22.09.2023

№ 752/6766/13-ц

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 752/6766/13-ц

провадження № 61-9451св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

за первісним позовом

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідач -ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_3 ),

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Некрилов Костянтин Юрійович, ОСОБА_4 ,

за зустрічним позовом

позивач - ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_3 ),

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,

за позовом ОСОБА_3

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , подану через адвоката Пасічника Сергія Петровича, ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року у складі судді Мирошниченко О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Вербової І. М., Шахової О. В.,

касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Вербової І. М., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Некрилов К. Ю., ОСОБА_4 про встановлення факту родинних відносин, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем за оплатним договором.

Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її тітка ОСОБА_5 , яка була рідною сестрою її матері - ОСОБА_6 . Спадкоємців першої черги у померлої не було. Оскільки у свідоцтві про народження її матері по-батькові зазначено « ОСОБА_7 », а у ОСОБА_5 - « ОСОБА_8 », необхідно встановити факт родинних відносин між нею та померлою ОСОБА_5 .

Вона здійснювала догляд за ОСОБА_5 , яка була людиною з інвалідністю та тяжко хворіла, а також понесла витрати на поховання.

У грудні 2007 року ОСОБА_2 , яка є рідною сестрою померлої ОСОБА_5 , звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте протягом життя допомоги сестрі не надавала, догляд за нею не здійснювала. Спадкодавець залишила на її ім`я заповіт, також між нею та ОСОБА_5 26 травня 2006 року укладений договір довічного утримання.

У квітні 2008 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання та заповіту, який задоволено рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2011 року. У зв`язку з викладеним виникла необхідність оформити права на спадщину у встановлений законом спосіб, однак строкна прийняття спадщини із зазначених вище причин пропущений.

Просила встановити факт родинних відносин між нею та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме, що вона є племінницею останньої, а також факт, що вона постійно (однією сім`єю) проживала із спадкодавцем на час відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначення їй додаткового строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , усунути від спадщини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 .

У квітні 2013 року ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_3 ) звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання права власності у порядку спадкування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування збитків.

В обґрунтування вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її рідна сестра ОСОБА_5 . На момент смерті відкрилася спадщина, до складу якої входить і нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_2 належить до другої черги спадкоємців за законом.

11 грудня 2007 року ОСОБА_2 звернулася із заявою про прийняття спадщини за законом до Другої державної нотаріальної контори м.Києва.За життя спадкодавець ОСОБА_5 склала заповіт на користь ОСОБА_1 від 25 лютого 2006 року, уклала з нею договір довічного утримання від 26 травня 2006 року, які посвідчувалися нотаріусом Сімнадцятої державної нотаріальної контори м. Києва.

У квітні 2008 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання договору довічного утримання та заповіту недійсними.

21 березня 2011 року рішенням Апеляційного суду м. Києва позов задоволено, визнано недійсними договір довічного утримання та заповіт. З рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2011 року ОСОБА_2 звернулася до Другої київської нотаріальної контори, а потім із заявою до Київського бюро технічної інвентаризації з проханням виконати зазначене рішення. У відповідь отримала повідомлення, що рішення суду не може бути виконане, оскільки майно перейшло у власність іншій особі, оскільки ОСОБА_10 відчужила квартиру ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу квартири від 06 жовтня 2010 року під час чинного договору довічного утримання.

Просила зобов`язати останнього передати їй квартиру АДРЕСА_1 та отримані доходи за час користування, визнати за нею право власності на цю квартиру.

ОСОБА_3 як правонаступник ОСОБА_2 подав позовну заяву з доповненнями, в якій просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 06 жовтня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Некриловим К. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 6867; визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; зобов`язати відповідача ОСОБА_4 передати йому квартиру АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_1 на його користь кошти за користування чужим майном з 07 липня 2007 року до 06 жовтня 2010 року за ціною оренди однокімнатних квартир економкласу у Голосіївському районі м. Києва та стягнути на його користь судові витрати.

ОСОБА_3 як правонаступник ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання права власності на майно у порядку спадкування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна та стягнення збитків.

З урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати за ним право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 , визнати недійсним договір купівлі-продажу від 06 жовтня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Некриловим К. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 6867.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 752/21805/13-ц, провадження № 2/752/552/15 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем за оплатним договором, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно в порядку спадкування, та цивільну справу № 752/6766/13-ц, провадження № 2/752/1602/15 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності та стягнення збитків, присвоєно цивільній справі № 752/6766/13-ц, провадження № 2/752/1602/15.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт родинних відносин, а саме: що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є рідною племінницею ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . В іншій частині позову відмовлено.

У зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання права власності на майно в порядку спадкування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна та стягнення збитків відмовлено.

У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування, витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування збитків відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт того, що ОСОБА_1 є племінницею ОСОБА_5 підтверджується зібраними у справі письмовими доказами, а також не оспорюється відповідачем.Крім того, зазначений факт знайшов своє підтвердження під час розгляду Голосіївським районним судом м. Києва та Апеляційним судом м. Києва справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними заповіту та договору довічного утримання, тому не підлягає доказуванню.

Під час розгляду справи суд безспірно встановив обставини того, що ОСОБА_5 з 2002 року до дня смерті через тяжку хронічну психо-соматичну патологію потребувала постійного стороннього догляду та медичної допомоги. Проте спадкодавець ОСОБА_5 і спадкоємець ОСОБА_2 обидві були особами похилого віку, на момент смерті спадкодавця ОСОБА_5 спадкоємцю ОСОБА_2 було 78 років. Суд також врахував, що спадкоємець і спадкодавець не проживали в одному населеному пункті (м. Києві). Позивач ОСОБА_1 не надала належних доказів, які б доводили наявність обставин, крім перебування спадкодавця ОСОБА_5 у безпорадному стані, що є доведеним, також і наявність інших обставин у сукупності, а саме, що спадкоємець ОСОБА_2 ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві ОСОБА_5 , а також могла її надавати. Тому у задоволенні позовної вимоги про усунення відповідача від права на спадкування після смерті ОСОБА_5 необхідновідмовити. Крім того, факт здійснення ОСОБА_1 догляду за померлою ОСОБА_5 не є беззаперечним доказом постійного проживання (однією сім`ю) ОСОБА_1 і ОСОБА_5 на час смерті останньої, тобто на час відкриття спадщини. Доказів саме постійного проживання (однією сім`єю) ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на момент відкриття спадщини матеріали цивільної справи не містять.

У частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06 жовтня 2010 року суд відмовив, оскільки спадкодавець ОСОБА_5 за своїм волевиявленням на підставі договору довічного утримання у травні 2006 року передала право володіння та розпорядження спірною квартирою ОСОБА_1 і до моменту смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ) не зверталась до останньої з вимогами про розірвання договору внаслідок його невиконання, або до суду про визнання договору недійсним, а тому спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_5 за її волевиявленням. У зв`язку із цим позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна не підлягають задоволенню. З урахуванням вказаних обставин відсутні передбачені законом підстави і для визнання за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру в порядку спадкування.В частині позовних вимог про відшкодування збитків також необхідно відмовити, оскільки ОСОБА_3 не довів факт порушення його права та завдання збитків в розумінні статті 22 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року в частині позовних вимог про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, визнання права власності на майно в порядку спадкування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння скасовано, позов ОСОБА_1 в цій частині задоволено частково. Визначено ОСОБА_1 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом двох місяців з дня винесення постанови.

Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 06 жовтня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Некриловим К. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 6867.

У позові ОСОБА_3 про визнання права власності на майно в порядку спадкування, витребування майна та відшкодування збитків відмовлено з інших підстав.

В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при розгляді справи в суді першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_5 перебувала у безпорадному стані. ОСОБА_2 також була особою пенсійного віку, потребувала допомоги. Доказів того, що спадкодавець зверталася до останньої з приводу надання допомоги і ОСОБА_2 , маючи таку можливість, відмовлялась її надавати, позивач за первісним позовом не надала.

ОСОБА_1 не надала належних, допустимих та безспірних доказів щодо ухилення відповідача від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, потреби спадкодавця в допомозі саме відповідача.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про відмову у визнанні ОСОБА_1 добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки договір довічного утримання, на підставі якого ОСОБА_1 отримала квартиру АДРЕСА_1 у судовому порядку визнаний недійсним. Посилання в апеляційній скарзі позивача за первісним позовом, що спірна квартира відчужена спадкодавцям за добровільною волею, за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, яке свідчить про протилежне, є безпідставним та такими, що не заслуговують на увагу.

Суд апеляційної інстанції не погодившись з висновком суду першої інстанції про відмову у визначеннідодаткового строку на прийняття спадщини позивачем за первісним позовом, виходив з того, що ОСОБА_1 не звернулась у встановлений законом строк із заявою про прийняття спадщини, оскільки вважала себе власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання, а інше майно, яке б входило до складу спадщини, відсутнє. Крім того, в цей період у ОСОБА_1 виникли істотні обставини, а саме тяжка хвороба дочки та необхідність догляду за малолітнім сином. Доводи ОСОБА_3 про те, що вимоги ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини не підлягають задоволенню, оскільки є ухвала Вищого спеціалізованого суду із розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2013 року та у цій справі такі позовні вимоги не були задоволені, підлягають відхиленню, оскільки предмет та підстави позову у справі були інші.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови у зустрічному позові в частині визнання договору купівлі-продажу спірної квартири від 06 жовтня 2010 року недійсним. Враховуючи те, що ОСОБА_1 здійснила відчуження спірного майна, яке отримала за недійсним договором, суд вважав, що договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Спірна квартира набула статусу спадкового майна, яке підлягає успадкуванню спадкоємцями за законом у встановленому законом порядку. Будь-які перешкоди для позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо отримання свідоцтва на право на спадщину саме у нотаріуса відсутні. Позивачу за первісним позовом надано додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини і від вказаних дій буде залежати розмір часток у спадщині, який належить відповідачу за первісним позовом. Таким чином, відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру в порядку спадкування, оскільки спадщина підлягає розподілу між всіма наявними спадкоємцями відповідно до черг спадкування за законом.

Суд апеляційної інстанції не погодився з підставами відмови у витребуванні спірної квартири на користь позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3 , зазначивши, що такі вимоги позивача за зустрічним позовом є передчасними, оскільки зазначене питання може бути вирішено лише після визначення нотаріусом часток спадкоємців у спірному спадковому майні та отримання ними свідоцтва на право власності на ці частки.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У травні 2019 року ОСОБА_1 через адвоката Пасічника С. П. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, зміни судом апеляційної інстанції підстав відмови у зустрічному позові, ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення вимог.

У травні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, просив оскаржувану постанову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири скасувати та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

У травні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення первісного позову та відмови у задоволенні його позовних вимог, зустрічний позов про визнання права власності на майно у порядку спадкування та витребування цього майна задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 .

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що матеріали справи містять докази її постійного проживання із спадкодавцем та ухилення ОСОБА_2 від надання допомоги ОСОБА_5 .

Спадкодавець за своїм волевиявленням на підставі договору довічного утримання у травні 2006 року передала їй право володіння та розпорядження спірною квартирою і до моменту смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ) не зверталась до неї з вимогами про розірвання договору внаслідок його невиконання, або до суду про визнання договору недійсним, а тому спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_5 за її волевиявленням, а вона є добросовісним набувачем. Оскільки ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 знали або могли знати про волевиявлення ОСОБА_5 , то вважати, що спадкове майно вибуло з володіння поза їх волею немає підстав. Крім того, колегії суддів суду апеляційної інстанції заявлявся відвід, який безпідставно відхилено.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 .

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що колегії суддів апеляційного суду заявлявся відвід, який безпідставно відхилено. Оскільки ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 знали або могли знати про волевиявлення ОСОБА_5 , то вважати, що спадкове майно вибуло з володіння поза їх волею немає підстав. Акт посмертної судово-психіатричної експертизи від 23 липня 2010 року № 755, на підставі висновків якої суд в іншій справі дійшов висновку про недійсність заповіту та договору довічного утримання, прийнятий з істотними порушеннями закону. Крім того, норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі; не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступнх правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Нотаріус роз`яснив сторонам договору купівлі-продажу зміст статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на квартиру, тому продавець не помилявся щодо змісту правочину.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 .

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, який не застосований до її вимог. У справі відсутня обґрунтована постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, що може бути підставою відмови у позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду із розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2013 року розглянуто аналогічні вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту та визначення додаткового строку для прийняття спадщини, що суд у цій справі залишив поза увагою. Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза його волею. Суд апеляційної інстанції висновки Верховного Суду України не врахував та спір по суті не вирішив.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивований тим, що ОСОБА_1 не проживала із ОСОБА_5 , а тому не можна встановити факт їх спільного проживання; вимоги первісного позивача щодо усунення його матері від спадкування після смерті сестри є необґрунтованими; оскільки договір довічного утримання визнано судом недійсним, не можна вважати ОСОБА_1 добросовісним набувачем квартири; квартира вибула із володіння власника поза його волею, а тому підлягає витребуванню на його користь.

Відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_4 мотивований тим, що доводи заявника не відповідають фактичним обставинам справи, є необґрунтованими з підстав, викладених у його касаційній скарзі. Посилання заявника на те, що нотаріус роз`яснив сторонам договору купівлі-продажу зміст статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на квартиру, тому продавець не помилявся щодо змісту правочину, є безпідстаними, оскільки його права на спадкову квартиру порушені відповідачами за зустрічним позовом, а не нотаріусом.

Відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивований тим, що факт спільного проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_5 підтверджується матеріалами справи; також матеріали справи містять докази ухилення ОСОБА_2 від утримання спадкодавця ОСОБА_5 ; спадкодавець ОСОБА_5 за своїм волевиявленням на підставі договору довічного утримання у травні 2006 року передала право володіння та розпорядження спірною квартирою ОСОБА_1 і до моменту смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ) не зверталась до останньої з вимогами про розірвання договору внаслідок його невиконання, або до суду про визнання договору недійсним, а тому спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_5 за її волевиявленням; норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі; не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивований тим, що оскільки ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 знали або могли знати про волевиявлення ОСОБА_5 , то вважати, що спадкове майно вибуло з володіння поза їх волею немає підстав; акт посмертної судово-психіатричної експертизи від 23 липня 2010 року № 755, на підставі висновків якої суд в іншій справі дійшов висновку про недійсність заповіту та договору довічного утримання, прийнятий з істотними порушеннями закону; нотаріус роз`яснив сторонам договору купівлі-продажу зміст статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на квартиру, тому продавець не помилявся щодо змісту правочину.

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивований тим, що акт посмертної судово-психіатричної експертизи від 23 липня 2010 року № 755, на підставі висновків якої суд в іншій справі дійшов висновку про недійсність заповіту та договору довічного утримання, прийнятий з порушеннями закону; позовна давність за її вимогами неодноразово переривалася; ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 знали або могли знати про волевиявлення ОСОБА_5 , то вважати, що спадкове майно вибуло з володіння поза їх волею немає підстав.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 , витребувано матеріали справи. Відмовлено у зупиненні виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року до закінчення касаційного розгляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_11 . Відмовлено у зупиненні виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року до закінчення касаційного розгляду справи.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 рокусправу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_12 є племінницею ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

25 лютого 2006 року ОСОБА_5 склала заповіт на користь ОСОБА_1 , що був посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої державної нотаріальної контори м. Києва Матвієнко Т. В., відповідно до якого заповідала їй все своє майно (т. 3, а. с. 58).

26 травня 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладений договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої київської державної нотаріальної контори Матвієнко Т. В., згідно з яким ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_1 належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 здійснювала догляд за ОСОБА_5 до смерті в зв`язку зі станом здоров`я останньої.

На день смерті ОСОБА_5 спадкоємці першої черги були відсутні.

ОСОБА_2 була спадкоємицею другої черги, оскільки була рідною сестрою померлої ОСОБА_5

ОСОБА_1 не звернулась у встановлений законом строк із заявою про прийняття спадщини, оскільки вважала себе власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання, а інше майно, яке б входило до складу спадщини, було відсутнє.

Із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 до Другої київської державної нотаріальної контори звернулась її рідна сестра ОСОБА_2 .

У квітні 2008 року ОСОБА_2 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання заповіту та договору довічного утримання недійсними. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 грудня 2008 року ОСОБА_2 відмовлено у позові. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2011 року позов задоволено, визнано недійсними договір довічного утримання та заповіт.

06 жовтня 2010 року (у період дійсності договору довічного утримання) між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передала у власність покупцю квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 231-232).

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_2 ,спадкоємцем якої є її син ОСОБА_3 , який у встановленому законом порядку прийняв спадщину після смерті матері. До другої черги спадкоємців після смерті ОСОБА_5 за правом представлення належить ОСОБА_1 , яка є племінницею померлої, і ОСОБА_3 - племінник.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційні скарги у цій справі подані у травні 2019 року, а тому вони підлягають розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, відзиви на них, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220 1222 1270 ЦК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Про встановлення факту постійного проживання

Суд апеляційної інстанції погодившись з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог за первісним позовом про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 із спадкодавцем на час відкриття спадщини, виходив з такого.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Діями, що свідчать про прийняття спадщини, є фактичний вступ заявника в управління чи володіння спадковим майном у межах шестимісячного строку з дня відкриття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу (шість місяців), він не заявив про відмову від неї.

Отже, для підтвердження прийняття спадщини має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Суди встановили, що ОСОБА_1 на день відкриття спадщини була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до акта посмертної судово-медичної експертизи від 23 липня 2010 року № 775, довідок ЖЕК «Квартет ЛТД» від 14 грудня 2007 року № 2660 та № 2661 ОСОБА_5 була зареєстрована та проживала одна на день смерті за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з довідкою, виданою Територіальним центром соціального обслуговування пенсіонерів м. Києва КМДА від 03 листопада 2008 року №06/312, ОСОБА_5 перебувала на надомному обслуговуванні у спеціалізованому відділенні соціальної допомоги вдома з 10 вересня 1997 року до 01 серпня 2007 року.

Суди відмовивши в цій частині позовних вимог за первісним позовом, дійшли обгрунтованого висновку, що факт здійснення ОСОБА_1 догляду за померлою ОСОБА_5 не є беззаперечним доказом постійного проживання (однією сім`ю) ОСОБА_1 і ОСОБА_5 на час смерті останньої, тобто на час відкриття спадщини. Доказів саме постійного проживання (однією сім`єю) ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на момент відкриття спадщини матеріали цивільної справи не містять.

Про усунення від спадкування

Суд апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_1 про усунення від спадщини ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_3 ), виходив з такого.

Відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Верховний Суд виходить з того, що правило частини п`ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов`язані утримувати спадкодавця. Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Суд при вирішенні справи про усунення особи від права на спадкування повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Так, для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Отже, лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Суди дослідивши матеріали справи, надані докази та представлену медичну документацію, встановили, що у ОСОБА_5 була системна органічна патологія судинної системи з тривалим хронічним прогресивно-рецидивуючим перебігом, яка викликала функціональні порушеннями в організмі: недостатність кровообігу в судинах головного мозку, хронічну серцеву недостатність, хронічну артеріальну недостатність. Внаслідок ураження судин головного мозку, у ОСОБА_5 виникли психо-неврологічні порушення, які характеризувалися психо-органічним синдромом, що супроводжувалися зниженням контролю емоційного стану, погіршенням когнітивних та інтелектуально-мнестичних функцій (здатність сприймати, розуміти, передавати, запам`ятовувати та використовувати зовнішню інформацію) й призвели до її дезадаптації у повсякденному житті. А ураження серцево-судинної системи, з проявами патології коронарних судин серця та судин нижніх кінцівок значно обтяжувало загальний стан ОСОБА_5 внаслідок вираженого зниження фізичної активності на фоні наявних порушень психічної діяльності. Отже, з 2002 до 2007 року, стан здоров`я ОСОБА_5 зумовлений її віком та наявними тяжкими хворобами, відповідав критеріям «безпорадного стану» як «стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування».

Також суди встановили, що ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_3 ) та ОСОБА_5 померли у віці 84 роки, з діагнозом серцева недостатність, різниця у віці 6 років, обидві пенсіонерки з приблизно однаковим пенсійним забезпеченням.

Отже, ОСОБА_2 також була особою пенсійного віку і сама потребувала допомоги.

Суди обгрунтовано зазначили, що доказів того, що спадкодавець зверталася до останньої з приводу надання допомоги і ОСОБА_2 , маючи таку можливість, відмовлялась її надавати, позивач за первісним позовом не надала. Також не знайшли свого підтвердження факти ігнорування та не підтримання стосунків між ними.

Відповідно до частин першої, п`ятої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Разом із тим, ОСОБА_1 не надала належних доказів, які б доводили наявність обставин, крім перебування спадкодавця ОСОБА_5 у безпорадному стані, що є доведеним, також і наявність інших обставин у сукупності, а саме, що спадкоємець ОСОБА_2 ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві ОСОБА_5 , а також могла її надавати.

Також ОСОБА_1 не надала належних, допустимих та безспірних доказів щодо ухилення відповідача від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, потреби спадкодавця в допомозі саме відповідача.

Щодо відмови у визнанні ОСОБА_1 добросовісним набувачем

Суд апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду першої інстанції щодо відмови у визнанні ОСОБА_1 добросовісним набувачем спірної квартири, виходив з такого.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.

Стала практика Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребується.

Суди встановили, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2011 року визнано недійсними договір довічного утримання та заповіт, укладений ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 59-62).

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Враховуючи наведене, а також те, що договір довічного утримання, на підставі якого ОСОБА_1 отримала квартиру АДРЕСА_1 у судовому порядку визнаний недійсним, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обгрунтованою є відмова суду першої інстанції в частині позовних вимог про визнання ОСОБА_1 добросовісним набувачем спірної квартири.

Посилання в касаційній скарзі про те, що спірна квартира була відчужена спадкодавцем за добровільною волею, за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, що дає підстави дійти протилежного висновку, є безпідставним та таким, що не заслуговує на увагу.

Щодо визначення додаткового строку на прийняття спадщини

Суд апеляційної інстанції не погодившись з висновком суду першої інстанції про відмову у визначенні додаткового строку на прийняття спадщини позивачу за первісним позовом, виходив з такого.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Згідно з частинами першою, другою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.

Відповідно до статті 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Статтею 1266 ЦК України визначено, що спадкування за правом представлення - це такий порядок набуття права на спадкування за законом, при якому спадкоємці п`ятої черги включаються до складу першої, другої чи третьої черги замість спадкоємця, що помер до відкриття спадщини.

Згідно з частиною третьою статті 1266 ЦК України племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно з спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Аналізуючи вказані норми можна дійти висновку про те, що спадкоємцями за законом у другу чергу є рідні брати та сестри спадкодавця. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину повинен у шестимісячний строк з часу відкриття спадщини подати нотаріусу заяву про її прийняття.

Суди встановили, що на день смерті ОСОБА_5 спадкоємці першої черги були відсутні. ОСОБА_2 була спадкоємцем другої черги (рідна сестра померлої). До другої черги спадкоємців після смерті ОСОБА_5 за правом представлення належить ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які є племінниками померлої.

Із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 до Другої київської державної нотаріальної контори звернулась її рідна сестра ОСОБА_2 11 грудня 2007 року (т. 3, а. с. 36).

Під час звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини і отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_3 було відомо, що квартира, яка належала померлій, перейшла у власність ОСОБА_1 на підставі договору довічного утримання.

Згідно зі статтею 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Верховний Суд виходить з того, що вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини, при цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, визначення додаткового строку для подачі заяви про прийняття спадщини не є «автоматичним», а можливе лише за наявності поважних причин, пов`язаних з суттєвими об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини, необхідність звернення до нотаріуса, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Суд апеляційної інстанції дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази, зокрема квитанції на підтвердження факту купівлі позивачем за первісним позовом ліків ОСОБА_5 , врахувавши показання свідків, встановив, що померла ОСОБА_5 потребувала постійної допомоги, крім того, сторони не заперечували факт тимчасового проживання спадкодавця саме у позивача за первісним позовом, тому суд першої інстанції обґрунтовано встановив факт догляду ОСОБА_1 за ОСОБА_5 .

Суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку, визначивши ОСОБА_1 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом двох місяців з дня винесення постанови.

Доводи касаційної скарги в цій частині не спростовують встановлені обставини та їх правову оцінку судом апеляційної інстанції.

Щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання за ОСОБА_3 права власності в порядку спадкування на спірну квартиру

Суд апеляційної інстанції, не погодившись з висновком суду першої інстанції щодо відмови у зустрічному позові в частині визнання договору купівлі-продажу спірної квартири від 06 жовтня 2010 року недійсним, виходив з такого.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статттею 202 ЦК України правочин є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним за умов порушення стороною (сторонами) в момент його вчинення вимог законодавства.

Суд апеляційної інстанції встановив, що спірна квартира за договором довічного утримання від 26 травня 2006 року була передана у власність ОСОБА_1 06 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передала у власність покупцю спірну квартиру. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2011 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту від 25 лютого 2006 року та договору довічного утримання від 26 травня 2006 року недійсними задоволено, визнано недійсними договір довічного утримання та заповіт (т. 3, а. с. 59-62).

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Враховуючи, що ОСОБА_1 здійснила відчуження спірного майна, яке отримала за недійсним договором, суд апеляційної інстанції вважав, що договір купівлі-продажу від 06 жовтня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Некриловим К. Ю. та зареєстрований в реєстрі за номеро 6867, підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

З огляду на вимоги статей 1296 -1299 ЦК України питання про право на спадкове майно вирішується судом у разі не визнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Верховний Суд зауважує, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Суд апеляційної інстанції встановивши, що 11 грудня 2007 року ОСОБА_2 звернувшись до Другої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 у встановлені законодавством строки, знала, що спірна квартира перейшла у власність ОСОБА_1 на підставі договору довічного утримання, дійшов висновку, що спірна квартира набула статусу спадкового майна, яке підлягає успадкуванню спадкоємцями за законом у встановленому законом порядку. Будь-які перешкоди для ОСОБА_3 щодо отримання свідоцтва на право на спадщину саме у нотаріуса відсутні.

Суд апеляційної інстанції, виходив з того, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Спірна квартира набула статусу спадкового майна, яке підлягає успадкуванню спадкоємцями за законом у встановленому законом порядку. Будь-які перешкоди для позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо отримання свідоцтва на право на спадщину саме у нотаріуса відсутні. Позивачу за первісним позовом визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини і від вказаних дій буде залежати розмір часток у спадщині, який належить відповідачу за первісним позовом. Таким чином, відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру в порядку спадкування, оскільки спадщина підлягає розподілу між всіма наявними спадкоємцями відповідно до черг спадкування за законом.

Суд першої інстанції на вказані обставини не звернув уваги, внаслідок чого дійшов помилкових висновків, які не відповідають обставинам справи.

Щодо витребування спірної квартири

Суд апеляційної інстанції, не погодившись з висновком суду в цій частині виходив з такого.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Вказана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.

Вказаний у частині першій статті 388 ЦК України перелік підстав, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним.

Виключенням є закріплене у частині другій статті 388 ЦК України правило, згідно з яким майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув, в зв`язку з чим зробив висновки, які не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що вказана частина рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших правових підстав.

Суд апеляційної інстанції обгрунтовано не взяв до уваги правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, оскільки у тій справі встановлені інші обставини справи.

Щодо відшкодування шкоди

Суд апеляційної інстанції не погодившись з правовими підставами відмови суду першої інстанції у задоволенні зустрічного позову щодо відшкодування шкоди, виходив з такого.

Відповідно до статті 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з статтею 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відмову в позові в цій частині з інших підстав, оскільки відсутні підстави для відшкодуванні збитків в розумінні статті 22 ЦК України.

Щодо тотожності спорів

Відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Вказана підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.

Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18)).

Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить захистити його право.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Заявники в касаційних скаргах вказують на необхідність закриття провадження у справі щодо вимог ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин та визначення додаткового строку для прийняття спадщини, посилаючись на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2013 року.

Проте вказаною ухвалою розглянуто позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин та визначення додаткового строку для прийняття спадщини, проте у цій справі розглядається позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Некрилов К. Ю., ОСОБА_4 , про встановлення факту родинних відносин, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем за оплатним договором, що виключає тотожність порівнюваних позовів як за суб`єктним складом, так і за змістом завлених вимог.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» зазначив, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Щодо відводу колегії суддів суду апеляційної інстанції

Відповідно до положень статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

З огляду на матеріали справи ОСОБА_4 заявляв клопотання про відвід суддям: Саліхову В. В. та Шаховій О. В. від розгляду апеляційних скарг ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року у цій справі.

На обґрунтування відповідної заяви ОСОБА_4 зазначав, що головуючим суддею Саліховим В. В. у 2015 році винесено три ухвали в іншій справі:від 10 лютого 2015 року про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва, від 11 грудня 2014 року, поновивши пропущений строк на апеляційне оскарження, суддя не зазначив причини такого пропуску; від 12 лютого 2015 року про призначення апеляційної скарги ОСОБА_3 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року; від 25 лютого 2015 року про скасування ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, в якій колегія суддів під головуванням Саліхова В. В., розглядаючи апеляційну скаргу про скасування ухвали про зупинення провадження у справі, дала оцінку іншому клопотанню ОСОБА_13 про об`єднання справ, чим вийшла за межі апеляційного розгляду. Зазначав, що головуючий суддя у судовому засіданні одноособово «вирішив» справу, не давши ОСОБА_4 та відповідачу ОСОБА_1 висловитися та навести доводи.

Зазначені доводи заявника не містять підстав, передбачених законом для відводу суддів, оскільки заявник фактично не погоджується із процесуальними діями суддів, вчинення яких передбачене цивільним процесуальним законом.

Ухвали суду, які постановлялись за участю суддів Саліхова В. В. та Шахової О. В. у цій справі не є остаточними та не скасовувались судом касаційної інстанції.

У заяві про відвід представник ОСОБА_1 зазначив, що під час судового засідання суддя Саліхов В. В. запропонував сторонам укласти мирову угоду, також головуючий поставив питання: «Чи зверталась покійна ОСОБА_5 до сестри по допомогу», тоді як згідно з висновком судово-медичної експертизи, ОСОБА_5 перебувала у безпорадному стані, що свідчить про його упередженість.

Зазначені обставини не є підставою для відводу судді, оскільки з урахуванням статті 214 ЦПК України, головуючий відповідно до завдання цивільного судочинства керує ходом судового засідання, забезпечує здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи.

Підставою заявленого відводу є незгода представника позивача із процесуальними рішеннями суддів, проте відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

З урахуванням викладеного доводи ОСОБА_1 щодо підстав відводу колегії суддів суду апеляційної інстанції є безпідставними, та не є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції відповідно до статті 411 ЦПК України.

Щодо позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність- це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

ОСОБА_3 у касаційній скарзі посилається на те, що ОСОБА_1 пропустила позовну давність, яку суди безпідставно не застосували.

У позовній заяві ОСОБА_1 просила про встановлення факту родинних відносин, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем за оплатним договором.

У вимогах про усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем за оплатним договором їй відмовлено, встановлено факт родинних відносин і визначено додатковий строк для прийняття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Аналізуючи системно статті 1270 1272 ЦК України можна дійти висновку, що строк для прийняття спадщини є строком спеціальним, протягом якого існує саме право на спадщину. Законодавцем не надається ніякого значення тривалості періоду, який пройшов з дня закінчення строку для прийняття спадщини, і це не є строком позовної давності, так як при наявності поважних причин спадкоємцю може бути визначено додатковий строк, достатній для прийняття спадщини.

Тобто строки прийняття спадщини і строки позовної давності є різними за своєю природою, вони істотно різняться і за наслідками спливу. Наслідком закінчення шестимісячного строку для прийняття спадщини є втрата особою права на неї, однак з цього часу починає перебіг не строк позовної давності, а у спадкоємця виникає право на визначення у судовому порядку додаткового строку для прийняття спадщини.

Отже, до вимог ОСОБА_1 про визначення додаткового строку на прийняття спадщини строк позовної давності не застосовується.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом.

Оскільки встановлення факту родинних відносин належить до особистих немайнових прав ОСОБА_1 , до такої вимоги позовна давність також застосуванню не підлягає.

Щодо інших позовних вимог первісного позивача, то сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то відмовляє в задоволенні позову саме з цієї підстави.

У вимогах про усунення від права на спадкування, визнання добросовісним набувачем за оплатним договором ОСОБА_1 відмовлено за необґрунтованістю, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для застосування позовної давності.

Оцінивши доводи касаційної скарги з урахуванням встановлених судами обставин, Верховний Суд також зазначає таке.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 знали або могли знати про волевиявлення ОСОБА_5 , а тому вважати, що спадкове майно вибуло з володіння поза їх волею немає підстав, є необґрунтованими, оскільки спірна квартира вибула із власності ОСОБА_5 на підставі договору довічного утримання, який у судовому порядку визнано недійсним, що підтверджує дефект волі відчужувача спірного майна.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Верховний Суд з урахуванням встановлених обставин дійшов висновку, що спірне майно вибуло від ОСОБА_5 за її життя, поза її волею, про що свідчать судові рішення у справі № 2-3307/08 (№ 2690/58), згідно з якими визнано недійсним заповіт на користь ОСОБА_5 , складений 25 лютого 2006 року та посвідчений Сімнадцятою державною нотаріальною конторою м. Києва за № 1-242, визнано недійсним договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 26 травня 2006 року, посвідчений Сімнадцятою державною нотаріальною конторою м. Києва за № 1-696.

ОСОБА_4 не є добросовісним набувачем, оскільки набув у власність квартиру АДРЕСА_1 під час судових спорів, предметом яких була зазначена квартира, про це йому було відомо або могло бути відомо.

Згідно із частиною першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.

Верховний Суд, взявши до уваги зміст порушеного права сторін, встановлені обставини справи, дійшов висновку, що захист порушеного права ОСОБА_1 , ОСОБА_3 в спосіб, обраний судом апеляційної інстанції забезпечує реальне поновлення їх прав, за захистом яких вони звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та відзивів на неї на предмет законності судових рішень виключно в межах, які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційних скарг зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , подану через адвоката Пасічника Сергія Петровича, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко