№ 731/158/16-ц

Постанова

Іменем України

30 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 731/158/16-ц

провадження № 61-8359св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня 2017 року у складі судді Моцьора О. В. та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 25 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Губар В. С., Висоцької Н. В., Онищенко О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив встановити факт, що він та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 28 лютого 2011 року по 15 квітня 2016 року; визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : квартиру АДРЕСА_1 , легковий автомобіль Renault Logan, 2009 року випуску, конструктивні елементи, будівельні матеріали, обладнання, використані в процесі будівництва гаража, розташованого біля будинку за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в частині дарування Ѕ частки квартири; визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ; витребувати на його користь у ОСОБА_4 Ѕ зазначеної квартири; залишити у його власності Ѕ частку легкового автомобіля Renault Logan, 2009 року випуску; залишити у власності ОСОБА_2 Ѕ частку вказаного легкового автомобіля; визнати за ним право власності на Ѕ частку конструктивних елементів, будівельних матеріалів, обладнання, використаних в процесі будівництва гаража.

27 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог, в якій просив визнати спільною сумісною власністю незавершене будівництво - гараж готовністю 96, 2%, який розташований на земельній ділянці для будівництва індивідуальних гаражів по АДРЕСА_2 площею 0,0026 га, кадастровий номер 7421155100:01:001:1303; визнати за ним право власності на Ѕ частку незавершеного будівництва - вищезазначеного гаража готовністю 96, 2%; визнати за ним право власності на Ѕ частку земельної ділянки для будівництва індивідуальних гаражів по АДРЕСА_2 , площею 0,0026 га, кадастровий номер 7421155100:01:001:1303.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з кінця лютого 2011 року він почав проживати з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, спільний бюджет, за спільні кошти придбавали майно, речі домашнього вжитку, сплачували комунальні послуги та за найм житла, спільно відпочивали тощо.

З 20 березня 2013 року по дату звернення з позовом він та ОСОБА_2 проживають у квартирі АДРЕСА_1 , яку вони придбали 20 березня 2013 року за спільно заощаджені кошти, а також частково за рахунок коштів, отриманих ОСОБА_2 у кредит.

Крім того, за період спільного проживання вони 18 лютого 2015 року придбали автомобіль Renault Logan, 2009 року випуску, та побудували гараж біля будинку АДРЕСА_2 , який в експлуатацію не зданий та право власності на нього не зареєстроване.

З середини квітня 2016 року їх стосунки з ОСОБА_2 погіршилися та вона запропонувала поділити спільно набуте майно в добровільному порядку, проте на невигідних для нього умовах. На його варіант поділу спільного майна, в свою чергу, не погодилась відповідач ОСОБА_2 . Після його повідомлення про намір звернутись до суду з позовом про поділ спільного майна ОСОБА_2 забрала правовстановлюючі документи на квартиру, провела дострокове погашення кредиту та 15 квітня 2016 року відчужила квартиру шляхом укладення договору дарування зі своєю дочкою ОСОБА_3 .

Оскільки спірна квартира була придбана у період його спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, він не надавав згоду на укладення договору дарування зазначеної квартири, такий договір є недійсним.

Гараж біля будинку АДРЕСА_2 закінчений будівництвом, проте відповідач ОСОБА_2 , на ім`я якої видавався дозвіл на будівництво, не має наміру здавати його в експлуатацію шляхом подання декларації до органів державного будівельно-архітектурного контролю з метою уникнення виникнення права спільної власності на гараж.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

У травні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та просила встановити факт її проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 26 листопада 2013 року по 15 квітня 2016 року; визнати за нею право власності на 122/125 частки легкового автомобіля Renault Logan, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , а за ОСОБА_1 - право власності на 3/125 частини вказаного автомобіля; припинити право власності ОСОБА_1 на 3/125 частки легкового автомобіля Renault Logan, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , стягнувши з неї на користь ОСОБА_1 3/125 частки вартості автомобіля в сумі 3 451, 25 грн, та визнати на нею право власності на автомобіль в цілому.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що спірну квартира АДРЕСА_1 вона придбала за особисті кошти 20 березня 2013 року. 26 листопада 2013 року в цій квартирі був зареєстрований ОСОБА_1 і саме з цього дня і до 15 квітня 2016 року вони проживали з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За час спільного проживання вони придбали легковий автомобіль Renault Logan, 2009 року випуску, який було зареєстровано на ОСОБА_1 . Автомобіль придбано за 151 069,00 грн., з яких нею було внесено 143 835 грн особистих коштів, а ОСОБА_1 - 3 616, 50 грн, що відповідає 3/125 часткам автомобіля та є незначною часткою, тому ОСОБА_2 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 28 лютого 2011 року по 15 квітня 2016 року.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 легковий автомобіль Renault Logan, 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та конструктивні елементи, будівельні матеріали, обладнання, використані в процесі будівництва гаража, розташованого біля будинку АДРЕСА_2 .

Залишено у власності ОСОБА_1 Ѕ частку легкового автомобіля Renault Logan, 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та Ѕ частку конструктивних елементів, будівельних матеріалів, обладнання, використаних в процесі будівництва гаража, розташованого біля будинку АДРЕСА_2 .

Залишено у власності ОСОБА_2 Ѕ частку легкового автомобіля Renault Logan, 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 27 квітня 2017 року залишено без розгляду та повернуто позивачу.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку легкового автомобіля Renault Logan, 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

У задоволенні позову ОСОБА_2 в іншій частині відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Знято арешт, накладений ухвалою Варвинського районного суду Чернігівської області від 28 квітня 2016 року на Ѕ частку квартири, яка знаходить за адресою: АДРЕСА_3 .

Знято арешт, накладений ухвалою Варвинського районного суду Чернігівської області від 07 вересня 2016 року шляхом заборони відчуження та проведення реєстраційних дій щодо легкового автомобіля марки Renault Logan, 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстрований на ім`я ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції вважав доведеним факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 28 лютого 2011 року по 15 квітня 2016 року.

Враховуючи вказану обставину, квартира АДРЕСА_1 , автомобіль Renault Logan, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , та будівельні матеріали і обладнання, використані в процесі будівництва гаража, розташованого біля будинку АДРЕСА_2 , були придбані під час спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Доказів того, що зазначене майно придбано за особисті кошти когось із них, сторони не надали.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 07 листопада 2011 року у справі №6-44цс11 та від 16 травня 2012 року у справі №6- 36цс12, як встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов`язується з набранням законної сили рішення суду про встановлення такого факту.

Рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 станом на 15 квітня 2016 року було відсутнє.

Таким чином, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину - договору дарування квартири (15 квітня 2016 року) єдиним власником квартири була ОСОБА_2 , укладення нею договору дарування без згоди ОСОБА_1 за відсутності рішення суду про встановлення факту їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не може бути підставою для визнання недійсним такого правочину та витребування у ОСОБА_3 Ѕ частки квартири, а також для визнання квартири спільною сумісною власністю.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 25 вересня 2017 року рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю квартири скасовано та ухвалене рішення про задоволення позову в цій частині.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишене без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно статей 60 74 СК України майно, набуте особами за час фактичних шлюбних відносин, належить їм на праві спільної сумісної власності, не зважаючи на те, що воно було зареєстроване на ім`я лише одного з них.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, та для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно, якщо між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України у справі № 6-66цс13 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Отже для визнання права спільної власності на майно, набуте особами, що проживають в цивільному шлюбі, необхідно в судовому порядку надавати докази, що таке майно набуте саме внаслідок спільної праці цивільного подружжя.

При застосуванні статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_1 придбана внаслідок ведення спільного господарства, побуту, спільної праці сторін та за їх спільні грошові кошти під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а відтак є спільною сумісною власністю. ОСОБА_2 не доведено, що спірна квартира придбана за належні їй на праві власності особисті кошти.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня 2017 року і рішення Апеляційного суду Чернігівської області в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , визнання за ним права власності на Ѕ частину квартири і витребування на його користь Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , та ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали оцінку встановленим обставинам справи щодо недобросовісності відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 при укладенні оспорюваного договору дарування квартири та не мотивували, з яких підстав вони не застосували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.

Укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Судами було встановлено, що ОСОБА_3 фактично знала, а за встановленими обставинами не могла не знати про факт його спільного проживання з ОСОБА_2 , яка є її матір`ю, однією сім`єю, та придбання квартири під час спільного проживання за спільні кошти.

Доведено, що укладаючи договір дарування спірної квартири, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 діяли недобросовісно.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Варвинського районного суду Чернігівської області.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

12 лютого 2018 року справу № 731/158/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві Сердюку В. В. у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_5 .

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 вересня 2020 року справу передано судді-доповідачеві у зв`язку з відстороненням попереднього судді-доповідача від здійснення правосуддя.

Рішення судів в частині вирішення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання спільною сумісною власністю автомобіля та його поділ, а також визнання спільною сумісною власністю квартири в касаційному порядку не оскаржувалися та не переглядаються.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 28 лютого 2011 року по 15 квітня 2016 року. Вказана обставина, зокрема, підтверджується показаннями свідків.

Під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 22 березня 2013 року на ім`я ОСОБА_2 придбана за 102 216 грн квартира АДРЕСА_1 .

18 лютого 2015 року на ім`я ОСОБА_1 за 7 800 доларів США придбано автомобіль Renault Logan, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Також у період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу вони придбали будівельні матеріали і обладнання для побудови гаража біля будинку АДРЕСА_2 .

На ім`я ОСОБА_2 у період з 06 лютого 2012 року по 27 жовтня 2014 року було укладено 12 депозитних договорів та відповідно відкрито 12 рахунків у вітчизняній та іноземній валютах, 27 жовтня 2014 року укладений депозитний договір та відкритий рахунок в іноземній валюті, з якого відповідно до платіжного доручення № 18968725 від 04 лютого 2015 року кошти в сумі 5 369,00 доларів США повернуто вкладнику.

Згідно розписки ОСОБА_1 від 07 лютого 2015 року він отримав у позику від ОСОБА_6 29 000,00 грн, а 25 вересня 2015 року уклав кредитний договір №47/148-2015 з ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі ТВБВ №10024/0148 філії - Чернігівське обласне управління АТ «Ощадбанк».

15 квітня 2016 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір дарування, відповідно до якого подарувала останній квартиру АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсним договору дарування квартири від 15 квітня 2016 року в частині дарування її Ѕ частини, визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину квартири та витребування у ОСОБА_3 Ѕ частини спірної квартири, суди виходили з того, що на момент укладення оспорюваного правочину - договору дарування квартири (15 квітня 2016 року) єдиним її власником була ОСОБА_2 , тому укладення нею договору дарування майна без згоди ОСОБА_1 за відсутності рішення суду про встановлення факту їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не може бути підставою для визнання недійсним такого правочину та витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 Ѕ частки квартири.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано, відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди.

Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Таким чином, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Порушення своїх прав укладенням договору дарування між відповідачами ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що спірна квартира придбана сторонами під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у 2013 році.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України (частина друга статті 74 СК України).

У цій справі судами встановлено факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 28 лютого 2011 року по 15 квітня 2016 року.

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність згоди одного із співвласників - особи, яка проживала разом без реєстрації шлюбу - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (особи, яка не перебувала у шлюбі, однак проживала однією сім`єю без укладення шлюбу) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

Вказаний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18).

Судаминаведене не враховано та не надано належної оцінки тому факту, що спірна квартира була придбана ОСОБА_2 у період проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Враховуючи викладене, передчасними є висновки судів про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , визнання за ним права власності на Ѕ частину квартири і витребування на його користь Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За таких обставин судові рішення у цій справі не можуть вважатися законними і обґрунтованими, тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права та з урахуванням висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 420 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 25 вересня 2017 року в частині вирішення вимог про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в частині дарування Ѕ частки квартири, визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину квартири та витребування на його користь Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Ю. Тітов СуддіВ. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук