№ 641/1615/19

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

місто Київ

справа № 641/1615/19

провадження № 61-6388св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Територіальний підрозділ відділу адміністративних послуг Слобідського району м. Харкова Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку Харківської міської ради, Служба у справах дітей по Слобідському району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2019 року у складі судді Онупко М. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у складі колегії суддів: Кіся П. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання ОСОБА_2 та її малолітніх на той час дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, які втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; зобов`язати Територіальний підрозділ відділу адміністративних послуг Слобідського району м. Харкова Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку Харківської міської ради зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2003 року. З 10 червня 2003 року у квартирі проживав його син ОСОБА_5 , який у 2006 році зареєстрував у квартирі свого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 2012 році зареєстрував свого другого сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , у зв`язку з чим був знятий з реєстраційного обліку за адресою квартири позивача.

ОСОБА_2 зареєстрована в квартирі з червня 2017 року.

Позивач зазначав, що ОСОБА_2 та її малолітні діти порушують його право власності, створюють перешкоди у користуванні та розпорядженні належною йому квартирою. Відповідач не бере участі в утриманні квартири, оплаті комунальних послуг, а тому позивач змушений нести додаткові витрати зі сплати за комунальні послуги, які вираховуються залежно від кількості зареєстрованих осіб.

Позивач наполягав на тому, що відповідач та її діти не є членами сім`ї позивача в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР.

У зв`язку з наведеним позивач вважав, що ОСОБА_2 не має законних підстав користування квартирою, оскільки будь-яких угод щодо користування ОСОБА_2 житлом позивача між сторонами не укладалося, відповідач не входить до кола осіб членів сім`ї власника та не може бути визнана членом сім`ї власника з огляду на те, що не веде разом з власником спільне господарство.

Стислий виклад заперечень відповідача та третіх осіб

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що позивач надав згоду на вселення (реєстрацію) його власного сина ОСОБА_5 , який згодом відповідно до положень частини другої статті 156 ЖК Української РСР вселив своїх дітей та дружину, на що власник надавав окрему згоду. Тобто відповідач та її неповнолітні діти вселилися до спірної квартири, яка належить позивачу, як члени його сім`ї, при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування спірним приміщенням, а тому вони набули право користування квартирою, яка є їхнім єдиним житловим приміщенням.

Також зазначила, що позивач на обґрунтування позову не навів будь-якої підстави, передбаченої у статті 116 ЖК Української РСР, для виселення відповідача.

Служба у справах дітей по Слобідському району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради заперечувала проти задоволення позову та зазначила, що ОСОБА_2 разом зі своїми малолітніми дітьми проживає та зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , відомостей щодо іншого житла у відповідача немає.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 04 березня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позивач не довів обставини, на які він посилався у позові як на підставу своїх вимог, не довів факт порушення відповідачем права власності позивача на спірну квартиру, не довів наявності передбачених законом підстав для визнання відповідача та її дітей такими, які втратили право користування житловим приміщенням, підстави для їхнього проживання у квартирі не припинили існувати.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що позивач як власник житлового приміщення не позбавлений права встановити такі умови та порядок користування квартирою, у разі невиконання відповідачем яких матиме право вимагати застосування правових наслідків, передбачених статтями 165 168 169 ЖК Української РСР, статтею 321 ЦК України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 30 березня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 березня 2020 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом.

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив, що:

- оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права;

- оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц (№ 6-2931цс16) та у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц (провадження № 61-25704св18) від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 (провадження № 61-42856св18);

- суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що відповідач, її діти є членами родини позивача, оскільки ОСОБА_1 проживає окремо, не пов`язаний спільним побутом з відповідачем;

- суди не врахували, що відповідач була зареєстрована у квартирі на законних підставах як член сім`ї сина позивача ОСОБА_5 , втім він помер ІНФОРМАЦІЯ_3 та з цього часу відповідач перестала бути членом сім`ї;

- між позивачем та відповідачем договір найму житлового приміщення не укладався, будь-яких домовленостей щодо проживання відповідача у спірній квартирі між ними не досягнуто, відповідач створює позивачу перешкоди у користуванні його власністю, не несе витрати з утримання житла, чинить тиск та погрози;

- право користування ОСОБА_2 чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у травні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2019 року та Харківського апеляційного суду від 04 березня 2020 рокускасувати, провадження у справі закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки набрало законної сили рішення суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 17 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів касаційної скарги перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2003 року, реєстровий № 2246, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Полехіною А. М.

Згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 18 лютого 2019 року № cdde0ad6-a7c3-4710-b84c-5c7aaf0b5abb у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані такі особи: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 27 жовтня 2006 року; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 11 вересня 2012 року; ОСОБА_2 з 01 червня 2017 року.

Відповідно до свідоцтва про народження, серія НОМЕР_1 , батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Згідно зі свідоцтвом про народження, серія НОМЕР_2 , батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_5 та ОСОБА_2

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Суд першої інстанції вважав встановленим, що ОСОБА_2 та її малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які є рідними онуками ОСОБА_1 , є членами родини позивача.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2018 року у іншій справі № 641/3085/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка також діяла в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про усунення перешкод у володінні і користуванні власністю та визнання осіб такими, які втратили право користування житловим приміщенням.

Також суди встановили, що неповнолітні діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та їх мати ОСОБА_2 вселилися в належну на праві приватної власності квартиру позивача з його згоди, що не заперечував сам позивач.

Іншого житлового приміщення у відповідача та її малолітніх дітей у м. Харкові немає.

ОСОБА_1 як власник не визначав порядок користування відповідачами житловими кімнатами та місцями загального користування, не визначав також строки, розподіл витрат за комунальні послуги, плату з утримання квартири, орендну плату тощо.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Звертаючись до суду з позовом, позивач на обґрунтування пред`явлених ним позовних вимог зазначив, що після смерті його сина відповідач грубо порушує його права як власника, створює перешкоди щодо користування та розпорядження належним майном, не бере участі в його утриманні, ремонті, оплаті комунальних послуг. ОСОБА_1 вважав, що оскільки ОСОБА_2 та її малолітні діти не є членами його сім`ї відповідно до частини другої статті 64 ЖК Української РСР, тому наявні правові підстави для визнання її такою, яка втратила право користування квартирою, будь-яких угод щодо користування відповідачем житлом позивача між сторонами спору не укладалося.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Щодо обґрунтованості підстав касаційного оскарження, визначених заявником у касаційній скарзі

Однією з підстав касаційного оскарження заявник визначив невідповідність рішень судів першої та апеляційної інстанцій правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-709цс16, щодо застосування правил частини другої статті 64 ЖК Української РСР.

Відповідно до цієї правової позиції до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК Української РСР, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що за правилами частини другої статті 64 ЖК Української РСР ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не є членами сім`ї позивача, оскільки за встановлених фактичних обставин справи сторони не проживають разом та не ведуть спільне господарство. Натомість, як зазначалося, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки; членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_2 , її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_1 , у цій квартирі не проживає ОСОБА_1 , що визнається сторонами, а отже, відповідач та її діти не проживають разом з ОСОБА_1 , не ведуть спільне господарство, суди першої та апеляційної інстанції не врахували правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, та зробили помилковий висновок, який ґрунтується на припущеннях, про те, що відповідач та її діти є членами сім`є позивача.

Проте, як стверджувала відповідач та не заперечував позивач, ОСОБА_2 , її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 були членами сім`ї наймача ОСОБА_5 , після його смерті вони продовжують користуватися цим житлом як наймачі, оскільки до ОСОБА_2 , як єдиного повнолітнього члена сім`ї наймача, перейшли права та обов`язки наймача за договором найму житла.

Щодо правової природи спірних правовідносин та належного способу захисту

В оцінці правовідносин, які виникли між сторонами спору, Верховний Суд врахував, що, обґрунтовуючи пред`явлені позовні вимоги, ОСОБА_1 стверджував, що між ним та ОСОБА_2 відсутні договірні відносини з приводу користування спірною квартирою. Водночас Судом має бути враховано, що до власної позовної заяви позивач додав копію договору найму житлового приміщення, укладеного ним 10 червня 2003 року з ОСОБА_5 , відповідно до умов якого останньому передано в користування трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Квартира передана в користування для проживання постійно (пункт 2 договору).

Враховуючи, що наймач житла ОСОБА_5 помер, тому до спірних правових відносин підлягають застосуванню правила частини другої статті 824 ЦК України, частини другої, статті 166 ЖК Української РСР.

У частині другій статті 824 ЦК України передбачено, що у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.

За частиною другою статті 166 ЖК Української РСР у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення права і обов`язки за договором найму здійснюють члени його сім`ї.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що ОСОБА_2 як єдиний повнолітній член сім`ї колишнього наймача житла, продовжуючи постійно проживати у ньому, набула прав та обов`язків наймача за договором найму після смерті ОСОБА_5 , а отже, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли та продовжують існувати договірні цивільні відносини з договору найму спірного житла.

За таких обставин вимога про визнання відповідача та її малолітніх дітей такими, які втратили право користування житловим приміщенням, не відповідає конструкції та умовам застосування того способу захисту, що закріплений у частині другій статті 406 ЦК України, шляхом припинення сервітуту за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення.

За таких висновків суду касаційної інстанції - для правильного вирішення спору між сторонами у цій справі - не підлягають врахуванню правові висновки Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 406 ЦК України, наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі як підстава касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц (провадження № 61-25704св18) від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 (провадження № 61-42856св18).

Враховуючи наявність між сторонами відносних правовідносин (на підставі договору найму житла), виключається можливість застосування наведених речово-правових способів захисту прав та інтересів позивача.

Враховуючи, що ОСОБА_2 продовжує постійно проживати у квартирі позивача після смерті наймача ОСОБА_5 , за правилами частини другої статті 824 ЦК України, частини другої статті 166 ЖК Української РСР до неї перейшли права і обов`язки за договором найму, тому правомірним та ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 як власника майна і наймодавця є застосування такого способу захисту, як припинення правовідношення шляхом розірвання договору найму (за наявності для того достатніх і законних підстав).

Оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (як правонаступником у згаданих договірних відносинах ОСОБА_5 ) існують договірні відносини, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц, у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, щодо застосування статей 383 391 405 ЦК України, статті 156 ЖК Української РСР.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 сформулювала правовий висновок, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не приводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, вирішуючи спір, помилково не з`ясували, які правовідносини виникли між сторонами та, як наслідок, яким є належний, правомірний та ефективний спосіб захисту прав та інтересів позивача, а так само якими правами і гарантіями визначається статус відповідача. Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю позовних вимог, суди зробили помилкові висновки, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є членами сім`ї позивача, а також, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав є належним та правомірним.

Верховний Суд наголошує на тому, що потрібно розрізняти такі підстави відмови у задоволенні позову, як безпідставність пред`явлених позовних вимог та недоведеність позову, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 509/1679/18 (провадження

№ 61-13307св19).

У першому випадку позов пред`являє особа, у якої відсутні на те фактичні та правові підстави. Натомість у другому випадку, позов подається особою, яка має право саме на такий судовий захист свого порушеного суб`єктивного права чи законного інтересу, проте під час розгляду справи такою особою під час розгляду цієї справи не доведено достатніми, належними та допустимими доказами правомірність надання їй судового захисту задля відновлення її порушеного права чи інтересу.

Верховний Суд наголошує, що право на звернення за судовим захистом безпосередньо пов`язане із суб`єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. Через порушення матеріального суб`єктивного права заінтересованої особи у неї виникає право на позов.

Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у судовому рішенні.

Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні.

І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об`єктивність і реальність захисту.

Отже, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про зміну оскаржуваних судових рішень з викладенням інших мотивів відмови у задоволенні позову у зв`язку з безпідставністю вимог позивача на заміну помилкових доводів про їх недоведеності, оскільки захист інтересів позивача у такий спосіб є неможливим.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Щодо клопотання відповідача про закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України

Звертаючись до суду касаційної інстанції із відзивом на касаційну скаргу, ОСОБА_2 просила касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2019 року та Харківського апеляційного суду від 04 березня 2020 року скасувати, провадження у справі закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки набрало законної сили рішення суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

За правилом пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Як встановлено судами, рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2018 року у справі № 641/3085/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка також діяла в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про усунення перешкод у володінні і користуванні власністю та визнання осіб такими, які втратили право користування житловим приміщенням.

Аналіз змісту пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України дає підстави для висновку, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови збігаються за складом учасників цивільної справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, якими обґрунтовано звернення до суду. Нетотожність хоча б однієї із цих складових не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне.

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб`єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов`язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Порівняльний аналіз відомостей про сторони, підстави та предмети спорів у справі № 641/1615/19, судові рішення в якій переглядаються, та справі № 641/3085/18 дає підстави для висновку, що у справі № 641/1615/19 сторонами є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , натомість у справі № 641/3085/18 сторонами є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діяла також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Звертаючись до суду з позовом у справі № 641/3085/18, ОСОБА_1 просив суд про усунення перешкод у володінні і користуванні власністю та визнання осіб такими, які втратили право користування житловим приміщенням, їх виселення. Підставами цього позову ОСОБА_1 визначив, що відповідач не відповідає на пропозицію позивача укласти договір найму та одночасно відмовляється добровільно з дітьми виселитися з квартири та знятися з реєстраційного обліку, що порушує права позивача на володіння та користування квартирою.

Водночас у справі № 641/1615/19 позивач просив суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання ОСОБА_2 та малолітніх, неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, які втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; зобов`язати Територіальний підрозділ відділу адміністративних послуг Слобідського району м. Харкова Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку Харківської міської ради зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Підставами позову ОСОБА_1 визначив те, що ОСОБА_2 та її малолітні діти порушують його право власності, створюють перешкоди у користуванні та розпорядженні належною йому квартирою. Відповідач не бере участі в утриманні квартири, оплаті за комунальні послуги, а тому позивач змушений нести додаткові витрати зі сплати за комунальні послуги, які обраховуються залежно від кількості зареєстрованих осіб.

Позивач наполягав на тому, що зі смертю його сина, з яким було укладено договір найму житлового приміщення, відповідач втратила право користування квартирою, оскільки не має статусу члена сім`ї власника житла, будь-яких угод щодо користування ОСОБА_2 житлом позивача між сторонами не укладалося.

Отже, у справі № 641/3085/18 ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 та її дітей такими, які втратили право користування квартирою, у зв`язку з відмовою відповідача укласти договір оренди на умовах, запропонованих власником житла, та, як наслідок, стверджував про безпідставне проживання відповідача у квартирі позивача, а у справі № 641/1615/19 позивач стверджував, що відповідач мала право користування квартирою позивача, проте втратила таке право після смерті сина, який був наймачем житла та членом сім`ї якого була ОСОБА_2 .

Отже, звернувшись до суду з позовом у справі, що переглядається, позивач навів хоча близькі за змістом, проте відмінні фактичні підстави позову, які не є тотожними тим, що наведені у справі № 641/3085/18, а отже, відсутня повна тотожність позовів у цих справах.

За таких обставин обґрунтованими є висновки про відсутність підстав для закриття провадження у справі відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення вимог касаційної скарги, зміну оскаржуваних судових рішень, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, судові витрати, понесені позивачем під час касаційного розгляду справи покладаються на нього, оскільки правовий результат ухваленого судового рішення свідчить про те, що судове рішення ухвалено на користь протилежної сторони.

Керуючись статтями 141 389 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження у справі відмовити.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 березня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко