№ 640/3509/19

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 640/3509/19

провадження № 61-10287св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Департамент реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради, територіальна громада в особі Харківської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Харківської міської ради на рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року в складі судді Бородіної Н. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 02 червня 2020 року в складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради, територіальної громади в особі Харківської міської ради про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Департаменту реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради, територіальної громади в особі Харківської міської ради, в якому просила суд, з урахуванням уточнених позовних вимог, визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира).

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначала, що 08 жовтня 1996 року, уклавши на біржі основних фондів і нерухомості «Альянс» договір купівлі-продажу № Н1-155, придбала у власність спірну квартиру та зареєструвала своє право в Комунальному підприємстві «Харківське міське Бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Харківське міське БТІ»).

В період 2014-2017 роки вона втратила правовстановлюючий документ на квартиру, внаслідок чого не може здійснити її реєстрацію у встановленому на цей час порядку та в повній мірі реалізувати своє право власності.

У листопаді 2018 року позивач звернулася до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак їй було відмовлено, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не надано дубліката договору купівлі-продажу від 08 жовтня 1996 року № Н1-155.

Посилаючись на вищезазначене, позивач просила суд задовольнити її позовні вимоги.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, в частині позовних вимог до територіальної громади в особі Харківської міської ради.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 73,6 кв. м, житловою площею 55,7 кв. м.

В задоволенні позовних вимог до Департаменту реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради - відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач відповідно до законодавства, чинного на час укладання договору купівлі-продажу, набула у власність спірну квартиру, здійснила її реєстрацію в КП «Харківське міське БТІ», також зареєструвалась сама у вказаній квартирі. Проте на цей час оригінал договору - купівлі продажу від 08 жовтня 1996 року, який є правовстановлюючим документом на квартиру, втрачений. Відповідно до вимог статті 392 ЦК України наявні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру.

Постановою Харківського апеляційного суду від 02 червня 2020 року апеляційну скаргу Харківської міської ради залишено без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на спірну квартиру відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Посилання Харківської міської ради на те, що втрата правовстановлюючого документа на квартиру не є підставою для визнання права власності на неї, спростовуються вимогами закону, а саме статтею 392 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2020 року Харківська міська рада засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 червня 2020 року, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а також просила зупинити дію оскаржуваних рішень.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права (статті 392 ЦК України) та порушення норм процесуального права (статті 79 80 ЦПК України), а саме:

суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі № 905/144/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 372/190/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.

Заявник не погоджується з висновками судів про те, що втрата правовстановлюючого документа на квартиру є підставою для визнання права власності на неї, оскільки позивач не надала доказів втрати договору купівлі-продажу спірної квартири, а також доказів, що вона зверталась до правоохоронних органів із заявою про втрату документів, подавала оголошення-повідомлення про втрату документів, або зверталась до відповідних органів для отримання дубліката договору купівлі-продажу. Тобто немає доказів існування передумов та підстав для застосування статті 392 ЦК України.

Відмова органу державної реєстрації прав в оформленні права власності на об`єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва у зв`язку ненаданням необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням такого права власності на об`єкт нерухомого майна.

Також зазначає, що надана позивачем довідка КП «Харківське міське БТІ», відповідно до якої підприємство повідомляє про реєстрацію права власності позивача на спірну квартиру, є неналежним доказом, оскільки така довідка не містить вихідного реєстраційного номера.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи ізКиївського районного суду м. Харкова.

Клопотання Харківської міської ради про зупинення дії рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року задоволено.

Зупинено дію рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року.

Справа надійшла до Верховного Суду у листопаді 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що за договором купівлі-продажу від 08 жовтня 1996 року № 155, укладеного на біржі основних фондів і нерухомості «Альянс», ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купила трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 7).

За відомостями КП «Харківське міське БТІ» від 29 грудня 2017 року, станом на 31 грудня 2012 року спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 1996 року (а. с. 6).

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірна квартира не значиться зареєстрованою за будь-якою особою.

Рішенням 1 сесії 7 скликання Харківської міської ради від 20 листопада 2015 року за № 12/15, АДРЕСА_2 .

З копії паспорта встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі з 23 жовтня 1996 року (а. с. 218-220).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 15, частинами першою, другою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання права власності.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Позивач, звертаючись із позовними вимогами до суду, самостійно обирає спосіб захисту своїх прав та інтересів.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилалася на те, що вона є власником спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 1996 року, однак вона втратила правовстановлюючий документ на квартиру, внаслідок чого не може здійснити її реєстрацію у встановленому на цей час порядку та в повній мірі реалізувати своє право власності. У зв`язку з цим просила суд визнати за нею право власності на вказану квартиру.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно із усталеною судовою практикою власник майна має пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджені відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється.

Отже, передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, способу для відновлення порушеного права власника.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі № 453/1240/13 (провадження № 61-20741св18).

В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на право власності майна позивача у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Оскільки спірний договір купівлі-продажу укладений 08 жовтня 1996 року на біржі основних фондів і нерухомості «Альянс», то при вирішенні спору підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР, Закон України «Про товарну біржу».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири) товарна біржа є організацією, що об`єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов`язаних з ним торговельних операцій. Крім того, статтею 2 Закону встановлено, що основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів.

На товарних біржах здійснюються біржові операції, які повинні відповідати сукупності вимог, установлених статтею 15 Закону, згідно з якою угода вважається укладеною на біржі: якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; якщо її учасниками є члени біржі; якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

При цьому слід зазначити, що чинним законодавством України на момент вчинення правочину не було передбачено такої форми угоди, як біржова.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно зі статтею 41 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Відповідно до статті 42 ЦК Української РСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Водночас згідно зі статтею 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди.

За змістом статей 128 153 ЦК Української РСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 227 ЦК Української РСР передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Однак за загальним правилом, визначеним у статтях 47 227 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), договори купівлі-продажу нерухомості підлягали нотаріальному посвідченню.

У період укладання оспорюваного договору купівлі-продажу існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору. Проте, згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» біржі мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню.

За загальним правилом, право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором (частина перша статті 128 ЦК Української РСР), а відповідно до статті 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору.

Отже, положення статті 227 ЦК Української РСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку. Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього випливає, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний.

Таким чином, договір купівлі-продажу (міни) житлового будинку (в нашому випадку квартири), укладений на біржі в простій письмовій формі, може бути визнаний недійсним.

Згідно зі статтею 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 48 ЦК Української РСР по недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 754/1466/15-ц (провадження № 61-11804св18), від 26 листопада 2018 року в справа № 205/8493/16-ц (провадження № 61-40951св18).

Крім того, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 липня 1978 року № 3 (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13 та від 25 травня 1998 року № 15) роз`яснив, з яких підстав угода може бути визнана недійсною судом.

Відповідно до пункту 4 цієї постанови, з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки ті угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах, міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини.

Таким чином, угоди щодо придбання на біржових торгах, об`єктів нерухомого майна вимагають оформлення в нотаріальній формі.

Ураховуючи вищевикладене, немає різниці, де фізичні або юридичні особи уклали угоду - на біржі чи поза нею. Тому необхідно дотримуватися законодавчо встановленої форми угод про відчуження нерухомого майна незалежно від місця, де ці угоди укладаються.

Для договорів купівлі-продажу, міни жилого будинку (стаття 227 242 ЦК Української РСР) у разі, якщо хоча б однією із сторін є громадянин, було установлено обов`язкову нотаріальну форму. Недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачка відповідно до законодавства, яке діяло на час укладання договору купівлі-продажу, набула у власність спірну квартиру, здійснила її реєстрацію в КП «Харківське міське БТІ», також зареєструвалась сама у вказаній квартирі, однак оригінал договору-купівлі продажу квартири від 08 жовтня 1996 року, який є правовстановлюючим документом на квартиру, втрачений. Тому відповідно до статті 392 ЦК України наявні підстави для визнання за ОСОБА_1 право власності на спірну квартиру.

Однак, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій не врахували, що договір купівлі-продажу нотаріально посвідчений не був, а тому дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Крім того, згідно з частинами другою, четвертою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на спірну квартиру з підстав втрати правовстановлюючого документа, позивач не надала доказів того, що вона втратила документ, який засвідчує її право власності на спірну квартиру. Також позивач не надала доказів того, що вона зверталась до правоохоронних органів із заявою про втрату документів, подавала оголошення-повідомлення про втрату документів, або зверталась до відповідних органів для отримання дубліката договору купівлі-продажу. Тобто немає доказів існування передумов та підстав для застосування статті 392 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із задоволенням касаційної скарги Харківської міської ради, понесені судові витрати за подання апеляційної та касаційної скарги у розмірі 2 689,40 грн (1 152,60 (за подання апеляційної скарги) + 1 536,80 (за подання касаційної скарги)) слід стягнути з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради.

Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року зупинено дію рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то відповідно до частини другою статті 419, частини третьої статті 436 ЦПК України, рішення судів першої та апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Харківської міської ради задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 червня 2020 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Департаменту реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради, територіальної громади в особі Харківської міської ради про визнання права власності - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради 2 689,40 грн, понесених судових витрат за подання апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук