Постанова
Іменем України
24 серпня 2022 року
місто Київ
справа № 640/13989/19
провадження № 61-19388св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С, Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2019 року, постановлене суддею Якушею Н. В., та постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у липні 2019 року звернулася до суду з позовом, у якому просила позбавити батьківських прав ОСОБА_2 стосовно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що з 16 травня 2009 року до 25 січня 2011 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 . Син проживає разом із нею. ОСОБА_2 не бере участі у вихованні дитини, не піклується про його фізичний та духовний розвиток, навчання. Відповідач не намагається зустрічатися та спілкуватися з сином, всіляко ухиляється від обов`язку утримувати дитину, не бере будь-якої участі в забезпеченні необхідного харчування, медичного догляду та лікування сина.
ОСОБА_1 зазначала, що факт ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків підтверджується розрахунком заборгованості за аліментами, розмір якої станом на 25 червня 2019 року склав 118 318, 00 грн, інформацією Комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка № 13» Харківської міської ради та Управління освіти адміністрації Київського району Харківської міської ради, які містять відомості про те, що усіма питаннями оздоровлення, лікування та навчання малолітнього ОСОБА_3 опікується його мати.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Відповідач заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами.
Третя особа проти задоволення позовних вимог не заперечувала.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 06 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, Київський районний суд м. Харкова у задоволенні позову відмовив.
Суд попередив ОСОБА_2 про обов`язок змінити ставлення до виховання дитини і поклав на Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради як орган опіки та піклування контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що відповідач хоч і має заборгованість за аліментами, але неодноразово намагався виконувати рішення суду та здійснював перерахунок коштів позивачу за її адресою, зазначеною у рішенні суду, тому наявність заборгованості за аліментами на дитину не є достатньою підставою для позбавлення його батьківських прав. Суд першої інстанції визнав висновок органу опіки та піклування поверховим. Довідки з навчального закладу та медичних установ, які містять загальні фрази щодо неучасті батька у вихованні дитини, не є достатніми для позбавлення відповідача батьківських прав.
Суд першої інстанції звернув увагу на те, що ОСОБА_2 має постійне місце роботи, немає доказів того, що він притягувався до кримінальної та адміністративної відповідальності у зв`язку із неналежним ставленням до дитини, вчиняв насильство стосовно неї. Відповідачу раніше не оголошувалося попередження про неналежне виконання батьківських обов`язків і його поведінка не була предметом розгляду повноважних органів. ОСОБА_2 висловив бажання брати участь у вихованні дитини, тому суд зробив висновок про невстановлення підстав для застосування до відповідача крайнього заходу впливу у виді позбавлення його батьківських прав.
Також суд апеляційної інстанції оцінив наданий позивачем висновок експерта (фахівця з питань судової експертизи) від 16 листопада 2020 року № 2020/11/16 та зазначив, що цей висновок не є беззаперечним доказом необхідності позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його сина, оскільки небажання дитини спілкуватися з батьком може бути викликане тривалою відсутністю останнього у житті дитини.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 26 листопада 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:
- суд апеляційної інстанції не застосував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18), від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20);
- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили певні докази, зокрема постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, розрахунок заборгованості за аліментами, висновок Департаменту служб у справах дітей щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав, подання державного виконавця про оголошення відповідача у розшук, висновок експерта, докази на підтвердження порушення кримінального провадження стосовно відповідача за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 164 Кримінального кодексу України (за ухилення від сплати аліментів);
- суд першої інстанції безпідставно відмовив у допиті свідків сторони позивача, натомість здійснив допит свідків сторони відповідача.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 у січні 2022 року із застосуванням поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
ОСОБА_1 у січні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду заперечення на відзив, у якому просила задовольнити її касаційну скаргу.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 22 грудня 2021 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції та відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 16 серпня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 травня 2009 року до 25 січня 2011 року.
Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом із матір`ю.
Заочним рішенням від 03 червня 2010 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на сина у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку, щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05 березня 2010 року та до його повноліття.
Згідно з розрахунком, складеним державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби м. Харків Головного територіального управління у Харківській області, заборгованість ОСОБА_2 за аліментами на дитину станом на 28 жовтня 2019 року складає 126 458, 50 грн.
Відповідно до подання державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби м. Харків Головного територіального управління у Харківській області від 27 червня 2019 року № 28377 боржника ОСОБА_2 оголошено у розшук.
Згідно з наданими відповідачем копіями квитанцій з січня 2019 року ОСОБА_2 перераховував ОСОБА_1 аліменти. Втім у листі Акціонерного товариства «Укрпошта» від 08 листопада 2019 року зазначено, що проведеною перевіркою виробничих документів згідно з наданими у запиті даними встановлено, що поштові перекази № № 0086, 0090, 0037, 0021, 0099, 0050, 0024, 0063, 0040 на ім`я ОСОБА_1 від ОСОБА_2 були повернуті на зворотню адресу та вручені відправнику.
У довідках Комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка №13» Харківської міської ради від 28 серпня 2018 року № 783 та від 11 червня 2019 року № 568 зазначено, що ОСОБА_3 знаходиться під наглядом лікаря - невролога з діагнозами вегетативна дисфункція, синдром лікворної гіпертензії, лікаря - кардіолога з діагнозом диспластична кардіопатія. Догляд та медичне забезпечення дитини здійснює мати.
У листі Харківської загальноосвітньої шкоди І-ІІІ ступенів № 164 від 20 червня 2019 року № 510 зазначено, що ОСОБА_3 навчається у цьому закладі з 01 вересня 2016 року. Мати дитини ОСОБА_1 та вітчим ОСОБА_5 супроводжують ОСОБА_3 до та після навчання. Мати цікавиться навчальними досягненнями сина, підтримує постійний зв`язок із класним керівником, відвідує батьківські збори. Протягом навчання ОСОБА_3 батько хлопця ОСОБА_2 до класного керівника та адміністрації навчального закладу не завертався.
Відповідно до висновку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про доцільність позбавлення батьківських прав від 11 вересня 2019 року № 572 орган опіки та піклування вважав за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 стосовно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки батько дитини тривалий час вихованням та утриманням сина не займався, не цікавиться станом здоров`я сина, його навчанням та дозвіллям, має велику за розміром заборгованість за аліментами на дитину, на засідання комісії не з`явився та про причини неявки не повідомив.
Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте потрібно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку треба враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У § 54, 57, 58 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.
Верховний Суд в оцінці обставин справи виходить із того, що суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Позбавлення батьківських правяк крайній захід впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що відповідач намагався виконувати рішення суду про стягнення з нього аліментів на дитину та до вересня 2019 року, перераховував грошові кошти через АТ «Укрпошта», проте з незалежних від нього причин позивачка ці кошти не отримувала. Також, як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, сама лише наявність заборгованості зі сплати аліментів не може бути підставою для позбавлення батька дитини батьківських прав.
Суди дали оцінку висновку органу опіки та піклування щодо розв`язання спору про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав та зробили обґрунтований висновок про його поверховий характер, оскільки висновок містить лише загальні формулювання, що не розкривають змісту того, у чому саме знайшло прояв умисне невиконання відповідачем батьківських обов`язків, строк їх невиконання та аналіз відповідних причин, не зазначено, яку роботу провів орган опіки та піклування з відповідачем щодо врегулювання конфлікту між сторонами, не з`ясовано думку дитини.
Також суди критично оцінили довідки з навчального закладу, медичних установ та інші письмові докази, подані позивачем, які не є достатніми доказами для позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки беззаперечно не підтверджують факт свідомого ухилення відповідача від виконання обов`язків із виховання дитини.
Суди врахували існування складних (напружених) відносин між сторонами у справі, особу відповідача, який має постійне місце роботи та з жовтня 2019 року регулярно сплачував на рахунок державної виконавчої служби аліменти на дитину, а також те, що ОСОБА_2 в судовому засіданні висловив бажання брати участь у вихованні сина.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що такі дії відповідача підтверджують те, що він не втратив інтерес до участі у вихованні дитини та прагне відновлення відносин з ним, та що за встановленими у цій справі обставинами не має достатніх підстав для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав. Разом з тим, судами у своїх рішеннях правомірно попереджено ОСОБА_2 про обов`язок змінити ставлення до виховання дитини.
Суд касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження
№ 61-46449св18) та від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20) з таких підстав.
Так у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18) зроблено такий висновок: «Самого тільки факту заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав недостатньо, щоб підтвердити наявність справжнього та належного інтересу відповідача до власної неповнолітньої дитини. Мотиви такого заперечення можуть бути різними. Наприклад, це може бути пов`язане не з бажанням турбуватися про свою дитину, а з бажанням отримати у майбутньому піклування від неї. Тому до уваги мають братися всі обставини конкретної справи».
У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20) зроблено такий висновок: «Лише зазначення відповідачем в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину, не спростовує факту його ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. […] Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку».
У справі, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду,викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах, які ухвалені за інших фактичних обставин справи та з урахуванням наявних у кожній із зазначених справ доказів, а тому не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, у яких, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідач не лише в судовому засіданні зазначив про бажання брати участь у вихованні сина, а й своїми діями, зокрема, сплатою аліментів, зверненням до компетентного органу підтвердив наявність справжнього інтересу до дитини, бажання її утримувати та змінити власну поведінку стосовно сина.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у допиті свідків сторони позивача.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Частиною п`ятою статті 12 ЦПК України передбачено, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
Згідно з частинами першою-третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у цивільних відносинах, а також стимулює учасників цивільного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.
При поданні заяв (клопотань) учасник справи має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.
За змістом статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, другою статті 189 ЦПК України завданнями підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; з`ясування заперечень проти позовних вимог; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; вирішення відводів; визначення порядку розгляду справи; вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті. Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.
Відповідно до пунктів 8, 10 частини другої статті 197 ЦПК України, у підготовчому засіданні суд вирішує питання, зокрема, про виклик у судове засідання свідків, вирішує заяви та клопотання учасників справи.
У статті 222 ЦПК України визначено, що головуючий з`ясовує, чи мають учасники справи заяви чи клопотання, пов`язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом, та вирішує їх після заслуховування думки інших присутніх у судовому засіданні учасників справи. Суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом.
Отже, зібрання відповідних доказів здійснюється до закінчення підготовчого засідання. У разі якщо учасник справи пропустив такий строк, він має право на його поновлення, якщо надасть докази неможливості їх подання у передбачені процесуальним законодавством строки з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
У справі, що переглядається, ухвалою від 17 липня 2019 року Київський районний суд м. Харкова відкрив провадження у справі, постановив здійснювати розгляд справи у порядку загального позовного провадження та призначив підготовче судове засідання.
Ухвалою від 17 жовтня 2019 року Київський районний суд м. Харкова закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13 листопада 2019 року.
У судовому засіданні, призначеному на 06 грудня 2019 року, позивач подала заяву про виклик свідків. Тож зазначена заява подана заявницею після закриття підготовчого провадження у справі, клопотань про поновлення строку на подання такої заяви з доказами на підтвердження об`єктивної неможливості її подання у передбачені процесуальним законодавством строки чи про повернення до стадії підготовчого засідання позивач не подавала. Водночас суд першої інстанції на виконання приписів статті 222 ЦПК України вислухав думку інших присутніх у судовому засіданні учасників справи та врахував, що сторона відповідача заперечувала проти задоволення заяви позивача про допит свідків.
З наведених підстав, суд першої інстанції протокольною ухвалою залишив без задоволення заяву позивача про допит свідків з підстав недотримання строків на подання такої заяви.
Порушень судом першої інстанції норм процесуального законодавства при вирішенні заяви позивача про допит свідків Верховний Суд не встановив.
Отже, суди у цій справі належно оцінили докази, подані учасниками справи, та встановили, що відповідач бажає брати участь у вихованні сина, у матеріалах справи немає беззаперечних та достатніх доказів, які б підтверджували винну та свідому поведінку ОСОБА_2 щодо ухилення від участі у вихованні сина, умисне і свідоме нехтування обов`язками батька, та дійшли обґрунтованого висновок про невстановлення правових підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.
Недостатня участь батька у вихованні дітей не може бути підставою для позбавлення його батьківських прав, таке допускається лише за умови винності в умисному ухиленні від виконання батьківських обов`язків, коли змінити поведінку батька неможливо.
Установивши, що ОСОБА_2 не втратив інтересу до участі у вихованні сина, вживав усіх можливих заходів для виплати аліментів, висловив бажання спілкуватися з дитиною, суди дійшли правильного висновку про недоведеність позивачкою необхідності застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав відповідача і що таке позбавлення відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Верховний Суд зазначає, що суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення.
Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням всіх обставин цієї справи, свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.
Позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивачка не довела.
Суд першої інстанції попередив ОСОБА_2 про існування потреби у належному виконанні ним батьківських обов`язків та поклав на орган опіки та піклування контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків, тобто вжив дій щодо зміни поведінки батька у кращу сторону з метою забезпечення дотримання найкращих інтересів дитини.
Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що відсутності реальних змін у поведінці відповідача як батька відносно сина протягом розумного строку після ухвалення оскаржуваних судових рішень може стати підставою для ініціювання нового судового провадження про позбавлення його батьківських прав у майбутньому.
Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи, надавши вибірково оцінку зібраним у справі доказам, оскільки суди належно обґрунтували прийняття чи відхилення того чи іншого доказу, надали вичерпні відповіді на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин, а тому доводи касаційної скарги в цілому зводяться до непогодження з оскаржуваними судовими рішеннями та необхідністю здійснення переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, тоді суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Верховного Суду Ступак О. В.