Постанова
Іменем України
23 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 754/13842/17
провадження № 61-21165 св 19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник позивача - ОСОБА_2 ;
відповідачі: ОСОБА_3 , який діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;
представник ОСОБА_3 - адвокат Кушнір Оксана Сергіївна;
третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , який діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про виселення без надання іншого житлового приміщення.
Позовна заява мотивована тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 .
Зазначала, що проти її волі у квартирі проживає її син - ОСОБА_3 разом зі своєю сім`єю: дружиною ОСОБА_5 та неповнолітньою донькою ОСОБА_4 .
Вказувала, що вона є інвалідом 3 групи, одноосібно сплачує за комунальні послуги за себе та відповідачів.
Посилалася на те, що спільне проживання її та відповідачів неможливе, так як вона потерпає від образ, погроз, насилля з боку останніх, відповідачі перешкоджають їй користуватися своєю власністю та ОСОБА_3 декілька разів завдавав їй легкі тілесні ушкодження.
Вказувала, що ОСОБА_3 є власником кількох квартир у м. Києві, про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, та може безперешкодно проживати в одній із квартир разом зі своєю сім`єю.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд виселити без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виселено без надання іншого житла ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із квартири АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем під час розгляду справи доведено обставин порушення її прав як власника житлового приміщення, створення перешкод відповідачами у користуванні власністю та наявності підстав, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР, для виселення останніх за систематичне порушення ними правил співжиття, що робить неможливим проживання позивача разом з ними в одній квартирі.
Також суд вважав, що маючи у власності дві квартири у м. Києві, відповідач має реальну можливість забезпечити свою сім`ю, в тому числі, і малолітню дитину, місцем проживання та реєстрацією місця проживання, тому виселення відповідачів із належного позивачу житлового приміщення жодним чином не порушує житлові права відповідача та членів його сім`ї.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3 постійно проживає та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 26 грудня 1992 року. У 2009 році він одружився з ОСОБА_5 та остання зі згоди позивача вселилася до вказаної квартири та до грудня 2011 року була зареєстрована у спірній квартирі. Також у вказаній квартирі з 27 грудня 2011 року зареєстрована та проживає їх малолітня дочка, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачем не доведено наявність підстав для припинення у відповідачів права на користування спірним житловим приміщенням, яким вони користуються на законних підставах, порушення відповідачами її прав, як власника житла, а також не надано належних та допустимих доказів систематичного порушення відповідачами правил співжиття (звернення позивача до компетентних органів), створення позивачу перешкод у користуванні її власністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 754/13842/17 із Деснянського районного суду м. Києва.
У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми статті 41 Конституції України, першої Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статі 405 ЦК України, не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування положень статей 383 391 ЦК України, якими передбачено право вимоги власника на захист порушеного права власності на жиле приміщення.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом на право власності від 27 жовтня 2006 року, виданим Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київською міською держаною адміністрацією) (а. с. 3, 4).
Разом з позивачем у спірній квартирі проживають: її син - ОСОБА_3 , його дружина - ОСОБА_5 та їх малолітня дочка - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідач ОСОБА_3 не є співвласником вказаного житлового приміщення, однак відповідно до довідок від 22 червня 2017 року № 50 та від 23 листопада 2017 року № 73 зареєстрований та проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 26 грудня 1992 року. Окрім відповідача у вказаній квартирі з 27 грудня 2011 року зареєстрована та проживає його малолітня дочка, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , також проживає дружина ОСОБА_5 (а. с. 14, 15).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що відповідачі чинять їй перешкоди у володінні та користуванні належній їй на праві власності квартирі, оскільки останні допускають застосування відносно неї образ, погроз та фізичного насилля.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У частині четвертій статті 9 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно частини другої, четвертої статті 156 ЖК УРСР за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 постійно проживає та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 26 грудня 1992 року. У 2009 році він одружився з ОСОБА_5 та остання зі згоди ОСОБА_1 вселилася до вказаної квартири та до грудня 2011 року була зареєстрована у спірній квартирі. Також з 27 грудня 2011 року у спірній квартирі зареєстрована та проживає їх малолітня дочка, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивачем не доведено наявність підстав для припинення у відповідачів права на користування спірним житловим приміщенням, яким вони користуються на законних підставах, порушення відповідачами її прав, як власника житла.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 також посилалась на те, що відповідачі порушують правила співжиття, чинять їй перешкоди у володінні та користуванні належній їй на праві власності квартирі, допускають застосування відносно неї образ, погроз та фізичного насилля.
Положеннями статті 157 ЖК УРСР визначено, що членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.
Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачами правил співжиття.
Посилаючись на те, що вона зверталася до правоохоронних органів з приводу наявності конфлікту між нею та відповідачами, позивач, разом з тим, не надала доказів на підтвердження цих обставин.
Також позивачем не було надано доказів здійснення щодо відповідачів заходів попередження, що застосовуються судами, органами внутрішніх справ, а також заходів громадського впливу.
Сама по собі наявність періодичних неприязних, конфліктних стосунків між сторонами по справі не може у достатній мірі підтверджувати наявність підстав для виселення відповідачів з квартири, у якій вони на законних підставах проживають протягом тривалого часу.
Доказів того, що відповідачі чинять ОСОБА_1 будь-які перешкоди у користуванні належною їй квартирою остання також не надала.
Судом апеляційної інстанції також встановлено, що належні на праві власності відповідачу квартири є непридатними для проживання, єдиним придатним для проживання житлом є спірна квартира, у якій він тривалий час зареєстрований та проживає.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що визначальним для захисту права, у відповідності до статті 391 ЦК України, є, зокрема, встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю, а виселення є крайньою формою втручання у право особи на користування житлом, пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді апеляційної інстанції не встановлено, судом апеляційної інстанції зроблена належна оцінка доказів.
Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі апеляційної скарги, єдиним доводом якої відповідач зазначив те, що квартири, власником яких він є, не придатні для проживання, безпідставно скасувавши законне рішення суду першої інстанції. За змістом частини четвертої статті 367 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції) суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться у значній мірі до переоцінки доказів у справі, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович