№ 751/4443/18

Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 751/4443/18

провадження № 61-7194св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 23 листопада 2018 року у складі судді Деркача О. Г. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Кузюри Л. В., Вінгаль В. М., Шитченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що на підставі договору дарування від 18 листопада 2011 року йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . Проте він дізнався, що з метою виконання зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором від 04 серпня 2008 року № 11380106000, укладеним з Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк»(далі - АКІБ «УкрСиббанк»), який змінив назву на ПАТ «УкрСиббанк», відповідач передав указану квартиру в іпотеку банку. 12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» були укладені договори, за якими право вимоги за кредитним та іпотечним договорами відступлені ТОВ «Кей-Колект». Оскільки до нього як нового власника нерухомого майна перейшли всі права та обов`язки іпотекодавця, то 26 травня 2017 року він уклав з ТОВ «Кей-Колект» договір № 11380106000/732563, за умовами якого в рахунок виконання зобов`язання позичальника ним були передані товариству грошові кошти в сумі 920 006,47 грн, внаслідок чого іпотекодержатель припинив іпотечні правовідносини щодо квартири АДРЕСА_1 . Вважає, що за вказаних обставин він має право вимагати від відповідача відшкодування сплаченої ним кредитору суми. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти в розмірі 920 006,59 грн.

Рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 23 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на примусовому виконанні Новозаводського відділу державної виконавчої служби міста Чернігова Головного територіального управління юстиції (далі - Новозаводський ВДВС міста Чернігова) перебуває виконавчий лист № 2-1196/10, виданий на підставі рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 31 травня 2010 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором від 04 серпня 2008 року № 11380106000 в розмірі 1 130 282,60 грн. Вказане виконавче провадження не завершене, за інформацією Приватного підприємства «Фірма «АЛВО», в якому працює ОСОБА_2 , станом на жовтень 2018 року із заробітної плати відповідача продовжують утримуватися грошові кошти на погашення боргу за виконавчим документом. Положеннями статей 512 520 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачені підстави для заміни кредитора та боржника у зобов`язанні, проте позивачем як майновим поручителем не надано належних доказів на підтвердження виконання ним обов`язку боржника в повному обсязі та зарахування сплачених ним грошових коштів саме в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 .

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 23 листопада 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У квітні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 23 листопада 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ухвалою Новозаводського районного суду міста Чернігова від 03 грудня 2012 року було замінено стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на ТОВ «Кей-Колект». Суди попередніх інстанцій взагалі не дослідили та не дали будь-якої оцінки наявним в матеріалах справи квитанціям, згідно з якими він сплатив на користь ТОВ «Кей-Колект» грошові кошти саме на погашення заборгованості за кредитним договором від 04 серпня 2008 року № 11380106000, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 . Апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги додану ним до апеляційної скарги інформацію про те, що виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-1196/10 про стягнення з відповідача кредитної заборгованості є завершеним. В матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували той факт, що він як майновий поручитель сплатив за боржника (відповідача) грошові кошти на погашення кредитної заборгованості.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Новозаводського районного суду міста Чернігова.

03 червня 2019 року справа № 751/4443/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 04 серпня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», який змінив назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11380106000, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 933 000 грн під 20,4 % річних строком до 03 серпня 2038 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 04 серпня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна іпотекодавцю квартира АДРЕСА_1 .

Рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 31 травня 2010 року у справі № 2-1196/10 було стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 04 серпня 2008 року № 11380106000 в розмірі 1 130 282,60 грн.

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» були укладені два договори, за якими права вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами відступлені ТОВ «Кей-Колект».

З листопада 2011 року власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1

26 травня 2017 року між ОСОБА_1 як новим майновим поручителем та ТОВ «Кей-Колект» як новим кредитором було укладено договір № 11380106000/732563, згідно з яким ОСОБА_1 фактично передав ТОВ «Кей-Колект» грошові кошти в розмірі 920 006,47 грн з метою припинення іпотечних правовідносин та отримання пакету документів для зняття обтяжень з іпотечного майна - квартири АДРЕСА_1 .

Судами також встановлено, що виконавчий лист № 2-1196/10, виданий на підставі вищевказаного рішення суду, перебуває на примусовому виконанні в Новозаводському ВДВС міста Чернігова.

За інформацією Приватного підприємства «Фірма «АЛВО», в якому працює ОСОБА_2 , станом на жовтень 2018 року із заробітної плати відповідача продовжують утримуватися грошові кошти на погашення боргу за виконавчим документом.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що оскільки він як майновий поручитель виконав зобов`язання відповідача перед кредитором, то до нього перейшло право вимагати від боржника відшкодування сплаченої суми боргу.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 583 ЦК України заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини п`ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Однією з ознак застави є те, що це є додаткове, акцесорне зобов`язання, що не може існувати автономно і самостійно. Воно завжди викликане наявністю іншого зобов`язання, яке потребує забезпечення свого виконання. Акцесорність застави означає, що припинення основного зобов`язання або недійсність договору, забезпеченого заставою, тягне за собою неможливість існування й застави.

Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов`язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

При цьому в іпотечних правовідносинах майновий поручитель за іпотечним договором вступає в правовідносини безпосередньо з кредитором, але не від імені боржника, а від власного імені.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.

Відповідно до частини третьої статті 42 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель, який виконав основне зобов`язання повністю або в частині, має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми.

Таким чином, статті 11 та 42 Закону України «Про іпотеку» визначають правові наслідки різних ситуацій - задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки (стаття 11 Закону України «Про іпотеку») і добровільного повного або часткового виконання майновим поручителем обов`язку боржника (стаття 42 Закону України «Про іпотеку»).

Тобто, якщо основне зобов`язання припиняється внаслідок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, то відбувається заміна особи в зобов`язанні і майновий поручитель набуває всіх прав кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону України «Про іпотеку»).

Разом з тим, якщо майновий поручитель добровільно виконав повністю або частково забезпечене основне зобов`язання і при цьому не відбулося звернення стягнення на предмет іпотеки, то майновий поручитель вправі вимагати у боржника стягнення раніше сплаченої суми; це право виникає в силу статті 42 Закону України «Про іпотеку», а його правова природа є регресною.

Водночас згідно з пунктом 3 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). У цій нормі закріплений окремий випадок (підстава) суброгації.

Умовами суброгації прав кредитора до майнового поручителя є такі: 1) основне зобов`язання має бути дійсним; 2) застава, якою забезпечується основне зобов`язання, має бути дійсною; 3) поручитель має виконати обов`язок боржника перед кредитором.

Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 487/4846/16-ц (провадження № 61-15510св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-1196/10, виданого на підставі рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 31 травня 2010 року, яким стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 04 серпня 2008 року № 11380106000 в розмірі 1 130 282,60 грн, не завершене. Положеннями статей 512 520 ЦК України передбачені підстави для заміни кредитора та боржника у зобов`язанні, проте позивачем як майновим поручителем не надано належних доказів на підтвердження виконання обов`язку боржника в повному обсязі та зарахування сплачених ним грошових коштів саме в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 .

Однак такий висновок ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблений з порушенням норм процесуального права.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Однак в порушення вимог статей 89 263 264 367 368 ЦПК України суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані докази та не дали будь-якої правової оцінки доводам позивача про те, що він сплатив на користь ТОВ «Кей-Колект» грошові кошти саме на погашення заборгованості за кредитним договором від 04 серпня 2008 року № 11380106000, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , про що свідчать наявні в матеріалах справи квитанції.

Також судами не спростовані аргументи заявника про те, що за умовами укладеного між ним та ТОВ «Кей-Колект» договору від 26 травня 2017 року № 11380106000/732563 сторони дійшли згоди про передачу грошових коштів саме в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_1 є майновим поручителем належного виконання боргових зобов`язань вказаним боржником.

Крім того, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій не з`ясували правову природу правовідносин, які склалися між сторонами в цій справі. Застосувавши положення статті 512 ЦК України, в якій врегульовано окремий випадок суброгації, суди не звернули увагу, що на обґрунтування свого позову ОСОБА_1 посилався на те, що він як майновий поручитель добровільно виконав забезпечене основне зобов`язання ОСОБА_2 перед кредитором, у зв`язку з чим набув право вимоги до боржника щодо стягнення з нього раніше сплаченої суми боргу. Тобто право вимоги у позивача виникло в силу статті 42 Закону України «Про іпотеку» і його правова природа є регресною.

Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 як майновий поручитель у межах своєї відповідальності, визначеної договором іпотеки, не виконав повністю основне зобов`язання боржника, яке відповідає межам майнової поруки, тому виключена можливість переходу прав кредитора до позивача та, відповідно, відсутні підстави для задоволення його позовних вимог про стягнення сплаченої частини боргу, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при, оскільки саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях у достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не досліджені належним чином зібрані у справі докази, внаслідок чого не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 23 листопада 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук