Постанова
Іменем України
26 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 633/76/16-ц
провадження № 61-17885св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
третя особа - Печенізька селищна рада Печенізького району Харківської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Печенізька селищна рада Печенізького району Харківської області, про усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Печенізька селищна рада Печенізького району Харківської області, про визначення порядку користування земельною ділянкою
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Печенізького районного суду Харківської області від 15 травня 2019 року у складі судді Смирнова В. А.та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з первісним позовом, який уточнила в процесі розгляду справи та просила усунути їй перешкоди у здійсненні права користування земельною ділянкою, яка знаходиться в спільній сумісній власності, шляхом зобов`язання ОСОБА_2 знести металевий паркан, самовільно встановлений на подвір`ї домоволодіння на АДРЕСА_1 (далі - АДРЕСА_1), вирішити питання про розподіл судових витрат.
Обґрунтовуючи первісні позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона та ОСОБА_2 є співвласниками домоволодіння, розташованого на АДРЕСА_1 . 1/2 частина житлового будинку за цією адресою належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 квітня 2013 року серії ВТВ № 282346, посвідченого державним нотаріусом Печенізької державної нотаріальної контори Харківської області Кормільцем М. П. (спадкова справа № 121/2009, зареєстрована в реєстрі за № 148). Оскільки вона набула право власності на 1/2 частину житлового будинку, то до неї перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розміщена її частка житла, та земельною ділянкою, яка необхідна для його обслуговування. На час придбання її частини домоволодіння між колишніми співвласниками домоволодіння існував порядок користування домоволодінням та земельною ділянкою за існуючою між ними домовленістю відповідно до розміру часток у праві спільної сумісної власності - по 1/2 частині. Після набуття нею права власності на частку житлового будинку відповідачка вздовж земельної ділянки збудувала паркан, який розмежував два окремі домоволодіння та фактично утворив дві земельні ділянки, якими користується вона та відповідачка. Таким чином, частина земельної ділянки, яка знаходиться у її фактичному користуванні була відгороджена металевим парканом. Відповідачка встановила окрему хвіртку та демонтувала ворота. Тому її право на частину земельної ділянки, яка пропорційна частці в житловому будинку, що необхідна їй для обслуговування житла, порушено відповідачкою. Вона неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з проханням не порушувати її прав та відновити порядок користування спільною земельною ділянкою, однак домовленості так і не було досягнуто, що дає їй право звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права.
У березні 2017 року ОСОБА_2 звернуласядо суду із зустрічним позовом, у якому просила відновити її порушене право користування земельною ділянкою шляхом визначення за нею у користування 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0601 га, розташованої на АДРЕСА_1 , що пропорційна 1/2 частині належного їй на праві власності будинку.
Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалася на те, що згідно з договором купівлі-продажу будинку, посвідченим державним нотаріусом Печенізької державної нотаріальної контори Харківської області 06 червня 2006 року, вона придбала 1/2 частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Цей житловий будинок (в тому числі 1/2 частина належного їй житлового будинку) знаходиться на земельній ділянці площею 0,0601 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На земельну ділянку виготовлено державний акт серії ХР № 026761. Співвласником земельної ділянки до 2005 року був ОСОБА_3 . Водночас рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 27 листопада 2012 року за ОСОБА_1 визнано право власності в порядку спадкування на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,0601 га на АДРЕСА_1 . Раніше між співвласниками житлового будинку в добровільному порядку визначався порядок користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку та господарських будівель. Однак, відколи ОСОБА_1 стала співвласником земельної ділянки, вони не можуть знайти спільної домовленості щодо користування нею. Вона неодноразово запрошувала представників Печенізької селищної ради для досудового врегулювання спору, але вона з ОСОБА_1 не дійшли згоди щодо користування земельною ділянкою. Тому вона вимушена звернутися до суду.
Печенізький районний суд Харківської області ухвалою від 01 серпня 2017 року прийняв до спільного розгляду із первісним позовом зустрічний позов.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Печенізький районний суд Харківської області рішенням від 15 травня 2019 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не довела обставин, які стали підставою для усунення їй перешкод у користуванні земельною ділянкою, що знаходиться у спільній сумісній власності, і того, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди шляхом встановлення металевого паркану із хвірткою, оскільки у позивачки є ключ він неї. Під час розгляду справи не було проведено судової земельно-технічної експертизи для визначення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками домоволодіння, який буде відповідати вимогам щодо обслуговування будівель і споруд, враховуватиме місце розташування будівель і споруд та існуючий порядок користування співвласниками земельною ділянкою. Тому зустрічні позовні вимоги є також недоведеними.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Харківський апеляційний суд постановою від 03 вересня 2019 року рішення Печенізького районного суду Харківської області від 15 травня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив. Усунув перешкоди у здійсненні права користування земельною ділянкою, яка знаходиться у спільній сумісній власності, шляхом зобов`язання ОСОБА_2 знести самовільно встановлений металевий паркан на території домоволодіння на АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення суду залишив без змін.
Своє рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновок суду першої інстанції про недоведеність зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. При цьому апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду про недоведеність первісних позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки суд не врахував того, що ОСОБА_2 збудувала паркан на земельній ділянці двору домоволодіння АДРЕСА_1 з метою окремого проходу до частин будинку кожного із співвласників. Ці обставини визнаються сторонами. Матеріали справи не містять доказів того, що зазначений паркан побудований ОСОБА_2 за згодою іншого співвласника, ОСОБА_4 . Водночас збудований відповідачкою за первісним позовом паркан чинить перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю, а саме земельною ділянкою для обслуговування будинку та прибудинкової території. Наявність хвіртки та ключа від неї у позивачки за відсутності згоди на встановлення паркану не є підставою для висновку про відсутність порушень її права наявністю такого паркану. В акті обстеження земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , від 20 жовтня 2015 року зазначено, що ОСОБА_2 за згодою ОСОБА_1 на земельній ділянці перед домоволодінням (частина двору), що перебуває в спільно-сумісній власності, збудувала паркан. Проте зазначений акт ОСОБА_1 не підписувала. Сама вона категорично заперечує надання такої згоди та наполягає на знесенні самовільно збудованого паркану. До суду апеляційної інстанції представник позивачки надав фотокартки, з яких видно, що паркан на земельній ділянці перед домоволодінням АДРЕСА_1 порушує права ОСОБА_1 як співвласника вказаного домоволодіння. У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку, що наявні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Печенізького районного суду Харківської області від 15 травня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року і направити справу на новий судовий розгляд.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що, відмовляючи в задоволенні її апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції безпідставно посилався на договір конкретного користування від 11 лютого 2002 року, укладений між нею та ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_1 не є правонаступником ОСОБА_3 ОСОБА_1 у спірному випадку, є особою з якою вона усно домовилася про розподіл подвір`я добровільно, і на рішення Чугуївського міського народного суду УРСР від 30 серпня 1990 року, оскільки воно стосувалося інших учасників. Посилання судом на встановлені у згаданому рішенні обставини є помилковим через відсутність матеріалів справи. Суд не взяв до уваги того, що вона домовилася з ОСОБА_1 про спорудження паркану та надала їй доступ до хвіртки (дала ключі від замка у хвіртці), якою вона не користується. Необґрунтованими є і посилання апеляційного суду на те, що наявність перешкод у користуванні земельною ділянкою підтверджується фотокартками паркану, оскільки сама по собі наявність споруди не свідчить про наявність порушених прав у зв`язку з тим, що паркан побудований за згодою ОСОБА_1 .
У червні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним і обґрунтованим, оскільки апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
27 листопада 2019 року справа № 633/76/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками будинку АДРЕСА_1 (по 1/2 частині кожна АДРЕСА_1 .
Зазначений житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 2 520 кв. м, до складу якого входить двір та город.
Згідно з договором конкретного користування, укладеним 11 лютого 2002 року між ОСОБА_3 (частину будинку якого набула ОСОБА_1 ) та ОСОБА_2 , сторони домовились про те, що користування земельною ділянкою здійснюється таким чином: двір площею 600 кв. м є спільним і розподілу не підлягає; у користуванні ОСОБА_2 знаходиться 889 кв. м городу, а у користуванні ОСОБА_3 знаходиться 1 030 кв. м городу.
За ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстроване право власності на земельні ділянки городу площею 1 030 кв. м та 889 кв. м відповідно.
13 грудня 2004 року на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0601 га серії ХР № 026761.
Рішенням Печенізького районного суду Харківської області 27 листопада 2012 року у справі № 2031/558/2012 за ОСОБА_1 визнано право власності в порядку спадкування за заповітом на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,0601 га на АДРЕСА_1 .
Таким чином, земельна ділянка (подвір`я), на якій розташований житловий будинок, за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарчих будівель та споруд, площею 0,0601 га, знаходиться у спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (по 1/2 частині за кожною). Порядок користування визначений договором конкретного користування від 11 лютого 2002 року. Судового рішення або іншого договору, яким було б визначено інший порядок користування спірною земельною ділянкою, на сьогодні не існує.
У матеріалах справи є протокольні рішення узгоджувальних земельних комісій із спірних питань від 18 липня 2001 року та від 29 жовтня 2005 року, згідно з якими домоволодіння, що належить сторонам, було обстежено і визнано, що фактичний розподіл подвір`я не можливий.
Рішенням Чугуївського міського народного суду УРСР від 30 серпня 1990 року (справа № 2-1021, 1990 року) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 (колишній співвласник) про визнання порядку користування подвір`ям на АДРЕСА_1 , вирішено зобов`язати ОСОБА_5 знести паркан. Під час розгляду тієї справи проведено технічну експертизу, згідно з якою подвір`я домоволодіння АДРЕСА_1 розподілу не підлягає.
Згідно з актом обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 від 20 жовтня 2015 року, яка знаходиться у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , з урахуванням правової та технічної документації на домоволодіння та земельні ділянки, під час обстеження комісія встановила наступне: «З метою окремого проходу до своїх осель, ОСОБА_2 за згодою ОСОБА_1 , на земельній ділянці перед домоволодінням (частина двору), що перебуває в спільній сумісній власності, збудувала паркан, в якому є хвіртка для сумісного користування. Проте ОСОБА_1 зачинила її зі своєї сторони, внаслідок чого ОСОБА_2 не має змоги користуватися горищем, витяжками газових приладів та льоха, пройти до свого огороду. ОСОБА_2 зі свого боку також закрила доступ ОСОБА_1 користуватися приладом обліку електроенергії. Окрім того, також встановлено, що за домоволодінням є частина земельної ділянки (частина двору), яка перебуває в спільно-сумісній власності, але нею користується тільки ОСОБА_1 . На цій частині двору розташовані літня кухня, сарай та інші напівзруйновані господарські споруди (навіси для дров та споруда літнього душу), а також частина старого напівзруйнованого дерев`яного паркану. Ці споруди розташовані майже на межі. Склалася така ситуація, що ОСОБА_2 не має можливості користуватися своїм майном та городом. Водночас, за орієнтовними підрахунками комісії, земельна ділянка площею 601 кв. м, яка знаходиться у спільно-сумісній власності (двір) ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , розподілена по фактичному користуванню наступним чином: під житловим будинком - до 110 кв. м.; у користуванні ОСОБА_2 - до 190 кв. м.; у користуванні ОСОБА_1 - до 300 кв. м».
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_2 збудувала паркан на земельній ділянці двору домоволодіння АДРЕСА_1 з метою окремого проходу до своїх частин будинку кожного із співвласників. Зазначені обставини визнані сторонами.
Доказів того, що паркан був побудований ОСОБА_2 за згодою іншого співвласника - ОСОБА_4 , матеріали справи не містять.
До суду апеляційної інстанції сторона позивачки за первісним позовом надала фотокартки, з яких встановлено, що паркан на земельній ділянці перед домоволодінням АДРЕСА_1 порушує права ОСОБА_1 як співвласника вказаного домоволодіння.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки касаційна скарга надійшла до Верховного Суду до 08 лютого 2020 року, її розгляд Верховний Суд здійснює за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Результат аналізу наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).
Частинами другою, третьою статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Відповідно до частин першої, другої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Апеляційний суд, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні докази, дійшов правильного висновку, що збудований відповідачкою за первісним позовом паркан чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю, а саме земельною ділянкою для обслуговування будинку та прибудинкової території. Наявність хвіртки та ключа від неї у позивачки за відсутності згоди на встановлення паркану не є підставою для висновку про відсутність порушень її права наявністю такого паркану. З акта обстеження земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на АДРЕСА_1 від 20 жовтня 2015 року встановлено, що ОСОБА_2 за згодою ОСОБА_1 на земельній ділянці перед домоволодінням (частина двору), що перебуває в спільно-сумісній власності, збудувала паркан. Проте цей акт ОСОБА_1 не підписаний, вона категорично заперечує надання такої згоди та наполягає на знесенні самовільно збудованого паркану.
Також апеляційний суд з фотокарток, наданих стороною позивача за первісним позовом, встановив, що паркан розташований на земельній ділянці перед домоволодінням АДРЕСА_1 , порушує права ОСОБА_1 як співвласника цього домоволодіння.
Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суд про доведеність первісних позовних вимог. Водночас колегія суддів вважає безпідставними посилання в касаційній скарзі на необґрунтованість висновку апеляційного суду про те, що паркан побудований за згодою ОСОБА_1 , оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 категорично заперечувала надання згоди на спорудження паркану та наполягала на його знесенні. Також апеляційним суд встановив, що наявність перешкод у користуванні земельною ділянкою підтверджується фотокартками самого паркану.
Апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і в сукупності надав їм належну оцінку. В свою чергу, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий суд, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з недоведеності заявлених вимог. Верховний Суд погоджується із цим висновком судів попередніх інстанції з таких підстав.
Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам житловий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед за їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то, застосовуючи стяттю 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.
За правилами частини другої статті 120 ЗК України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватися до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою). Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).
Апеляційний суд встановив, що згідно з договором конкретного користування, укладений 11 лютого 2002 року між співвласником ОСОБА_3 (частину будинку якого набула ОСОБА_1 ) та ОСОБА_2 , сторони домовились про те, що користування земельною ділянкою здійснюється таким чином: двір площею 600 кв. м є спільним і розподілу не підлягає; у користуванні ОСОБА_2 знаходиться 889 кв. м городу, а в користуванні ОСОБА_3 - 1 030 кв. м городу.
Також апеляційний суд встановив, що сторони не досягли згоди на користування земельною ділянкою площею 601 кв. м (двір).
При цьому апеляційний суд виходив з того, що під час розгляду справи не проведено судової земельно-технічної експертизи щодо можливості визначення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками домоволодіння, який буде відповідати вимогам щодо обслуговування будівель і споруд, враховуватиме місце розташування будівель і споруд та існуючий порядок користування співвласниками земельною ділянкою, а тому зустрічні позовні вимоги є недоведеними.
У зв`язку з цим Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність між сторонами фактичного порядку користування земельною ділянкою, визначеного договором, і за відсутності доказів про можливість встановлення іншого порядку користування (висновку земельно-технічної експертизи), правильності висновку про недоведеність зустрічних позовних вимог.
З урахуванням зазначеного не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно посилався на договір конкретного користування від 11 лютого 2002 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки цим договором встановлено порядок користування спірною земельною ділянкою попередніми власниками, і цей договір є чинним для нинішніх землекористувачів.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у нескасованій частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону, й підстав для їх скасування немає.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки дію постанови Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2019 року, у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін необхідно поновити його дію.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Печенізького районного суду Харківської області від 15 травня 2019 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:А. Ю. Зайцев С. Ю. Бурлаков Є. В. Коротенко