№ 751/1710/17

Постанова

Іменем України

20 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 751/1710/17

провадження № 61-36993св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного О. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієв Артем Анатолійович, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Реус Роман Володимирович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Губар В. С., Вінгаль В. М., Онищенко О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієв А. А., приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Реус Р. В., про визнання договорів купівлі-продажу недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що позивачу на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2012 року належить житловий будинок на АДРЕСА_1 , який придбала у своєї сестри ОСОБА_3 , тимчасово дозволивши їй проживати разом з сином в належному їй будинку. 10 березня 2017 року їй стало відомо, що на підставі дубліката свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 грудня 2011 року її сестра ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу та продала належний позивачу ОСОБА_1 житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Посилаючись на статті 215 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_1 вказує, що оспорювати правочин закон наділяє не лише сторону правочину, але й інших заінтересованих осіб, що не є сторонами правочину, а оспорюваними договорами від 06 березня 2017 року були порушені її права та законні інтереси як власника, тому вважає, що договори купівлі-продажу належного їй будинку укладені під впливом обману зі сторони ОСОБА_3 , яка приховала, що даний будинок на праві власності їй не належить, тому договори купівлі-продажу від 06 березня 2017 року, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , підлягають визнанню недійсними.

У зв`язку з викладеним позивач просила визнати недійсними договір купівлі-продажу 9/10 частин будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 06 березня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реус Р. В., та договір купівлі-продажу 1/10 частини того ж будинку з господарськими будівлями та спорудами від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Завалієвим А. А.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 грудня 2017 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, посилаючись на положення частини першої статті 230 ЦК України, виходив з того, що ОСОБА_1 не набула право власності на будинок АДРЕСА_1 , оскільки не здійснила державну реєстрацію права власності на спірний будинок, а також виходив з того, що ОСОБА_6 не є стороною договорів купівлі-продажу від 06 березня 2017 року, а тому не може їх оспорювати з підстав вчинення їх під впливом обману.

Постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 грудня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 9/10 частин житлового будинку АДРЕСА_1 від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реус Р. В., зареєстрований в реєстрі за № 931. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/10 частини житлового будинку АДРЕСА_1 від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Завалієвим А. А., зареєстрований в реєстрі за № 1544. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 1 280,00 грн у відшкодування понесених судових витрат за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що факт відсутності державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірний будинок не може бути підставою для відмови їй у захисті її порушеного права на житловий будинок АДРЕСА_1 , придбаний нею 17 травня 2012 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу; правомірність укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 цього договору купівлі-продажу від 17 травня 2012 року, а отже і правомірність набуття ОСОБА_1 спірного будинку у власність, підтверджується також постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 16 березня 2018 року у цивільній справі № 751/7374/17, і встановлені цим судовим рішенням обставини є преюдиціальними при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 грудня 2017 року.

На переконання апеляційного суду, відповідно до чинного, станом на 17 травня 2012 року, пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 715, здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно - це право власника, а не його обов`язок, яке на законодавчому рівні не обмежувалось у часі.

Апеляційний суд, на підставі досліджених обставин та наявних у справі доказів, дійшов до переконання, що дії як ОСОБА_3 , яка усвідомлювала, що будинок їй не належить, так і ОСОБА_4 , яка не виявила належної обачності під час укладення 06 березня 2017 року договорів купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , який уже був 17 травня 2012 року ОСОБА_3 проданий ОСОБА_1 , не можуть вважатися добросовісними та суперечать інтересам суспільства та його моральним засадам. Апеляційний суд відхилив аргументи ОСОБА_4 про те, що вона не знала і не могла знати, що спірний будинок не належить ОСОБА_3 , оскільки відсутність у ОСОБА_3 паспорта громадянина України та правовстановлюючих документів на житловий будинок не могли не викликати у ОСОБА_4 перестороги та обережності, які вона мала проявити, обравши та погодившись купити житловий будинок, який був у занедбаному стані. З метою уникнення негативних наслідків при купівлі спірного будинку ОСОБА_4 мала можливість звернутися хоча б до найближчих сусідів, які знали ОСОБА_1 як власника спірного будинку, мали і номер телефону ОСОБА_1 та які повідомили ОСОБА_1 про наявність сторонніх осіб у спірному обійсті.

Також апеляційний суд вказав, що внаслідок укладення спірних договорів і проведеної на їх підставі державної реєстрації, що здійснені усупереч волі позивача та без її відома, ОСОБА_1 неправомірно позбавлена належного їй на законних підставах житлового будинку АДРЕСА_1 , належного їй з 17 травня 2012 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу. У свою чергу ОСОБА_1 правомірно звернулась до суду і її порушені права підлягають судовому захисту у обраний нею спосіб, який не суперечить приписам статей 15 16 ЦК України, і апеляційний суд дійшов висновку про те, що порушене право позивача може бути захищене в обраний нею спосіб та є ефективним з огляду на обставини цієї конкретної цивільної справи.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У травні 2018 року ОСОБА_4 звернулась засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. Матеріали касаційної скарги містили також клопотання про зупинення дії оскаржуваної постанови до закінчення касаційного провадження.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що:

- права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215 216 ЦК України (підстави позову). ОСОБА_1 було обрано неправильний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки нормативне-правове обґрунтування позову не охоплює статті 387 388 ЦК України, а позовні вимоги зводяться лише до вимоги про визнання недійсними укладених 06 березня 2017 року договорів купівлі-продажу;

- задовольняючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та застосував положення статті 230 ЦК України (правові наслідки вчинення правочину під впливом обману), чим допустив порушення вимог статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);

- для набуття права власності на нерухоме майно його потрібно зареєструвати в установленому законом порядку, проте позивачем цього не було здійснено протягом майже п`яти років з моменту укладення договору від 17 травня 2012 року, позивач не вжив жодних заходів щодо реєстрації свого речового права на нерухоме майно. Судом першої інстанції правильно встановлено, що право власності позивачем набуто не було, а власником нерухомого майна - спірного будинку, є саме ОСОБА_3 , яка здійснила його продаж ОСОБА_4 ;

- не було підстав вважати, що заявник мала проявити належну обачність при оформленні спірних договорів купівлі-продажу. Навпаки, сама позивач, якщо мала сумніви щодо надійності своєї сестри, мала проявляти таку обачність та попіклуватися про належне оформлення свого права власності, якщо сторони дійсно мали намір для настання юридичних наслідків, оформлених договором купівлі-продажу від 17 травня 2012 року;

- прийняття оскаржуваної постанови фактично позбавило ОСОБА_4 набутої згідно з оспорюваними договорами власності і сплачених грошових коштів за придбану нерухомість.

У серпні 2018 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якій, посилаючись на безпідставність касаційної скарги, позивач просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки воно є законним та обґрунтованим.

Інші учасники справи не надали відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_4 передано на розгляд судді-доповідачу Лесько А. С.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 751/1710/10 із Новозаводського районного суду м. Чернігова, задоволено клопотання ОСОБА_4 та зупинено дію постанови Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року до закінчення касаційного провадження, надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2018 року матеріали справи № 751/1710/10 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2019 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення розгляду в касаційному порядку Верховним Судом справи № 751/7374/17за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондар М. К., про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року № 1719/0/226-19 у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_7 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_4 та матеріали справи № 751/1710/10 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

У жовтні 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла заява про залучення його до участі у справі правонаступником позивача.

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року поновлено провадження у справі № 751/1710/10.

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року задоволено заяву ОСОБА_2 та залучено його до участі у справі правонаступником позивача - ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_4 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду- без змін, оскільки її прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 17 травня 2012 року ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) уклали нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Бондарем М. К. та зареєстрований у реєстрі за № 585 договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 . За цим договором купівлі-продажу продавець ОСОБА_3 передає у власність покупця ОСОБА_1 нерухоме майно у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці площею 608,0 кв. м. Продаж будинку вчинено за 50 811,00 грн. Вказаний житловий будинок має житлову площу 38,5 кв. м та загальну площу - 46,6 кв. м. З надвірних будівель та споруд є: погребиця дерев`яна, сарай дерев`яний, погріб із шлакобетону та убиральня дерев`яна.

Посилаючись на норми статей 204 382 638 639 640 ЦК України, апеляційний суд дійшов висновку, що зазначений договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами є укладеним з 17 травня 2012 року, чинним та підтверджує факт набуття ОСОБА_1 спірного будинку у власність на законних підставах.

Правомірність укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу від 17 травня 2012 року підтверджується постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 16 березня 2018 року у цивільній справі № 751/7374/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондар М. К., про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Встановлені зазначеним судовим рішенням обставини визнані апеляційним судом преюдиційними при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 грудня 2017 року.

Придбавши спірний будинок, ОСОБА_1 розпорядилась придбаним будинком та дозволила своїй сестрі ОСОБА_3 з її, ОСОБА_3 , хворим сином ОСОБА_8 , 1981 року народження, який потребував лікування, проживати та не зніматися з реєстрації у придбаному нею, ОСОБА_1 , будинку.

18 лютого 2017 року ОСОБА_3 , проживаючи у проданому нею ОСОБА_1 житловому будинку АДРЕСА_1 , за наявності виданої 18 лютого 2017 року Новозаводським РВ у місті Чернігові УДМС України в Чернігівській області на час оформлення нового паспорта громадянина України довідки № 5, надала зареєстрованій у м. Києві ОСОБА_9 посвідчену приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реусом Р. В. довіреність на представництво її, ОСОБА_3 , інтересів з повноваженнями щодо отримання документів та вчинення юридично значимих дій від імені довірителя.

22 лютого 2017 року ОСОБА_3 отримала паспорт громадянина України.

22 лютого 2017 року у газеті «Об`явления» розміщено повідомлення про втрату свідоцтва про право на спадщину за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_3

23 лютого 2017 року на будинок АДРЕСА_1 Чернігівським МБТІ виготовлений технічний паспорт на ім`я ОСОБА_3

23 лютого 2017 року КП Чернігівським МБТІ на вхідний документ від 23 лютого 2017 року видана інформаційна довідка № 620 про те, що станом на 31 грудня 2012 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 , в цілому на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 грудня 2011 року № 3-2348.

28 лютого 2017 року ОСОБА_9 отримала дублікат свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 грудня 2011 року, згідно з яким ОСОБА_3 успадкувала житловий будинок АДРЕСА_1 після смерті своєї матері ОСОБА_10 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

02 березня 2017 року суб`єктом оціночної діяльності визначена ринкова вартість спірного будинку у розмірі 99 000,00 грн станом на 02 березня 2017 року.

З наявної у справі довідки управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 02 березня 2017 року вбачається, що ОСОБА_3 02 березня 2017 року знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку із вибуттям до нового місця проживання з 02 березня 2017 року у село Радомка Семенівського району Чернігівської області.

06 березня 2017 року на ім`я ОСОБА_3 видана довідка Новозаводською районною у м. Чернігові радою про те, що ОСОБА_3 дійсно проживає у селі Радомка. В належному їй будинку АДРЕСА_1 зареєстрованих немає.

06 березня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу частини житлового будинку, згідно з яким продавець ОСОБА_3 передає 9/10 частин житлового будинку АДРЕСА_1 у власність покупця ОСОБА_4 , а покупець ОСОБА_4 приймає частину житлового будинку та сплачує за неї обговорену грошову суму. Відчужувана частина житлового будинку оглянута покупцем. Недоліків, які перешкоджають використанню частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за цільовим призначенням, на момент огляду не виявлено. Претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваної частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами покупець не має.

Згідно з пунктами 2.1, 2.2 цього договору купівлі-продажу продаж частини будинку вчинено за 89 100,00 грн, а розрахунок між сторонами, за їх повідомленням, відбувся до підписання цього договору у передбачений законом спосіб, зважаючи, що ціна продажу перевищує 50 000,00 грн. Цей договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реусом Р. В. та зареєстрований у реєстрі за № 931.

Також 06 березня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу частини житлового будинку, згідно з яким продавець ОСОБА_3 передає 1/10 частину житлового будинку АДРЕСА_1 у власність покупця ОСОБА_4 , а покупець ОСОБА_4 приймає частину житлового будинку та сплачує за неї обговорену грошову суму. Відчужувана частина житлового будинку оглянута покупцем. Недоліків, які перешкоджають використанню частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за цільовим призначенням, на момент огляду не виявлено. Претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваної частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами покупець не має.

Згідно з пунктами 2.1, 2.2 цього договору купівлі-продажу продаж частини будинку вчинено за 9 900,00 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання даного договору. Цей договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Завалієвим А. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1544.

У матеріалах справи наявна розписка ОСОБА_3 від 06 березня 2017 року про те, що ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_4 218 400,00 грн, що еквівалентно 8 000,00 дол. США за продаж належного їй житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . В апеляційному суді ОСОБА_4 не пояснила, що означає існування цієї розписки за наявності укладених між нею та ОСОБА_3 договорів купівлі продажу частин спірного будинку, зважаючи, що у нотаріально посвідчених договорах купівлі-продажу від 06 березня 2017 року вказана зовсім інша вартість будинку.

06 березня 2017 року на підставі зазначених вище договорів купівлі-продажу відбулась державна реєстрація права власності ОСОБА_4 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 46,6 кв. м, житловою площею 38,5 кв. м.

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви та відкриття провадження у справі), частини першої статті 4 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття судами рішень) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Аналогічне положення міститься й у статті 321 ЦК України.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Приймаючи оскаржувану постанову про скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового судового рішення про задоволення позовних вимог про визнання недійсними спірних договорів купівлі-продажу, апеляційний суд виходив із презумпції правомірності правочину та чинності договору купівлі-продажу від 17 травня 2012 року, укладеного між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем, окрім цього, підтвердженої в межах справи № 751/7374/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондар М. К., про визнання цього договору купівлі-продажу недійсним; вибуття спірного будинку з надвірними будівлями та спорудами із власності ОСОБА_1 поза її волею та без її відома; розуміння того, що дії як ОСОБА_3 , яка усвідомлювала, що будинок їй не належить, так і ОСОБА_4 , яка не виявила належної обачності під час укладення 06 березня 2017 року спірних договорів купівлі-продажу, не можуть вважатися добросовісними та суперечать інтересам суспільства та його моральним засадам. Суд апеляційної інстанції акцентував, що відсутність у ОСОБА_3 паспорта громадянина України та правовстановлюючих документів на житловий будинок, не могли не викликати у ОСОБА_4 перестороги та обережності, які вона мала проявити, обравши та погодившись купити житловий будинок, який, був у занедбаному стані.

Зважаючи на сукупність обставин справи та наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується із такими висновками апеляційного суду та не вбачає підстав для прийняття протилежного за змістом рішення, враховуючи наступне.

За умовами нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 травня 2012 року, який є чинним та не визнаний недійсним, позивач отримала у власність житловий будинок АДРЕСА_1 . У ньому зазначено, що він підлягає державній реєстрації, на підтвердження чого позивачем надано витяг про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів.

Відсутність державної реєстрації права власності ОСОБА_1 за цим договором не може бути підставою для позбавлення її права власності на спірний будинок чи розпорядження ним ОСОБА_3 , з огляду на норми частини четвертої статті 334 ЦК України (у редакції, чинній станом на дату кладення договору купівлі-продажу спірного житлового будинку від 17 травня 2012 року), згідно з якою якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, та частини третьої статті 640 ЦК України (у редакції, чинній станом на дату кладення договору купівлі-продажу спірного житлового будинку від 17 травня 2012 року), згідно з якою договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. В контексті цієї справи державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи) та Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 (державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає).

У справі № 751/7374/17 постановою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 16 березня 2018 року, якою скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондар М. К., про визнання договору купівлі-продажу від 17 травня 2012 року недійсним, - без змін. У зазначеній справі судом установлено, що ОСОБА_4 не довела порушення її прав та інтересів вчиненням відповідачами правочину 17 травня 2012 року, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Отже, в межах справи № 751/7374/17 підтверджена правомірність договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 травня 2012 року і апеляційним судом правильно це прийнято до уваги.

Із зазначених підстав відхиляються доводи касаційної скарги про те, що право власності позивачем набуто не було, а власником нерухомого майна - спірного будинку, є саме ОСОБА_3 .

У справі, що переглядається, апеляційний суд також правильно кваліфікував дії ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як недобросовісні, зважаючи на послідовність дій сторін при укладенні спірних договорів купівлі-продажу від 06 березня 2017 року, факт усвідомлення ОСОБА_3 , що будинок їй не належить, проте підписання договорів його купівлі-продажу та підтвердження нею як продавцем у їх тексті відсутність претензій третіх осіб на таке нерухоме майно. Набувач визнається добросовісним, якщо при укладенні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, проявив обережність і обачність для з`ясування правомочності продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не має бути і необережної форми вини, оскільки він не тільки не усвідомлював і не бажав, але й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. У свою чергу ОСОБА_4 не проявила належної розумної обачності під час укладення 06 березня 2017 року договорів купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, адже відсутність у ОСОБА_3 паспорта громадянина України та правовстановлюючих документів на житловий будинок не могли не викликати у неї виправданої перестороги та обережності.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Позивач просила у своєму позові визнати недійсними укладені 06 березня 2017 року договори купівлі-продажу спірного житлового будинку, з чим суд апеляційної інстанції погодився, що свідчить про відсутність виходу за межі позовних вимог, на чому наполягає заявник. Оскільки статтею 216 ЦК України, на яку також посилалась ОСОБА_1 у своєму позові, врегульовані правові наслідки недійсності правочину, то обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що позивач правомірно звернулась до суду і її порушені права підлягають судовому захисту у обраний нею спосіб, який не суперечить приписам статей 15 16 ЦК України. З огляду на обставини цієї конкретної цивільної справи порушене право позивача може бути захищене в обраний нею спосіб та є ефективним, а тому доводи касаційної скарги із цього приводу відхиляються.

Оскільки оплатне придбання майна саме по собі не свідчить про сумлінність набувача, то доводи касаційної скарги про порушення прав ОСОБА_4 не приймаються.

Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками апеляційного суду щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду та встановлення нових обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, чи незгоди заявника із відповідними висновками апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду- залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги).

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року зупинено дію постанови Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Зробивши висновок про залишення касаційної скарги ОСОБА_4 без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції без змін, Верховний Суд поновлює її дію.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіІ. Ю. Гулейков О. С. Погрібний О. В. Ступак