№ 742/3129/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2024 року

м. Київ

справа № 742/3129/21

провадження № 61-9704св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа -приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Бич Володимир Миколайович,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , до якої приєднався ОСОБА_3 , на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2022 року у складі судді Ільченка О. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Шарапової О. Л., Євстафіїва О. К., Скрипки А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Бич В. М., про визнання права власності в порядку спадкування.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 . Відповідно до заповіту, посвідченого 31 жовтня 2017 року, все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, вона заповіла по 1/2 частині ОСОБА_5 і їй. За її заявою про прийняття спадщини та за заявою ОСОБА_5 про відмову від належної частини спадщини на її користь нотаріусом відкрита спадкова справа.

Проте у видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусом було відмовлено, оскільки спадкоємцем не було надано правовстановлюючих документів на відповідну частину нерухомого майна, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 , оскільки він був зареєстрований за ОСОБА_6 , який також помер. Після його смерті відкрита спадкова справа в іншого нотаріуса.

Також 19 березня 2013 року за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 1384 кв. м за тією ж адресою.

Вказані обставини позбавляють її можливості отримати свідоцтво про право на спадщину на відповідну частину спірного житлового будинку, право на частку в якому за життя належало ОСОБА_4 як у спільному сумісному майні подружжя.

З урахування заяви про збільшення позовних вимог просила суд:

визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 7424182200:02:001:0226, що знаходиться за тією ж адресою, в порядку спадкування після ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 7424182200:02:001:0226, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений нею при подачі позову в розмірі 908,00 грн. Судовий збір в розмірі 908,00 грн, сплачений ОСОБА_1 при подачі позову, компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_6 перебували у шлюбі, який зареєстрували 25 червня 1967 року, та у період шлюбу подружжям було збудовано житловий будинок АДРЕСА_1 , то відповідно до вимог статті 60 СК України вказаний будинок та земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя. В той же час, і ОСОБА_4 , і інший співвласник вказаних будинку та земельної ділянки, на якого були видані відповідні свідоцтва про право власності - ОСОБА_6 , померли, а тому ОСОБА_1 , якій ОСОБА_4 заповіла своє майно, має законне право вимагати визнання за нею права власності на спадщину.

Додатковим рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 02 червня 2022 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правову допомогу у розмірі 6 000,00 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що, беручи до уваги складність справи, кількість та час судових засідань, у яких приймала участь адвокат, обсяг виконаних (наданих послуг) робіт адвокатом, що є завищеним, суд приходить до висновку про часткове задоволення заяви про відшкодування судових витрат на професійну правову допомогу, яке становить 6 000,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2022 року в частині стягнення ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору в розмірі 908,00 грн змінено, судовий збір в розмірі 908,00 грн, сплачений ОСОБА_1 при подачі позову, компенсовано їй за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2022 року залишено без змін.

Додаткове рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 02 червня 2022 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення залишено без розгляду.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частку спірного будинку та земельної ділянки.

Доводи апеляційної скарги про те, що стороною позивача не надано належних доказів на підтвердження побудови спірного будинку в період шлюбу подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , суд не звернув увагу на свідоцтво про право особистої власності на спірний будинок, яке видане Дідовецькою сільською радою Прилуцького району Чернігівської області на ім`я ОСОБА_6 , не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, оскільки подружжя набуло право власності на домоволодінні в період шлюбу, а оформлення права власності на одного із подружжя не припиняє права спільної сумісної власності подружжя. В ході розгляду справи не надано доказів того, що зазначений житловий будинок є власністю лише ОСОБА_6 .

Доводи апеляційної скарги про те, що у заповіті ОСОБА_4 не містить жодних посилань на житловий будинок чи земельну ділянку, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, оскільки ОСОБА_4 заповіла все своє майно.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не надала доказів на підтвердження звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на 1/2 частку земельної ділянки, суд відхилив, оскільки позивач подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини; спадщина приймається в цілому.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, посилається на те, що суд мав залишити позовну заяву без руху, оскільки позовна заява за змістом не відповідала приписам ЦПК України, однак такі доводи не дають підстав для скасування рішення суду, оскільки питання відповідності позовної заяви приписам ЦПК України вирішене при відкритті провадження у справі.

Доводи апеляційної скарги про те, що було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, але суд не взяв цю заяву до уваги, апеляційний суд до уваги не приймає, оскільки позивач своєчасно звернулася з цим позовом.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідь на відзив подана ОСОБА_1 з порушенням 5-денного строку, не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки ця обставина не вплинула на правильність висновків суду.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом безпідставно відмовлено у задоволенні заяви про відвід судді, апеляційний суд вважає необґрунтованими, оскільки та обставина, що адвокат Зарічна Л. А. певний час була суддею Прилуцького міськрайонного суду, не підтверджує, що головуючий у цій справі при її розгляді був упереджений.

Проте заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо неправомірного стягнення судового збору з ОСОБА_2 . Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи (а. с. 128), а тому в силу приписів пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільняється від сплати судового збору. Тому оскаржуване рішення в частині стягнення на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 судового збору підлягає зміні, з компенсацією судового збору в розмірі 908,00 грн за рахунок держави.

З висновком суду першої інстанції при ухваленні додаткового рішення апеляційний суд не погодився, оскільки матеріали справи не містять даних про те, що відповідачі були належним чином повідомлені про судове засіданні 02 червня 2022 року. Разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, що стороною позивача копія заяви про ухвалення додаткового рішення з відповідними документами направлялася відповідачам у справі. Тому, з урахуванням статті 183 ЦПК України, така заява підлягає залишенню без розгляду.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що конструкція статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, докладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та у постановах Верховного Суду від 11 липня 2022 року у справі № 473/4520/18 (провадження № 61-13722св21), від 19 липня 2022 року у справі № 752/20382/15-ц (провадження № 61-13892св21).

Водночас, у разі смерті обох з подружжя тягар доказування обставин, необхідних для спростування згаданої презумпції не може покладатись на інших осіб, оскільки вони не обізнані про майновий стан кожного з подружжя до укладання ними шлюбу, джерела походження та підстави набуття померлими їх майна за час шлюбу. Наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 60 СК України у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування та спростування презумпції спільності майна після смерті обох з подружжя.

Предметом позову у справі є визнання права власності в порядку спадкування після ОСОБА_4 на спірне нерухоме майно, яке належало ОСОБА_6 (померлому чоловіку померлої ОСОБА_4 ). Підставою подання позову була відмова приватного нотаріуса у видачі ОСОБА_1 свідоцтва з огляду на відсутність зареєстрованих за померлою ОСОБА_4 правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно. Водночас, незважаючи на недоведеність позивачем джерел походження спірного будинку з господарськими будівлями, а також наявність свідоцтва про право особистої власності ОСОБА_6 від 28 березня 1988 року на спірне нерухоме майно, суд дійшов помилкового висновку про те, що у період шлюбу подружжям було збудовано спірний житловий будинок. В свою чергу, апеляційний суд зробив неправильний висновок про те, що у період шлюбу подружжям було набуто спірний житловий будинок. Суди за відсутності будь-яких доказів походження спірного будинку дійшли висновку про те, що відповідно до статті 60 СК України спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Посилання позивача та суду на правові висновки Верховного Суду, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, а спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування, жодним чином не звільняє від обов`язку доказування ОСОБА_1 належності спірного майна померлій ОСОБА_4 як майна спільної сумісної власності подружжя. Твердження позивача, з яким погодився суд першої інстанції, про те, що спірне майно збудовано у період шлюбу подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_4 і є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, не підтверджено ОСОБА_1 жодними доказами. Свідоцтво, яким підтверджено право особистої власності ОСОБА_6 на домоволодіння № 685 від 28 березня 1988 року на будинок з господарськими будівлями, не містить інформації, ким збудовано спірний будинок, дату забудови домоволодіння, його придбання, чи взагалі про будь-яке джерело походження указаного будинку. Вказані відомості позивачем до суду не подавались.

Заповіт ОСОБА_4 чи інші документи, на які посилається позивач та суд першої інстанції, не містять жодних посилань на житловий будинок чи земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , які є особистою власністю ОСОБА_6 . При цьому, суд першої інстанції, за відсутності документального підтвердження, все ж дійшов висновку про те, що ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_1 спірний житловий будинок та земельну ділянку.

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто через 2 роки та 8 місяців після смерті дружини - ОСОБА_4 . За цей час ОСОБА_6 жодних дій спрямованих на поділ свого житлового будинку з господарськими будівлями чи земельної ділянки не вчиняв з огляду на те, що це майно належало йому особисто, не належало до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та не входило до складу спадщини після померлої ОСОБА_4 . Указаний факт ніколи ніким не оспорювався, а тому ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_4 протягом 2 років та 8 місяців не вчинялось жодних дій щодо оформлення за собою права власності на спірне майно за життя власника цього майна - ОСОБА_6 .

Доказів про звернення ОСОБА_1 до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом після померлої ОСОБА_4 , а саме на частку у праві власності на земельну ділянку позивачем не надано, що свідчить про передчасність указаної вимоги.

Ухвалою Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 30 серпня 2021 року, за фактичної відсутності сформульованого у позовній заяві клопотання позивача про витребування доказів, а також жодних доказів неможливості чи перешкод в самостійному отриманні ОСОБА_1 документів у приватних нотаріусів Сидоренко Л. О. та ОСОБА_7 , суд одночасно із відкриттям провадження у справі витребував у приватних нотаріусів копії спадкових справ, заведених після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_4 . Матеріали вказаних спадкових справ відповідачам не надсилались, їх зміст ОСОБА_2 невідомий.

Після надходження ОСОБА_2 позовної заяви ОСОБА_1 та доданих до неї документів було установлено, що позовну заяву подано без додержання вимог статті 175 ЦПК України. З позовної заяви не вбачається змісту вказаних позовних вимог щодо кожного з відповідачів, оскільки не вказано, до якого відповідача (відповідачів) заявлені вимоги. Також у позовній заяві позивач указала завідомо неправильне місце проживання (перебування) відповідачів.

26 червня 2018 року звільнено ОСОБА_8 з посади судді Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області, 25 січня 2019 року вона отримала свідоцтво про зайняття адвокатською діяльністю. В свою чергу, ОСОБА_9 04 жовтня 2005 року призначений суддею Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області. Ураховуючи викладене, ОСОБА_8 працювала суддею Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області 18 років, з яких 13 років пропрацювала в одному колективі із суддею цього ж суду ОСОБА_9 . Отриманні під час судового розгляду відомості щодо упередженості та необ`єктивності судді Ільченка О. І. знайшли своє відображення під час вирішення указаним суддею питання про відкриття провадження у справі за позовом, який фактично не відповідає вимогам статей 175 177 ЦПК України, а також самостійному збиранні суддею доказів за відсутності клопотання позивача, а також жодних доказів неможливості чи перешкод в самостійному отриманні указаних документів. Водночас ухвалою від 11 листопада 2021 року відповідачам відмовлено у задоволенні заяви про відвід судді. Оцінку доводам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надано.

Заява ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про застосування позовної давності подана до суду 28 вересня 2021 року. Про необхідність її застосування також заявляла ОСОБА_2 у своєму запереченні на відповідь позивача на відзив відповідачів, які подані 16 жовтня 2021 року. Сам факт подання заяви про застосування позовної давності жодним чином не свідчить про визнання ними позову ОСОБА_1 . Суд першої інстанції указану заяву не розглянув, оцінку викладених в них доводам не надав, чим порушив частину четверту статті 267 ЦК України. Апеляційний суд без обґрунтувань вказав, що оскільки позивач своєчасно звернулась з цим позовом, то такі доводи апеляційної скарги є довільним тлумаченням правових норм.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі Верховного Суду від 07 листопада 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права).

Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2022 року прийнято заяву ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 .

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права на 1/2 частку у праві спільної власності на житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 25 серпня 1967 року ОСОБА_4 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6

31 жовтня 2017 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла усе своє майно по 1/2 частині ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з копією дубліката заповіту від 11 липня 2018 року ОСОБА_6 заповів усе своє майно по 1/2 частині ОСОБА_3 та ОСОБА_2

16 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Сидоренко Л. О. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Заявою від 16 листопада 2018 року ОСОБА_5 відмовилася від прийняття спадщини, що залишилася після смерті ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_1 .

Згідно з копією заяви від 13 грудня 2018 року ОСОБА_6 зазначає, що спадкове майно після смерті ОСОБА_4 є її особистим майном. На одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя він не претендує, від отримання обов`язкової частки у спадщині він відмовляється.

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

22 червня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали заяви приватному нотаріусу Бич В. М. про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 .

Право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності від 23 березня 1988 року.

Право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 7424182200:02:001:0226, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_6 19 березня 2013 року.

Постановою приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Сидоренко Л. О. від 30 липня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку у праві власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки відсутні правовстановлюючі документи на ім`я померлої.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України, цей кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Згідно з частиною першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Подібним чином питання спільної власності подружжя регулював і КпШС України, який був чинним на час набуття права власності на спірний житловий будинок (23 березня 1988 року). Зокрема, відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (стаття 24 КпШС України).

У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КПШС України).

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує допоки не спростована. Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі й на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім`я одного з подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2022 року у справі № 495/6578/17 (провадження № 61-17462св21)).

Сутність презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, полягає в тому, що на певний об`єкт поширюється правовий режим спільного сумісного майна, що не потребує доказування та встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу. Проте за наявності спору така презумпція може бути спростована, тому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на заінтересовану особу, яка її оспорює.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну (частина перша статті 1275ЦК України).

Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах (частина перша статті 1226 ЦК України).

У статті 1296 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово викладено Верховним Судом у постановах: від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається, суди встановили, що спірні житловий будинок та земельна ділянка набуто подружжям ОСОБА_4 і ОСОБА_6 у період шлюбу, але були оформлені на ім`я ОСОБА_6 , у зв`язку з чим нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку у праві власності на житловий будинок. Відповідачі презумпції спільності права власності подружжя на це майно не спростували.

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок, що спірні житловий будинок та земельна ділянка були спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_6 , тому ОСОБА_1 , як спадкоємець за заповітом після смерті ОСОБА_4 , має право вимоги визнання за нею права власності на її спадщину.

Доводи касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності є необґрунтованими.

Главою 89 ЦК України не визначено строку, протягом якого спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

За загальним правилом, визначеним у частині першій стаття 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом постановою приватного нотаріуса від 30 липня 2021 року, доказів щодо оспорення (невизнання) правового режиму спільності майна подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_6 та/або права на відповідну спадщину ОСОБА_1 за життя ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідачі не надали, суди правильно виходили з того, що позивач звернулася з цим позовом у серпні 2021 року в межах позовної давності.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необґрунтовану відмову судом першої інстанції у задоволенні клопотання про відвід головуючого судді, оскільки при вирішенні цього питання в ухвалі від 11 листопада 2021 року суд правильно вказав, що сам лише факт, що адвокат позивача ОСОБА_8 до 2018 року обіймала посаду судді Прилуцького міськрайонного суду, у тому числі в період, коли в цьому суді працював головуючий суддя Ільченко О. І., не є підставою для відводу судді, а інших обґрунтованих обставин, які викликають сумнів в неупередженості або необ`єктивності судді, заявник не навів та відповідних доказів не надав. Будь-яких інших підстав для відводу, передбачених статтями 36 та 37 ЦПК України, відповідачами не вказано. Тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення заяви про відвід.

Наведені у касаційній скарзі інші доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Такі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а переважно зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина перша статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржені судові рішення залишити без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , до якої приєднався ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

Д. А. Гудима

М. М. Русинчук