№ 731/43/21

Постанова

Іменем України

24 січня 2023 року

м. Київ

справа № 731/43/21

провадження № 61-18990св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня 2021 року у складі судді Савенка А. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від

21 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Шарапової О. Л., Онищенко О. І., Скрипки А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

В лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» (далі - СТОВ «Дружба-Нова») про визнання недійсним договору.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 7421183200:07:000:0138, площею 2,00 га, яка знаходиться на території Озерянської сільської ради Варвинського району Чернігівської області.

15 серпня 2018 року вона передала вказану земельну ділянку СТОВ «Дружба-Нова» в оренду, на підставі чого між ними було укладено договір про надання права користування земельної ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). При укладенні зазначеного договору вона погодилася передати земельну ділянку в користування відповідачу на 10 років, з обов`язковою умовою, зокрема, що кошти за таке користування мали бути сплачені одночасно за весь період користування земельною ділянкою, оскільки вона на момент укладення договору перебувала у скрутному матеріальному становищі і потребувала грошей для ремонту житла. Плата за користування земельною ділянкою за весь термін дії Договору на підставі пункту 3.1 встановлена в розмірі - 85 183,06 грн, проте відповідачем 05 вересня 2018 року перераховано лише 68 572, 36 грн. Підписаний договір є дуже об`ємний та складений дрібним шрифтом, з його умовами її ніхто не ознайомлював, оскільки не було надано достатньо часу для його вивчення, терміни та юридичні поняття їй також не роз`яснювалися.

Разом з тим, ознайомившись детально з умовами договору, нею встановлено, що строк дії даного Договору вказано до 14 серпня 2117 року, а оплата за 99 років користування земельною ділянкою в сумі 85 183, 06 грн є несправедливою та значно нижчою 3 % вартості такої земельної ділянки, що значно менше ніж отримують орендодавці в даній місцевості. Таким чином, визначена договором сума коштів, яку вона отримала за передачу в користування належну їй земельну ділянку строком на 99 років ставить її у невигідне положення, позбавивши її права отримати орендну плату у розмірі, на який вона розраховувала за наслідками укладення договору.

У зв`язку з цим, невірне розуміння особливостей договору емфітевзису, що відрізняється від умов договору оренди земельної ділянки, призвело до вчинення нею правочину, помилившись щодо обставин, які мають істотне значення, що є підставою для визнання його недійсним. Причинами цього, є як її помилка через необізнаність та слабкий зір, так і обман зі сторони відповідача шляхом замовчування та не роз`яснення істотних умов договору. Крім того, спірний договір є недійсним, оскільки правочин вчинено сторонами для приховування іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки.

ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 15 серпня 2018 року, укладений між нею та СТОВ «Дружба-Нова», щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7421183200:07:000:0138 та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня

2021 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону або неправильного його тлумачення не є підставою для визнання правочину недійсним; відсутні докази того, що позивач на момент підписання договору мала такий поганий зір, який би перешкоджав їй ознайомитися з його змістом; текст договору не є дрібним; відсутні докази про те, що позивач була позбавлена можливості звернутися за наданням правової допомоги та у разі незгоди з проектом договору не підписувати його; відсутні докази про те, що строк договору мав становити 10 років; розмір отриманої позивачем плати за користування земельною ділянкою (за вирахуванням податків) узгоджується з умовами укладеного договору; при укладанні договору сторони вільні у виборі контрагента та погодили всі умови договору; позивачем не надано доказів, які б свідчили, що оспорюваний правочин вчинений під впливом обману або під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах; уклавши оспорюваний договір позивач лише передала земельну ділянку у користуванням на певний строк, а тому відсутні докази того, що правочин є удаваним.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що доводи апеляційної скарги про те, підписуючи спірний договір, вона була у скрутному матеріальному становищі та, враховуючи усні домовленості і пояснення представників товариства, вважала, що укладає договір оренди належної їй земельної ділянки строком на 10 років, а не договір емфітевзису, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження таких доводів позивача.

Доводи апеляційної скарги про те, що визначена договором плата за користування землею становить 85 183,06 грн, тобто рік користування фактично коштує близько 690,00 грн, що є несправедливим та значно нижчим, ніж отримують орендодавці у Варвинському районі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, оскільки за приписами статті 627 ЦПК України сторони є вільні при визначенні умов договору.

Доводи апеляційної скарги про те, що на час укладання договору вона не розуміла відмінностей та особливостей договору емфітевзису, у зв`язку з чим неправильно сприйняла його фактичні обставини, тобто такий договір був укладений нею через помилку щодо обставин, які мають істотне значення, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, оскільки незнання закону або неправильного його тлумачення не є підставою для визнання правочину недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не надано оцінки її доводам щодо прихованого договору купівлі-продажу земельної ділянки, який фактично був укладений, апеляційний суд вважав безпідставними, оскільки позивач лише передала земельну ділянку у користування на певний строк, а тому відсутні докази того, що правочин є удаваним.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила судові рішення скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано порушення відповідачем статей 3 13 ЦК України щодо добросовісності та чесності учасників цивільних правовідносин. Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. При розгляді цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій, крім іншого, також мали враховувати принцип пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішень «справедливого балансу» сторін. Судами ж безпідставно відхилено твердження позивача про те, що внаслідок укладення договору, який позивач вважала договором оренди, на строк до 2117 року, тобто на 99 років, сплачена відповідачем сума у розмірі

85 183,06 грн є несправедливою та значно нижчою, ніж отримують орендодавці у Варвинському районі. Середній розмір річної орендної плати, яку сплачує відповідач за договорами оренди земельних ділянок - близько 3 000,00 грн за гектар. Причому протягом всіх 99 років позивач позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися цією землею, отримувати від свого права володіння землею будь-які доходи. Таке ставить позивача у вкрай невигідне положення, оскільки якщо допустити, що якби вона оформила договір оренди, то отримувала б в сім разів більше, що також свідчить про відсутність у позивача намірів укладати договір емфітевзису.

Суди оцінили договір як нескладний, з чіткими умовами та зрозумілий, проте це не відповідає дійсності. Складність у читанні чи сприйнятті незрозумілого специфічного тексту - це оціночне поняття. Для позивача, як для людини без юридичної освіти, вказане викликало складнощі, тим більше враховуючи усні домовленості і пояснення представників СТОВ «Дружба-Нова» щодо того, що позивач передає землю в оренду, а не укладає договір емфітевзису. Суди також неправомірно послалися на те, що позивач звернулась за захистом своїх прав лише через два роки після укладення договору і з цих підстав зазначили, що це свідчить про те, що одразу після підписання договору у неї не виникло сумнівів щодо його дійсності. Всі документи стосовно передачі своєї земельної ділянки в оренду позивач не складала, складанням цих документів займалися представники СТОВ «Дружба-Нова», які надавали їх позивачу для підпису, без роз`яснення змісту і правових наслідків таких документів, які позивач не могла самостійно перевірити внаслідок своєї юридичної неосвіченості.

Крім того, на відміну від договору оренди землі, емфітевзис може відчужуватися іншій особі землекористувачем; власник земельної ділянки має переважне право на купівлю емфітевзису; якщо за договором оренди землі сторони можуть бути замінені лише за спільною згодою (крім встановлених законодавством випадків), орендар має право передавати землю в суборенду лише якщо це передбачено в договорі оренди, то у випадку укладення договору емфітевзису землевласник, якщо землекористувач використовує землю за цільовим призначенням і не погіршує характеристик земельної ділянки, має достатньо обмежені засоби впливу на користування землекористувачем земельною ділянкою. За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Всі ці відмінності та особливості договору емфітевзису позивачу не були відомі під час укладення договору. Зокрема, вона вважала, що укладає договір оренди землі, де власник землі є більш захищеним.

При цьому має місце як помилка позивача, через необізнаність та слабкий зір, не досконале з`ясування істотних умов правочину та неправильне сприйняття його фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, так і обман з боку відповідача шляхом замовчування та не роз`яснення істотних умов договору і надання для підпису примірників правочину, які були виготовлені дрібним для сприйняття позивача текстом.

Такий договір є фактично прихованим договором купівлі-продажу землі, адже передавши право користування землею на дуже тривалий час, власник певним чином обмежений у своїх правах. Позивач протягом всього свого життя не буде мати прав на землю, залишившись її власником лише номінально. Крім того, здійснення відповідачем оплати за договором наперед за весь термін користування на 99 років єдиним платежем також свідчить про укладення договору купівлі- продажу землі. Тобто фактично розрахунки відбулись за договором емфітевзису, як при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки, що суперечить діючому законодавству в частині заборони відчуження земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19, від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, від 14 травня 2019 року у справі № 912/3808/16, від

15 травня 2019 року у справі № 912/3810/16, від 16 травня 2019 року у справі

№ 912/1982/17, 02 жовтня 2019 року у справі № 365/349/16, від 05 червня

2019 року у справі № 693/45/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 626/601/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19).

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, площею 2 га, кадастровий номер 7421183200:07:000:0138, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 06 серпня 201 року, який посвідчений приватним нотаріусом Варвинського районного нотаріального округу Пушкарьовою-Гезердавою Н. О., зареєстрований в реєстрі за № 978.

15 серпня 2018 року між ОСОБА_1 (землевласник) та СТОВ «Дружба-Нова» (землекористувач) укладено Договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), за умовами якого передано землекористувачу право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), належною землевласнику на праві приватної власності, що відведена в натурі та розташована на території Озерянської сільської ради Варвинського району Чернігівської області, кадастровий номер 7421183200:07:000:0138, площею 2,00 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, зі строком дії даного договору до 14 серпня 2117 року (далі - Договір).

У пунктах 3.1 - 3.4 Договору передбачено, що плата за користування земельною ділянкою, яка передається землевласником землекористувачу, встановлюється за погодженням сторін та складає 85 183,06 грн за весь термін (строк) дії Договору, наведений в пункті 2.1 цього Договору. Плата за користування земельною ділянкою сплачується землекористувачем у грошовій формі шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок землевласника, зазначений у даному договорі, за вирахуванням суми податку з доходів фізичних осіб та інших податків, обчислених (нарахованих та утриманих) згідно з вимогами чинного на момент проведення такої виплати податкового законодавства.

У пункті 9.3 Договору зазначено, що сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Сторони свідчать, що цей договір укладено ними не під впливом помилки, обману, насильства або тяжких обставин та при повному розумінні значення сторонами своїх дій та змісту даного правочину та правових наслідків, які несе для сторін факт його укладання.

Земельну ділянку позивач передала відповідачу за підписаним сторонами

15 серпня 2018 року актом приймання-передачі земельної ділянки.

Державну реєстрацію права емфітевзису згідно Договору проведено 23 серпня 2018 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19 (провадження № 61-12035св20), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що:

«для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року в справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року в справі № 693/45/18; від 15 квітня 2020 року в справі № 626/601/19; від

04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц».

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:

під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);

поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним (див. постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі

№ 6-372цс16).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що «тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі

№ 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20)».

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Тлумачення частини першої статті 233 ЦК України дає підстави для висновку, що умовами визнання такого правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов.

Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно із звичайними умовами договорів цього ж виду, які існують у цей момент, є «різко», значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини одна зі сторін приймає ці умови, то такий договір може бути визнаний недійсним на підставі статті 233 ЦК України.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16 зроблено висновок, що «позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, встановивши, що відсутні докази того, що оспорюваний договір є удаваним правочином, та підстави для визнання його недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 , що оспорюваний договір укладений з порушення відповідачем принципів добросовісності та чесності учасників цивільних правовідносин, з таких підстав.

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення визнання недійсним оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для його недійсності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18 (провадження № 61-19170св19)).

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що спірний договір укладено на вкрай невигідних умовах, зокрема, через визначену договором плату за користування земельною ділянкою, рік користування якою фактично коштує близько 690,00 грн, що є несправедливим та значно нижчим, ніж отримують орендодавці у Варвинському районі, оскільки у справі, що переглядається, сторонами укладений договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а не договір оренди землі.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного оскарження, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення ? без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 24 травня

2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 жовтня

2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

І. О. Дундар

В. І. Крат