втрати статусу колгоспного двору минуло менше трьох років, то ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 не втратили права на частку в майні двору. Крім того, заявник зазначає, що він з 1976 року до 1986 року навчався в середній школі, з 01 вересня 1986 року до 1987 року навчався в СПТУ-35 м. Стрий Львівської області, з 1987 року до 1989 року проходив службу в Радянській Армії, з 01 вересня 1989 року до 1990 року навчався в СПТУ № 19 м. Івано-Франківськ. Таким чином, ОСОБА_2 не втратив права на частку в колгоспному майні, спірного житлового будинку. А тому визнання права власності на все спадкове майно за ОСОБА_1 порушує право ОСОБА_2 на частку в майні колгоспного двору та порушує його право, як спадкоємця першої черги на спадкове майно після смерті матері.

Також зазначає, що ОСОБА_2 своєчасно не звернувся до нотаріуса із заявою про вступ у спадкове майно після смерті матері ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що з 15 січня 2018 року до 27 березня 2018 року він перебував в РФ, а тому не міг подати заяву в нотаріальну контору до 07 березня 2018 року.

Доводи інших учасників справи

У травні 2022 року ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2022 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником Захарчуком Ю. В. , у частині оскарження рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 12 червня 2019 року в цій справі.

Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником Захарчуком Ю. В. , на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року в цій справі та витребувано із Монастириського районного суду Тернопільської області цивільну справу № 603/235/19.

Справа надійшла до Верховного Суду у травні 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 73 років в с. Вістря Монастириського району Тернопільської області помер ОСОБА_4 (а. с. 7).

Після його смерті відкрилася спадщина на:

- житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується записами в погосподарській книзі, копія якої міститься в матеріалах справи і згідно з якою ОСОБА_4 зазначений як голова (а. с. 79-81);

- земельна ділянка площею 0,5682 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:001:0118, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області (а. с. 19-21);

- земельна ділянка площею 0,0946 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6124281600:01:001:0989, що розташована на території Вістрянської сільської ради Монастириського району Тернопільської області (а. с. 22, 23).

Вказану спадщину після смерті ОСОБА_4 прийняла його дружина ОСОБА_1 , яка на день смерті ОСОБА_4 проживала з ним та була зареєстрована в спірному будинку (а. с. 26).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 74 років в с. Вістря Монастириського району Тернопільської області померла ОСОБА_1 (а. с. 10).

За життя померлій фактично належали спірний житловий будинок та спірні земельні ділянки, які вона успадкувала після смерті ОСОБА_4 .

Вказану спадщину після смерті ОСОБА_1 прийняла позивач ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги за законом і як особа, яка вчасно звернулася в нотаріальну контору для прийняття спадщини (а. с. 83-127).

В подальшому ОСОБА_1 звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, однак 11 квітня 2018 року приватним нотаріусом Монастириського нотаріального округу Садівським М. А. їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину в зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів, оскільки спадкодавиця ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , не оформила своїх спадкових справ після смерті ОСОБА_4

ОСОБА_2 у встановлений статтею 1270 ЦК України строк для прийняття спадщини у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_1 не подавав нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Таким чином, ОСОБА_2 вважається таким, що не прийняв спадщину.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що заявником не доведено, що оскаржуваним судовим рішенням суду першої інстанції вирішено питання про його права, свободи та інтереси. Належних та допустимих доказів здійснення права спадкування, зокрема прийняття спадщини, ОСОБА_2 не надав. Також заявником не надано доказів на підтвердження порушення його прав на частку в майні колгоспного двору.

Колегія суддів Верховного Суду не в повній мірі погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи таке.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Частиною першою статті 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (частина третя статті 18 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Отже, законодавець визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

При цьому судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц (провадження № 61-13912св20) та від 29 червня 2021 року у справі № 201/751/14-ц (провадження № 61-1490св21).

З огляду на викладене право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі в справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їх права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках.

У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ «Дія 97» проти України від 21 жовтня 2010 року, заява № 19164/04).

У апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилався на те, що спадкоємцем першої черги за законом після смерті матері ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , є її рідна донька ОСОБА_1 (позивач у справі), а також заявник. Тому, визнаючи право власності на все спадкове майно за позивачем, оскаржуваним рішенням було порушено право ОСОБА_2 як спадкоємця першої черги на спадкове майно після смерті матері.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Частинами першою та другою статті 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі. Дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини (частина перша статті 1266 ЦК України).

Частиною першої статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Статтею 1270 ЦК України встановлено строк для прийняття спадщини у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно з частинами першою та другою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини. У разі відсутності такої згоди, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (стаття 1272 ЦК України).

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 у встановлений статтею 1270 ЦК України строк для прийняття спадщини у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_1 не подавав заяву про прийняття спадщини. Таким чином, ОСОБА_2 вважається таким, що не прийняв спадщину.

Виходячи з зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що право ОСОБА_2 , як спадкоємця першої черги на спадкове майно після смерті матері не порушено, оскільки він не прийняв спадщину після смерті спадкодавця.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 своєчасно не звернувся до нотаріуса із заявою про вступ у спадкове майно після смерті матері ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що з 15 січня 2018 року до 27 березня 2018 року він перебував в РФ, а тому не міг подати заяву в нотаріальну контору до 07 березня 2018 року, колегія суддів не приймає.

Верховний Суд звертає увагу на те, що ОСОБА_2 не позбавлений права звернутися до суду з позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини із зазначенням поважних причин пропуску.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що оскаржуваним рішенням було порушено права ОСОБА_2 як спадкоємця першої черги на спадкове майно після смерті матері є безпідставними та не приймаються до уваги колегією суддів.

Однак колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваним рішенням не було порушено права ОСОБА_2 на частку в майні колгоспного двору. Такі висновки є передчасними з огляду на таке.

Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.

Його створення і діяльність врегульовувалось положеннями статей 120-127 ЦК Української РСР 1963 року.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, а частина друга статті 123 цього Кодексу визначала, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується чинне на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу другого пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Члени колгоспу, які працюють у міжгосподарських організаціях, відносяться до суспільної групи колгоспників. Отже, застосування судами норм статей 120 123 ЦК УРСР 1936 року без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Звертаючись з апеляційною скаргою ОСОБА_2 , зокрема посилався на те, що спірний будинок станом на 1990 рік зареєстровано до суспільної групи господарств - колгоспний двір. У вказаному житловому будинку були зареєстровані: ОСОБА_4 - голова двору, ОСОБА_1 - дружина, сини: ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_1 .

Крім того, заявник зазначав, що він з 1976 року до 1986 року навчався в середній школі, з 01 вересня 1986 року до 1987 року навчався в СПТУ-35 м. Стрий Львівської області, з 1987 року до 1989 року проходив службу в Радянській Армії , з 01 вересня 1989 року до 1990 року навчався в СПТУ № 19 м. Івано-Франківськ. Зі спірного будинку ОСОБА_2 вибув 06 липня 1990 року в смт Коропець Монастириського району Тернопільської області. На підтвердження зазначеного заявником зокрема надано копію погосподарської книги (а. с. 154).

Суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином зазначені документи, а також не перевірив, чи були особи, які не втратили права власності в колгоспному дворі станом на 15 квітня 1991 року.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що з моменту вибуття ОСОБА_2 і до втрати правового режиму колгоспного двору минуло менше трьох років, тому дійшов передчасного висновку про те, що останній втратив право на частку в майні колгоспного двору.

Оскільки судом першої інстанції не встановлено на підставі належних та допустимих доказів коло осіб, які не втратили права власності в колгоспному дворі станом на 15 квітня 1991 року у спірному житловому будинку, апеляційний суд передчасно закрив апеляційне провадження з підстав того, що оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалося питання про права свободи та інтереси ОСОБА_2 .

У зв`язку з цим Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, належним чином не дослідив зазначене вище, не врахував вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшов передчасного висновку, що рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи та інтереси ОСОБА_2 не вирішувалися, тому апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 12 червня 2019 року підлягає закриттю.

Доводи касаційної скарги, в якій заявник посилався на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, підтвердилися.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного висновку про закриття апеляційного провадження, тому судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

За викладених обставин, ухвала Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 400 402 406 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником Захарчуком Юрієм Володимировичем , задовольнити частково.

Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук