№ 734/1147/19

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

місто Київ

справа № 734/1147/19

провадження № 61-6277св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Козелецька селищна рада Козелецького району Чернігівської області,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Козелецького районного нотаріального округу Чернігівської області Афанасьєва Ольга Федорівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_2 на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2019 року у складі судді Іванюка Т. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року у складі колегії суддів: Вінгаль В. М., Бобрової І. О., Кузюри Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у квітні 2019 року звернувся до суду з позовом, у подальшому уточненим, у якому просив:

- скасувати рішення 12 сесії 22 скликання Бригинцівської сільської ради Козелецького району Чернігівської області (далі - Бригинцівська сільська рада, сільська рада) від 23 грудня 1997 року в частині передачі безкоштовно у власність ОСОБА_5 , мешканці с. Мирне, земельної ділянки, площею 0, 25 га, для обслуговування житлового будинку;

- скасувати державний акт на право приватної власності на землю від 04 листопада 1999 року, серії ЧН № 03062, виданий Бригинцівською сільською радою на ім`я ОСОБА_5 , зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 179;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 17 квітня 2019 року приватним нотаріусом Козелецького районного нотаріального округу Чернігівської області Афанасьєвою О. Ф., зареєстроване у реєстрі за № 651 на ім`я ОСОБА_2 , та відомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстраційного номера об`єкта нерухомого майна 1812764274220.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він та його дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 є членами колгоспного двору у домоволодінні, яке розташоване на АДРЕСА_1 . Також членами цього колгоспного двору станом на 15 квітня 1991 року були: баба ОСОБА_6 , матір ОСОБА_5 та батько ОСОБА_7 . Усього проживали шестеро осіб, а тому пропорційно до розміру часток кожен має право на 1/6 частку у домоволодінні.

Спадкоємцем майна ОСОБА_6 є позивач ОСОБА_1 , який успадкував належну їй 1/6 частку як учасника колгоспного двору у домоволодінні на АДРЕСА_1 , а спадкоємцем майна батьків ОСОБА_7 та ОСОБА_5 є відповідач ОСОБА_2 , яка успадкувала належні спадкодавцям 2/6 частини у цьому домоволодінні.

Позивач зазначив, що належне йому право як учаснику колгоспного двору на 1/6 частину, а також належне право власності у домоволодінні на 1/6 частину його дружини ОСОБА_3 і на 1/6 частину сина ОСОБА_4 , вони не мають можливості зареєструвати з тих підстав, що рішенням 12 сесії 22 скликання Бригинцівської сільської ради від 23 грудня 1997 року передано у власність ОСОБА_5 земельну ділянку, площею 0, 25 га, на якій розташований будинок, та на підставі цього рішення Бригинцівською сільською радою 04 листопада 1999 року видано на її ім`я державний акт на право власності на землю, серії ЧН № 03062.

17 квітня 2019 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Позивач наголосив, що зареєструвати свої права на належні частки у домоволодінні він та члени його родини - дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 - не мають можливості через відсутність права власності на належну частку у праві на земельну ділянку, на якій розташований будинок, тому він змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

Також ОСОБА_1 просив поновити строк позовної давності, стверджував, що не знав про оформлення на ім`я матері ОСОБА_5 державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та передачу їй одноосібно у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, на якій розташований будинок, співвласником якого є він та члени його родини. Про наявність державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, на якій розташований будинок, що відноситься до категорії колгоспного двору, позивач дізнався незадовго до звернення з позовом до суду, звернувшись за допомогою до фахівця у галузі права. Повідомив, що з матір`ю він не мав добрих стосунків, будинок облаштований двома окремими входами, його частини використовувалися окремо співвласниками.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 просила відмовити у задоволенні позову, подавши заяву про застосування позовної давності.

Треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позовні вимоги підтримали.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Поновлено ОСОБА_1 строк давності для звернення до суду із позовом.

Скасовано рішення 12 сесії 22 скликання Бригинцівської сільської ради від 23 грудня 1997 року в частині передачі безкоштовно у власність ОСОБА_5 , мешканці с. Мирне, земельної ділянки, площею 0, 25 га, для обслуговування житлового будинку.

Скасовано державний акт на право приватної власності на землю, від 04 листопада 1999 року, серії ЧН № 03062, виданий Бригинцівською сільською радою на ім`я ОСОБА_5 , зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 179.

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 17 квітня 2019 року приватним нотаріусом Козелецького районного нотаріального округу Чернігівської області Афанасьєвою О. Ф., зареєстроване у реєстрі за № 651 на ім`я ОСОБА_2 , та відомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстраційного номера об`єкта нерухомого майна 1812764274220.

Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції зробив висновок, що рішення 12 сесії 22 скликання Бригинцівської сільської ради від 23 грудня 1997 року в частині передачі безкоштовно у власність ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0, 25 га, для обслуговування житлового будинку порушує право інших співвласників колгоспного двору на зазначену земельну ділянку.

Суд першої інстанції виходив із того, що на зазначеній земельній ділянці розташоване домоволодіння АДРЕСА_1 , до складу мешканців якого входило шість осіб, зокрема й позивач. За наведених обставин рішення органу місцевого самоврядування в частині передачі земельної ділянки підлягає скасуванню.

Також суд першої інстанції зробив висновок, що позовна давність позивачем пропущена з поважних причин, перебіг такого строку необхідно рахувати з 04 червня 2018 року, з моменту отримання відповіді на адвокатський запит.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року рішення суду першої інстанції змінено в частині задоволення заяви ОСОБА_1 про поновлення позовної давності, виключено з резолютивної частини рішення висновок про задоволення заяви про поновлення такого строку. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із судом першої інстанції, що перебіг позовної давності потрібно рахувати з червня 2018 року, проте визнав помилковим висновок суду у резолютивній частині рішення про поновлення такого строку.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 06 квітня 2020 року звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У пунктах 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом.

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд з`ясував, що у ній міститься визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначила, що:

- оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

- оскаржувані рішення не відповідають правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 03 квітня 2018 року у справі № 910/31767/15, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, зокрема щодо наявності підстав для застосування позовної давності;

- під час оцінки обізнаності чи необізнаності позивача про існування оскаржуваного рішення сільської ради суди мали застосувати принцип балансу ймовірностей в частині встановлення обставин, які є більш ймовірними;

- позивач не надав до суду доказів того, що наявність у відповідача права власності на земельну ділянку порушує право на отримання у власність земельної ділянки позивачем та третіми особами;

- суди першої та апеляційної інстанцій вийшли за межі позовних вимог та встановили факти та обставини, які не були предметом позову, зокрема за відсутності позовних вимог фактично встановили, що позивач, його дружина та син є членами колгоспного двору.

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник зазначив ту підставу, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у червні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року залишити без змін. На переконання позивача, підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою від 17 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що станом на 15 квітня 1991 року до домоволодіння АДРЕСА_1 , яке відноситься до категорії колгоспних дворів, входили ОСОБА_6 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_7 (помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_5 (померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ), позивач ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а отже, останні мали право спільної сумісної власності на майно цього колгоспного двору.

Встановлено, що рішенням 12 сесії 22 скликання Бригинцівської сільської ради від 23 грудня 1997 року земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташований будинок, площею 0, 25 га, за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, передано у власність одноосібно ОСОБА_5 , та у подальшому на підставі цього рішення Бригинцівською сільською радою 04 листопада 1999 року видано на її ім`я державний акт на право власності на землю, серії ЧН № 03062.

У результаті виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої ТОВ «Інститут геоінформаційних технологій» у 2018 році, земельній ділянці для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0, 2500 га, присвоєно кадастровий номер 7422081504:89:041:0007.

Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 12 липня 2018 року у справі № 734/2083/18 визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 право власності на 1/6 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 16 серпня 2018 року визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_7 та матері ОСОБА_5 право власності на 1/3 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 жовтня 2018 року № 142596741 власником 1/3 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 , а власником 1/6 частини цього домоволодіння є ОСОБА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 17 квітня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за № 651, виданого приватним нотаріусом Козелецького районного нотаріального округу Афанасьєвою О. Ф., ОСОБА_2 є спадкоємцем майна ОСОБА_5 , яке складається з: земельної ділянки, площею 0, 2500 га, розташованої в АДРЕСА_1 , наданої на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серія ЧН № 03062, виданого Бригинцівською сільською радою народних депутатів Козелецького району Чернігівської області 07 лютого 2000 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1279, кадастровий номер 7422081504:89:041:0007, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 квітня 2019 року № 163868217 власником земельної ділянки, кадастровий номер 7422081504:89:041:0007, площею 0, 25 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1812764274220), є ОСОБА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Верховний Суд врахував, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми матеріального права, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до частини 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо з`ясування обставин належності позивача до членів колгоспного двору

Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.

Статтями 63 64 ЗК Української РСР (у редакції Закону від 08липня 1970 року) передбачено, що кожний колгоспний двір має право на присадибну земельну ділянку, яка надається в порядку і в межах норм, передбачених статутом колгоспу. Присадибна земельна ділянка надається для будівництва житлового будинку, господарських будівель, під город, сад та на інші потреби. До присадибної ділянки входить вся площа, в тому числі і зайнята будівлями. Присадибна земельна ділянка надається колгоспному двору за рішенням загальних зборів членів колгоспу (зборів уповноважених); її розміри встановлюються з урахуванням кількості членів двору та їх трудової участі в громадському господарстві колгоспу. Новостворювані колгоспні двори, зареєстровані в сільських (селищних) Радах народних депутатів, мають право на одержання присадибних ділянок в порядку і розмірах, визначених статутом колгоспу.

Відповідно до пункту 42 Примірного статуту колгоспу, прийнятого III Всесоюзним з`їздом колгоспників та затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 27 листопада 1969 року № 910, сім`я колгоспника (колгоспний двір) може мати у власності житловий будинок, господарські будівлі, продуктивну худобу, птицю, бджіл і дрібний сільськогосподарський інвентар для робіт на присадибній ділянці. Сім`ї колгоспника (колгоспному двору) надається в користування присадибна земельна ділянка під город, сад і інші потреби в розмірі до 0, 50 га, включаючи землю, зайняту будівлями, а на поливних землях до 0, 20 га.

Згідно із частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Володіння, користування і розпорядження майном колгоспного двору здійснюється за згодою всіх членів двору. При відсутності згоди спір про володіння, користування або розпорядження майном колгоспного двору вирішується судом за позовом будь-якого члена двору, який досяг шістнадцяти років. Особи віком від п`ятнадцяти до шістнадцяти років можуть такий позов пред`явити за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальника, а позов в інтересах осіб, що не досягли п`ятнадцяти років, може бути пред`явлений їх батьками (усиновителями) або опікуном (стаття 121 ЦК Української РСР).

Частиною другою статті 123 ЦК Української РСР було передбачено, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до усталеної судової практики, що склалася з приводу застосування наведених правил, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в навчальному закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося (пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Отже, члени колгоспного двору мають рівні права щодо майна, яке вони набули спільною працею у колгоспному дворі, а також майна, яке передано у користування колгоспного двору з метою забезпечення його функціонування - присадибної земельної ділянки.

Статтею 6 ЗК України (у редакції Закону України від 13 березня 1992 року

№ 2196-ХІІ, далі - ЗК України 1992 року) було передбачено право приватної власності громадян на землю, зокрема право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для особистого підсобного господарства.

Відповідно до статті 17 ЗК України 1992 року передача у власність земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства у розмірі згідно зі статтею 56 ЗК України 1992 року, що була раніше надана громадянину, провадилася сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки. Зазначені земельні ділянки передавалися у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядали у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймали відповідні рішення.

Пунктами 1-3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року

№ 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет № 15-92) доручено сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України.

За наведених обставин, враховуючи, що земельна ділянка перебувала у користуванні колгоспного двору, членом якого був також і ОСОБА_1 , після припинення колгоспного двору він як його колишній член та співвласник домоволодіння має право на участь у приватизації земельної ділянки, яка використовувалася членами цього колгоспного двору. Позивач як землекористувач спірної ділянки також мав право на отримання її у спільну власність.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій вийшли за межі позовних вимог, досліджуючи питання про те, чи входив позивач та треті особи до колгоспного двору, Верховний Суд врахував, що, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував пред`явлені позовні вимоги тим, що він як член колгоспного двору набув право на частку у домоволодінні, а оформлення права власності на земельну ділянку одним із членів колгоспного двору порушує його права на земельну ділянку, яка перебувала у спільному користуванні членів колгоспного двору, а отже, ОСОБА_1 як член такого колгоспного двору має право на частку цієї земельної ділянки.

За наведених обставин Верховний Суд визнає помилковими доводи касаційної скарги про те, що суди не повинні були досліджувати питання, чи входив позивач та члени його сім`ї до складу учасників колгоспного двору та, як наслідок, чи стосуються прав та інтересів позивача оскаржувані рішення сільської ради і державний акт на земельну ділянку, яка перебувала у користуванні членів колгоспного двору та на якій розташоване домоволодіння колгоспного двору, до набуття її у власність одноосібно ОСОБА_5 .

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12, частина перша статті 81 ЦПК України).

Щодо перебігу позовної давності у спірних правовідносинах

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦПК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17).

Верховний Суд у постанові від 21 березня 2018 року у

справі № 57/314-6/526-2012 зазначив, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (стаття 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Отже, за змістом частини першої статті 261 ЦК України законодавець виходить (в оцінці початку перебігу позовної давності) не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти».

Визначаючи початковий момент перебігу позовної давності у спірних відносинах, Верховний Суд врахував, що право на позов у ОСОБА_1 виникло, відповідно, з ухваленням оскаржуваного рішення сільською радою 23 грудня 1997 року та у подальшому з видачею 04 листопада 1999 року оспорюваного ним державного акта на земельну ділянку, тобто саме з 23 грудня 1997 року розпочався перебіг позовної давності за вимогами про скасування рішення сільської ради від 23 грудня 1997 року та з 04 листопада 1999 року за вимогами про скасування державного акта, оскільки саме позивач мав довести, що перебіг позовної давності розпочався пізніше у зв`язку з тим, що він об`єктивно не міг раніше дізнатися про порушення своїх прав та про те, що йому не могло бути відомо про їх порушення раніше.

Отже, Верховний Суд визнає обґрунтованими доводи касаційної скарги про покладення саме на позивача тягаря доведення тих обставин, що він не міг раніше дізнатися про порушення своїх прав та про те, що йому не могло бути відомо про порушення цих прав.

Визначаючи початковий момент перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що такий строк розпочався з червня 2018 року, після отримання відповіді на адвокатський запит представника позивача.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Визначаючи початок перебігу позовної давності, як зазначено у наведених правових висновках Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилався заявник як на підставу касаційного оскарження судових рішень, суди мають встановити, коли позивач об`єктивно мав можливість дізнатися про порушення свого права, а не момент безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язок суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К.» та інші проти Швеції» зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

За таких обставин, враховуючи, що ОСОБА_1 був членом колгоспного двору, проживає у будинку, а також те, що оскаржуване рішення сільської ради прийнято 23 грудня 1997 року, а державний акт видано 04 листопада 1999 року, з позовом до суду позивач звернувся 01 квітня 2019 року, тобто за спливом 21 року і трьох місяців від дня ухвалення оскаржуваного рішення та за спливом 19 років і п`яти місяців від дня видачі оскаржуваного державного акта, позивач мав довести, що не мав об`єктивної можливості раніше дізнатися про порушення своїх прав раніше, ніж у червні 2018 року.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та помилково вважав, що початок перебігу позовної давності потрібно пов`язувати з отриманням у червні 2018 року відповіді на адвокатський запит представника позивача.

Водночас Верховний Суд врахував, що суд першої інстанції у сукупності надав оцінку обставинам справи та визнав поважними причини пропуску строку звернення позивача до суду з позовом за захистом своїх прав стосовно земельної ділянки на АДРЕСА_1 , що свідчить про визнання судом першої інстанції обставин, що ОСОБА_1 звернувся до суду з пропуском позовної давності з поважних причин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження

№ 12-97гс19, пункти 61, 62), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19, пункти 5.43, 5.44) та у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19, пункти 6.43, 6.44).

При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

Визнаючи поважними причини пропуску строку звернення позивача до суду з позовом, суд першої інстанції надав оцінку зібраним доказам та зробив висновок про поважність причин пропуску позовної давності позивачем. У силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а тому й не вправі переоцінювати поважність причин незвернення позивача до суду з позовом, якщо такі обставини встановлено судом першої інстанції. Верховний Суд наголошує, що встановлення обставин поважності причин пропуску позовної давності належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій, а зміна оцінки таких обставин свідчитиме про переоцінку доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

У зв`язку з наведеним, з урахуванням правил статті 400 ЦПК України, Верховний Суд констатує, що оцінка поважності причин пропуску позивачем позовної давності не підлягає перевірці судом касаційної інстанції за встановлених фактичних обставин справи на підставі досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, наявних у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Резюмуючи, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме невідповідність висновків судів правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Верховного Суду, викладеним у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 03 квітня 2018 року у справі № 910/31767/15, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, зокрема щодо наявності підстав для застосування позовної давності, підтвердились, оскільки за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що під час постановлення оскаржуваних судових рішень судами, усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України, не враховані висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норм права про позовну давність, зокрема правил статті 261 ЦК України.

Аналіз обставин справи та зміст норм матеріального права дає підстави для висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково вважали, що початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах необхідно пов`язувати з моментом отримання у червні 2018 року відповіді на адвокатський запит, оскільки позивач мав довести, що він не міг раніше дізнатися про порушення своїх прав, чого, як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, не доведено належними та допустимими доказами. Суд першої інстанції, встановивши поважність причин пропуску позовної давності, помилково ототожнив поважність причин пропуску строку із визначенням початку перебігу позовної давності та безпідставно поновив позивачеві строк звернення до суду з позовом, оскільки позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за правилом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності, що і зроблено судом першої інстанції у справі, яка переглядається.

Отже, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про зміну рішення суду першої інстанції в незміненій частині та оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині висновків про початок перебігу позовної давності з 04 червня 2018 року та викладення їх в редакції цієї постанови.

В іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2019 року у нескасованій та незміненій частині та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року змінити в частині висновків про початок перебігу позовної давності з 04 червня 2018 року, виклавши їх у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко