№ 643/3773/19

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 643/3773/19

провадження № 61-22487св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

заявник - старший державний виконавець Московського відділу державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області Тимченко Інна Миколаївна,

заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на ухвалу Московського районного суду міста Харкова від 09 серпня 2019 року у складі судді Букреєвої І. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Бровченка І. О., Колтунової А. І.,

у справі за поданням старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області Тимченко Інни Миколаївни, заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виділення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст вимог подання

У березні 2019 року старший державний виконавець Московського відділу державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області Тимченко І. М. звернулась до суду із поданням про виділення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Подання мотивовано тим, що на примусовому виконанні у Московському відділі державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебуває зведене виконавче провадження № 54841463 з виконання виконавчого листа № 2011/9106/12, виданого 30 серпня 2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 233 700,00 грн та виконавчого листа № 2011/9106/12, виданого 18 липня 2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 моральної шкоди в розмірі 233 700,00 грн.

Вказала, що 10 жовтня 2018 року до Московського відділу державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області надійшла заява представника стягувачів ОСОБА_6 про направлення подання про виділення частки боржника щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6310138500:05:011:0003, площею 752,00 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута ОСОБА_3 у спільну сумісну власність з колишньою дружиною ОСОБА_4 за час їх перебування у шлюбі на підставі рішення Харківської міської ради.

Зазначила, що боржник рішення суду в добровільному порядку не виконує, що є підставою для звернення стягнення на майно, яким він володіє спільно з іншими особами, для чого необхідно визначити його частку у такому майні.

Просила вирішити питання щодо визначення частки майна, належної ОСОБА_3 , у земельній ділянці з кадастровим номером 6310138500:05:011:0003, площею 752,00 кв. м, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до наданих представником стягувача матеріалів у виконавчому провадженні.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 09 серпня 2019 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, у задоволенні подання відмовлено.

Ухвала місцевого суду, з якою погодився суд апеляційної інстанції, мотивована тим, що відсутні докази того, що спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , у зв`язку з чим немає підстав для визначення у ній частки ОСОБА_3 з метою подальшого здійснення виконавчих дій.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити подання.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Московського районного суду м. Харкова.

03 червня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки доказам у справі, не звернули уваги на те, що спірна земельна ділянка передана з комунальної власності у спільну сумісну власність ОСОБА_3 та його дружини на підставі рішення 22 сесії Харківської міської ради 24 скликання від 23 червня 2004 року № 95/04. На підставі вказаного рішення Харківської міської ради ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають право володіти та користуватися зазначеною земельною ділянкою, незважаючи на те, що вона за ними не зареєстрована у встановленому законом порядку. Відсутність реєстрації права власності на спірну земельну ділянку не позбавляє суд можливості визначити у ній частку боржника, який фактично володіє земельною ділянкою. В договорах дарування частини житлового будинку від 22 жовтня 2010 року та купівлі-продажу житлового будинку від 26 листопада 2011 року, який розташований на спірній земельній ділянці, вказано кадастровий номер земельної ділянки та її площу, тому вона була об`єктом цивільних угод.

Доводи інших учасників справи

У січні 2020 року, ОСОБА_5 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що підстави задоволення касаційної скарги відсутні. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що на примусовому виконанні у Московському відділі державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебуває виконавче провадження з виконання виконавчих листів Дзержинського районного суду м. Харкова № 2011/9106/12 від 30 серпня 2017 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 233 700,00 грн та № 2011/9106/12 від 18 липня 2017 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 моральної шкоди в розмірі 233 700,00 грн, що підтверджується постановами про відкриття виконавчого провадження від 01 вересня 2017 року (а. с. 5 -8).

Зазначені виконавчі провадження були зупинені постановами державного виконавця від 23 квітня 2019 року на підставі ухвали Верховного Суду від 20 грудня 2018 року про перегляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 (а. с. 91, 92, 93 - 97).

Постановами державного виконавця від 09 липня 2019 року вищевказані постанови про зупинення виконавчого провадження скасовані (а. с. 129 - 131).

10 жовтня 2018 року представник стягувачів ОСОБА_6 звернувся до начальника Московського відділу державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області із заявою, у якій зазначив, що боржнику належить на праві спільної сумісної власності з ОСОБА_4 земельна ділянка, у зв`язку з чим просив підготувати подання про визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами та направити його до суду (а. с. 10).

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі з 13 січня 2001 року, який розірвано рішенням Московського районного суду м. Харкова від 14 липня 2011 року (а. с. 14 - 17).

Рішенням 22 сесії Харківської міської ради 24 скликання від 23 червня 2004 року № 95/04 «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» та додатком № 2 до нього ОСОБА_3 та ОСОБА_4 під час знаходження їх в шлюбі передано у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 752,00 кв. м по АДРЕСА_1 , для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 6310138500:05:011:0003) (а. с. 57 - 60).

Із пункту 4 цього рішення вбачається, що громадянам, зазначеним у додатках № 1 та № 2 до нього, зокрема, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 після його прийняття необхідно оформити державні акти на право власності на земельні ділянки у встановленому порядку та звернутися до міського управління земельних ресурсів для внесення відповідних відміток в паспортах (а. с. 57).

Підставою для прийняття зазначеного рішення суду стала документація із землеустрою, яка увійшла до кадастрової справи, що зберігається у відділі у м. Харкові Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, що підтверджується листом Департаменту земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради від 11 лютого 2019 року № 921/0/225-19 та листом юридичного департаменту виконавчого комітету Харківської міської ради від 28 березня 2019 року № 2388/9-19 (а. с. 20, 55, 56).

З витягу із рішення № 9/795 виконкому Сталінської райради депутатів трудящих м. Харкова без дати, вбачається, що до земельних ділянок, на які зовсім немає документів, відноситься земельна ділянка по АДРЕСА_1 , площею 714 кв. м (а. с. 166, 167).

З довідки про правовий статус земельної ділянки Харківського міського відділу Харківської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» від 11 жовтня 2010 року № 4950, що видана ОСОБА_3 вбачається, що станом на 11 жовтня 2010 року інформація в Державному реєстрі земель про наявність чинних державних актів на право власності на землю юридичних осіб, договорів оренди землі, державних актів на право постійного користування та договорів на право тимчасового користування на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , відсутня (а. с. 100).

З довідки управління Держкомзему у м. Харків від 21 листопада 2011 року № 813-11 про кількісні характеристики земельної ділянки, розподілення земель між власниками і користувачами (за даними форми 6-зем), що видана згідно з заявою ОСОБА_4 , вбачається, що документи, що посвідчують право власності на земельну ділянку з кадастровим № 6310138500:05:011:0003 за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні (а. с. 101).

З листа юридичного департаменту виконавчого комітету Харківської міської ради від 28 березня 2019 року № 2388/9-19 вбачається, що за період з 01 січня 2013 року по 18 березня 2019 року звернень ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та інших з питань земельної ділянки по АДРЕСА_1 до Департаменту діловодства Харківської міської ради не надходило; справи за зверненнями громадян та юридичних осіб, сформовані до 31 грудня 2012 року, вилучені та знищені (а. с. 55, 56).

З інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку на запит ОСОБА_6 від 01 жовтня 2017 року вбачається, що суб`єктами права власності на спірну земельну ділянку вказані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 21). Проте, у зазначеній інформації вказано, що відомості про власника є довідковими, актуальна інформація міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відомості щодо дати державної реєстрації права, номеру запису про право, орган, що здійснив державну реєстрацію права, відсутні.

У той же час, з інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11 березня 2019 року вбачається, що відомості щодо права власності на земельну ділянку з кадастровим № 6310138500:05:011:0003 відсутні (а. с. 11 - 13).

Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області надано відповідь на запит ОСОБА_6 від 15 квітня 2019 року, у якій вказано, що спірна земельна ділянка зареєстрована Харківською регіональною філією ДП «Центр державного земельного кадастру»; інформація про власників містить персональні дані про осіб, тому не може бути надана без їхньої згоди; інформація про зміну власників або користувачів вищезазначеної земельної ділянки та про об`єднання з іншою земельною ділянкою відсутня (а. с. 66 - 68). Також вказано, що земельна ділянка перенесена в архів 12 жовтня 2017 року на підставі заяви від 10 вересня 2016 року № ЗВ-6304089372016 державного кадастрового реєстратора управління Держгеокадастру у м. Харкові Синицької Л. А . Щодо відсутності відомостей про земельну ділянку з кадастровим № 6310138500:05:011:0003 у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, Поземельна книга на неї не відкривалась, державний акт або договір оренди на земельну ділянку до 01 січня 2013 року не видавався (т. 1 а. с. 66 - 68). Крім того, роз`яснено, що з 01 січня 2013 року державна реєстрація речових прав на земельні ділянки та їх обтяжень не відноситься до компетенції територіальних органів Головного управління Держгеокадастру.

На спірній земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , розташований житловий будинок з надвірними будівлями.

Згідно договору дарування частини житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Петриченко О. О. 22 жовтня 2010 року за № 1783, ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 належні йому на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєдою Т. Д. 21 квітня 2000 року за № 1-923, 71/100 частин цього будинку (а. с. 61 - 62).

Інші 29/100 частин зазначеного будинку належали ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєдою Т. Д. 21 квітня 2000 року за № 2-688.

26 листопада 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу зазначеного житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Петриченко О. О. за № 2619 (а. с. 63, 64).

Відомості про право власності на земельну ділянку в договорі відсутні, лише зазначено її кадастровий номер та площу.

З відомостей Державного реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що зазначений житловий будинок належить на праві приватної власності ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_4 26 листопада 2011 року за № 2610, яка зареєстрована та мешкає за вказаною адресою, що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11 березня 2019 року, витягом з Державного реєстру правочинів від 26 листопада 2011 року, витягом КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» від 14 грудня 2011 року № 32498999, інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 30 січня 2019 року (а. с. 11 - 13, 23, 24, 90).

Також, з відомостей Державного реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що земельна ділянка площею 714 кв. м зареєстрована на підставі рішення РВК Московської ради від 30 листопада 1954 року № 830, входить до технічного опису житлового будинку як нерухомого майна, однак згідно реєстру на неї, як на окремий об`єкт нерухомого майна, право власності не зареєстровано (а. с. 11 - 13).

Відділом у м. Харкові Головного управління Держгеокадастру у Харківській області надано відповідь на заяву ОСОБА_5 від 15 березня 2019 року № 93/146-19, згідно якої у відділі правовстановлюючі документи на право власності або користування (оренди) на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , станом на час підготовки інформації не обліковуються (а. с. 99).

У публічній кадастровій карті України відомості щодо спірної земельної ділянки відсутні (а. с. 98).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За змістом статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

У розумінні практики Європейського суду з прав людини частина перша статті 6 Конвенції передбачає не лише доступ до правосуддя і встановлення порядку судового розгляду, а й гарантує виконання судових рішень з метою запобігання заподіяння шкоди одній із сторін.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника визначено статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження». У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Згідно з вимогами статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому, в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.

У разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Визначення частки майна боржника у майні, що перебуває у спільній сумісній власності, є необхідним для здійснення виконавчого провадження про примусове стягнення боргу. Визначення такої частки не призводить до звуження належних боржнику прав, оскільки предметом розгляду подання є не звернення стягнення на майно, а лише визначення частки боржника у спільній сумісній власності. Крім того, задоволення подання державного виконавця не порушує прав інших співвласників майна, оскільки за ними залишається право власності на нерухоме майно.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 464/2227/17 (провадження № 61-14741св18).

Частиною першою статті 368 ЦК України визначено, що спільна сумісна власність - це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Відповідно до статей 125 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 86 ЗК України визначено, що земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Суб`єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи. Суб`єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Відповідно до пункту 7 Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року, у редакції, чинній на момент прийняття рішення міської ради про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , земельно-кадастрова документація включає книги реєстрації державних актів на право колективної, приватної власності на землю, право постійного користування землею, договорів на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди.

Після прийняття рішення Харківської міської ради від 23 червня 2004 року № 95/04 про передачу в приватну спільну сумісну власність земельної ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 поземельна книга на неї не відкривалась, державний акт або договір оренди на земельну ділянку до 01 січня 2013 року не видавався, запис у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі не вчинявся.

Отже, згідно вимог земельного законодавства право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право, однак, як свідчать матеріали справи, такий документ не видавався.

Частинами першою та другою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

В 2011 році ОСОБА_4 продала належний їй житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, ОСОБА_5 , яка є користувачем земельної ділянки, оскільки до неї разом з набуттям права власності на жилий будинок перейшло право користування земельною ділянкою, на якій він розміщений на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у ОСОБА_4 .

Отже, є обґрунтованими висновки судів, що матеріали справи не містять доказів того, що спірна земельна ділянка на час розгляду подання державного виконавця належить на праві приватної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тому суди дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для визначення частки ОСОБА_3 для звернення стягнення.

Доводи щодо того, що на підставі вищевказаного рішення Харківської міської ради ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають право володіти та користуватися зазначеною земельною ділянкою, незважаючи на те, що вона за ними не зареєстрована у встановленому законом порядку; що відсутність реєстрації права власності на спірну земельну ділянку не позбавляє суд можливості визначити у ній частку боржника, який фактично володіє земельною ділянкою, є безпідставними, оскільки у 2011 році ОСОБА_4 продала житловий будинок, який розташований на спірній земельній ділянці ОСОБА_5 , тому ОСОБА_3 та ОСОБА_4 фактично не володіють та не користуються спірною земельною ділянкою.

Присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру за заявою особи саме по собі не свідчить про набуття права власності на неї.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині ухвали суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Московського районного суду міста Харкова від 09 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська