Постанова
Іменем України
31 травня 2023 року
місто Київ
справа № 712/846/22
провадження № 61-12984св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивачки
ОСОБА_1 у січні 2022 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , у якому просила:
- визнати недійсним договір іпотеки від 18 березня 2020 року № 1-790, посвідчений державним нотаріусом Першої черкаської державної нотаріальної контори Починок Ю. В. (далі - нотаріус), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- витребувати у ОСОБА_2 оригінал договору купівлі-продажу від 18 грудня 2017 року № 1-3739.
Пред`явлений позов ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 18 березня 2020 року вона та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки № 1-790, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Цей договір укладено на забезпечення виконання її зобов`язань за договором кредиту від 18 березня 2020 року.
Проте 18 березня 2020 року вона не укладала з ОСОБА_2 договір кредиту: такого договору взагалі не існує, вона не отримувала будь-яких грошових коштів за цим договором.
ОСОБА_1 вважала, що оскільки у неї немає грошових зобов`язань перед відповідачем за договором кредиту від 18 березня 2020 року, тому іпотека як похідне зобов`язання від основного є безпідставною та недійсною.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Відповідач ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 27 липня 2022 року Соснівський районний суд м. Черкаси задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд визнав недійсним договір іпотеки від 18 березня 2020 року № 1-790, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Витребував у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 оригінал договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 18 грудня 2017 року № 1-3739.
Здійснив розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції обґрунтовував ухвалене рішення тим, що 20 березня 2020 року за заявою відповідача нотаріус виправив описку в оспорюваному договорі іпотеки стосовно правильного зазначення дати укладення основного договору (з 18 на 17 березня 2020 року) та строку виконання основного зобов`язання (з 18 на 17 березня 2023 року), проте внесення виправлень у договір іпотеки відбулося без погодження з позивачкою як іншою стороною правочину та без наявності у нотаріуса копії основного договору, що позбавляло можливості пересвідчитися у наявності описки в договорі іпотеки.
Виправлення описки не було застережене нотаріусом після вчинення посвідчувального напису із зазначенням дати та проставленням підпису й печатки на такому застереженні. Нотаріус не вніс інформацію про виправлення описки в договорі іпотеки щодо зміни строку основного зобов`язання в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.
З наведених підстав, суд першої інстанції дійшов переконання про недоведеність погодження сторонами інших умов договору іпотеки, ніж ті, які зафіксовані у наявному в позивачки примірнику оспорюваного договору, в якому основним договором, на забезпечення якого укладений договір іпотеки, зазначено кредитний договір від 18 березня 2020 року.
Також суд першої інстанції врахував, що розмір основного зобов`язання, зазначений у договорі іпотеки, не є тотожним розміру основного зобов`язання згідно з договором про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року № 4, в якому, окрім основного боргу у розмірі 252 000, 00 грн, передбачено також плату за користування кредитом у розмірі 6, 0 % на місяць. Тому обсяг основного зобов`язання в договорі кредиту істотно перевищує розмір основного зобов`язання, зазначений в оспорюваному договорі іпотеки.
Суд першої інстанції виснував, що оскільки кредитодавцем у договорі про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року № 4 є фізична особа ОСОБА_2 , що суперечить статті 1054 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України), тому кредитний договір є нікчемним за законом. Відтак договір іпотеки, укладений на забезпечення нікчемного основного зобов`язання, є недійсним також.
Постановою від 22 листопада 2022 року Черкаський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2 , рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 липня 2022 року скасував, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Суд здійснив розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції у своїх висновках керувався тим, що матеріали справи не містять доказів визнання неправомірними дій нотаріуса щодо внесення виправлень в договір іпотеки, а оскарження дій нотаріуса чи визнання їх неправомірними не є предметом розгляду цієї цивільної справи. Також у матеріалах справи немає відомостей про укладення іншого основного зобов`язання, окрім як договору від 17 березня 2020 року.
За висновками апеляційного суду, 17 березня 2020 року між сторонами фактично укладено договір позики, незважаючи на назву договору «фінансового кредиту», тому основний договір не є нікчемним. Відтак суд не встановив правомірних підстав для визнання договору іпотеки недійсним.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивачка ОСОБА_1 21 грудня 2022 року з використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, залишити в силі рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 липня 2022 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила те, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц
(провадження № 14-182цс18) та у постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 366/302/20 (провадження № 61-322св21), відповідно до яких акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов`язань означає, що правочин щодо встановлення забезпечення буде мати юридичне значення лише тоді, коли має юридичну силу основне зобов`язання. Тому, якщо основне зобов`язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину тощо, не має юридичної сили і забезпечення. Якщо ж основне зобов`язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Як тільки основне зобов`язання буде визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 до Верховного Суду не надійшов.
ІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 28 грудня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 17 березня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір № 4 про надання фінансового кредиту, грошових коштів у розмірі 252 000, 00 грн, які видані позичальнику готівкою шістьма платежами, зокрема, 17, 18, 19, 20, 21 січня 2020 року по 50 000, 00 грн та 22 січня 2020 року - 2 000, 00 грн, з кінцевим терміном повернення отриманих коштів до 17 березня 2023 року, зі сплатою відсотків 6, 0 % на місяць.
Згідно із заявою ОСОБА_1 від 17 березня 2020 року вона отримала грошові кошти у позику та передала в заставу належне їй на праві приватної власності майно, діяла за власним волевиявленням, без впливу та примусу інших осіб.
У заяві від 17 березня 2020 року позивачка підтвердила, що квартира АДРЕСА_1 , яка передається в заставу, належить їй на праві особистої приватної власності та не існує осіб, які б мали правові підстави це оспорювати.
При зверненні до суду із позовом ОСОБА_1 надала копію договору іпотеки від 18 березня 2020 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 . За його умовами цей договір укладено на забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту від 18 березня 2020 року на суму кредиту 252 000, 00 грн, зі сплатою 6, 0 % місячних, на строк до 18 березня 2023 року. Предметом іпотеки є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 31, 5 кв. м, житловою площею 15, 9 кв. м, вартістю 286 000, 00 грн, яка належить позивачці на підставі договору купівлі-продажу від 18 грудня 2017 року. Договір іпотеки посвідчений нотаріусом, зареєстрований в реєстрі за № 1-790.
Листом від 20 березня 2020 року нотаріус повідомила ОСОБА_2 про виправлення технічної помилки в даті договору кредиту (виправлено
з 18 на 17 березня 2020 року), на яку є посилання в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
У наданій відповідачем до суду копії договору іпотеки від 18 березня 2020 року, у пункті 1.1.3, міститься виправлення у даті договору кредиту та строку виконання зобов`язання, а саме: змінено дату з 18 на 17 березня. Таке виправлення засвідчене нотаріусом шляхом вчинення відповідного напису на договорі іпотеки із відбитком печатки.
Відповідно до розписок від 31 березня, 30 квітня, 29 травня та 30 червня 2020 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 6 830, 00 грн, 15 120, 00 грн, 15 120, 00 грн, 15 120, 00 грн відповідно, на погашення боргу за договором позики від 17 березня 2020 року.
12 січня 2022 року ОСОБА_1 направила на адресу ОСОБА_2 вимогу, у якій зазначила, що договір кредиту від 18 березня 2020 року вона не підписувала, грошові кошти не отримувала. У зв`язку з цим просила відповідача надати довідку про відсутність заборгованості за договором іпотеки від 18 березня 2020 року для зняття заборони в Державному реєстрі іпотек, а також повернути їй оригінал договору купівлі-продажу від 18 грудня 2017 року № 1-3739, який переданий відповідачу під час підписання договору іпотеки.
19 січня 2022 року ОСОБА_2 надіслав ОСОБА_1 вимогу про усунення порушення та повернення заборгованості за договором позики, в якій вимагав від позивачки у 35-денний строк з дня направлення, але не пізніше ніж у
30-денний строк з дня отримання цього листа усунути порушення щодо виконанню зобов`язань за договором позики та сплатити заборгованість достроково повністю.
01 лютого 2022 року ОСОБА_1 надіслала відповідь на вимогу, в якій зазначила, що грошові кошти за договором від 17 березня 2020 року вона не отримувала, акти про передання коштів не підписувала. Після підписання договору детально ознайомилася з умовами кредитування і вирішила не користатися кредитом, оскільки відсотки за договором є надто високими.
Право, застосоване судом
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
У статті 1 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов`язання - зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє передбачені ним цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Тож у разі неспростування презумпції правомірності договору, передбаченої у статті 204 ЦК України, усі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
Конструкція недійсності договору потрібна для того, щоб не допускати або припиняти порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. В основі конструкції недійсності (нікчемності та оспорюваності), як правило, перебуває порушення правил ЦК України чи іншого закону.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір іпотеки від 18 березня 2020 року № 1-790, укладений між нею та ОСОБА_2 , посилаючись на те, що за змістом оспорюваного договору він укладений на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 18 березня 2020 року, проте такого договору не існує.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Суд апеляційної інстанції врахував, що нотаріус вніс виправлення в договір іпотеки, зокрема, в пункті 1.1.3 оспорюваного договору виправив число 18
на 17 в зазначенні дати укладення основного договору та дати повернення отриманих у боргу грошових коштів, з проставленням підпису, а також печатки нотаріальної контори. Листом від 20 березня 2020 року нотаріус повідомив ОСОБА_2 про виправлення технічної помилки в договорі іпотеки від 18 березня 2020 року, вчинене на його письмове звернення.
Доказів визнання дій нотаріуса щодо внесення виправлень в договір іпотеки неправомірними матеріали справи не містять. Неправомірність зазначених дій нотаріуса не була підставою та предметом позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки.
З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції, зробивши висновок про неправомірність дій нотаріуса щодо виправлення описки в оспорюваному договорі іпотеки, порушив правила частини першої статті 13 ЦПК України та вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_1 .
Апеляційний суд також врахував, що в матеріалах справи є докази укладення між сторонами договору № 4 про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року.
ОСОБА_1 у заявах від 17 березня 2020 року підтвердила укладення зазначеного договору, отримання грошових коштів у позику та передання в іпотеку за цим договором квартири АДРЕСА_1 .
У пункті 1.1.1 оспорюваного договору іпотеки зазначено, що предметом іпотеки є саме квартира АДРЕСА_1 , а в пункті 1.1.3 цього договору передбачено, що основним договором, виконання якого забезпечується іпотекою, є договір кредиту, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 18 березня 2020 року (з урахуванням виправлення нотаріусом описки - 17 березня 2020 року) про надання у борг грошових коштів у розмірі 252 000, 00 грн, зі сплатою 6, 0 % місячних, строком повернення 18 березня 2023 року (з урахуванням виправлення нотаріусом описки - 17 березня 2023 року).
Зазначені в оспорюваному договорі іпотеки умови повністю узгоджуються з умовами договору № 4 про надання фінансового кредиту, укладеного 17 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Позивачка не довела існування між сторонами інших договірних відносин, зокрема й боргових зобов`язань, на забезпечення виконання якого вона передала в іпотеку належне їй нерухоме майно, окрім як правовідносин за договором від 17 березня 2020 року. Суд має виходити з того, що в основі будь-яких відносин у цивільному обороті між його учасниками має бути певна підстава (causa). Тож твердження позивачки про те, що оспорюваним договором іпотеки забезпечувалося виконання неіснуючого зобов`язання від 18 березня 2020 року, спростовується встановленими апеляційним судом фактичними обставинами справи, що переглядається.
Доказів того, що основне зобов`язання за договором від 17 березня 2020 року припинене, зазначений договір розірвано, визнано неукладеним чи недійсним, у матеріалах справи немає. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 також не оспорювала укладення та чинність договору про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року № 4, на його невідповідність вимогам закону в позові, пред`явленому у цій справі, не посилалася.
Проте суд першої інстанції виснував, що основне зобов`язання є нікчемним, оскільки кредитодавцем за договором про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року № 4 є фізична особа ОСОБА_2 , що суперечить статті 1054 ЦК України, тому укладений на його забезпечення договір іпотеки є недійсним.
У постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року
у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 зроблено висновки про те, що з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Суд апеляційної інстанції, врахувавши наведені висновки Верховного Суду України та правову природу договірних відносин між сторонами, а також те, що основним при вирішенні цього питання є зміст договору, а не його назва, зробив обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 17 березня 2020 року уклали договір позики, відтак немає підстав вважати нікчемним зазначений договір позики та, відповідно, недійсним оспорюваний договір іпотеки.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц(провадження № 14-182цс18) та у постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 366/302/20 (провадження № 61-322св21).
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц(провадження № 14-182цс18) зроблено висновки про те, що розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов`язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов`язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов`язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов`язання, що виникло до моменту такого розірвання.
Зазначені висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі, фактичні обставини якої не є подібними до обставин справи, що переглядається, у якій не порушувалося питання про розірвання договору про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року № 4 та про припинення іпотеки у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Правовідносини у справі, що переглядається, стосуються виключно визнання недійсним договору іпотеки. Тож обставини справи за постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц(провадження № 14-182цс18) не є релевантною, а висновки, викладені в ній, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
У постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 366/302/20 (провадження № 61-322св21) зазначено, що відповідно до частини другої статті 548 ЦК України недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов`язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Це положення є базовим принципом інституту забезпечення і відоме ще з римського права як принцип акцесорності забезпечувальних зобов`язань. Акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов`язань означає, що правочин щодо встановлення забезпечення буде мати юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов`язання. А тому, якщо основне зобов`язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину тощо, не має юридичної сили і забезпечення. Якщо ж основне зобов`язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Як тільки основне зобов`язання визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення. Верховний Суд врахував, що кредитний договір визнано недійсним судом, й відповідне рішення набрало законної сили, тому погодився з висновком апеляційного суду про недійсність поруки, яка забезпечувала основне зобов`язання.
У справі, що переглядається, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать наведеним висновкам Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 не оспорювала основне зобов`язання - договір про надання фінансового кредиту від 17 березня 2020 року № 4, який, як встановлено апеляційним судом, за змістом є договором позики, на забезпечення якого укладено оспорюваний договір іпотеки. Зазначене основне зобов`язання не визнано недійсним, підстав вважати його нікчемним суд не встановив. Відтак, враховуючи дійсність основного зобов`язання, дійсним є й акцесорне зобов`язання.
З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження недійсності оспорюваного договору іпотеки, що згідно зі статтею 81 ЦПК України є її процесуальним обов`язком, тому оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції про відмову в позові є законним та обґрунтованим.
Резюмуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися.Інші доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з ухваленим судом апеляційної інстанції судовим рішенням, а також до вимоги здійснити переоцінку досліджених судом доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
Щодо клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з її участю
Розгляд цієї справи здійснюється Верховним Судом в попередньому судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Тобто попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи в межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Верховний Суд створює учасникам справи належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Кожен із учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд.
Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження в судових органах у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не в кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі Axen v. Germany, заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі Varela Assalino contre le Portugal, заява № 64336/01). Так, у випадках коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
ЄСПЛ у рішенні від 26 травня 1988 року у справі Ekbatani v. Sweden, заява № 10563/83,зазначив, що якщо розгляд справи в суді першої інстанції був публічним, відсутність «публічності» при розгляді справи в другій і третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури в цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим в апеляційному чи касаційному суді особисто.
Оскільки попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, Верховний Суд у справі, що переглядається, не встановив потреби викликати учасників справи з метою надання ними пояснень, тому у задоволенні відповідного клопотання варто відмовити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Доводи заявниці спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зробив висновок, що оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з її участю відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак