№ 742/3238/17

Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

місто Київ

справа № 742/3238/17

провадження № 61-15938св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 січня 2018 року у складі судді Ільченка О. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 липня 2019 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Лакізи Г. П., Скрипки А. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 19 жовтня 2017 року звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення вимог просив стягнути з Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк»

(далі - ПАТ «Промінвестбанк», банк) на свою користь суму відшкодування майнової шкоди, завданої працівником банку під час виконання своїх трудових обов`язків, виходячи з суми вкладу у гривнях 48 880, 96 грн з урахуванням індексу інфляції та розрахунку відсотків на загальну суму 163 400, 87 грн, а також виходячи з суми вкладу у доларах США - 20 472, 97 дол. США, з урахуванням індексу інфляції та розрахунку відсотків на загальну суму 865 361, 53 грн.

Позивач обґрунтував вимоги тим, що ОСОБА_2 , працюючи на посаді старшого касира відділу ПАТ «Промінвестбанк», зловживаючи його довірою, зняла з депозитних рахунків грошові кошти у зазначених сумах на свою користь, чим завдала йому майнову шкоду.

Посилаючись на норми статей 533 1049 1172 1191 ЦК України та статтю 21 КЗпП України, просив позов задовольнити.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначив, що позивач та банк будь-які договори про відкриття депозитного рахунку не підписували та не укладали; ОСОБА_3 підозрювалася у вчиненні злочину, який вона скоїла як приватна особа, а тому банк не може нести відповідальність за дії, які вчинені нею не під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків та завдали шкоду ОСОБА_1 . Також банк просив застосувати до спірних правовідносин позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховного Суду

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 січня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що ОСОБА_3 під час протиправного присвоєння його коштів виконувала посадові обов`язки, тому банк не повинен нести відповідальність за її дії. Між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 не укладалися будь-які договори, позовних вимог до ОСОБА_2 про відшкодування нею шкоди позивач не пред`являв.

Постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 24 квітня 2018 року рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 січня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ПАТ «Промінвестбанк» на користь ОСОБА_1 депозитні вклади в сумі 604 900, 48 грн. У задоволенні інших вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд дійшов висновку, що банківські вклади ОСОБА_1 повернуті не були, а тому суми вкладів підлягають стягненню з відповідача.

Постановою Верховного Суду від 12 червня 2019 року касаційну скаргу ПАТ «Промінвестбанк» задоволено частково, постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 24 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд, вирішуючи спір, послався на те, що підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відсутні з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України, яким визначено, що позовна давність не розповсюджується на вимогу вкладника до банку, іншої фінансової установи, про видачу вкладу. Між тим, апеляційний суд не звернув увагу на те, що предметом позову у цій справі є не видача депозитного вкладу, а вимога про відшкодування шкоди, заподіяної ОСОБА_2 , яка скоїла злочин, перебуваючи у трудових відносинах з банківською установою, та з огляду на це і з урахуванням пункту 3 частини першої статті 268 ЦК України не перевірив дотримання позивачем строків звернення до суду з позовом.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 січня 2018 року змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Промінвестбанк» судовий збір у розмірі 16 000, 00 грн за касаційний розгляд справи.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що шкоду ОСОБА_1 заподіяно внаслідок скоєння ОСОБА_2 злочину під час перебування у трудових відносинах з банківською установою, відповідно, вимоги позивача про стягнення відшкодування шкоди з роботодавця ПАТ «Промінвестбанк» є обґрунтованими.

Водночас, апеляційний суд дійшов висновку про пропуск позивачем позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що із заявою до правоохоронних органів про проведення перевірки за фактом зникнення грошових коштів та закриття депозитних рахунків ОСОБА_1 звернувся 26 червня 2013 року. Тобто станом на цю дату позивач достеменно знав про порушення своїх прав на повернення коштів, внесених ним на депозитні вклади в банківську установу. Під час проведення досудового розслідування ОСОБА_1 не пред`являв цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої йому згаданим злочином. До суду із позовом про відшкодування завданої майнової шкоди ОСОБА_1 звернувся 19 жовтня 2017 року, тобто поза межами трирічної позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у серпні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 січня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 липня 2019 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

ОСОБА_1 зазначає, що:

- суд першої інстанції порушив вимоги статті 82 ЦПК України, зокрема щодо преюдиційності ухвали Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 січня 2017 року, в якій суд встановив, що ОСОБА_2 , працюючи на посаді старшого касира відділу ПАТ «Промінвестбанк» у м. Прилуки, привласнила грошові кошти ОСОБА_1 , чим завдала заявнику майнової шкоди;

- до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 1172 ЦК України та статті 21 КЗпП України;

- апеляційний суд не застосував до спірних правовідносин правила статті 268 ЦК України, зокрема, що позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку, яким, беззаперечно, був і ОСОБА_1 ;

- заперечення відповідача не містять такого документа, як заява про сплив позовної давності, тому суд апеляційної інстанції не мав правових підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві ПАТ «Промінвестбанк» просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Банк наполягає на пропуску позивачем позовної давності, а також на безпідставності позовних вимог.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за доводами ОСОБА_1 на початку 2009 року він за допомогою своєї знайомої ОСОБА_2 , яка працювала касиром ПАТ «Промінвестбанк», відкрив у зазначеному банку депозитні рахунки, проте ОСОБА_2 внесені ним грошові кошти незаконно зняла та обернула на свою користь.

Згідно з матеріалами судової справи № 742/92/17 (кримінальне провадження № 1-кп/742/48/17) за обвинуваченням ОСОБА_2 за частиною другою статті 192 Кримінального кодексу України, яку витребувано Чернігівським апеляційним судом, ОСОБА_1 26 червня 2013 року звернувся до Прилуцького міського відділу УМВС України в Чернігівській області із заявою про таке.

Заявник зазначав, що у 2008 році відкрив депозитний рахунок в банку, на який вніс 40 000, 00грн, надалі поповнюючи цей рахунок. Станом на травень 2013 року на депозитному рахунку повинно було бути 100 000, 00 грн та 22 000, 00 дол. США. Заявник зазначив, що коли мав намір продовжити строки вкладів, то виявилося, що грошові кошти зняті, а вклади закриті. Оскільки депозитні рахунки контролювала та вела завідуюча відділенням банку ОСОБА_2 , ОСОБА_1 вважав, що вона може бути причетною до зняття його коштів.

Ця заява була внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження № 12013260210001067 за підозрою ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України.

Постановою слідчого СВ Прилуцького МВ УМВС України у Чернігівській області від 16 грудня 2014 року перекваліфіковано вчинене діяння із частини першої статті 190 КК України на частину першу статті 185 КК України, а 14 лютого 2015 року виділено копії матеріалів стосовно таємного заволодіння грошовими коштами з депозитного рахунку ОСОБА_1 і внесено цей факт до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015270210000231 за підозрою ОСОБА_2 у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 185 КК України.

Під час проведення досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_2 , працюючи на посаді старшого касира відділу ПАТ «Промінвестбанк» у м. Прилуки, в обов`язки якої не входили організаційно-розпорядчі функції, та не будучи у зв`язку з цим службовою особою, переслідуючи корисливу мету, при обслуговуванні депозитних рахунків ОСОБА_1 , діючи з єдиним злочинним умислом, спрямованим на привласнення майна, шляхом зловживання довірою ОСОБА_1 за відсутності ознак шахрайства, в період часу з 09 липня 2009 року до 01 червня 2011 року (точного часу під час досудового розслідування не встановлено), зняла з депозитних рахунків НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_10 грошові кошти на загальну суму 48 880, 96 грн та 20 472, 97 дол. США, що згідно з курсом НБУ станом на момент вчинення злочину становить 160 304, 36 грн, які обернула на свою користь, завдавши потерпілому ОСОБА_1 майнову шкоду у великому розмірі шляхом обману та зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства на загальну суму 209 185, 32 грн, привласнені таким чином грошові кошти в подальшому використала на власні потреби.

Під час досудового розслідування та судового розгляду ОСОБА_2 визнала свою вину в інкримінованому їй кримінальному правопорушенні.

Зазначені обставини були встановлені та викладені в ухвалі Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 січня 2017 року про звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

З огляду на наведені обставини апеляційний суд дійшов висновку, що достовірно встановлено, що незаконне привласнення грошових коштів, які перебували на депозитних рахунках ПАТ «Промінвестбанк» № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_10, відкритих на ім`я ОСОБА_1 , мало місце саме через незаконні дії ОСОБА_2 , яка працювала в ПАТ «Промінвестбанк» на посаді старшого касира відділу вкладних операцій, а потім старшого касира сектора касової роботи і грошового обігу філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанк» м. Прилуки».

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У § 52, 53 рішення Європейського суду з прав людини від 29 січня 2013 року у справі «Zolotas проти Греції» (№ 2) суд зазначив, що, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунку нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і є одним з основоположних елементів правової держави («Nejdet Sahin I Perihan Sahin v. Turkey», № 13279/05, § 56, 20 жовтня 2011 року).

Незаконне привласнення працівником банку грошових коштів, які належать ОСОБА_1 на праві власності, порушує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 1 Першого протоколу, підписаного та ратифікованого Україною, яка відповідно до статті 5 цього ж протоколу, є додатковою статтею Конвенції.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого протоколу).

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Положення статті 1059 ЦК України врегульовує питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Згідно з пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516, залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Відповідно до положень Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8 Інструкції); договір банківського вкладу укладається в письмовій формі (пункт 1.9 Інструкції); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту (пункт 1.10 Інструкції).

Отже, письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.

Усупереч наведеним правилам працівником відповідача позивачу не було видано належних банківських документів, які б підтверджували внесення ним грошових коштів у банк як вкладів, проте у цьому випадку такі факти встановлено ухвалою суду про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, тому ці обставини додаткового підтвердження не потребують.

Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (частина шоста статті 82 ЦПК України).

Позивач правомірно сподівався на належне оформлення та виконання договорів вкладу з відповідачем, а обов`язок забезпечення належного виконання працівниками відповідача посадових інструкцій покладено на банківську установу. Особи, винні в порушенні правил банківських операцій, у спірних правовідносинах з позивачем діяли від імені банку та розпоряджалися на власний розсуд грошовими коштами позивача вже після передачі їх на депозит, отже, вчиняли протиправні дії щодо грошових коштів, які перейшли у власність відповідача, а тому позивач не може бути відповідальним за порушення, вчинені посадовими особами відповідача, оскільки ним виконані умови укладених угод.

Верховним Судом враховано, що у справі, що переглядається, судами встановлено існування між сторонами суто договірних відносин, зокрема за договорами банківських вкладів.

У зв`язку з наведеним обґрунтованими є висновки про те, що позивач має право вимоги до банку про повернення вкладів за договорами банківського вкладу, нарахованих процентів згідно з умовами договорів та застосування наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором.

Такі висновки узгоджуються з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав відступати, про що зазначено у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові наголосила, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Щодо предмета та підстав позову ОСОБА_1 .

У справі, яка переглядається, позивач, звертаючись до суду з позовом, просив суд відшкодувати йому майнову шкоду, завдану працівником банку під час виконання трудових обов`язків, посилаючись на підстави, визначені статтями 1172 1192 ЦК України, які мають іншу правову природу та регулюють відносини, не пов`язані з договірними зобов`язаннями.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя.

Статтею 13 Конвенції гарантовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції», заява № 23805/94).

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, чинного на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті.

Статтею 4 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У пунктах 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року, який був чинним на момент звернення позивача до суду з позовом, визначено, що в позовній заяві позивач викладає зміст позовних вимог та обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Також у частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Отже, позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та зазначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У статті 263 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи потрібно позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 214 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia

(суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Проте суди попередніх інстанцій зазначених вимог закону не врахували та дійшли передчасних й формальних висновків про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню, на що мали повноваження згідно з нормами ЦПК України. Суди в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, по суті спір не вирішили та дійшли передчасних висновків про відмову в задоволенні позову.

Отже, позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.

Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).

У справі, яка переглядається, зміст позовних вимог становлять вимоги щодо повернення банком суми вкладів, інфляційних втрат та 3 % річних у зв`язку з порушенням умов договорів банківського вкладу. Правильне встановлення змісту правовідносин між банком і вкладником як договірних імперативно визначає і способи захисту - примусове виконання в натурі обов`язків щодо повернення вкладів на умовах, визначених договорами (стаття 1060 ЦК України), щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 % річних за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України).

З матеріалів справи випливає існування спору між позивачем як вкладником банку та відповідачем - банківською установою - з приводу повернення сум банківського вкладу, якими заволоділа працівник банку під час виконання (у неналежний спосіб та з протиправною метою) посадових обов`язків, та які не повернуті вкладнику. Відповідач пред`явлені позивачем позовні вимоги не визнав.

Наявність повноти судового захисту залежить від дій саме суду, який відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України має справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У разі неправильної кваліфікації позивачами змісту правовідносин не можуть наступати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 13 ЦПК України мають значення вимоги та докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, допущена позивачем, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону права на судовий захист, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд.

Суд, який розглядає справу, має право і зобов`язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 , працюючи на посаді старшого касира відділу ПАТ «Промінвестбанк» у м. Прилуки, в обов`язки якої не входили організаційно-розпорядчі функції, та не будучи у зв`язку з цим службовою особою, переслідуючи корисливу мету, при обслуговуванні депозитних рахунків ОСОБА_1 , діючи з єдиним злочинним умислом, спрямованим на привласнення майна, шляхом зловживання довірою ОСОБА_1 за відсутності ознак шахрайства, в період часу з 09 липня 2009 року до 01 червня 2011 року (точного часу під час досудового розслідування не встановлено), зняла з депозитних рахунків НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_10 грошові кошти на загальну суму 48 880, 96 грн та 20 472, 97 дол. США.

Таким чином, апеляційним судом встановлено суми вкладів ОСОБА_1 , які підлягають йому поверненню банком, оскільки банківські вклади позивачу повернуті не були.

У зв`язку з наведеним, враховуючи висновки про те, що позивач фактично заявив позов про повернення банківського вкладу, до спірних правовідносин відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не застосовується.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу.

У зв`язку з встановленими обставинами, що ОСОБА_2 неправомірно зняла з депозитних рахунків ОСОБА_1 НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_10 грошові кошти на загальну суму 48 880, 96 грн та 20 472, 97 дол. США, ці кошти підлягають стягненню з банку на користь вкладника.

Щодо стягнення індексу інфляції за сумою вкладу в іноземній валюті

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норма частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку не застосовується.

Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суду України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року

у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення індексу інфляції за сумою вкладу в іноземній валюті.

Щодо стягнення 3 % річних за усіма вкладами та індексу інфляції за сумою вкладу в національній валюті

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували питання, коли ОСОБА_1 звернувся до банку із вимогою про повернення вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню 3 % річних та інфляційні втрати на суму боргу у порядку частини другої статті 625 ЦК України, що має значення для правильного вирішення цих позовних вимог, а тому Верховний Суд дійшов висновку про скасування в цій частині рішень судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд.

Верховний Суд не наділений процесуальними повноваженнями здійснювати дослідження доказів та встановлення фактичних обставин у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що між сторонами виникли деліктні правовідносини, не врахували встановлених у межах розгляду кримінальної справи відносно ОСОБА_2 обставин існування договірних відносин між ОСОБА_1 та банком.

Також суди не врахували, що у справі, яка переглядається, зміст позовних вимог становлять вимоги щодо повернення банком суми вкладів, інфляційних втрат та 3 % річних у зв`язку з порушенням умов договорів банківського вкладу. Правильне встановлення змісту правовідносин між банком і вкладником як договірних імперативно визначає і способи захисту - примусове виконання в натурі обов`язків щодо повернення вкладів на умовах, визначених договорами (стаття 1060 ЦК України), щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 % річних за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України), які суд вправі застосувати з урахуванням принципу jura novit curia.

У зв`язку з наведеним рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про повернення суми вкладів підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення індексу інфляції за сумою вкладу в іноземній валюті, то Верховний Суд дійшов висновку про безпідставність таких вимог, у зв`язку з чим в цій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

У частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % річних за вкладами та індексу інфляції за вкладами у національній валюті Верховний Суд дійшов висновку про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з недослідженням доказів у справі та, відповідно, невстановлення фактичних обставин справи у частині вирішення цих позовних вимог.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Під час нового розгляду справи суду належить урахувати наведені у цій постанові висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 січня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 липня 2019 року скасувати.

У частині вирішення позовних вимог про стягнення суми вкладів та індексу інфляції за вкладами в іноземній валюті ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення суми вкладів задовольнити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_1 суми депозитних вкладів за депозитними рахунками НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_10 на загальну суму 48 880, 96 грн та 20 472, 97 дол. США.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення індексу інфляції за вкладами в іноземній валюті відмовити.

В іншій частині вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко