№ 638/15736/15-ц

Постанова

Іменем України

13 червня 2022 року

місто Київ

справа № 638/15736/15-ц

провадження № 61-10158св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дряблов Олександр Володимирович,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 січня 2021 року, постановлене суддею Омельченко К. О., та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у вересні 2015 року звернулася до суду із позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дряблов О. В., про визнання договорів дарування недійсними.

Позивач обґрунтовувала свої вимог тим, що з 1976 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

Стверджувала, що під час перебування у шлюбі за рахунок спільних коштів подружжя набуло у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення цоколю АДРЕСА_2 , право власності на які були оформлені на ОСОБА_2 .

Під час звернення у 2014 році до Дзержинського районного суду м. Харкова із позовом про поділ майна позивач дізналася, що відповідач без її згоди оформив договори дарування квартири та нежитлового приміщення на їх дочку ОСОБА_3 , які позивач просить суд визнати недійсними, оскільки вони укладені з порушенням ЦК України, а саме без її письмової згоди.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що майно, яке є предметом договорів дарування, не придбано за спільні кошти подружжя та не може вважатися спільною сумісною власністю, згода на відчуження якої є обов`язковою.

ОСОБА_2 також заперечував проти позову.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 13 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2021 року, Дзержинський районний суд м. Харкова залишив без задоволення позов ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що на момент укладення оспорюваних правочинів позивач був власником спірного майна і мав право розпоряджатися ним на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало будь-яких обтяжень права власності, не перебувало ані під арештом, ані під заставою.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірне нерухоме майно не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки воно набуте ОСОБА_2 за безоплатним договором відступлення права вимоги. Квартира АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення цоколю АДРЕСА_2 були особистою власністю ОСОБА_2 , який за договором дарування подарував це нерухоме майно своїй дочці ОСОБА_3

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 18 червня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 січня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Визначення заявником підстав касаційного оскарження та узагальнений виклад доводів касаційної скарги

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у:

постановах Верховного Суду від 10 червня 2020 року

у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20), від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18), щодо отримання згоди другого із подружжя на укладення договору про розпорядження спільним майном;

постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 726/1606/17 (провадження № 61-3533св19), про те, що розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя;

постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 569/12236/17 (провадження № 61-12878св20), про застосування положень статей 16, 17 Закону України «Про власність» та статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України);

постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі

№ 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), про презумпцію спільності майна подружжя;

постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору;

- суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18);

- суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, а саме прибутковий касовий ордер від 18 лютого 2003 року № 50 про внесення відповідачем ОСОБА_3 внеску у розмірі 145 543, 00 грн, який, на переконання заявника, не підтверджує джерело походження цих коштів, а отже, суди не дослідили докази щодо належності спірної квартири до спільного сумісного майна подружжя.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 надала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відповідач зазначила, що заявник навела як підставу касаційного оскарження нерелевантні постанови Верховного Суду. Щодо касового ордера як доказу у справі, то відповідач вважає, що він є належним та допустимим доказом, а питання походження ордера не є предметом спору.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 16 липня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою відкриття касаційного провадження у справі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 жовтня 1976 року до 30 червня 2010 року.

У шлюбі у подружжя народилося троє дітей: ОСОБА_4 , 1976 року народження, ОСОБА_3 , 1980 року народження, та ОСОБА_5 , 1989 року народження.

ОСОБА_3 та Закрите акціонерне товариство «Макрокап Девелопмент Україна» 18 лютого 2003 року уклали договір № 34 про участь у будівництві, за умовами якого забудовник зобов`язаний був передати ОСОБА_3 у власність двокімнатну квартиру, загальною площею орієнтовно 82, 7 кв. м, яка розташована на другому поверсі, а також паркувальне місце за зазначеною адресою, а ОСОБА_3 зобов`язувалася взяти участь у будівництві та сплатити внесок в сумі 146 543, 00 грн за квартиру та 35 000, 00 грн за паркувальне місце.

Згідно з квитанцією до прибуткового касового ордера № 50 ОСОБА_3 сплатила внесок відповідно до згаданого договору у розмірі 145 543, 00 грн 19 лютого 2003 року та 35 000, 00 грн - 28 лютого 2003 року.

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 01 лютого 2005 року підписали угоду про відступлення права вимоги за договором про участь у будівництві. Відповідно до умов угоди сторони погодили, що ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 право вимоги за договором про участь у будівництві. На момент укладення цього договору ОСОБА_3 повністю сплатила пайовий внесок за договором від 18 лютого 2003 року та за закінченням будівництва має право вимагати передачі їй квартири та паркувального місця.

ОСОБА_2 06 грудня 2006 року прийняв від забудовника квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 81, 93 кв. м, а також паркувальне місце на виконання договору про участь у будівництві, що підтверджується актом пройму-передачі квартири.

09 серпня 2007 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності на зазначену квартиру, а також право власності на нежитлове приміщення цоколю АДРЕСА_2 - місце паркування в літ. А-18, площею 28, 0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення цоколю АДРЕСА_2 - місце паркування в літ. А-18, площею 28, 0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , належали на праві особистої приватної власності відповідача, оскільки майно набуте ним за безоплатним договором відступлення права вимоги.

06 вересня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дрябловим О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 801.

Згідно з пунктом 1 цього договору ОСОБА_2 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 зазначену квартиру, яка належить йому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (б/н), виданого Дзержинською районною в м. Харкові радою 26 липня 2007 року.

Також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 20 грудня 2013 року уклали договір дарування нежитлового приміщення цоколю АДРЕСА_2 - місце паркування в

літ. А-18, площею 28, 0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дрябловим О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1100.

Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_2 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 зазначене нежитлове приміщення, яке належить йому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (б/н), виданого Дзержинською районною в м. Харкові радою 26 липня 2007 року.

Право, застосоване судом

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом, зазначила, що оскаржувані договори дарування вчинені без її письмової згоди як другого з подружжя.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Зазначені положення закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18),від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Щодо правового режиму майна, яке є предметом оскаржуваних договорів дарування

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що спірне майно, яке є предметом оспорюваних договорів дарування, було особистою приватною власністю ОСОБА_2 , а тому згода ОСОБА_1 на його відчуження не була потрібна.

Верховний Суд погоджується з цими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Правила статей 57 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми права належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного, для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Відповідно до встановлених фактичних обставин справи майно, яке є предметом оскаржуваних договорів дарування, ОСОБА_2 набув у власність під час шлюбу з ОСОБА_1 , проте за безоплатним договором відступлення права вимоги, що свідчить про те, що ОСОБА_1 як дружина не брала участі у набутті цього майна ані коштами, ані спільною працею.

Отже, обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, свідчать, що майно, набуте ОСОБА_2 за договором відступлення права вимоги, є його особистою приватною власністю.

Верховний Суд у цій справі також врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 686/16707/18 (провадження № 61-22113св19), відповідно до яких за правилами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

Водночас у справі, яка переглядається, позивач не довела, а суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, що згаданий договір відступлення права вимоги був укладений ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, а тому обґрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про спростування відповідачем презумпції спільного майна подружжя.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, а саме прибуткового касового ордера від 18 лютого 2003 року № 50 про внесення відповідачем ОСОБА_3 внеску у розмірі 145 543, 00 грн, який, на переконання заявника, не підтверджує джерело походження цих коштів, а отже, суди не дослідили докази щодо належності спірної квартири до спільного сумісного майна подружжя.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Заявник не довела, що прибутковий касовий ордер отриманий з порушенням порядку, встановленого законом, або що обставини сплати грошових коштів за договором про пайову участь у будівництві не можуть бути підтверджені такими доказами.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Твердження заявника, що ОСОБА_3 не підтвердила джерело походження коштів не входять у предмет доказування у справі, що переглядається, предметом спору у якій є визнання недійсними договорів дарування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 , незважаючи на твердження, що грошові кошти на придбання спірної квартири та нежитлового приміщення були власністю подружжя, не оспорювала договір від 18 лютого 2003 року № 34 про участь у будівництві, укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Макрокап Девелопмент Україна», не спростувала доводів ОСОБА_3 , що саме вона сплатила грошові кошти за договором про участь у будівництві, так само ОСОБА_1 погодилася із оформленням у подальшому права власності лише за чоловіком ОСОБА_2 .

Своєчасно не оспоривши договори про участь у будівництві, а також про відступлення права вимоги, позивач не довела своє право на спірне майно, так само не довела застосування спільних зусиль членів однієї сім`ї під час його набуття.

У зв`язку з наведеним, враховуючи підставність висновків про те, що спірне майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , не підлягають застосуванню до спірних правовідносин правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 червня 2020 року

у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20), від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18), щодо отримання згоди другого із подружжя на укладення договору про розпорядження спільним майном; у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 726/1606/17 (провадження № 61-3533св19), про те, що розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя.

Також не є релевантними правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 січня 2021 року у справі № 569/12236/17 (провадження

№ 61-12878св20), про застосування положень статей 16, 17 Закону України «Про власність» та статті 22 КпШС України, оскільки спірне майно ОСОБА_2 набув у власність 09 серпня 2007 року, коли КпШС України та Закон України «Про власність» втратили чинність на момент виникнення права власності у відповідача, а тому не підлягали застосуванню до врегулювання спірних правовідносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, належно визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі, встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій переглядалися у межах доводів та вимог касаційної скарги, підстав вийти за визначені заявником межі касаційного перегляду справи Верховний Суд не встановив.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 січня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак