№ 644/7155/18-ц

Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 644/7155/18

провадження № 61-3041св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2019 року у складі судді Ізмайлова І. К. та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року у складі колегії суддів Бурлака І. В., Бровченка І. О., Колтунової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту.

Позов мотивували тим, що 22 січня 2015 року близько 15:00 год артилерійський обстріл смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області поранив ОСОБА_3 , чоловіка позивача ОСОБА_1 та батька позивача ОСОБА_2 .

Зазначили, що після поранення ОСОБА_3 доставили до Артемівської центральної районної лікарні Донецької області, а надалі до Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги імені О. І. Мещанінова у м. Харкові з використанням транспортного засобу спеціалізованого призначення бригадою невідкладної медичної допомоги за договором про надання послуг від 23 січня 2015 року.

Унаслідок отриманої важкої вибухової супутньої травми ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер у лікарні.

За цим фактом 23 січня 2015 року слідчий відділ Управління Служби безпеки України в Донецькій області вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12014050200001173 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини). Надалі це кримінальне провадження об`єднано з кримінальним провадженням № 12014050200001007, а позивачі визнані потерпілими.

Проте результатів розслідування до цього часу немає.

Послалися на те, що зобов`язання забезпечити захист права на життя згідно із статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у поєднанні із загальним зобов`язанням держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені…Конвенцією» за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування в тій чи інший його формі, коли йдеться про загибель осіб внаслідок застосування сили.

Рішенням № 561 виконавчий комітет Харківської міської ради надав ОСОБА_2 статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.

Вважають, що мають право на відшкодування моральної шкоди, спричиненої внаслідок загибелі чоловіка та батька ОСОБА_3 , а відсутність спеціального закону, на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров`ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів, не може бути перешкодою у захисті їхніх прав.

Зазначили, що обов`язок відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок терористичного акту, покладається на державу, незалежно від її вини.

На їх думку, держава зобов`язана відшкодувати спричинену їм моральну шкоду, яка полягала у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю ОСОБА_3 внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням права на життя.

Зазначили, що моральні страждання ОСОБА_1 перебувають у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її чоловіка у її присутності, яку вона продовжує переживати до цього часу, що призвела до кардинальної зміни її життя та глибоко травмувала її особистість, негативно позначилась на її психологічному стані. Втрата чоловіка, який був для неї дуже близькою людиною є довічною та непоправною.

Послалися на те, що у зв`язку з воєнними діями на території Донецької області родині довелося переїхати до м. Харкова та винаймати житло, оскільки в їх будинок влучив снаряд.

ОСОБА_1 залишилася єдиною особою, яка зможе піклуватися про батьків загиблого чоловіка, які через похилий вік та переживання через втрату сина мають проблеми зі здоров`ям.

Вважає, що переживання смерті ОСОБА_3 відобразилося у погіршенні їхнього стану здоров`я у вигляді психосоматичних розладів, що підтверджується медичною документацією.

На думку позивачів, ОСОБА_2 до цього часу переживає сильний душевний біль через смерть батька, з яким у неї були дуже близькі стосунки; тривалий час відчувала внутрішню напругу, втрату сну та гарного самопочуття, почуття безпеки та впевненості у майбутньому, напади страхів та паніки, спустошеність, занепокоєння станом здоров`я матері, що негативно вплинуло на її здоров`я та соціальне функціонування. На момент смерті батька ОСОБА_2 було лише 14 років, та зазначені обставини мали руйнівний вплив на її психіку; вона постійно відчувала страх, роздратованість, озлобленість; стала плаксивою, замкнутою; мала проблеми травного ґенезу, порушення нервової системи.

На підтвердження моральних страждань надали висновок експерта від 14 серпня 2018 року та медичну документацію.

Просила стягнути на її користь та на користь її доньки з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України у відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка та батька ОСОБА_3 , у розмірі 1 000 000,00 грн кожній окремо, шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 03 жовтня 2019 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова позов задовольнив частково.

Стягнув з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту, по 200 000,00 грн кожній.

Рішення місцевий суд мотивував доведеністю факту загибелі ОСОБА_3 внаслідок отримання вибухових травм під час бойових дій при проведенні антитерористичної операції у смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області (яке на цей час є тимчасово окупованою територією) повною мірою матеріалами справи та не заперечується учасниками справи. Позивачі довели належним чином спричинення їм душевних страждань внаслідок смерті чоловіка та батька.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , держава Україна в особі Кабінету Міністрів України подали апеляційні скарги.

Харківський апеляційний суд постановою від 14 січня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , держави Україна в особі Кабінету Міністрів Українизадовольнив частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2019 року змінив у частині визначення відшкодування розміру моральної шкоди.

Стягнув з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту, по 500 000,00 грн кожній.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що рішення суд першої інстанції постановив з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Проте з урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачам моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, розмір стягнення моральної шкоди збільшено з 200 000,00 грн до 500 000,00 грн кожній.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2020 року Кабінет Міністрів Українизвернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 20 березня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставами касаційного оскарження є пункт 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 29 липня 2021 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою від 04 серпня 2021 року Верховний Суд зупинив провадження у справі за позовом ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 , до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Ухвалою від 23 червня 2022 року Верховний Суд поновив провадження у справі № 242/981/18.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що Кабінет Міністрів України є неналежним відповідачем у справі, оскільки відповідно до визначених законодавством завдань та повноважень Кабінет Міністрів України здійснює лише організацію боротьби з тероризмом та не є уповноваженим органом, який може поновити порушені права позивачів; суди помилково застосували до спірних правовідносин статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», оскільки ця стаття передбачає лише відшкодування шкоди, заподіяної громадянам внаслідок терористичного акту, а не в результаті проведення антитерористичної операції; суди не врахували висновок щодо застосування норм права, викладений у подібних правовідносинах, якого дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 жовтня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц; вважає, що суди помилково взяли до уваги як належний доказ експертний висновок щодо морального стану позивачів та не навели будь-яких спростувань стосовно доводів відповідача щодо невідповідності експертного дослідження та порядку його проведення нормам законодавства.

У червні 2020 року адвокат Приходько О. І. в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 01 січня 2000 року перебували у шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась дочка ОСОБА_2 (а. с. 8, 9, 14).

ОСОБА_3 22 січня 2015 року отримав множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій під час проведення антитерористичної операції на території смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області.

Надалі ОСОБА_3 доставлено до Артемівської центральної районної лікарні Донецької області, а потім до Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги імені О. І. Мещанінова з використанням транспортного засобу спеціалізованого призначення бригадою невідкладної медичної допомоги згідно з договором про надання послуг від 23 січня 2015 року між ОСОБА_7 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Небозвід» (а. с. 23-24). За надання зазначених послуг сплачено 7 100,00 грн (а. с. 19).

Як вбачається з повідомлення Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги імені О. І. Мещанінова від 28 січня 2015 року № 03/48 та довідки від 29 січня 2015 року, з 25 січня 2015 року ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні з діагнозом мінно-вибухова травма, проникаюче мінно-вибухове поранення грудної та черевної порожнини (а. с. 18 зворот, а. с. 25, 26).

Позивачі понесли витрати на ліки, необхідні для лікування ОСОБА_3 , що підтверджується копіями чеків, долучених до матеріалів справи (а. с. 27-31).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (а. с. 22).

Причиною смерті у лікарському свідоцтві про смерть від 09 лютого 2015 року № 48Ат, виданому Харківським обласним бюро судово-медичних експертиз, та довідці про причину смерті зазначена важка вибухова супутна травма, отримана 22 січня 2015 року в результаті обстрілу в зоні антитерористичної операції (а. с. 20, 21).

За цим фактом 23 січня 2015 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050200001173 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини), зокрема, що 22 січня 2015 року о 15:00 год під час артобстрілу смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області біля гаражів поранено ОСОБА_3 Унаслідок отриманих поранень ІНФОРМАЦІЯ_1 настала смерть ОСОБА_3 (а. с. 33).

Надалі зазначене кримінальне провадження об`єднано з кримінальними провадженнями № 12014050200001007 та № 12014050150001671, у якому ОСОБА_1 , ОСОБА_2 визнані потерпілими (а. с. 37, 38, 171).

Досудове розслідування зазначеного кримінального провадження триває, про підозру нікому не повідомлялось, запобіжні заходи не обирались, рішень щодо закриття, передачі до суду тощо не приймалось, що підтверджується відповідями слідчого відділу 2-го управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 13 серпня 2018 року № 78/2/13/3-1232 та від 13 червня 2019 року № 78/2/13-1929пт на адвокатські запити та витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (а. с. 35, 171, 172-174).

ОСОБА_1 зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , а її дочка ОСОБА_2 - за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перемістились з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної операції) до м. Харкова, де мешкають за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується довідками Управління праці та соціального захисту населення Адміністрації Орджонікідзевського району Харківської міської ради від 30 червня 2015 року № 6332010925 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення, та від 18 липня 2018 року № 6332580419 та № 6332580457 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (а. с. 12, 13, 17).

ОСОБА_1 встановлено діагноз вегетативно-судинна дистонія з астенічним синдромом; торакалгія, м`язово-тонічний варіант, та рекомендовано нагляд невропатолога, терапевта за місцем проживання, режим праці та відпочинку, аналізи крові, сечі, цукор крові, ультразвукове дослідження щитоподібної залози, прийом препаратів «Армалин лонг», «Трипизин», «Магнефар В6» та масаж спини, що підтверджується консультативним висновком лікаря Лікувально-діагностичного центру «Лоритом» від 06 січня 2017 року (а. с. 45).

З виписки з історії хвороби № 278/178 Лікувально-діагностичного центру «Лоритом» вбачається, що ОСОБА_1 перебувала на обстеженні та лікуванні у клініці з 29 березня до 07 квітня 2017 року з діагнозом вегетативно-судинна дистонія з лікворно-венозною дистензією та астенічним синдромом; цервікалгія, м`язово-тонічний варіант; аутоімунний тиреоідит, струма І ст.; еутиреоз. Виписана з покращенням (а. с. 41, 42).

З 18 до 28 січня 2018 року ОСОБА_1 перебувала у зазначеній клініці на обстеженні та лікуванні з діагнозом вегетативно-судинна дистонія з лікворно-венозною дистензією та астенічним синдромом, панічними атаками; цервікалгія, м`язово-тонічний варіант, помірний больовий синдром; пролапс мітрального клапана 1 ступеня, без регургитації; аутоімунний тиреоідит, вузлова форма, еутиреоз; нормохромна анемія легкого ступеня; хронічний холецистопанкреатит, ремісія; МКБ, мікроуролітаз нирок, що підтверджується випискою з історії хвороби № 59 (а. с. 43, 44).

Також ОСОБА_1 перебуває під наглядом медичних фахівців Комунального некомерційного підприємства «Міська поліклініка № 18» Харківської міської ради, що підтверджується випискою з медичної картки від 02 серпня 2018 року (а. с. 46).

Як вбачається з витягів-довідок з листа спостереження психолога Центру розвитку особистості, ОСОБА_1 перебувала в процесі психотерапевтичного супроводу під керівництвом психолога/психотерапевта ОСОБА_8 , яка дійшла висновку про наявність у неї невротичного стану з елементами психотичних проявів, стану гострого горя, який викликано втратою чоловіка, що вимагає тривалої психотерапії і нагляду у невропатолога або невролога/психіатра (а. с. 40).

У спілкуванні з ОСОБА_2 психолог відмітила невротичний стан з психотичними проявами, що почались після пережитої психотравми, пов`язаної зі смертю батька, переїздом з дому до інших регіонів та порушенням звичної зони комфорту підлітка. Оскільки у ОСОБА_2 з батьком були теплі та дуже близькі стосунки, все викладене лише посилило травму, оскільки дитина «втратила точку опори» та впевненість у соціальному добробуті. На прийомі у психолога ОСОБА_2 скаржилась на безсоння, страхи, страх залишатися на самоті, проблеми травного ґенезу (страх прийому їжі, відсутність апетиту), оніміння обличчя, рук і ніг, тахікардію, дратівливість, панічні атаки під час знаходження у метро та інших місцях. ОСОБА_2 рекомендовано пройти курс психологічної реабілітації та психотерапії у профільній клініці та направлено на обстеження та лікування до Харківської міської дитячої лікарні № 5 (а. с. 49).

Із виписки з амбулаторної картки ОСОБА_2 , яка надана лікарем Харківської міської дитячої лікарні № 5, вбачається, що їй встановлено діагноз: депресивний розлад з тривогою після стресу - смерті батька. 27 травня 2015 року обстежена психологом та виявлено рівень тривожності та зниження настрою до рівня депресії. Надалі перебувала під наглядом амбулаторно, після досягнення 18 років знята з обліку (а. с. 51).

Також ОСОБА_2 направлена до Державної установи «Інститут охорони здоров`я дітей та підлітків Національної академії медичних наук України», де 26 травня 2015 року консультована психіатром, психологом, та їй встановлено діагноз обсесивно-компульсивний розлад, депресивний синдром і призначено медикаментозне лікування (а. с. 52).

ОСОБА_2 встановлено діагноз вегетативно-судинна дистонія, перманентна та пароксизмальна течія з астенічним синдромом, рекомендовано нагляд та лікування у невропатолога, ультразвукове дослідження щитоподібної залози, обмеження тяжких фізичних та психо-емоційних навантажень, сон протягом 8-9 годин на добу, щоденні прогулянки, прийом препаратів «Ноофен», «Магне В6» та «Гідазепам», що підтверджується консультативним висновком Лікувально-діагностичного центру «Лорітом» від 17 лютого 2018 року (а. с. 50).

Рішенням Харківської міської ради від 29 серпня 2018 року № 561 надано ОСОБА_2 статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (а. с. 53).

З висновку експерта Бюро психологічних досліджень від 14 серпня 2018 року № 4/07/18 вбачається, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню їх як особистостей та виникли внаслідок смерті їхнього чоловіка та батька від поранень, які він отримав 22 січня 2015 року під час обстрілу смт Миронівський м. Дебальцево під час проведення антитерористичної операції; ОСОБА_1 та ОСОБА_2 завдані страждання (моральна шкода) за умов ситуації, що досліджується за справою; попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 (моральна шкода), становить 1 000 000, 00 грн, ОСОБА_2 - від 500 000,00 грн до 1 000 000,00 грн. (а. с. 64-74).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16; є пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України - необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції, а саме постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/830/16-ц, постанови Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц, постанови Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №227/6023/15-ц; є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме з приводу відшкодування моральної шкоди у зв`язку зі смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту або проведення антитерористичної операції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

З огляду на частину третю статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Після відкриття касаційного провадження у справі, що переглядається, Велика Палата Верховного Суду на забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров`я) цивільних осіб на території проведення АТО (Операції об`єднаних сил), у тому числі на території, яка є неконтрольованою у постанові від 12 травня 2022 року м. Київ у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) вирішувала наступні питання: 1) Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV) моральної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок терористичного акту? 2) Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що гарантує право на життя? 3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту?

Надаючи оцінку правовідносинам між сторонами, Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (касаційне провадження № 14-167цс20).

Крім того, висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 419/3824/17 (провадження № 61-48779св18), 27 липня 2022 рокуу справі № 219/2477/20(провадження № 61-9730св21), 03 серпня 2022 року у справі № 759/17490/18(провадження № 61-19293св20), 07 вересня 2022 року у справі № 641/4272/19 (провадження № 61-3112св20), 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21).

Щодо права позивачів на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю чоловіка/батька внаслідок терористичного акту, на підставі статті 19 Закону № 638-ІV

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.

ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним.

Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.

З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Частина перша статті 19 Закону № 638-IV передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42)), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги).

Для того щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі дочки/матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки/матері у період проведення АТО.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 28).

Ураховуючи наведене, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість задоволення позову на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивач заявила вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі чоловіка/батька, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Суди попередніх інстанцій вважали, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки держава Україна є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) дійшла висновку про те, що на правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції, проте проблема у подібній справі полягає в тому, щоб встановити, чи перебувала дочка/мати позивача під юрисдикцією держави Україна у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила держава Україна певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих, і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції.

Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352).

Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язок має два різновиди:

- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.

Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Звертаючись до суду з позовом, позивачі послалися на невиконання державою позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя чоловіка/батька та позитивного процесуального обов`язку, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне та ефективне розслідування факту посягання на людське життя незалежним органом.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя чоловіка/батька позивачів

У позовній заяві позивачі стверджували, що з огляду на факт загибелі чоловіка/батька внаслідок терористичного акту держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням державою права на життя дочки/онуки.

Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів.

Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

З 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинув чоловік/батько позивачів, зазнала обстрілу з боку незаконних збройних формувань під час збройної агресії РФ.

Верховний Суд погодився, що втрата позивачами у цій справі чоловіка/батька, який загинув за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для будь-якої дружини/дитини.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові, проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждали морально позивачі, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці їх страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.

Ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме держава Україна.

І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Позивачі не обґрунтовували, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі чоловіка/батька ОСОБА_3 , що держава знала про можливість обстрілу смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя чоловіка/батька позивачів.

Отже, позивачіналежним чином не обґрунтували, в чому полягало порушення державою Україна її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя їх чоловіка/батька.

Загибель чоловіка/батька позивачів внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» у смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області та виконання державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_3 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Щодо виконання відповідачем позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87, і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Позивачі не скаржились на необ`єктивність і неефективність розслідування за фактом загибелі чоловіка/батька, тобто не стверджували, що держава неналежно виконала її позитивний процесуальний обов`язок з гарантування права на життя (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункти 65-69)).

Позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі ОСОБА_3 на контрольованій нею території, проте не вчинила.

Із справи убачається, що 23 січня 2015 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050200001173 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини) за фактом артилерійського обстрілу 22 січня 2015 року о 15:00 год смт Миронівський м. Дебальцеве Донецької області, яким біля гаражів поранено ОСОБА_3 Унаслідок отриманих поранень ІНФОРМАЦІЯ_1 настала смерть ОСОБА_3 (а. с. 33).

Надалі зазначене кримінальне провадження об`єднано з кримінальними провадженнями № 12014050200001007 та № 12014050150001671, у якому ОСОБА_1 , ОСОБА_2 визнані потерпілими (а. с. 37, 38, 171).

Суди установили, що досудове розслідування зазначеного кримінального провадження триває, про підозру нікому не повідомлялось, запобіжні заходи не обирались, рішень щодо закриття, передачі до суду тощо не приймалось, що підтверджується відповідями слідчого відділу 2-го управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 13 серпня 2018 року № 78/2/13/3-1232 та від 13 червня 2019 року №78/2/13-1929пт на адвокатські запити та витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (а. с. 35, 171, 172-174).

Справа не містить відомостей щодо оскарження позивачами бездіяльності або дій слідчих органів з розслідування обставин загибелі ОСОБА_3 .

Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

Таким чином, відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом

З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги у частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди статті 19 Закону № 638-ІV, у зв`язку з чим оскаржувані рішення судів підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Зважаючи на встановлені судами обставини та визначені наведеною вище нормою процесуального права повноваження, Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів касаційної скарги та врахувати висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), у постановах Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 419/3824/17 (провадження № 61-48779св18), 27 липня 2022 рокуу справі № 219/2477/20(провадження № 61-9730св21), 03 серпня 2022 року у справі № 759/17490/18(провадження № 61-19293св20), 07 вересня 2022 року у справі № 641/4272/19 (провадження № 61-3112св20), 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, зокрема, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким у задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук