№ 753/15243/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 753/15243/16

провадження № 61-20892св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Карпенко С. О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Мельника Я. С., Іванової І. В., Матвієнко Ю. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про визнання права власності на нерухоме майно, зобов`язання скасувати запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстрацію права власності та витребування з чужого незаконного володіння спірної квартири.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначав, що 1 грудня 2007 року ним та ОСОБА_2 укладений договір доручення № 1, за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язувався придбати за його кошти квартиру та оформити право власності на придбану квартиру на його ім`я. На виконання умов договору він передав відповідачу грошові кошти в сумі 929 237 грн.

20 грудня 2007 року ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним банком «Аркада» (далі - АКБ «Аркада») укладений договір № 56160 про участь у фонді фінансування будівництва. У період з грудня 2007 року до березня 2009 року ОСОБА_2 на рахунок банку внесені грошові кошти з метою отримання у власність об`єкта фінансування - квартири АДРЕСА_1 .

У жовтні 2014 року він звернувся до відповідача з вимогою про передачу правовстановлюючих документів на придбану квартиру АДРЕСА_1 , однак дізнався про те, що квартира на праві власності належить відповідачу.

ОСОБА_3 вважав, що ОСОБА_2 неправомірно набув у власність спірну квартиру, оскільки згідно з договором доручення він зобов`язувався оформити право власності на придбану квартиру на його ім`я.

З урахуванням змінених у квітні 2015 року позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , скасувати реєстрацію права власності на цю квартиру за ОСОБА_2 та витребувати спірну квартиру з незаконного володіння ОСОБА_2 .

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 28 грудня 2003 року до 10 липня 2004 року вона проживала з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а з 10 липня 2004 року - у шлюбі, який рішенням суду від 1 жовтня 2012 року розірвано. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 .

Вказувала на те, що за час спільного проживання вони придбали квартиру АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_1 , право власності на які зареєстровані за ОСОБА_2 . Вважає, що зазначені квартири є спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 , тому підлягають поділу як спільне сумісне майно подружжя.

З урахуванням змінених позовних вимог, ОСОБА_1 просила встановити факт її проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 11 лютого 2004 року до 10 липня 2004 року, визнати спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 і квартиру АДРЕСА_1 , здійснити їх поділ у відповідності до вимог закону.

25 січня 2015 року цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про визнання права власності на нерухоме майно, скасування реєстрації права власності та витребування з чужого незаконного володіння квартири АДРЕСА_1 об`єднана в одне провадження з цивільною справою за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 23 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 в частині скасування запису про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_2 та реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ним залишені без розгляду.

Справа в судах переглядалась неодноразово

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 листопада 2015 року ОСОБА_3 у задоволенні позову відмовлено, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано за кожним з них право власності по 1/2 частці цієї квартири.

У іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 листопада 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартири АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю та поділ цієї квартири скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

У іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року залишено без змін.

Скасовуючи вказані судові рішення у відповідній частині та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав, що при розгляді позовних вимог ОСОБА_1 судами попередніх інстанцій у порушення вимог статей 213 214 256 259 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення судами справи, не надано належної оцінки тим обставинам, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син, отже на момент придбання спірної квартири - 1 липня 2004 року - позивач вже була вагітна, що може вказувати на те, що сторони, починаючи з лютого 2004 року, почали проживати однією сім`єю як чоловік та жінка без шлюбу. Також зазначив, що під час судового розгляду справи судами були допитані свідки, які вказували на те, що метою придбання квартири АДРЕСА_2 було проживання в ній нової сім`ї ОСОБА_5 і подружжя разом з їхнім сином були зареєстровані в цій квартирі.

Короткий зміст останніх судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року, ухваленим у складі судді Заставенко М. О., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вказував на те, що позивач належними і допустимими доказами не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема, проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу у період з лютого 2004 року до липня 2004 року і, відповідно, набуття спірної квартири за спільні кошти.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року скасовано з ухваленням нового про задоволення позовних вимог.

Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 11 лютого 2004 року до 10 липня 2004 року.

Визнано квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, врахувавши вказівки, які містяться в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 6 липня 2016 року, та їх обов`язковість для судів попередніх інстанцій під час нового розгляду справи, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог. Виходив з того, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Встановивши, що з лютого 2004 року до липня 2004 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу і у цей період за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_2 , апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку цієї квартири, оскільки вона є спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і іншого ОСОБА_2 не довів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив постанову Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року скасувати і залишити в силі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам, а також залишив поза увагою покази свідків, які достовірно підтверджують, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мали виключно романтичні стосунки, а не стосунки, притаманні подружжю.

Крім того, частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вважає, що ОСОБА_1 не надано жодного належного і допустимого доказу на підтвердження факту спільного проживання з ним однією сім`єю без реєстрації шлюбу. На думку заявника, судове рішення ґрунтується на припущеннях, оскільки вони з позивачем не проживали однією сім`єю та спільне господарство з лютого 2004 року до липня 2004 року не вели.

Вирішуючи справу, апеляційний суд, як він вважає, залишив поза увагою і те, що кошти на придбання спірної квартири він взяв у борг, що підтверджується розпискою, яка міститься в матеріалах справи, а, відтак, висновок суду про те, що квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , помилковий. Посилаючись на зазначене, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 2 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 1 липня 2004 року ОСОБА_2 взяв у батька - ОСОБА_3 в борг грошові кошти в сумі 238 500 грн, що за офіційним курсом Національного банку України становило 45 000 доларів США, на придбання квартири, про що склав відповідну розписку. Частину грошових коштів ОСОБА_2 повернув, що підтверджується розписками від 5 лютого 2013 року, від 11 вересня 2013 року та від 10 січня 2014 року.

1 липня 2004 року ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з іншої, укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до умов якого ОСОБА_2 придбав у власність зазначену квартиру за 238 500 грн.

10 липня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровали шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народжений син ОСОБА_4 .

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 1 жовтня 2012 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Також судами встановлено, що з 5 серпня 2004 року ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 , а з 23 вересня 2004 року - і ОСОБА_1 .

Відповідно до висновку експертів за результатами проведення судово-технічної експертизи документів № 5106/17-37 від 8 грудня 2017 року підписи від імені ОСОБА_2 в розписці, датованій 1 липня 2014 року, та підписи від імені ОСОБА_2 в записах графіку повернення коштів, датованих 5 лютого 2013 року і 10 січня 2014 року, виконані пишучою ручкою (ручками), спорядженою чорнилом синьо-фіолетового кольору, а підпис від імені ОСОБА_2 в записі графіку повернення коштів, датованому 11 вересня 2013 року, - виконаний кульковою ручкою, спорядженою пастою червоного кольору.

У цьому ж висновку зазначено, що встановити час нанесення підписів від імені ОСОБА_2 в розписці, датованій 1 липня 2004 року, та підписів від імені ОСОБА_2 в записах графіку повернення коштів, датованих 5 лютого 2013 року та 10 січня 2014 року, не є можливим у зв`язку з відсутністю у експертів впровадженої у судово-експертну практику України методики встановлення абсолютного часу нанесення штрихів рукописних записів та підписів, виконаних чорнилами; встановити час нанесення підпису від імені ОСОБА_2 в записі графіку повернення коштів, датованому 11 вересня 2013 року, також неможливо у зв`язку з відсутністю порівняльних зразків документів.

З довідки № 02-03 від 26 березня 2015 року суди встановили, що з 16 лютого 2004 року до 23 березня 2011 року ОСОБА_1 працювала в Подільській міжрайонній дирекції Київського міського відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності провідним спеціалістом бюджетного відділу, сукупна заробітна плата за період з лютого 2004 року до липня 2004 року становила 2 494,50 грн.

З копії трудової книжки ОСОБА_2 суди попередніх інстанцій встановили, що у період з 1 вересня 2001 року до 30 червня 2006 року ОСОБА_2 навчався у Державному вищому навчальному закладі «Київський національний економічний університет імені В. Гетьмана».

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов до таких висновків.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд встановив, що з 11 лютого 2004 року до 10 липня 2004 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Таку обставину суд встановив на підставі всебічної і об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів, що підтверджували народження у подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 30 жовтня 2004 року сина, яке свідчить про вагітність позивача на момент придбання спірної квартири; незначний проміжок часу від дня придбання спірної квартири до дня реєстрації їх шлюбу і подальше спільне проживання подружжя і реєстрація в ній, що вказує на те, що метою придбання цієї квартири було проживання і реєстрація в ній нової сім`ї ОСОБА_5 . Ці докази в сукупності та у взаємозв`язку з показами свідків у цій частині об`єктивно вказують на той факт, що сторони, починаючи з лютого 2004 року, і до 10 липня 2004 року проживали однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу.

За таких обставин набута ОСОБА_2 у цей період квартира АДРЕСА_2 є спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який таку презумпцію не спростував.

Апеляційний суд, встановивши, що заявлене до поділу майно набуте сторонами за час спільного проживання, з урахуванням рівності часток дружини і чоловіка, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частку спірної квартири.

З такими висновками погоджується і касаційний суд з огляду на наступне.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Поняття, зміст права власності та порядок його здійснення закріплені у статтях 316 317 319 ЦК України, системний аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Згідно з частиною першою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Стаття 3 СК України передбачає, що сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Частиною першою статті 319 ЦПК України визначено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Статтею 74 СК України визначено якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

У главі 8 СК України визначено право спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (стаття 65 СК України).

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).

Частина перша статті 69 СК України встановлює, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Статтею 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд приймає до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, яке є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції врахував зазначені норми матеріального права і встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, а також показам свідків і дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність правових підстав для їх задоволення.

Доводи касаційної скарги стосовно невстановлення фактичних обставин справи, ненадання апеляційним судом належної оцінки доказам та показам свідків, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення.

Відхиляє касаційний суд і доводи про залишення поза увагою суду розписки від 1 липня 2004 року, відповідно до якої він взяв у батька - ОСОБА_3 в борг грошові кошти для придбання квартири, оскільки мотиви задоволення позову ОСОБА_1 та результати оцінки доказів, зокрема, розписки від 1 липня 2004 року, суд апеляційної інстанції, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, відобразив у рішенні.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи судом апеляційної інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків суду не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки апеляційний суд ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права та з урахуванням вказівок суду касаційної інстанції, які є обов`язковими для судів під час розгляду справи, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов?язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийС. О. Карпенко Судді: В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов