№ 753/12524/16

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 753/12524/16

провадження № 61-3251св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальність «Продовольча компанія «Зоря Поділля»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року у складі судді Леонтюк Л. К. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гуля В. В., Сліпченка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який надалі доповнив додатковими вимогами та збільшив розмір позовних вимог, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» (далі - ТОВ «ПК «Зоря Поділля»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання наказу про звільнення недійсним, зміну формулювання причин звільнення, зобов`язання внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. 13 листопада 2014 року його прийнято на посаду начальника відділу земельних ресурсів ТОВ «ПК «Зоря Поділля». З 01 липня 2015 року йому встановлено оплату праці за укладеним з відповідачем трудовим договором у розмірі 30 000 грн. Згідно з наказом від 01 квітня 2016 року він перебував у щорічній відпустці з 09 квітня 2016 року, проте належну оплату відпустки відповідач не здійснив. 15 червня 2016 року позивач звернувся до відповідача із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 30 червня 2016 року у зв`язку з неодноразовим грубим порушенням відповідачем законодавства України про працю, а саме, невиплатою заробітної плати у встановлені строки та у погодженому в трудовому договорі розмірі, зміною в односторонньому порядку розміру оплати праці, а також нездійснення оплати відпустки згідно із Законом України «Про відпустки». Одночасно він просив відповідача надіслати йому трудову книжку поштою, цінним листом з описом вкладення. Відповідач отримав зазначену заяву про звільнення 16 червня 2016 року, проте листом від 30 червня 2016 року повідомив його про відсутність підстав для звільнення, а наказом ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 30 червня 2016 року його було звільнено за частиною першою статті 38 КЗпП України.

З урахуванням наведеного позивач просив: визнати незаконним його звільнення за наказом ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 30 червня 2016 року № 132 П на підставі частини першої статті 38 КЗпП України та визнати недійсним запис у трудовій книжці про звільнення за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 КЗпП України; визнати його звільненим з роботи в ТОВ «ПК «Зоря Поділля» згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням відповідачем вимог законодавства про працю; зобов`язати ТОВ «ПК «Зоря Поділля» внести до трудової книжки запис «звільнений за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України»; стягнути з ТОВ «ПК «Зоря Поділля» на його користь 350 347,20 грн заробітної плати, 90 000 грн вихідної допомоги, 795 000 грн середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року, та 190 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 за наказом ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 30 червня 2016 року № 132 П на підставі частини першої статті 38 КЗпП України та визнано недійсним запис у трудовій книжці про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням за частиною першою статті 38 КЗпП України. Визнано ОСОБА_1 звільненим з роботи в ТОВ «ПК «Зоря Поділля» згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням з боку відповідача вимог законодавства про працю. Зобов`язано ТОВ «ПК «Зоря Поділля» внести до трудової книжки ОСОБА_1 запис «звільнений за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України». Стягнуто з ТОВ «ПК «Зоря Поділля» на користь ОСОБА_1 22 500 грн вихідної допомоги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «ПК «Зоря Поділля» на порушення вимог статті 38 КЗпП України самостійно змінило підстави звільнення позивача, тому вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним звільнення за частиною першою статті 38 КЗпП України, зміну формулювання причин звільнення, зобов`язання внести зміни до трудової книжки, стягнення вихідної допомоги є обґрунтованими.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині стягнення з ТОВ «ПК «Зоря Поділля» на його користь 350 347,20 грн заробітної плати, 90 000 грн вихідної допомоги та 795 000 грн середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року, суд першої інстанції виходив із того, що документально підтверджений розмір заробітної плати позивача - 7 500 грн, а заявлені позовні вимоги в цій частині не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами, а також не мають фактичного та правового обґрунтування.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «ПК «Зоря Поділля» про відшкодування моральної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з ТОВ «ПК «Зоря Поділля» на користь ОСОБА_1 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив з того, що при звільненні відповідач не виплатив позивачеві вихідної допомоги, що є втручанням у право на майно. Ці неправомірні дії відповідача зумовили необхідність організації позивачем додаткових зусиль для вжиття заходів з метою відновлення своїх прав, а тому, враховуючи характер та тривалість порушення, наслідки порушення трудових прав, принцип розумності, виваженості та справедливості, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

19 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову та розміру присудженої вихідної допомоги скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази вручення позивачу ухвали про призначення справи до розгляду апеляційним судом. Суди неправильно обраховали розмір вихідної допомоги та безпідставно відмовили у задоволенні іншої частини позову, помилково виходили з того, що розмір його заробітної плати становив 7 500 грн, оскільки він уклав трудовий договір з відповідачем з умовою оплати праці у розмірі 30 000 грн.

Апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема: від 12 серпня 2019 року у справі № 1340/5463/18, від 27 березня 2019 року у справі № 503/1655/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 704/435/19-ц щодо неналежного повідомлення про судове засідання; від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16, від 06 грудня 2017 року у справі № 6-331цс17, від 23 січня 2018 року у справі № 554/10872/15-ц, від 04 травня 2018 року у справі № 808/858/16 щодо позовної давності та строків звернення до суду для вирішення трудових спорів; від 11 липня 2018 року у справі № 761/1826/16-ц щодо змагальності та права особи на справедливий судовий розгляд; від 27 вересня 2017 року у справі № 369/5585/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 552/4015/15-ц щодо доведеності спричинення моральної шкоди; від 28 березня 2017 року у справі № 800/527/16 щодо обґрунтованості та вмотивованості судового рішення; від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі 1512/2-234/11 щодо розгляду заяв про призначення експертизи, а також щодо роз`яснення права заявити клопотання про призначення експертизи; від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц, від 17 листопада 2018 року у справі № 911/205/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 29 травня 2019 року у справі № 362/3810/16-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц щодо доброчесності та чесної ділової практики.

Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій розглянули справу у відсутності позивача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, не дослідили зібраних у справі доказів, необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотання про допит свідків, встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Отже, за змістом вимог касаційної скарги ОСОБА_1 оскаржує рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389, пунктом 5 частини першої, пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ТОВ «ПК «Зоря Поділля», у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 рокусправу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що відповідно до наказу ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 11 листопада 2014 року № 87-ОС ОСОБА_1 з 13 листопада 2014 року прийнято на посаду начальника відділу земельних ресурсів ТОВ «ПК «Зоря Поділля» (т. 2, а. с. 11-12).

Відповідно до штатного розпису працівників центрального офісу ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 01 липня 2015 року посадовий оклад начальника відділу земельних ресурсів складає 7 500 грн (т. 4, а. с. 78-79).

14 червня 2016 року ОСОБА_1 подав заяву до ТОВ «ПК «Зоря Поділля», в якій просив звільнити його з посади начальника відділу земельних ресурсів товариства за власним бажанням у зв`язку з неодноразовим грубим порушенням товариством законодавства України про працю (частина третя статті 38 КЗпП України) (т. 1, а. с. 18).

Зазначену заяву ТОВ «ПК «Зоря Поділля» отримало 21 червня 2016 року (т. 1, а. с. 19).

Наказом директора ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 30 червня 2016 року № 132 П позивача звільнено з роботи за власним бажанням за пунктом 1 статті 38 КЗпП України (т. 2, а. с. 14).

Зі змісту довідки про доходи від 10 серпня 2016 року № 567/1, виданої ОСОБА_1 про те, що він працював у ТОВ «ПК «Зоря Поділля»з 13 листопада 2014 року до 30 червня 2016 року, випливає, що його посадовий оклад складає 7 500 грн (т. 4, а. с. 77).

Згідно з частиною третьою статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Відповідно до частин першої, третьої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Щодо вирішення вимог про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги

Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про оплату праці» організація оплати праці здійснюється на підставі трудових договорів.

Відповідно до статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно,з умовами трудового договору відповідно до законодавчих гарантій.

Установивши, що згідно зі штатним розписом працівників центрального офісу ТОВ «ПК «Зоря Поділля» від 01 липня 2015 року посадовий оклад начальника відділу земельних ресурсів складає 7 500 грн, що стверджується також довідкою про доходи від 10 серпня 2016 року № 567/1, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача вихідної допомоги, виходячи з окладу у розмірі 7 500 грн.

Позивач стверджував, що через невиплату йому, в тому числі вихідної допомоги, відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, стягнув вихідну допомогу у розмірі 22 500 грн, проте не стягнув середній заробіток у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року у сумі, заявленій позивачем (795 000 грн).

Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Верховний Суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на те, що сума вихідної допомоги при звільненні у розмірі 22 500 грн набагато менша ніж визначена позивачем сума середнього заробітку за час затримки виплати при звільненні.

З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивача та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною із розміром вихідної допомоги при звільненні в сумі 22 500 грн.

Отже, Верховний Суд вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 37 000 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивача вихідної допомоги.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити.

Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19).

Щодо вирішення вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати та наслідків оплати відпустки у встановлені строки

Згідно зі статтею 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Відповідно до статті 79 КЗпП України щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року. Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Доводи заявника щодо невиплати йому заробітної плати та нездійснення оплати відпустки є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що заробітна плата та оплата відпустки виплачені позивачу у встановлені законодавством строки, що підтверджується первинними документами, - випискою з банківського рахунку за контрактом, виданою ПАТ «МІБ Вінниця» 02 липня 2016 року за період з 01 липня 2015 року до 30 червня 2016 року у розмірі 84 079,82 грн, а також за березень 2016 року в розмірі 8 857,91 грн, за квітень 2016 року в розмірі 3 440,87 грн, які були виплачені в загальному розмірі 12 298,78 грн (оплата відпустки) на картковий рахунок позивача (т. 3, а. с. 147-149). Цим доказам суди попередніх інстанцій дали належну оцінку.

Невиплату заробітної плати та неоплату відпустки заявник мотивує помилковістю їх розрахунку, виходячи з окладу у 7 500 грн, а не з 30 000 грн.

Проте, оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що заробітна плата позивачу була визначена виходячи з окладу саме у розмірі 7 500 грн, то вимоги про стягнення невиплаченої заробітної плати та з оплати відпустки, задоволенню не підлягають.

У постанові Верховного Суду України від 06 грудня 2017 року у справі

№ 6-331цс17 зроблено висновок, що: «проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат».

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16 та у постановах Верховного Суду від 04 травня 2018 року у справі № 808/858/16, від 23 січня 2018 року у справі № 554/10872/15-ц (провадження № 61-992св17).

У справі, що розглядається, заробітна плата та оплата відпустки виплачені позивачу у встановлені законодавством строки, тому посилання заявника на неправильне застосування судами норм матеріального права є безпідставним.

Заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц (провадження № 61-30536св18), від 17 листопада 2018 року у справі № 911/205/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16-ц (провадження № 61-16460св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 29 травня 2019 року у справі № 362/3810/16-ц (провадження № 61-816св19), від 10 липня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц (провадження № 61-22149св18), у яких йдеться про те, щодобросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи, оскільки у наведених прикладах йшлося про вирішення цивільно-правових спорів з відмінними предметами спору та іншими фактичними обставинами, а в цій справі предметом спору є спір у сфері трудових правовідносин, у яких заявник не погоджується зі встановленими судами попередніх інстанцій фактичними обставинами справи та оцінкою доказів.

Щодо вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди

У постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 369/5585/15-ц зроблено висновок, що: «відповідно до частини другої статті 276 ЦК України, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов`язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. У даному випадку суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію».

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 552/4015/15-ц (провадження

№ 61-8981св18).

Суд апеляційної інстанції, враховуючи характер та тривалість порушення, наслідки порушення трудових прав, принцип розумності, виваженості та справедливості, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Щодо доводів касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права

У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2017 року у справі № 800/527/16, на яку посилається заявник, зроблено висновок, що: «відхиляючи касаційну скаргу, суд касаційної інстанції повинен навести в ухвалі конкретні обставини і факти, що спростовують наведені у касаційній скарзі доводи. Не допускається саме лише посилання на їх обґрунтованість, недостатність, безпідставність. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»)».

Проте указані висновки стосуються загальних аспектів додержання норм процесуального права.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційним судом не враховані висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі 1512/2-234/11, щодо розгляду заяв про призначення експертизи, а також щодо роз`яснення права заявити клопотання про призначення експертизи, є безпідставними з огляду на таке.

У цій справі встановлено, що ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 06 серпня 2018 року клопотання ОСОБА_1 про призначення судової експертизи повернуто заявнику у зв`язку з тим, що заяву подано без додержання вимог статті 117 ЦПК України.

Заявляючи аналогічне клопотання у суді апеляційної інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції не порушив норми закону, а поставлені питання мають правовий характер, які можна вирішити без призначення експертизи.

Щодо доводів касаційної скарги про неповідомлення позивача про дату та час розгляду справи апеляційним судом

Доводи касаційної скарги про те, що суд розглянув справу за його відсутності та доказів належного його повідомлення про дату та час проведення судового засідання, є необґрунтованими, оскільки, як випливає з матеріалів справи, позивач був обізнаний про розгляд справи судом.

Так, апеляційний суд передав телефонограму, яку ОСОБА_1 прийняв, про те, що справу № 753/12524/16 призначено на 21 січня 2020 року на 09:45 год. Аналогічне оголошення про виклик до суду було опубліковано на офіційному веб-сайті судової влади України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у справах «Osman v. the United Kingdom» (Осман проти Сполученого Королівства) та «Kreuz v. Poland» (Креуз проти Польщі), неодноразово вказував, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» (Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії) ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Водночас ОСОБА_1 як учасник, який є позивачем у справі та подав апеляційну скаргу, не вживав розумних заходів щоб бути обізнаним про перебіг розгляду справи. Тому оскаржувані судові рішення не можуть бути скасовані із зазначених підстав, оскільки заявник вважається таким, що був належно повідомлений про час судового розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 752/18049/16 (провадження № 61-17904св19), від 19 травня 2021 року у справі № 592/3977/16-ц (провадження

№ 61-8002св20).

У постановах Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 1340/5463/18, від 27 березня 2019 року у справі № 503/1655/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 704/435/19-ц, на які посилається заявник, суди дійшли висновку щодо неналежного повідомлення сторони у справі про судові засідання.

Водночас у цій справі позивач був обізнаний про розгляд справи судом.

Верховний Суд також бере до уваги, що оскаржувана постанова Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року прийнята за наслідками повторного апеляційного розгляду справи, оскільки попереднє судове рішення апеляційного суду було скасоване судом касаційної інстанції з підставненалежного повідомлення позивача про розгляд справи в апеляційному суді

Проте надалі заявник по суті не цікавився ходом розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а тому його доводи про неповідомлення про розгляд справи в суді апеляційної інстанції не можуть бути підставою для безумовного скасування рішення апеляційного суду із зазначеної заявником підстави.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулускасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.

У решті рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ціна позову майнового характеру у цій справі становить 1 235 347,20 грн.

Позивач у позовній заяві просивстягнути з ТОВ «ПК «Зоря Поділля» на його користь 795 000 грн середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року.

Верховний Суд вимоги про стягнення середнього заробітку задовольнив частково - на суму 37 000 грн.

Отже, позовні вимоги майнового характеру задоволено на 2,99 % (37 000 грн х 100 % / 1 235 347,20 грн).

За вимоги майнового характеру у суді касаційної інстанції позивач сплатив 13 780 грн.

Враховуючи, що вимоги майнового характеру задоволено частково (2,99 %), з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 412,02 грн - витрати зі сплати судового збору (13 780 грн х 2,99 %).

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року в частині вирішення вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 у цій частині задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати виіхідної допомоги при звільненні у розмірі 37 000 грн.

У решті рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 412,02 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко